Нація – самоорганізована етнічна спільнота

Як феномен нація – не лише своєрідна, а й складна і суперечлива спільнота, що зумовило різні підходи до її визначення. Принаймні, їх можна поділити на чотири основні групи: історико - економічні, етнологічні, культурологічні та психологічні.

В Україні до нашого часу використовують історико - економічне визначення нації, яке дав у брошурці «Марксизм і національне питання» (1913 р.) один з ідеологів більшовизму Й.Сталін. Він писав: «Нація – це усталена спільність людей, яка склалася історично, виникла на базі спільности мови, території, економічного життя й психічного складу, що виявляється в спільності культури». Таке визначення було проголошене «марксистсько-ленінським» і фактично канонізоване. Згодом почали звертати увагу, що воно спирається на визначення О.Бауера і К. Каутського.

Насправді безпосереднім джерелом сталінського формулювання було визначення нації відомим італійським юристом П.С.Манчіні. Вчений виділив такі основні ознаки нації: спільна територія, спільне походження, спільна мова, спільні звичаї і побут, спільне переживання, спільна історична минувшина, спільне законодавство, спільна релігія. Водночас П.С.Манчіні застеріг, що навіть разом взяті ці об’єктивні ознаки мертві, бо вимагають подиху, а ним є національна свідомість, цебто «почування, яке вона витворює із себе самої та яке дає їй змогу утримуватися назовні і виявлятися внутрі». Як видно, Й.Сталін нічого нового не витворив, а лише подав обскубане визначення італійського юриста, а таке «запозичення» в науці називається плагіатом. На противагу твердженню П.С.Манчіні він заявив: «Лише наявність усіх ознак, узятих разом, дає нам націю».

Критики сталінського визначення потрапляли в непросте становище. Насамперед треба зазначити, що ніхто з «класиків марксизму-ленінізму» не давав визначення нації: вони згадували кон’юнктурно деякі її ознаки. Проте, як відомо, брошурку Сталіна позитивно оцінив Ленін, що засвідчувало його згоду з визначенням нації в ній. Зрештою, сталінському визначенню нації радянські суспільствознавці не могли нічого протиставити. Його використовували аж до розпаду Радянського Союзу, хоч і не посилалися на автора, якому його приписували раніше.

Як найрозповсюдженіше етнологічне визначення нації наголошує насамперед на спільности походження етнічної спільноти та її самосвідомости з певними елементами психологічного і культурологічного визначень, кожне з яких відповідно вважає осердям нації або спільність національної психології і національного характеру, або спільність мови і культури.
Питанням про природу націй у західноєвропейській філософії приділили Ж. Е.Ренан і К.Реннер.

Французький філософ Ж.Е.Ренан був одним з перших мислеників, хто виступив проти ототожнення рас, які він трактував як антропологічні групи, і мовних спільнот. Початок мовних спільнот він виводив з дев’ятого століття і називав їх історичними утвореннями. Нації, як твердить Ж.Е.Ренан, народжуються на основі духовної спільности та соціально-моральної злагоди, що ґрунтуються на історичній пам’яті (міфологізованій спільній самосвідомости) та прагненні до спільного життя як грунті «щоденного плебісциту). До чинників формування нації належать, окрім мови, спільні інтереси, релігійні переконання, воєнні потреби, територія тощо. Мисленик критикував не лише антропологічне трактування нації, а й атомістичне її розуміння. Він писав: «Велике скупчення людей із здоровим глуздом і палаючим серцем створює моральну свідомість, що називають нацією. Оскільки ця моральна свідомість доводить свою силу жертвами, які вимагають зречення індивіда на користь суспільства, вона законна, має право існувати».

Погляди Ж.Е.Ренана стали основою для психологічного обґрунтування нації. Австрійський культуролог К.Реннер зазначав, що «нація – це спілка осіб, які однаково мислять і розмовляють». Як культурна спільність, вони становлять «спілку індивідів», що «не пов’язані із землею». На його думку, «нації в специфічному розумінні цього слова є значно молодші формації європейської історії», яких не знали попередні історичні періоди. Він намагався розв’язати теоретично суперечність між нацією і державою, заперечував можливість ідеальної національної держави, розробив теорію «культурно-національної автономії». Щоб уникнути міжнаціональних непорозумінь, К. Реннер пропонував «екстериторіальний» підхід до нації, «автономізацію нації від держави». Його погляди ґрунтувалися на міжнаціональних відносинах в Австро-Угорській імперії, яка зійшла з політичної арени як суб’єкт міжнародного права після Першої світової війни.

Чимало уваги питанням нації приділяли українські мисленики. Соціолог і правник В.Старосольський вважав націю «твором психології, а не витвором раціонального думання», заперечував «атомістичний погляд на неї як на збірноту людських одиниць». Виникнення нації він пов’язував з боротьбою за народний суверенітет, цебто «політичну новочасну демократію», а расову теорію нації піддавав критиці. Щоб розв’язати національне питання, наголошував В.Старосольський, доконечно політичного самовизначення нації. Отож, основою нації як спільноти є ірраціональна стихійна воля, що спирається на певну ідею і прагне політичної самостійності. Нація характеризується «об’єктивними прикметами», які не лише сприяють її творенню, а й виступають як національні форми і символи.

Вітчизняний націософ В.Липинський зазначав, що нація – це «органічний колектив», тому національне життя не має залежати від зовнішніх чинників. Як афоризм сприймається таке його положення: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути». Мисленик дотримувався не етнічного, а етатистського визначення нації. Інакше кажучи, він ототожнював націю з державою, її громадянством, грунтував її на територіальному патріотизмі, наслідком якого є «реалізація хотіння до буття нацією». Таке ірраціональне хотіння спонукає національну аристократію на об’єднання всієї людности, зв’язаної з рідною землею. Без цього ірраціонального хотіння чи стихійної волі жодні зовнішні чинники не створять нації. Отож, українець – це кожен, хто вважає українську землю рідною і працює для її майбутнього. Зв’язок людини як продуцента з певною землею впливає на психічне життя, зумовлює органічний «закон землі» на противагу спекулятивному «закону капіталу». Фактично в концепції В.Липинського втілений український народний дух, який відтворює стереотип «доброї матері-землі», яку згодом обґрунтував наш персоналіст О. Кульчицький, а також етнопсихологи полвоєнної діаспори.

Теоретики українського націоналізму при трактуванні нації не обмежувалися переліком об’єктивних ознак, звертали увагу на суб’єктивні чинники, які стосувалися волі, психіки, свідомості, ідеї. Визнаючи націю за найвищу органічну форму співжиття певних груп людей, вони звертали увагу на її історичному призначенні, духовній спадковості поколінь і боротьбі за державне утвердження і своє майбутнє. У боротьбі за національне визволення і державне соборництво націоналісти обґрунтовували месіанську роль української нації у творенні нового життя «на грані двох світів».

Відомий теоретик націоналізму О.Бойдуник трактував націю як найвищу людську спільноту, що «може жити повним життям і розвивати свої сили лише у власній самостійній державі», яку має здобути власними силами, плекаючи національну самобутність і розбудовуючи суспільне життя в усіх галузях, чим забезпечить самовизначення народу, подолавши опір поневолювачів. Лише в державній формі нація набуває ознак суб’єкта світової історії. Націоналісти зазначають: «Українська Держава буде змагати до піднесення рівня культури й цивілізації на Україні, узгіднюючи культурний процес, побудований на основі свободи культурної творчості, з духовою природою українського народу, його історичними традиціями й вимогами сучасностиі та викорінюючи лихі наслідки чужонаціонального поневолення в ділянці культури і психіки народу».

На спиритуально-волюнтаристичному світогляді обґрунтовував концепцію нації М.Сціборський. Як «найвища органічна форма людського співжиття», наголошує мисленик, нація має «власний, неповторний внутрішній і духовний зміст, її головними підставами й двигуном є дух і воля до творчости та боротьби. Український націоналізм трактує власну націю як найвищу, абсолютно ідейну й реальну цінність, ставить її понад усе і прагне бачити великою, потужною, могутньою, щасливою».

Нині найвпливовішими визнані концепції нації К.В.Дойча, Е.А.Геллнера, Б.Андерсона і Е.Д.Сміта. Німецький соціолог К.В. Дойч трактував націю як групу, що забезпечує найвищий рівень внутрішньої комунікативної активности на противагу зовнішнім чинникам. Її формування пов’язане з процесами урбанізації та індустріалізації, що зумовлюють внутрішню комунікацію і соціальну мобільність. Як протидію націоналізму вчений оцінював створення наднаціональних і наддержавних об’єднань, хоч і не заперечував їхньої нестабільності. Культурологічний і етатистський («плебісцитарний») підходи поєднав у визначені нації англійський філософ Е.А.Геллнер. Вчений наголошував, що націю «об’єднує одна культура, яка, в свою чергу, означає систему ідей, знаків, способів поведінки і спілкування» і водночас «нації є витвором людських переконань, вірности і солідарности». Як «уявлену спільноту» трактує націю американський політолог Б.Андерсон. Така спільнота неминуче обмежена і водночас суверенна. Нація – це уявлена спільнота тому, що в її членів живе образ їхньої спільности. Звісно, нація не може об’єднати всього людства, тому вона передбачає існування інших уявлених спільнот. Кожна нація прагне створити самостійну суверенну державу, що забезпечує їй автономність. Нарешті, націю трактують як «глибоке горизонтальне братство», за яке готові померти мільйони людей. Британський дослідник Е. Д.Сміт вважає, що «націю можна означити як найменовану сукупність людей, яка має спільні міти й спогади, масову громадську культуру, позначену вітчизну, економічну єдність і рівні права та обов’язки всіх її членів». Вчений виходить з того, що світ поділений на нації, які є джерелом політичної влади, чим визначається найвища лояльність до неї; люди не можуть бути вільними без приналежності до нації, а вона може зберегти свою самобутність при автономії; лише воля і забезпечення націй дає змогу підтримати на землі мир і справедливість.

У західній науці націю визнають як спільність людей (населення визначеної території) зі спільними звичаями, походженням, історією і «часто мовою». До таких ознак додають ще культуру, релігію, політичні та інші інституції, віру в спільне майбутнє. Коли йдеться про етатистське визначення нації, то нею визнають «спільність людей», до якої може належати кілька національностей на певній території, що має один уряд.

Складність визначення нації зумовлюється ще й тим, що вона динамічна, переходить певні періоди (становлення, зрілості, соціального розвитку, занепаду, поділу). Окрім того, динамізм нації пов’язується з міграційними процесами. Як наслідок розмиваються такі ознаки нації як спільність території і навіть мови, хоч емігранти не заперечують своєї належности до певної національної спільноти. Виходить, що єдність нації підтримується не лише матеріальними, а духовно-психічними чинниками, насамперед спільністю походження й історичної долі. До ознак нації деякі дослідники відносять також цивілізованість, яка засвідчує її зрілість.

Підсумовуючи, слід зазначити докорінну відмінність нації від етносу. Як етносоціальна спільнота, вона характеризується не лише територіальною, мовною й економічною єдністю, а й усталеною самосвідомістю, від чого залежить ідентифікація нації. Насамперед треба наголосити на значенні національної символіки, що добре розуміли московсько-більшовицькі окупанти, які забороняли використовувати традиційну символіку поневолених народів. Те саме стосується усвідомлення спільности історичної долі й національних мітів. Для українців такі міти пов’язані насамперед з козацькою добою, хоч доконечно посилити роль мітів княжого періоду нашої історії. Окрім того, не варто ігнорувати національної психології і характеру народу, а також народних цінностей.

Нація усвідомлює себе як спільноту серед інших спільнот, що втілюється в національній ідеї.

Дата добавления: 2015-05-22