Самосвідомість, її предметність і структура

Філософи трактують самосвідомість як завершення свідомости, в якій проявляється її активна цілісність. Насамперед вона означає самоусвідомлення людини, начебто відчужений погляд на себе, визначення свого місця в світі. Людина пробує уявити себе як внутрішнього співрозмовника. Самосвідомість приходить тоді, коли людина перебуває у певних емоційних станах. До такого способу інколи вдаються письменники, щоб відтворити самосвідомість через феномен пам’яти, різні асоціації. У поемі «Сон» Тарас Шевченко звертається до себе: «Душе моя,/ Чого ти сумуєш?/Душе моя убогая, /Чого марно плачеш,/Чого тобі шкода?» Своєрідно передає такий стан людини Михайло Коцюбинський в оповіданні «Intermezzo». Як самосповідь головного героя будує роман «Майстер корабля» Юрій Яновський. Такий підхід зустрічаємо в західноєвропейській, північноамериканській і латиноамериканській літературах, щоб підсилити достовірність художнього аналізу певних подій.

Самосвідомість виникає в процесі «внутрішнього спілкування» чи певної предметної діяльности, коли інші люди сприймаються як умовне дзеркало. Форми самосвідомости різноманітні: самовизначення, самооцінка, самоконтроль, саморегулювання. Самовизначення пов’язане із самовідчуттям, що залежить від місця певного людського тіла в довкіллі, цебто серед людей і речей. Щоб побачити певний предмет, процес сприйняття треба пов’язати з певним механізмом, який визначає місце тіла людини серед інших тіл, а також зміни цього тіла відносно певного предмета. Саме на цьому іспанський філософ Х. Ортега-і-Гассет побудував своє вчення під назвою перспективізм, який тлумачить «радикальну реальність» на підставі формули: «Я – це Я і мої обставини». Отож, ідея перспективізму виходить із того, що світ постає перед людиною у вигляді особистої перспективи, яка має право на існування. Такий підхід передбачає право кожної людини на власне філософське осмислення об’єктивного світу. Підсумовуючи, слід наголосити, що самосвідомість на цьому рівні передбачає певну «схему тіла» в процесі «схеми світу».

Вищий рівень самосвідомості невід’ємний від усвідомлення свого зв’язку з певною людською спільнотою, з чим пов’язана культурна ідентифікація, а також належність до певної соціальної групи. Найвищий рівень самосвідомости стосується самоусвідомлення свого Я серед інших людей, що передбачає двосторонній процес: з одного боку, людина бачить свою подібність до інших людей, цебто свою належність до людства, а з іншого, усвідомлює свою унікальність, оригінальність, неповторність, незалежність від інших людей. З цього випливають певні висновки: по - перше, людина вільна у своїх діях, по - друге, свобода дій передбачає відповідальність за них, по - третє, свобода людини створює умови для самоконтролю за своїми діями, по - четверте, незалежна від інших людей самосвідома людина спроможна на самооцінку своїх дій. Самопізнання невід’ємне від зіставленням з людським ідеалом, а самооцінка має наслідком почуття самозадоволення чи незадоволення собою. Нарешті, самосвідомість передбачає також самоаналіз поведінки, але він властивий далеко не всім людям.

Самосвідомість як властивість людини не спричиняє сумніву. Відомий афоризм Р.Декарта «Я думаю, отже, я існую» -- підтвердження безсумнівности самосвідомости. Таке саме стосується зорового сприйняття певних предметів. Водночас самосвідомість як факт не заперечує певної парадоксальности. Слід зазначити, що людина може бачити себе лише в дзеркалі, але для переконання, що вона бачить себе, доконечна самосвідомість, адже тварини не пізнають себе в дзеркалі. Для людини таке дзеркало має інше значення: вона бачить себе «очима інших людей». Інакше кажучи, самосвідомість – це не результат ізольованої свідомості замкненої людини, а результат взаємодії людей. Виходить, що в процесі самосвідомості людина усвідомлює себе через іншу людину, а іншу людину – через себе.

Самосвідомість передбачає виокремлення людини в космічному й соціальному масштабі. Як зазначав М.Мамардашвілі, «свідомість і є водночас розрізнення». Виокремлення людини відбувається на перетині чотирьох відносно самостійних визначень належности: космічної, природної, соціальної, культурної. Якщо космічна належність і природна зумовленість людині задані, то з іншими визначеннями складніше. Соціальна належність людини може змінюватися. Культурна належність зумовлюється тим, що культура творить індивідуальний спосіб існування і водночас вона транс- соціальна, цебто не тотожна соціуму.

Аналізуючи самосвідомість як систему, можна виділити в ній такі сфери: когнітивну, мотиваційну, аксіологічну, прогностичну. Когнітивна (від

лат. cognitio -- знання, пізнання) сфера самосвідомости охоплює відчуття, сприйняття, уявлення, поняття, судження, умовиводи тощо. Мотиваційна сфера самосвідомості спрямована на стимулювання й активізацію людини. Сюди належать потреби, інтереси, емоції. Аксіологічна сфера самосвідомости стосується самооцінки людини на основі певних критеріїв і суспільних норм. Прогностична сфера самосвідомости охоплює проекти, програми, плани, наміри, орієнтовані на майбутнє.

Самосвідомість проявляється на певних рівнях, які визначають її обсяг. Рівнева структура самосвідомости конструюється на основі психоаналізу З.Фройда і його послідовників. При такому підході твориться трирівнева структура, що охоплює: а) несвідоме, б) свідоме, в) надсвідоме. Треба зазначити, що несвідому психіку зауважив ще Г.В.Ляйбніц. На думку З.Фройда, дії людини визначають насамперед пристрасті. Він розрізняв конструктивні («Ерос») і деструктивні («Танатос») психічні потяги, які зумовлюють поведінку людини. Як вважають неофройдисти, основною спонукою людської активности є страх перед смертю. Несвідоме («Воно») охоплює інстинкти, особливе значення серед яких має енергія захоплень під назвою лібідо, що позначає любов у широкому розумінні (від самолюбства до вселюдської любові). Цей термін використовується для з’ясування причин, з одного боку, психічних розладів, неврозів, а з іншого, психічного розвитку нормальної людини, її наукової, художньої та іншої творчості. У другому варіанті йдеться про сублімацію (від лат. sublimіo —вивищення), що означає перенесення енергії із соціально й культурно неприйнятних цілей і об’єктів як нижчих на соціально й культурно прийнятні, або вивищені, з чим пов’язаний саморозвиток людства. Засновник аналітичної психології К.Г.Юнг тлумачив лібідо як психічну енергію, яка відтворює несвідоме прагнення, що близьке до поняття волі в філософії А.Шопенгауера і «життєвого пориву» А. Бергсона. Рівень свідомого («Я») поєднує несвідоме й зовнішній світ. Надсвідоме («над-Я») вважається своєрідною цензурою, цебто залежить від догм, традицій, ідеалів, заборон. Його можна порівняти з певним фільтром, який відділяє «Воно» від «Я». Як форма духовної активности надсвідоме змикає людину з дійсністю: з одного боку, воно стосується ставлення людини до світу, а з іншого, самоствердження самої людини.

Переоцінюючи погляди ортодоксальних фройдистів, Е.Фромм запровадив поняття соціального характеру, що з’єднує психіку індивіда із соціальною структурою суспільства. В умовах тотального відчуження людина усвідомлює несправжність свого існування. Справжньою цінністю людини філософ вважає любов, яка дає змогу зрозуміти проблему людського існування.

Самосвідомість може виявлятися «приховано», що означає усвідомлення відмінності людини від об’єктів, на які вона спрямована. Треба зважити, що тіло людини перебуває поза межами її свідомого досвіду. Як приклад вважається дотик людини до зовнішнього предмета: людина відчуває предмет, а не власну руку.

Явні (неприховані) форми самосвідомості називаються рефлексією (від лат. reflexio – відображення), яка означає не лише усвідомлення людини, а також її зміну, вихід за межі досягнутого рівня розвитку. Така рефлексія виникає в контексті пояснення системи свідомости. Людина аналізує себе відповідно до певного ідеалу, що формується у відносинах з іншими людьми. Завдяки рефлексії людина змінює і розвиває індивідуальну свідомість, бо вона аналізує себе, роздумує над своїм ставленням до життя, прагне проникнути в таємниці самосвідомости, що дає змогу обґрунтувати систему орієнтирів, відмовитися від всього хибного в житті.

Людина творить свій образ у різних формах самосвідомости, що аж ніяк не гарантує його адекватності реальній свідомій людині. Між ними може бути розрив у двох випадках: по - перше, на стадії явної самосвідомости, а по - друге, в елементарних її формах. При рефлективному усвідомленні своїх особливостей можливі ще інші помилки. Причина в тому, що людина не може повністю розкрити себе в акті індивідуальної рефлексії. Вона виявляє себе всебічно при спілкуванні з іншими людьми, взаємодії з ними і у вчинках суспільної ваги. Часто одна людина може краще зрозуміти іншу, ніж перша розуміє себе. Проте об’єктивність самооцінки людини підвищується, коли вона зважає на те, як її оцінюють інші люди.

Треба зважити на динамізм самосвідомости в процесі спілкування і взаємодії з іншими людьми, погляді на себе «очима іншого». У процесі між- людських взаємин самосвідомість постійно перевіряється, виправляється і навіть розвивається. Таке ставлення до феноменів свідомости не лише виражає суб’єктивний стан індивіда, а й об’єктивується в конкретних формах культури (книг, пісень, картин, кінофільмів, скульптур тощо). Треба мати на увазі, що сенс, внесений автором у певний твір, може не збігатися з тим сенсом, який виявили інтерпретатори, критики і навіть читачі. Частіше спостерігається інше: авторові закидають звинувачення, розширено інтерпретуючи певні твори чи окремі образи. Як приклади треба згадати ставлення компартійної влади до кіноповістей «Земля» й «Україна в огні» Олександра Довженка, роману «Жива вода» Юрія Яновського, вірша «Любіть Україну» Володимира Сосюри, оповідання «Модри Камень» Олеся Гончара, книги «Україна наша Радянська» Петра Шелеста та інших.

Як дослідник свідомости А.Бергсон обґрунтував у цьому феномені способи орієнтації людини, для чого розрізняв інтелект та інтуїцію, а також осяяння, прозріння тощо. Інтелект, на його погляд, деформує і спрощує речі, щоб полегшити порозуміння між людьми. Подані схематично речі треба вмістити в сталі форми і готові поняття. Звідси -- висновок, що інтелектуальне знання слід трактувати не як відтворення дійсності, а ставитися до нього як до символа.

Інтелекту протистоїть інтуїція, яку А.Бергсон трактував як світосприйняття, духовне зусилля, що стосується глибинних вимірів духа. На противагу Р.Декарту, який вважав інтуїцію лише однією з форм інтелекту, А.Бергсон розумів під інтуїцією безпосереднє знання, що схоплює дійсність у цілості й змінності, пояснював її як усвідомлений інстинкт, цебто природне пристосування організму до потреб життя. Інтуїція вища від інтелекту, бо не лише випливає із життя, а й проникає в його глибини.

Порівняно з інтуїцією інтелект може дати лише зовнішнє уявлення про речі, відношення між ними. Інтелектові властивий схематизм, а інтуїція сприймає речі безпосередньо, в цілості, незалежно від них і практичних потреб, в оригіналі. Всупереч інтуїції інтелект переформовує дійсність, ділить її на окремі частини. Отже, А.Бергсон доходить висновку, що інтуїція дає змогу правильно усвідомити дійсність. Тільки в інтуїції безперервно розвивається глибинне Я. На противагу цьому зовнішній пласт Я охоплюєте, що у свідомости вловиме для інтелекту.

Хоч самосвідомість як феномен, на перший погляд, здається простим і очевидним, насправді вона надзвичайно складна, що зумовлюється насамперед її непростими взаєминами з носієм, а також процесами в системі міжлюдських відносин. Тут проявляється, як зазначав К.Г.Юнг, не лише відображення особистого несвідомого в психіці індивідуального досвіду, а і ще глибший шар, в якому відтворений досвід попередніх поколінь, цебто колективне несвідоме. Інакше кажучи, йдеться про найінтимнішу частину людської психіки, в якій зберігається вікова таємниця спільноти.

4. Національне самоусвідомлення особистости

Процес національного самоусвідомлення особистости – це набуття людиною національних якостей, розуміння корінних інтересів нації й участь у розбудові власної національної державности. Національна самосвідомість – це реалізація свого Я в сфері національного державотворення. Національна самосвідомість передбачає: по - перше, усвідомлення особою себе як суб’єкта політичної діяльности; по - друге, бачення національних інтересів і упевненість у майбутньому своєї нації в геополітичному контексті; по - третє, реалізація свого Я в процесі національного самоусвідомлення й утвердження національної спільноти; по - четверте, порівняння своєї національної свідомости й аналогічної свідомости інших суб’єктів політичної діяльности; по - п’яте, активна протидія проявам байдужости й ворожости до національної спільноти.

Національне самоусвідомлення означає сприйняття унікальности своєї нації в людській спільноті, без чого не можливо зберегти національну ідентичність, осягнути оригінальність, протидіяти розмиванню етноса, розчиненню його в чужому середовищі. Національна свідомість – це ключ до підтримки ціннісних орієнтацій народу, об’єднання різних етнографічних, територіальних і соціальних груп. Національне самоусвідомлення дає відповідь на сакраментальне питання: «Що ж ми за народ такий?» Водночас воно визначає мотивацію участи в національно-державотворчих процесах.

Відповідь на порушене питання вимагає насамперед самопізнання людини як члена національної спільноти, цебто усвідомлення специфічних рис своєї нації, її минулого, що забезпечує саморефлексію індивіда. Водночас йдеться про чуттєво-емоційне сприйняття, переживання за свою націю, її сьогодення й майбутнє. Національне самоусвідомлення людини визначає її місце і роль у життєдіяльности нації. Людина стає перед вибором: вона може прилучитися до активної участи в боротьбі за права нації, залишитися байдужою до долі нації, виїхати за кордон, відчужившись від рідної етнічної спільноти, перейти на бік сильнішого ворога.

Національна самосвідомість формується в процесі вивчення досвіду нації, її історії, її культури. Інакше кажучи, вона ґрунтується на національній пам’яті. Саме тому поневолювачі намагаються позбавити поневолених зв’язків з минулим свого народу, його внеском у світову культуру і науку, нав’язати своє трактування. Так форсовано творили за часів тоталітарного компартійного режиму homo sovieticus, негативні і навіть руйнівні наслідки якого показали останні події в Донбасі.

Українські мисленики обґрунтували три варіанти утвердження національної самосвідомості: перший варіант виклав Микола Міхновський, поставивши його на етнічну основу; другий варіант походить від В’ячеслава Липинського, який відстоював «територіальний патріотизм»; третій (серединний) варіант пропагував Михайло Грушевський, висунувши гасло «Україна не тільки для українців».

Засновник українського революційного націоналізму М.Міхновський не приховував своїх намірів: «Україна для українців! Отже, вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів». Він не приховував своїх поглядів про тих, кого вважав за ворогів українського народу. «Зріст національної самосвідомості українців,- зазначав мисленик,- що упосліджені соціально, буде зруйнуванням упривілейованого становища москалів на Україні».

Ідеолог українського монархізму В.Липинський писав: «Для українського державника: Українцем, своїм, близьким, людиною однієї нації -- єсть кожна людина, що органічно (місцем осідку і праці) зв’язана з Україною; не-Українцем, чужим, людиною чужої нації (що не значить конче: ворогом), єсть кожний мешканець іншої землі, хоч би він визнавав ту саму віру, належав до того самого стану чи класу, говорив тою самою мовою і хоч би в його жилах текла та сама кров одних і тих самих предків. З територіальної – політичної і патріотичної – форми національної свідомости може вирости Українська Держава і Українська Нація». Своєю позицією В.Липинський протистояв концепціям не лише М.Міхновського, а й Д.Донцова, який писав, що «свідомість і почуття своєї національної окремішности – виражається в ідеї патріотизму, в ідеї отчизни».

Історіософ М.Грушевський наголошував, що «Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе на Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людности, служити їй, а не обирати, не експлуатувати для себе». Отож, М.Грушевський вважав українцями лише тих представників національних меншин, які не належать до експлуататорів.

Ще один наш мислитель Богдан Цимбалістий ставив національну самосвідомість у дві площини. Спільне почуття національної ідентичности – це вертикальна ідентифікація, а довір’я до співгромадян, які належать до інших спільнот – це горизонтальна ідентифікація.

Єдина національна ідентичність передбачає, як зазначає британська дослідниця каталонського походження Монтсеррат Гібернау, «формування і поширення певного образу нації, який часто спирається на домінантну націю або етнічну групу, що живе в кордонах держави, і складається зі спільної історії, спільної культури і демаркованої території». Почуття спільноти розвивають і посилюють національні символи і ритуали, а також усвідомлення загрози для нації від ворогів. Символи, традиції, ритуали разом з мовою сприяють формуванню чуття спільноти і зміцнюють об’єднання на національній основі.«Усвідомлення, що люди формують групу зі спільною історією, культурою і територією, відіграє основоположну роль у формуванні національної ідентичности, тому малоймовірно, щоб такий могутній емоційний зв’язок можна було легко замінити членством у широких політичних інституціях, скажімо, в ЄС»(М. Гібернау).

Особливе значення в утвердженні національної самосвідомости має усвідомлення людиною минулого свого народу і держави, адже так формується історична самосвідомість, яка охоплює насамперед знання про події, що, безумовно, визначає ставлення до майбутнього. У нинішній Україні нашій національній самосвідомости протистоять різні види неукраїнської самосвідомости. Насамперед йдеться про російську імперську самосвідомість, з нею пов’язана малоросійська провінційна самосвідомість, а також радянську «інтернаціональну» самосвідомість. Безумовно, всі вони належать до антиукраїнської самосвідомости. На аналогічних позиціях стоять представники русинської «національної» самосвідомости в Закарпатті, що підтримується з-за кордону. Як підтверджують останні матеріали переписів населення в країнах поселень українців, їх кількість зменшується ще й тому, що деякі з них зачисляють себе до «русинів». Насправді русини – це давній етнонім наших предків. До Першої світової війни так називалися українці в Австро-Угорській імперії.

Водночас в Україні проявляється також етнографічна самосвідомість (гуцулів, лемків, бойків, поліщуків). У процесі національної консолідації етнографічні групи надають перевагу національній самосвідомости. Проте з певних причин деякі з них можуть протиставлятися національній спільноті, що проявляється серед частин лемків у деяких країнах.

Національна самосвідомість динамічна, залежить від зв’язків людини з національною спільнотою. Після поневолення нашого народу чужоземними загарбниками національна самосвідомість різних частин української людності відрізнялася. Московські поневолювачі зневажливо ставилися до українців, трактуючи їх як «неповноцінних» русских. Ще й тепер ідеологи російського імперіалізму вважають українців, яких вперто називають малоросами, білорусів і росіян (великоросів) частинами мітичного русского народу.

Під царським поневоленням українцям нав’язували імперську свідомість, тому денаціоналізовані (недоденаціоналізовані) представники панівних верств визнавали своєю вітчизною («отечеством») Російську імперію, а своєю батьківщиною («родиной») Малоросію, як тоді імперіалісти називали Україну. Окрім того, українців прозивали малоросами, хохлами. Нашійлюдности нав’язували православну самосвідомість, яка небезпечна тому, що, по - перше, вела до розмивання української національної самосвідомости в конфесійному морі, хоч насправді між українським православ’ям (київським християнством) і російським православ’ям (московським цареслав’ям) існує суттєва різниця, а по - друге, протиставляла православних українців українцям, які визнавали себе греко-католиками.

Нині особливого значення набуває національна гідність, у якій проявляється не лише політична і моральна самосвідомість, а й совість нації. Можна виділити три рівні національної гідності: на психологічному рівні спільнота усвідомлює свою самоцінність серед інших спільнот; на моральному рівні вона усвідомлює доцільність самовизначення, щоб зберегти свою унікальність; на політико - правовому рівні нація усвідомлює доконечність створення власної держави. Національна гідність протилежна космополітизмові й шовінізмові. Проте безпідставно вважати її альтернативою націоналізмові, який трактується як синонім патріотизму.

Національна самосвідомість є усвідомленням особи в міжнаціональних зв’язках. Вона не сумісна з байдужістю до порушень її рівноправності серед інших націй, зневаги національних почуттів, культурних цінностей, рідної мови. Такі дії призводять до міжнаціональних конфліктів. Саме такі конфлікти проявилися наприкінці вісімдесятих років минулого століття в союзних республіках СРСР, які не мирилися з русифікацією, виступили за визнання державного статусу рідної мови титульної нації. Національна самосвідомість може проявлятися на трьох рівнях: адекватному, заниженому, завищеному. Якщо адекватний рівень сприяє національному розвитку, то занижений рівень призводить до втрати національної гідности і сприйняття підневільного становища. Саме занижений рівень національної самосвідомости негативно вплинув на розвиток української нації, що спричинилося до її поневолення агресивними сусідами. Завищений рівень національної самосвідомости має наслідком її перетворення в імперську самосвідомість. Така самосвідомість властива росіянам, які не уявляють свого існування без панування в багатонаціональній імперії поневолених народів, що за рівнем свого цивілізаційного розвитку стоять вище від поневолювачів.

Національна самосвідомість означає усвідомлення особою своєї національної належности, віднесення до певної національної спільноти, цебто пов’язання себе з певною мовою, історичними і духовними цінностями, етнічною територією, усвідомлення генези свого народу. Отож, виховання громадян не можливе без зваження національної самосвідомости. Намагання висувати на перший план абстрактне громадянське, анаціональне виховання, на що упродовж тривалого часу орієнтувало нашу школу освітянське міністерство, дає протилежні наслідки, сприяючи байдужому ставленню до долі своєї батьківщини, «адже саме національна самосвідомість з її емоційною живучістю, динамізмом і потенційною силою є не лише найважливішим компонентом національного життя, але й «збудником», «подразником», стимулом до практичних дій, спрямованих на відродження всього розмаїття всеукраїнського національного життя» (Ю. Римаренко).

Безумовно, національна самосвідомість звернена в майбутнє. На цій підставі соціалізація має не лише впливати на емоційну сферу, а й проникати в глибинне усвідомлення національних інтересів, зіставляти їх з інтересами сусідніх народів, не забувати про їхнє ставлення до рідного народу.

Аналіз природи національної самосвідомості засвідчує, що вона не суперечить толерантності в міжнародних відносинах. Інакше кажучи, національна самосвцідомість має вписуватися у вселюдську свідомість, позбуватися негативного, що веде до ізоляції в світовому співтоваристві. До таких наслідків у глобальному масштабі призвело імперське чванство Російську Федерацію.

Нині національна самосвідомість українців перебуває на переломі, що зумовлено агресивними діями Російської Федерації проти нашого народу. Якщо раніше дослідники протиставляли російський народ його державному керівництву, то нинішні соціологічні дослідження переконують, що абсолютна більшість російського народу підтримує загарбницьку політику свого уряду. Звідси – доконечність підвищення рівня національної самосвідомости наших громадян.

Дата добавления: 2015-05-22