Права, правосуб’єктність і правова держава

Проблеми свободи, рівности, справедливости в політичній сфері невіддільні від права, тому вони посідають чільне місце в філософії права. Підхід до дослідження права залежить від його трактування. Насамперед під правом розуміють загальну справедливість у суспільстві. Інше пояснення права зводиться до формальної рівности людей від народження. Тоді йдеться про природне право. Ще одне значення права – це ототожнення його з доконечною формою свободи. Нарешті, право зводять до сукупності соціальних норм, що встановлюються, санкціонуються й охороняються державою.

Для людини особливе значення має правова рівність, що невіддільна від правоздатности, яка проявляється в правосуб’єктності. Рівність вважається певною абстракцією від реальних відмінностей, тому вона має формальний характер. Водночас треба зазначити, що правова рівність можлива лише між вільними громадянами, цебто між суб’єктами права, а не між суб’єктом і об’єктом. Звісно, формальна правова рівність не усуває й не може усунути реальних відмінностей і фактичної нерівности між людьми.

Принцип правової рівности має універсальне значення в суспільстві: без нього не може бути мови про дію права як регулятора людських відносин. Право передбачає не лише дозволи, а й заборони, що визначають нормативні засади свободи людини, цебто встановлюють межі свободи, співвідношення свободи й несвободи. Свобода ґрунтується на певному правопорядку, в якому втілюється її буттєвість. Про рівність без свободи говорити годі, адже така «рівність» можлива навіть між невільними людьми.

Свобода й правова рівність взаємопов’язані. Тенденція світового розвитку позначає поступальний рух розширення меж свободи людини і збільшення кількости суб’єктів права на засаді формально-правової рівности. Безумовно, свобода не сумісна з привілеями для певних груп населення, бо в такому разі порушується принцип справедливости, яка передбачає відповідність між правами та обов’язками, працею та оплатою, злочином і покаранням тощо. Інакше кажучи, йдеться про відповідність певних уявлень про сутність людини та її невід’ємні права. Якщо такої відповідности немає, то йдеться про несправедливість. Поза межами права справедливість не можлива. Вона означає не лише самоусвідомлення права, а й оцінку з погляду права порушень, які належать до сфери несправедливости.

Справедливість має універсальний характер, але вона ґрунтується лише на засадах права. Інакше універсалізм буде підмінений релятивізмом і суб’єктивізмом, що проявлялося в часи тоталітаризму. Чорногорський мисленик М. Джилас зазначав, що при комунізмі влада і власність майже повністю зосереджена в одних руках, що заслонено правовою надбудовою. Отож його висновок: «Будь-яка реальна вимога свободи при комунізмі, а це якраз те, що вражає комунізм у саме серце, його сутність, зводиться до вимоги привести реальні -- матеріальні, власницькі – відносини у відповідність до права».

Не можна ігнорувати того, що в кожному суспільстві є люди, які мають особливі інтереси й домагання. Частина людей має особливі потреби, що вимагає відповідного задоволення й правового захисту. Такий захист не означає вивищення їхніх інтересів, а стосується специфічного втілення універсального принципу справедливости.

Ще одна особливість права в тому, що за своїми формами вияву й дією воно не може бути однаковим для різних історичних періодів, про що вже була мова. Людина як представник роду не завжди була правовою істотою. Як відомо, за античних часів рабів трактували не як людей, а лише як знаряддя, що обдароване мовою, цебто вони не могли бути суб’єктами права. Не знали правового захисту кріпосні селяни в царській Росії. Т.Шевченко писав, що «скрізь на славній Україні /Людей у ярма запрягли /Пани лукаві».Звісно, уярмлена людина не може бути рівна з кріпосником. У таких умовах суб’єктом права могла бути не людина взагалі, а тільки привілейована частина людей. Нині Універсальна декларація прав людини (1948 р.) не допускає дискримінації за гендерними, расовими, національними, конфесійними, соціальними ознаками. Однак треба зауважити, що сучасна держава ґрунтується на громадянстві, що забезпечує людині такі права, яких можуть не мати інші люди, що проживають на її території.

Суб’єктами права виступають не лише фізичні, а й надособові об’єднання (формування), цебто юридичні особи. Проте такі поняття, як правоздатність і правосуб’єктність стосуються насамперед фізичних осіб, бо лише вільні і рівноправні люди, як суб’єкти права і правових відносин, можуть творити організації, що наділені правами юридичних осіб. Як засвідчує світовий досвід, утвердження правової природи людини – шлях не простий, що простежується на прикладі країн, які долають наслідки тоталітарного суспільства. Звільнені люди не можуть позбутися стереотипів минулого, не розуміють тих можливостей, які відкрилися перед ними, не проявляють ініціативи, пасивно пов’язують своє життя з державним патерналізмом.

Хоч ідея загальної рівности людей виникла ще в античні часи, вона трактувалася неоднаково упродовж історії. Спочатку вона мала становий характер, тому рівність обмежувалася людьми певного соціального стану. Становлення прав людини в універсальному значенні правники розпочинають з англійської Великої Хартії Вольностей (1215 р.), яка надавала ширші права лицарству, заможному селянству й містам. Важливим кроком на цьому шляху була Конституція Пилипа Орлика (Бендерська конституція), проголошена 15 квітня 1710 року, яка, на жаль, залишалася невідомою для світової правової науки упродовж тривалого часу, хоч її пріоритетність перед Конституцією США (1787 р.) і французькою Декларацією прав людини і громадянина (1776 р.) очевидна.

Гарантом прав людини виступає держава, яка не може існувати без правопорядку як втілення законности, що акумулює вимоги правових норм. Лише держава забезпечує загальну обов’язковість правової норми, яка має переваги перед іншими соціальними регулятори, що зумовлено його особливостями: високим рівнем формалізації; спрямованістю на розвиток; мобільністю (доповнюваністю, змінюваністю, скасуванням); державним впливом; зацікавленістю населення. Водночас треба зазначити докорінну протилежність мети правових норм у державах європейської (євроатлантичної) і євразійської (російсько-православної) цивілізації. Якщо держави першої цивілізації надають перевагу створенню належних умов для діяльности, право визнають особливою цінністю, не толерують найменшого порушення його норм. Це – позитивний, або дозвільний спосіб гарантування прав на засаді: «Дозволено все, що не заборонено».У другій цивілізації - протилежний підхід: тут орієнтуються на різні заборони. Як наслідок громадяни шукають будь-якої можливости, щоб порушити норму права. У літературі такий спосіб визначення обсягу прав прийнято називати негативним, або заборонним. Тут діє принцип: «Заборонено все, що не дозволено».

Нерозуміння особливостей ролі права як соціального регулятора в різних державах мало згубні наслідки для нашої історії. Наші козаки не розуміли релятивізму права в Московській державі, переносили на неї порядки, які існували в Речі Посполитій. У Московії основним соціальним регулятором вважали не право, а волю самовладця, що не був обмежений жодними правовими нормами, не визнавав підлеглих як суб’єктів правових відносин. Якщо польський король присягав перед підлеглими держави, московський цар ніколи не доходив до такого «приниження». Ігнорація права в північно-східній державі спричинилася до того, що Москва не дотримувалася «Березневих статей», свавільно порушувала права українського народу. До речі, так само до своїх міжнародних зобов’язань ставиться нинішнє російське керівництво. Про право як волю правосвідомости суспільства в Москві не могло бути жодної мови: там панувала воля монарха, оформлена в наказі.

Здобутки правової науки досягли свого завершення в концепції правової держави, в якій втілено верховенство права, гарантовано пріоритетність прав людини, а державні органи шанують її свободу. Отож, йдеться про права людини, а не лише про права громадянина. Слід зважати, що права людини природні. До них належать право на вільне життя, людську гідність, недоторканність, особисту безпеку, власність тощо. У цивілізованому суспільстві такі права не можуть бути відчужені, але вони мають визнаватися державою, як правило, на конституційному рівні. Права громадянина похідні від громадянства, цебто позначають належність особи до конкретної держави. Їхня мета: забезпечити участь громадянина в державно-політичному житті (виборах, референдумах, плебісцитах, в політичних партіях тощо), захисті держави, національно-культурному розвитку, а також захист житла, свободи пересування, вибору місця проживання і праці, таємниць листування і т. ін. У дослідницькій літературі права людини й громадянина аналізуються в єдності.

Як уже зазначалося, правова держава визнає пріоритет прав людини й громадянина, ставить її над державою і суспільством. Треба зазначити, що такий підхід передбачає як захист прав людини і громадянина від сваволі державних органів, так і від посягань на них інших осіб. Основні права громадян передбачають конституційні гарантії, які конкретизовані в нормативних актах на підконституційному і підзаконному рівні. Захищати права громадян має незалежний суд. Звісно, при залежности суду від виконавчої влади про такий захист не може бути мови, бо судді перетворюються у пересічних виконавців позасудових вироків. У тоталітарному суспільстві про незалежність суду не може бути мови. У СРСР він повністю залежав від компартійної номенклатури. Так само діяли судді за часів окупаційної компрадорсько-сімейної бандоолігархії. Однак треба зазначити, що деякі права можуть бути реалізовані лише при наявности соціально-економічних гарантій. Йдеться, приміром, про забезпечення права на працю для безробітної людини, безкоштовну охорону здоров’я, права на житло.

Звісно, права громадян органічно пов’язані з їхніми обов’язками. Основні громадянські обов’язки також затверджені в конституціях. На першому місці серед них обов’язки виховувати дітей, сплачувати податки, працювати, відбувати військову службу тощо. Інколи права та обов’язки виступають у єдності. Приміром, захист вітчизни є почесним правом і водночас громадянським обов’язком.

Попри популяризацію ідеї правової держави слід зазначити, що нині лише чверть з двісті держав має підстави претендувати на таку характеристику. У деяких країнах встановлена фактично диктатура, як, приміром, у Російській Федерації, Білорусі, державах Центральної Азії тощо. Не варто сприймати бажане за дійсне, декларацій за реальність, бо явища не завжди відтворюють суть. Як відомо, Конституція СРСР могла бути визнана за найдемократичнішу в світі, але її норми не виконувалися, бо в державі фактично була встановлена партократія, що на практиці означало самовладдя компартійної номенклатури, яка не була зафіксована в жодному нормативному акті.

Популярна ідея правової держави може бути відтворена в конституції, але права людини проігноровані на практиці, що підтверджує досвід нашої держави за трирічний період окупаційної компрадорсько-сімейної бандоолігархії, коли робота правоохоронних органів не відповідала своїй назві, бо насправді не проявляла жодної турботи про права громадян. Найбільше страждали працівники засобів масової інформації, які ставали на захист громадянських прав.

Сучасна правова держава відповідає своєму призначенню лише тоді, коли вона створює належні умови для розвитку людини, цебто діє як соціальна і демократична. Звісно, ефективність правової держави залежить не лише від державних органів, а від правової культури, яка має тривалу історію. Намагання перенести демократичний досвід розвинених держав на країни, населення яких зазнало нищівного впливу тоталітарного режиму, не завжди веде до очікуваного наслідку. З такими проблемами зіткнулася Україна, основна частина населення якої упродовж століть перебувала в складі самодержавної Росії, а останні десятиліття томилася під антидемократичним тоталітарним режимом. Як підтвердила практика, спроба застосувати досвід парламентських виборів інших європейських країн зіткнулася з перешкодами. Спочатку в нашій державі обирали парламент на засадах мажоритарної виборчої системи, згодом -- перейшли до пропорційної, і нарешті – до змішаної, пропорційно-мажоритарної системи, але якісний склад парламенту не поліпшувався. Причина в тому, що вітчизняні політики не зважили того, що виборець у нашій державі не проявляє належної принциповости, нерідко продає свій голос. Окрім того, наше населення переконалося, що перевиборчі декларації партій насправді не виконуються. Не захищає права виборців Конституційний Суд України, який довільно трактує конституційні норми. Обраний за партійним списком народний депутат може перейти до партії, яка стоїть на протилежних позиціях. Допускаються й інші порушення норм виборчого законодавства. Як наслідок до влади приходять політичні сили, які спираються на бізнес, що дотримується антидержавної орієнтації.

Аналізуючи діяльність правової держави, треба брати до уваги зміни, які відбулися в глобальному масштабі. Посилення тероризму, реваншистські тенденції російського керівництва, економічні кризи, доконечність безпосереднього контролю за деякими сферами суспільного життя вимагає посилення ролі держави. Населенню доводиться вибирати між суспільною безпекою і належним порядком, з одного боку, та правами людини, що в такому становищі можуть бути зведені до формальностей, з іншого. Звісно, населення в подібній ситуації підтримує посилення ролі держави.

Правова держава – це ідеал, до якого мають прагнути громадяни цивілізованих країн. У минулі часи держава панувала над правом, використовувала його для посилення свого впливу. Для забезпечення нормального життя громадян доконечне урівноваження взаємин держави і права.

Дата добавления: 2015-05-22