Динамічні характеристики малої групи 3 страница

Кожна з форм прийняття рішення має свої особливості, недоліки і переваги (табл. 11), тому жодна не визнана беззастережно як найефективніша.

Таблиця 11

Переваги і недоліки групового прийняття рішень

Перевага

Недоліки

— У групі легше долаються стереотипи мислення; комплексний пошук рішення забезпечує розгляд більше альтернатив, можливих варіантів, дає змогу обрати ефективніші;

— групове рішення охоплює більший обсяг знань та інформації, що підвищує вірогідність знаходження оптимального або близького до нього способу розв'язання групового завдання;

— групове рішення адекватніше відображає суть проблеми, воно раціональніше і не настільки суб'єктивне;

— єдність думок, що увінчує процес вироблення групового рішення, є позитивним мотиваційним чинником як ефективної трудової діяльності кожного працівника, так і групи загалом;

— індивіди, спільно приймаючи рішення, поділяють відповідальність за його виконання;

— груповий принцип прийняття рішення може сприяти поліпшенню відносин у групі; групове рішення краще сприймається, розповсюджується та піддається виконанню

— Блокування рішення внаслідок розходження точок зору;

— прийняття неоптимального результату рішення, за яке виступали найактивніші, але не досить компетентні в обговорюваному питанні члени групи;

— прийняття компромісного рішення, яке не завжди відіграє позитивну роль;

— розроблення й ухвалення групового рішення, на відміну від індивідуального, може займати набагато більше часу; можливе передчасне ухвалення групового рішення та нечітке визначення відповідальності;

— під час групового ухвалення рішень можливі примус, тиск однієї сторони на іншу з метою нав'язати власний його варіант;

— групове прийняття рішення часто викликає стан незадоволення і напруження: кожний учасник дискусії намагається, щоб його точка зору була прийнята (це відбувається через мотиваційні утворення, які виявляються в різноманітних установках, інтересах, бажаннях тощо)

Практика неодноразово підтверджувала оптимальність індивідуальних рішень, які у зв'язку з уникненням багатьох процедурних проблем є оперативнішими, персоніфікованішими. У надто складних ситуаціях, що охоплюють соціальні, психологічні, соціально-психологічні, моральні аспекти, неминучим стає звернення до групової думки.

Обґрунтування переваг і недоліків групового рішення пов'язане з виявом феномену “зсування до ризику”. Він полягає в тому, що групове рішення є ризикованішим порівняно із середнім з індивідуальних рішень, прийнятих до групового обговорення. Групі властивий і ефект групової нормалізації, згідно з яким вона відкидає найбільш крайні рішення і приймає середнє з індивідуальних.

Групова нормалізація — соціально-психологічний феномен, який виникає у результаті групової дискусії, коли протилежні точки зору, навіть екстремальні позиції, згладжуються і стають єдиною усередненою думкою.

Цей факт заявив про себе у процесі досліджень групових норм, конформної поведінки та ін. Було встановлено, що певна кількість осіб, які беруть участь в груповій дискусії і виробляють групові рішення, ризикує, а рівень їх ризику значно більший, ніж в окремої людини, яка діє за таких самих обставин. Як з'ясувалося, потяг до ризику зумовлюють кілька чинників:

— розподіл відповідальності (послаблює страх перед ймовірною помилкою);

— ціна ризику (якщо ризик має позитивну цінність в соціокультурному середовищі, люди прагнуть до нього, якщо навпаки, намагаються уникати);

— індивідуальні особливості індивідів.

Ці спостереження зумовили появу гіпотез, які намагались розшифрувати феномен “зсування до ризику”. За однією з них, групова дискусія, породжуючи емоційні контакти між членами групи, може спричинити відчуття спільної відповідальності, а отже й особистої безвідповідальності або меншої індивідуальної відповідальності за ризиковані рішення, оскільки вони належать усій групі. Таке групове обговорення проблеми сприяє прийняттю ризикованіших рішень. Друга гіпотеза ґрунтується на якостях лідера, його особливостях сприймання ситуації. Оскільки він більш схильний до ризикованих рішень, то у процесі обговорення проблеми переконує групу в своїй правоті. Ще одна гіпотеза — гіпотеза ризику як цінності — виходить з переконання про соціальну значущість, престижність ризику. її прихильники вважають, що готовність до ризику підвищує статус людини у групі, тому більшість вдається до ризикованіших рішень, намагаючись підвищити свій статус.

Ефект “зсування до ризику” не є універсальним і єдиним наслідком групового обговорення проблеми. Іноді відбувається “зсування” групового рішення в бік обережності. До того ж групова дискусія не завжди приводить до ризикованіших чи обережніших рішень.

На поведінку особистості під час прийняття рішення впливають мотив досягнення успіху й мотив уникнення невдачі. Досліджує їх теорія мотивації досягнення успіхів у різних видах діяльності (засновники — американські вчені Д. Макклелланд, Д. Аткінсон і німецький учений X. Хекхаузен). Залежно від домінування однієї з цих тенденцій по-різному поводять себе індивіди, приймаючи рішення, пов'язані з ризиком (табл. 12). Цю теорію багато хто сприймає як гіпотезу, оскільки однозначних її підтверджень експериментальні дослідження не дали.

Таблиця 12

Поведінка людей, мотивованих на досягнення успіху і на уникнення невдачі

Поведінка людей, мотивованих на досягнення успіху

Поведінка людей, мотивованих на уникнення невдачі

— Ставлять перед собою позитивну мету, досягнення якої розцінюється як успіх;

— шукають таке розв'язання групового завдання, яке б допомогло виявити активність у досягненні мети;

— когнітивна сфера таких людей налаштована на очікування успіху, мобілізацію своїх ресурсів для прийняття групового рішення;

— упевнені в своїх діях, вчинках, можливостях;

— у ситуаціях прийняття рішення надають перевагу завданням із середнім рівнем ризику;

— високоактивні, самостійні;

— виявляють високу відповідальність;

— Усі думки і дії налаштовані на уникнення невдачі;

— проявляють невпевненість;

— обирають завдання з низьким або високим рівнем ризику;

— розв'язуючи групову проблему, не вірять у можливість досягти успіху;

— не відчувають задоволення від групової дискусії;

— відчувають страх перед відповідальністю за прийняте рішення;

— бояться помилок і покарань;

— після невдачі інтерес до розв'язання групового завдання падає;

— вияв активності невеликий;

— уникають самостійного розв'язання проблеми;

Закінчення таблиці 12

— намагаються знайти адекватні засоби досягнення мети;

— після невдачі інтерес до розв'язання групового завдання зростає;

— після невдачі часто досягають кращих результатів

— намагаються “обійти” труднощі, пов'язані з досягненням мети;

— бояться діяти без вказівки зверху”

Під час групової дискусії з приводу вироблення групового рішення виникає явище, назване “феноменом групової поляризації”.

Групова поляризація — соціально-психологічний феномен, що є результатом групової дискусії, у процесі якої різні точки зору, думки оформлюються у дві протилежні безкомпромісні позиції.

Групове обговорення проблеми сприяє зміцненню засадничих думок індивідів. При цьому середні перебувають на другорядних ролях, а крайні, розподілившись між двома полюсами, починають формувати групову думку.

Групова поляризація трактується і як посилення внаслідок дискусії екстремальності групового рішення. Величина її буде тим більшою, чим далі зміщені первинні переваги членів групи від середніх значень. Крайня форма цього явища виражає стан внутрігрупового конфлікту, нервово-психічного напруження, що може спричинити негативні наслідки і для особистості, і для групи.

У процесі дослідження феномену групової поляризації сформувалися теорія інформаційного впливу і теорія нормативного впливу. Теорія інформаційного впливу зосереджується на аргументах, якими послуговуються під час обговорення групового завдання. Головна її ідея полягає в тому, що думки членів групи інтенсивно поляризуються в процесі дискусії, якщо переконливі аргументи на користь однієї з альтернатив з'являються спочатку лише в окремих учасників. Ознайомлення з ними стимулює відповідні думки суб'єктів дискусії. Теорія нормативного впливу ґрунтується на особливостях розгляду і самооцінки членів групи в процесі внутрігрупової дискусії. Порівнюючи свої думки з іншими і зауваживши підтримку своєї позиції, індивіди можуть ще більше наполягати на своєму. Тобто, якщо в процесі групового обговорення індивід бачить, що інші дотримуються позиції, спрямованої на цінну альтернативу, то він посилює категоричність своїх суджень, щоб вигідно вирізнитися з поміж інших.

Аналіз процесу прийняття рішення у групі пов'язаний і з виявом ефективності групових рішень. Вони можуть бути неефективними у складних, екстремальних та ізольованих ситуаціях. Ефективність їх залежить і від того, наскільки компромісна позиція членів групи: в одному випадку компроміс є засобом нейтралізації протистояння різних позицій і підходів, в іншому — свідчить про неможливість вироблення оптимального рішення, що змушує погодитися, хоч і не з оптимальним, але з таким, що задовольняє більшість групи, рішенням. Такий компроміс неефективний, він нехтує конкретні реалії внутрігрупового життя. Неефективними бувають групові рішення і тоді, коли групі необхідно розв'язати надскладні проблеми або коли в ній відсутній лідер.

Під час дискусій можливі і певні деформації, які впливають на якість групового рішення. Спостерігаючи за життєдіяльністю (політичною, військовою) груп, американський дослідник Ірвінг Дженіс у 70-ті роки XX ст. відкрив феномен “group-think”.

“Group-think” — спосіб (режим) мислення людей, які, перебуваючи у тісно згуртованій групі і прагнучи до єдності думок, головним вважають пошук консенсусу, що знижує їх здатність до пізнання реальності.

Йдеться про те, що виробленню і прийняттю правильного рішення заважає надмірна одностайність групи. Найзначущішими чинниками формування “групового мислення” є:

— висока згуртованість групи;

— яскраво виражене “Ми-почуття”, ізольованість групи від альтернативного джерела інформації;

— невизначеність щодо схвалення індивідуальних суджень та думок.

Серед симптомів групового мислення виокремлюють ілюзію невразливості (поділяється більшістю або усією групою, наслідком є перебільшений оптимізм і схильність до надмірного ризику) і надмірну віру в етичність та принципи поведінки (членів групи іноді спонукують ігнорувати моральні наслідки прийняття рішення). Внаслідок їх дії члени групи нерідко переоцінюють свої права і можливості.

Модель І. Дженіса швидко здобула широку популярність, однак лабораторні експерименти не підтвердили усіх її позицій.

Прийняття рішення як практична проблема. Прийняття рішення у практичних вимірах передбачає з'ясування особливостей групового завдання, опанування його технологій і конкретних форм. Спосіб прийняття групового рішення залежить від поставленого перед групою завдання.

Групове завдання є наслідком планування групою спільних цілей, орієнтирів і дій, покликаних сприяти розвитку групи. Зрештою, план — це система об'єднаних спільною метою завдань. Формулювання групового завдання і пошук способу його розв'язання — доволі складний процес, який залежить від багатьох зовнішніх і внутрішніх чинників. Передусім він має враховувати потенційні можливості групи (здібності, професійну підготовленість учасників розв'язання спільного завдання, соціально-психологічний клімат у групі), зміни навколишнього середовища (як можуть вплинути на групу поведінка суперників, зміна нормативних вимог тощо). Спосіб, за допомогою якого індивід чи група розв'язує завдання, залежить від вимог до завдання (можливостей, необхідних для його вирішення) і людських ресурсів (знань, навичок, умінь). Успішне розв'язання групового завдання передбачає:

— ефективну систему комунікацій і участь у цьому процесі всіх або більшості з групи;

— встановлення багаторівневих відносин між елементами завдання;

— усвідомлення значущих аспектів завдання, оцінення їх смислу, включення їх у певні відношення.

Групові завдання класифікують за багатьма критеріями, що дало змогу виробити багатоаспектну типологію (табл. 13).

Під час розв'язання групових завдань неминуче доводиться долати різноманітні об'єктивні і суб'єктивні проблеми. При цьому кожний член групи використовує власну систему суб'єктивних оцінок. Тому надзвичайно важливо, наскільки правильно в групі оцінюють ситуацію, що передує розв'язанню завдання, співвідносять перспективні і поточні завдання. Отже, перед тим як розпочати обговорення проблеми, слід з'ясувати, чи доцільно в тій ситуації ставити і розв'язувати конкретне завдання, а також чи необхідні для цієї роботи різноманітні умови і терміни.

До найпоширеніших технологічних способів розв'язання групових завдань формами групового обговорення належать групова дискусія, групове інтерв'ю та ін.

Таблиця 13

Класифікація групових завдань

Ознака, критерій, за якими класифікують завдання

Типи завдань

Зміст

— значущі;

— малозначущі;

Виконуваність завдань

— завдання, які можливо розв'язати;

— завдання, які неможливо розв'язати;

Обізнаність керівника про завдання

— завдання, які належать до компетенції керівників;

— завдання, які не належать до компетенції керівників;

Ступінь оцінювання функціональних витрат

— просте (легке);

— складне (важке);

Можливість поділу завдання на складові

— завдання, які можна поділити на складові (подільні);

— завдання, які неможливо поділити на складові (унітарні);

Кількість виробленого чи якість дії

— завдання максимізації (полягають у тому, щоб якомога більше чи швидше це виробити);

— завдання оптимізації (спрямовані на забезпечення якості дії, результату та ін.);

Співвіднесення індивідуального вкладу з груповим продуктом

— адитивні /лат. additivus — придатковий, пов'язаний з додаванням / — (індивідуальні вклади об'єднуються);

— компенсуючі (вимагають групового рішення, яке є середнім арифметичним індивідуальних рішень членів групи);

— диз'юнктивні / лат. disjunctio, disjungo — роз'єдную, розрізняю / — (група має обрати одне рішення із загального фонду індивідуальних думок учасників процесу);

— кон'юнктивні / лат. conjunctivus — з'єднувальний / — (члени групи мають діяти як одна команда);

— дискреційні / франц. discretionnaire — залежний від власного розсуду / — (група вирішує, як розв'язувати проблему, тобто як індивідуальний вклад співвідноситься з груповим продуктом);

Залежність членів групи від результатів

— спільні (спільність інтересів, тобто індивідуальні інтереси збігаються із груповими; співробітництво, коли всі в групі однаково поділяють загальний успіх чи поразку);

Закінчення таблиці 13

— змагальні (зіткнення інтересів; суперництво, тобто всі особи, що належать до групи, беруть участь у боротьбі за результати);

— змішана мотивація (одночасні єдність і зіткнення інтересів; суміш співробітництва і суперництва створює соціальну дилему);

Оригінальність, дискусійний характер розв'язання

— продуктивні (сприяють генеруванню нових ідей, творчих продуктів; групові наслідки забезпечують нестандартні, оригінальні ідеї);

— проблемні (зміст передбачає обговорення та розв'язання конкретної проблеми; висока орієнтація на дію, досягнення запланованого результату);

— дискусійні (вимагають від членів групи дискусії з приводу вироблення загального рішення; високе включення у груповий процес)

Групова дискусія (лат. discussio —- розгляд, дослідження) — метод групового обговорення проблеми, який дає змогу виявити спектр думок і суджень членів групи, запропонувати можливі шляхи розв'язання завдання, знайти групове розв'язання проблеми.

Під час групової дискусії відбувається зіставлення, зіштовхування протилежних позицій, що відкриває її учасникам різні аспекти проблеми, допомагає послабити їх опір новій інформації. Часто групова дискусія сприяє виробленню групової норми, якщо ініційоване групою рішення є логічним висновком дискусії і підтримане всіма присутніми. Вона відкриває широкі можливості для оприлюднення точок зору, з'ясування альтернатив, активації інтересу до обговорюваної проблеми і є ефективним засобом згуртування і розвитку групи, вироблення нею оптимального рішення, а також засобом поляризації думок. Групова дискусія — завжди складний і багатогранний процес, який вимагає високих професійних навичок усіх її учасників.

Групове інтерв'ю (англ. intervien, букв. — зустріч, бесіда) — засіб з'ясування суджень і думок членів групи з конкретного питання і оцінення ситуації, що склалася.

На першому етапі групового інтерв'ю інтерв'юери утримуються від оцінення фактів, дають змогу членам групи вичерпно сформулювати свою точку зору. Обговорюють і оцінюють зібрані факти вони на другому етапі. Завершується ця робота узагальненням нагромадженого матеріалу з відповідними коментарями і рекомендаціями інтерв'юерів.

Розв'язання групових завдань може відбуватися на різних якісно-смислових рівнях (табл. 14).

Таблиця 14

Рівні, типи розв'язання завдань і ключові навички (за М. Вудкоком, Д. Френсісом)

Рівні

Тип розв'язання завдань

Ключові навички

Рутинний

— неухильне дотримання процедури;

— раціональна оцінка ситуації;

— гуманне лідерство;

— контроль / мотивація;

Селективний

— визначення цілей;

— планування;

— аналіз / розвиток;

— аналіз інформації;

Адаптаційний

— ідентифікація проблем;

— систематизоване розв'язання проблем;

— створення робочих груп;

— аналіз можливого ризику;

Інноваційний

— творче управління;

— стратегічне планування;

— системний розвиток

Чим більше суб'єктивні оцінки окремих осіб у групі збігатимуться з об'єктивною значущістю завдань, тим більша вірогідність вибору ними ефективного шляху їх розв'язання. Якщо у групі домінує думка керівника (лідера), прийняття рішення значною мірою буде детерміноване спонуками, стимулами, зумовленими його поглядами, поведінкою. Часто в таких випадках мотиваційними впливами керівника є намагання продемонструвати свою професійну перевагу над підлеглими, реалізувати особисто значущі суб'єктивні цілі, прагнення до влади. Позначається це і на поведінці підлеглих, які беруть участь у прийнятті рішення. Характеризують її намагання поступитися керівнику, прагнення приховати професійну некомпетентність, уникнути зауважень на свою адресу. У групі з партнерськими відносинами кожний учасник обговорення проблеми намагається реалізувати свої інтелектуальні можливості. Однак при цьому всі оцінюють свою позицію як єдино правильну, що не потребує обговорення.

Під час розв'язання завдань, віддалених від їх компетенції, учасники дискусії виявляють вищу ініціативу, здатність до ризику. Розв'язання завдань, що перебувають у сфері їх компетенції, налаштовує на обережну, позбавлену ризику поведінку. Нераціональний підхід до розв'язання завдання, неадекватні групові рішення є наслідком безініціативності, безвідповідальності, низької компетентності лідера. Розв'язуючи конкретні групові завдання, лідери (керівники) обирають одну з таких тактик:

— ризик з підвищеною відповідальністю;

— затягування розв'язання завдання з метою уникнення відповідальності;

— самостійне розв'язання проблеми, пов'язане з обачним ризиком;

— мінімум самостійних дій, уникнення відповідальності за нерозв'язання завдання.

Вибір засобів, методів, тактик розв'язання завдань залежить від типологічних якостей керівників (лідерів) групи. Керівник з яскраво вираженими якостями лідера навряд чи пристосовуватиметься до проблеми або уникатиме її розв'язання. Очевидно, він обере тактику протиборства або співробітництва і не шукатиме компромісів. Орієнтовані на себе керівники обиратимуть “агресивну” тактику — протиборство, а орієнтовані на інших — співробітництво або компроміс. Знаючи особливості взаємодії конкретного лідера (керівника), його орієнтованість (на ціль або на відносини з людьми), можна спрогнозувати вибір ним тактики розв'язання конкретного групового завдання.

Продуктивність групового розв'язання завдання вимірюється потенційними можливостями групи, тобто її потенційною продуктивністю (вмінням адекватно оцінити ситуацію, значущістю самого завдання, здатністю обрати відповідні методики і тактики його розв'язання та ін.), за мінусом втрат мотивації і втрат, що виникають при координації, взаємодії і спілкуванні. Обрання лідера групи є ефективним стимулом підвищення координації, взаємодії і спілкування, засобом активації групових зусиль, зниження координаційних втрат. Ефективність роботи лідера (керівника) залежить від особливостей групи, взаємин у ній, специфіки завдань, зовнішньої ситуації.

Нечисельні групи, до яких належать компетентні, високоорганізовані індивіди, здатні самостійно задовольняти свої інтереси. Вони рідко потребують керівництва, орієнтованого на розв'язання завдання, оскільки саме завдання автоматично контролює їх поведінку. Таким групам потрібен керівник, який орієнтуватиметься на взаємини, підтримуватиме на відповідному рівні мотивацію індивідів. Ситуаційні вимоги до розв'язання групових завдань та прийняття рішень виходять з того, що зі зростанням чисельності групи зростає потреба в керівництві нею. У великих групах координація і мотивація членів групи може стати відчутною проблемою, для розв'язання якої запроваджують посаду керівника.

Найскладнішою психологічною процедурою, найголовнішим оцінювальним критерієм здібностей, умінь і навичок членів групи та їх керівника (лідера) є безпосереднє прийняття групових рішень.

Групові рішення можуть бути програмованими (базуються на заведеному порядку, послідовних процедурах, ухвалюються за типових обставин; мають обмежену кількість альтернатив; повинні відповідати динаміці розвитку організації) та непрограмованими (використовують у невизначених, неструктурованих ситуаціях, зумовлених відсутністю інформації, нечіткістю цілей, завдань; вибір засобів розв'язання проблем може бути надзвичайно великим).

Прийняття групового рішення є складним психологічним процесом, під час розгортання якого не завжди спрацьовують логіка, інтуїція, оскільки в ньому переплітаються соціальні установки, особистісні характеристики, інтуїція, емоції тощо. Залежно від того, які чинники домінують, виокремлюють інтуїтивні (вибір на підставі відчуттів) та раціональні (базуються на судженнях, знаннях, попередньому досвіді) рішення.

Соціальна психологія вважає прийняття групового рішення вольовим актом, результатом якого є формування мети і засобів її досягнення. Участь усіх осіб групи у плануванні й прийнятті рішення — відчутний мотивуючий чинник: чим більше учасників виконання завдань залучено до прийняття рішень, тим сильніша мотивація участі в реалізації групових рішень.

Процедура прийняття групового рішення пов'язана із стилем керівництва. За авторитарного стилю керівник у процесі прийняття рішення керується своїми ідеями, досвідом, планами, орієнтується на свої оцінки проблеми, а думки колег адаптує до своєї концепції її розв'язання, намагаючись відповідно добирати засоби. Демократичний стиль забезпечує оптимальну взаємодію керівника з усіма індивідами групи. Усі вони мають широкий простір для особистої ініціативи та активності. За ліберального стилю особиста участь керівника у процесі прийняття рішення дещо занижена, внаслідок чого ініціативу перебирає на себе неформальний лідер, який активізує членів групи. Багато керівників у процесі прийняття рішення орієнтуються на зовнішні або внутрішні чинники, на підставі чого розрізняють “зовнішню” та “внутрішню” стратегії прийняття рішень.

Групові форми прийняття рішень підпорядковані дії різноманітних принципів. Так, принцип співвідношення єдиноначальності та колегіальності відтворює взаємодію двох форм реалізації повноважень: єдиноначальність пов'язана з персональною відповідальністю керівника за прийняті рішення, а колегіальність є формою колективного розроблення проектів рішень. Принцип одноголосності передбачає: реальну (творче обговорення проблеми) та уявну (формальне погодження з керівником за незгоди з його думкою) одностайність. Принцип більшості переважає там, де взаємодіють дві або більше неформальних груп. За такої ситуації необхідне голосування, яке може засвідчити розподіл голосів на рівні частини, більшість голосів і абсолютну більшість голосів. Для розв'язання проблеми найприйнятніша абсолютна більшість голосів. Принцип мінімізації розбіжностей актуальний за оптимальної переваги думки керівника (лідера) та при активності учасників обговорення проблеми. В такому разі мінімізувати суперечності між членами групи покликана групова дискусія. Принцип узгодження пов'язаний з необхідністю вирішувати, готувати рішення.

Прийняття групових рішень перебуває під впливом різних психологічних особливостей. Наприклад, емоції компенсують невизначеність ситуації, створюють сильнішу установку на вибір стійкої стратегії. Проте їх надлишок зумовлює імпульсивну поведінку. Це означає, що емоції можуть як підвищувати ефективність процесу прийняття рішення, так і знижувати її. Певні закономірності простежуються і щодо вияву мотивації осіб, належних до групи. За високої мотивації процес прийняття рішення є значно ефективнішим, ніж за низької.

Проблема групової згуртованості і груповий конфлікт

Внутрішнє життя групи, соціальне, психологічне самопочуття об'єднаних у ній індивідів, ефективність взаємодії із навколишнім середовищем залежать від згуртованості групи, різний вияв якої по-різному впливає на її конфліктогенність.

Групова згуртованість — утворення, розвиток і формування зв'язків у групі, які забезпечують перетворення зовні заданої структури на психологічну спільність людей, психологічний організм, який живе за своїми нормами і законами відповідно до своїх цілей і цінностей.

Одним із перших розпочав досліджувати групову згуртованість американський соціальний психолог Леон Фестінгер (1919—1987), вважаючи критерієм частоту і міцність групових зв'язків. А сам феномен згуртованості він тлумачив як суму сил, які діють на індивідів з метою утримання їх у групі. Внутрішні можливості групи, на його думку, зумовлюються її привабливістю для індивідів, їх задоволеністю членством у ній. Передумовою задоволеності вчений вважав переважання об'єктивної цінності вигод, отриманих індивідом у групі, суб'єктивною значущістю докладених зусиль.

Подальші дослідження науковці зосереджували на спонукальних властивостях групи, до яких належать: привабливість, подібність цінностей та установок членів групи; відповідність групових цілей потребам членів групи; чіткість визначення цілей, успіх групи в їх досягненні; особливості взаємозв'язку в групі; задоволеність груповою діяльністю; характер керівництва і прийняття рішень; соціально-психологічний клімат групи (групова атмосфера); структурні властивості (статусно-рольові характеристики) групи; особливості розвитку комунікативних мереж; кількісні показники групи. Це засвідчує намагання розглядати згуртованість як багатофакторний феномен.

Соціометрія пов'язує згуртованість із таким рівнем розвитку міжособистісних відносин у групі, який характеризується високою кількістю виборів, заснованих на симпатії. Запропонований соціометрією “індекс групової згуртованості” обчислювали як відношення кількості взаємних позитивних виборів до загальної кількості можливих виборів.

Попри різне тлумачення згуртованості, соціометричний (Дж. Морено), когнітивний (Л. Фестінгер) підходи засновані на розумінні групи як певної системи емоційно забарвлених міжособистісних відносин. Це налаштовувало на розуміння згуртованості не як соціально-психологічного, а як індивідуально-психологічного явища, оскільки за основу бралися мотивація, емоційні переваги та ін. Дослідження засвідчили, що взаємна емоційна привабливість членів групи, тобто згуртованість як міжособистісна атракція, підвищує намагання зберегти своє членство у ній. Однак для вичерпного пояснення причин єдності малої соціальної групи недостатньо враховувати лише індивідуально-психологічні (емоційні, мотиваційні та ін.) характеристики міжособистісних відносин.

Дата добавления: 2015-05-22