Філософські підходи до суспільства

В и с н о в к и

1. Поняття свідомости багатогранне. Уявлення про неї змінювалися залежно від панівного світогляду.

2. Як філософську категорію свідомість доцільно аналізувати з такими поняттями як психіка, розум, мислення.

3. Свідомість невід’ємна від культури, яка ґрунтується на суспільній діяльности людей, утверджує «колективні уявлення», що проявляються як навики, способи, норми, цебто форми свідомости.

4. Свідома людина не лише мислить, а й задовольняє свої потреби, емоційні прагнення, переживання, що назовні спрямовані на вдосконалення організації природи.

5. Як завершення свідомості самосвідомість проявляється в таких формах: самовизначення, самооцінка, самоконтроль і саморегулювання.

6. Вищий рівень самосвідомости людини пов’язаний з усвідомленням свого зв’язку з певною спільнотою, чим зумовлюється культурна ідентифікація, а також належність до соціальної групи.

7. Людина творить свій образ у різних формах самосвідомости, що аж ніяк не гарантує адекватности реальній свідомій людині.

8. Національне самоусвідомлення особистости передбачає набуття людиною національних якостей, розуміння національних інтересів і участь у розбудові власної держави.

ІІІ. С О Ц І А Л Ь Н А Ф І Л О С О Ф І Я

Трактування людини як «замкненої монади», що протилежна комунікації, не відповідає її індивідуальному існуванню. К.Ясперс писав: «Людина знаходить у собі іншу людину як єдину дійсність, з якою вона може об’єднатися в розумінні й довірі. На всіх щаблях об’єднання людей попутники по долі, люблячи, знаходять шлях до істини, який губиться в ізоляції, у впертости й у самоволі, в замкненій самотности». Людина не може жити без інших людей: вона вступає у різні міжлюдські взаємини для спільної діяльности, щоб досягти поставленої мети. Різноманітні ієрархічні відносини між людьми становлять структуру суспільства.

1. Проблеми суспільства в історії філософської думки
Поняття суспільства вживаєтьсяв різних значеннях. У широкому значенні під суспільством розуміють сукупність людей, що об’єднані відповідним історичним способом виробництва і формою людської життєдіяльности. Вузьке значення цього поняття стосується конкретної історичної форми суспільної організації. Окрім того, суспільством називають також мешканців певної території чи міста і навіть товариство чи якесь людське довкілля.

В історії філософської думки погляди на суспільство докорінно змінювалися. У давніх державах (Египті, Вавилоні, Індії) панувала думка, що суспільство й державу створили боги. У законах давньовавилонського царя Хаммурапі (XVIII ст. Р.Хр.) суспільство поділялися на два стани – вільних і рабів. Рабами були військовополонені й боржники. Прихильники давньоперського зороастризму вважали, що в суспільстві триває боротьба добра і зла, а становий поділ зумовлений вільним вибором людиною певних занять. На чолі станів мають стояти найбільші доброчинці. У давньоіндійських Ведах суспільство поділяли на варни (стани), які начебто створені зі світового тіла й духа Пуруші: брахмани -- з вуст, кшатрії – з рук, зі стегна – вайші, з ніг -- шудрі. Брахмани і кшатрії вважалися панівними варнами, а вайші й шудрі становили частини підлеглого населення. До вайшів належали селяни, ремісники і торгівці, а шудрі – це вільні низи. Як стверджували Веди, поділ на варни забезпечує в суспільстві гармонію і порядок, тому не можна допускати їхнього змішування. Отож, про соціальну рівність не може бути мови. Щоправда, Веди допускали перехід до вищої варни, коли людина відзначилася послідовною цілеспрямованою діяльністю в досягненні вищої мети. Система варн визнавалася за непорушну не лише у Ведах, а й в Упанішадах і Законах Ману (приблизно ІІ ст. до Р.Хр.). Проти системи варн і різних покарань виступили буддисти. Вони осуджували крайнощі, пропонували серединний шлях, який дає змогу уникати їх і веде до самозаспокоєння, самовдосконалення, без чого не можливо впорядкувати зовнішню ситуацію.

Великий китайський мисленик Конфуцій (551-479 рр. до Р.Хр.) обґрунтовував патріархально-патерналістську концепцію держави, прирівнюючи її до великої сім’ї, в якій імператор уподібнюється до батька, а між правителями й підданими встановлюються сімейні відносини. Принцип «виправлення імен» передбачав ієрархічну систему суспільства і держави, в якій кожен посяде відповідне реальне місце залежно від свого соціального статусу. Концепція «золотої середини» передбачала досягнення компромісу і намагання пом’якшити суперечності, але без лицемірства, коли розмивається межа між добром і злом. З конфуціанством не погоджувався Моцзи (479-400 рр. до Р.Хр.), який виходив з принципу природної рівности всіх людей у суспільстві. Мисленик висуває ідею договірного походження держави й управління, яка була всебічно обґрунтована через дві тисячі років європейськими філософами. Виступаючи проти бідності, гноблення, страждання і знущань у суспільстві, Моцзи захищав низи суспільства, вимагав їхнього визволення. На його думку, в суспільстві має утверджуватися людинолюбство, яке допомагає перемагати зло в державі, уникати нещасть і забезпечить справедливість.

Античні мисленики ототожнювали суспільство з державою. Проникаючи в суть суспільних явищ, вони намагалися збагнути взаємини людини й суспільства, механізми соціальної інтеграції, систему співжиття людей. На їхнє переконання, співжиття в полісі творить спільноту на засадах гармонійности і справедливости. Цьому сприяє те, що людина має посідати місце в суспільстві, на яке може претендувати згідно із правом.

Водночас слід зазначити, що два великі давньогрецькі мисленики Платон і Аристотель до тлумачення гармонійности суспільства-держави підходили з протилежних позицій.

Переймаючись питанням про досконале суспільство, Платон розглядав античний поліс як своєрідне самостійне творення, співжиття в якому урівноважується на основі відповідних законів. На думку філософа, негативний тип суспільного ладу має головним двигуном людської поведінки матеріальні турботи. Саме такий лад існував у всіх тодішніх державах, бо в кожній з них, як зазначає мисленик, «завжди є дві держави, ворожі одна одній: одна – держава багатих, інша – бідних»

Негативний тип державного ладу втілюється в чотирьох формах: тимократії, олігархії, демократії й тиранії. При тимократії влада належить шанолюбцям, які завоювали пошану серед громадян, але з часом проявляють пристрасть до збагачення й здирництва. Як наслідок утверджується олігархія – влада небагатьох багатих на бідною більшістю. Платон вказує, що в олігархічній державі порушується основний закон суспільства, в якому кожен член суспільства має займатися своєю справою. Логічно олігархія переходить у демократію як ще гіршу форму державного ладу, бо в ній панує біднота, яка зайняла місце знищених або вигнаних богатіїв. Як з безмежної свободи вироджується рабство, так з демократії походить тиранія, цебто необмежена влада однієї особи над усіма в суспільстві.

Несправедливим формам державного протиставляє проект ідеальної держави, інакше кажучи, суспільства, що побудована на єдности й гармонії, бо в ньому суспільні функції розподілені між групами громадян відповідно до поділу праці. Проте навіть платонівську «ідеальну державу» може охопити боротьба між соціальними групами, які фактично перетворюються в касти. У такому суспільстві хлібороби й ремісники опиняться в найгіршому становищі.

На противагу містичному ідеалізму Платона його учень Аристотель до аналізу держави-суспільства підходив історично. Окрім держави, первинними формами співжиття громадян філософ вважав сім’ю і поселення. Держава – це, як пише Аристотель, «перша природна форма співжиття, яка не змінюється в усі часи людського існування». На тій підставі філософ стверджував, що патріархальна монархія була першою формою держави, бо влада в ній – це розвиток влади глави сім’ї. Людина не може жити поза державою, яка виникає лише тоді, коли уможливлюється спілкування заради щасливого життя між родинами і родами, заради досконалого й достатнього для самого життя». Ще одна відмінність поглядів Аристотеля від Платона в ставленні до власности, бо «власність має бути спільною лише у відносному сенсі, а в абсолютному -- вона має бути приватною».

У тодішньому суспільстві як цілісности Аристотель розрізняв різні складові частини: хліборобів, ремісників, торгівців, найманих працівників, військовиків. Їхня роль у суспільстві не однозначна. Окрім того, мисленик звертав увагу на частини громадян залежно від майнового становища, виділяв серед них дуже багатих, нужденних і людей «середнього» достатку. Критерієм правильної форми держави він вважав відповідність суспільній користі. На думку філософа, греки мають панували в усьому світі. Український філософ І. Захара писав: «Якщо у Платона виразно і рельєфно окреслюються ідеали «казарменного соціалізму чи навіть комунізму, то в Аристотеля – ідеали грецького націоналізму». Звісно, треба зважити, що під грецькою нацією того часу можна вважати лише рабовласників.

В елліністичному періоді античної філософії виділилися два різні погляди на суспільство: соціального універсалізму і соціального атомізму. Для стоїцизму (ІІІ ст.до Р.Хр.—ІІ ст. від Р.Хр.)властивий соціальний універсалізм. Стоїки вважали за суспільство не лише людську спільноту, увесь світ, як «державу богів і людей». Культивуючи знеохочення до матеріальних благ, вони осуджували байдуже ставлення до людей і людський егоїзм. На їхнє переконання, суспільство -- органічна будова, осердям якої є людина, що належить до різних груп (родини, товариств, держави, світу), а вони нагадують концентричні кола різної широти. Прихильники стоїцизму негативно ставилися до державних кордонів, тому підтримували Римську імперію, яка підкоряє нові й нові країни. До стоїків належав римський імператор Марк Аврелій Антонін (121-180 рр.), який підтримував прагнення людей до братерства, що наближало його погляди до християнства.

Прихильники Епікура (341-370 рр.) започаткували соціальний атомізм як течію в пояснені суспільства, адже їхнім філософським підгрунтям було атомістичне вчення Демокріта. Вони становили своєрідну «секту шанувальників життя» (В.Татаркевич). Епікур не вірив, що на початку історії людства існував «золотий вік». Навпаки, саме тоді людина жила під владою страху і не могла бути щасливою. Щастя людини не залежить від зовнішніх обставин, а від неї самої. Людина складається з атомів, які рухаються вільно, тому в своїх вчинках вона не залежить від обставин життя. Свого найвищого злету епікуризм сягнув у поемі Тита Лукреція Кара «Про природу речей», який допускав існування інших світів, подібних до нашого, де «інше людство розвивається, водяться звірі». Природні умови спільного життя змусили людей до угоди, щоб полегшити міжлюдські взаємини й забезпечити раціональні умови майбутнього життя.

Від того часу два основні філософські погляди на суспільство проявляються в усі періоди людської історії. Звісно, в епоху Середньовіччя панував соціальний універсалізм. Філософія, яка практично зливалася із теологією, своєрідно трактувала суспільство, прирівнюючи його до символічного «тіла Христового». Святий Августин зазначав на неподоланність нерівности в земному житті, бо суспільний організм має ієрархічну структуру, що не заперечує рівности всіх людей перед Богом. Зрештою, людство походить від єдиної пари прародичів.

Як вважає святий Августин, вищим призначенням влади є забезпечення в суспільстві порядку, спокою і правосуддя. Лише підпорядкувавшись Церкві, світська влада функціонує як єдиний узгоджений механізм, долає розбрат і ненависть між людьми.

Причини нерівности в світі обґрунтовує Тома Аквінський. Подібно до Святого Августина він убачає в універсальній ієрархії досконалість і цілісність світопорядку.

Починаючи з ХVII століття, мисленики Нового часу, зокрема Т.Гоббс, Дж. Локк, Ж.Ж.Руссо почали переосмислення концепції походження суспільства і звернулися до ідеї добровільної угоди громадян, яку висунув Епікур. Проте вже в ХІХ столітті трактування суспільства зазнає суттєвих змін. Дослідники пов’язують таке переоцінювання, по - перше, з крахом раціоналістичного індивідуалізму в філософії, а по - друге, реалістичним аналізом наслідків Великої французької революції. Суспільство і держава трактуються як системна сила, а не спільнота чи спілка осіб. Г.В.Ф.Гегель пише про «Божественну волю у тому розумінні, що вона є дух, присутній на Землі, який розгортається, щоб бути сучасною формою організації світу».

Соціального універсалізму дотримувалися англійські філософи Дж. С. Мілль і Г.Спенсер та французький позитивіст Е. Дюркгейм. Як вважає Дж. С.Мілль, суспільне життя пригальмовує людський егоїзм в напрямі до досягнення «спільного щастя». Г.Спенсер прирівнював суспільство до людського організму. Взаємозумовленість людини і суспільства обґрунтовував Е.Дюркгейм: людина не може жити поза суспільством, яке, в свою чергу, існує завдяки людині. Противники таких поглядів звинувачували прихильників «соціального універсалізму» в однобічному підході до людини: абсолютизації її як біологічної істоти при недооцінці того, що вона --водночас істота соціальна й духовна.

Прихильники соціопсихології трактують суспільство як систему соціальних взаємодій індивідів. Раціонально вони доходять висновку, що треба діяти спільно, щоб кожен зміг досягти поставленої індивідуальної мети. Саме тому люди об’єднуються в суспільство. Як зазначає М. Вебер, окрема людина втягується в певну спільноту вже з часу народження. Американський соціолог Т.Парсонс розглядав соціальну реальність як багаторівневу систему, на яку проектується соціальна дія, що взаємодіє не лише з фізичною, а й трансцендентною реальністю. Засновник феноменологічної соціології А. Шюц досліджував структуру мотивів соціальної дії, обґрунтовував також структуру людського спілкування, соціального сприйняття, раціональности тощо.

Трагічні наслідки для людства мали тоталітарні режиму (російсько-більшовицький і німецько-нацистський), які ґрунтувалися на основі соціального універсалізму при знеціненні прав людини й громадянина. Хоч після цього не було повсюдного переходу до концепції соціального атомізму як підстави європейського лібералізму, цілком очевидна тенденція до так званого «двоаспектного» тлумачення суспільства, що передбачає нове трактування двох течій про походження і суть суспільства в філософській думці. Вважається, що сутність суспільства проявляється у системі взаємовідносин індивідів, -- такий перший погляд. Водночас суспільство трактується як цілісність, певна реальна єдність, а життя в ньому людини – як прояв людського єства.

Дата добавления: 2015-05-22