Тема 11. Глобальні проблеми людства: філософські аспекти

В и с н о в к и

1.Розумінняприроди в історії світової філософської думки, ставлення до неї зазнало суттєвих змін, починаючи від античного періоду. У Новому час воно зумовлено бурхливим розвитком природознавства.

2.Недосконалість методологічних настанов дослідження природи спричинило створення «механістичної картини світу», яка узагальнювала на філософському рівні досягнення класичної механіки.

3.Традиційні уявлення філософії Нового часу упродовж тривалого часу ґрунтувалися на висновку про безмежність природних ресурсів планети. Лише в середині дев’ятнадцятого століття в науковому світі почали переосмислювати такий висновок.

4.У середині ХІХ століття зароджується екологія як окрема наука для комплексного дослідження взаємозумовлености природних відносин і водночас регуляції процесів у складних природних проблемах.

5. Суперечності природи й суспільства набрали глобальних масштабів – нинішнє людство опинилося перед загрозою самознищення. Щоб запобігти трагічним наслідкам, екологічна економіка орієнтується на збалансоване природокористування. Таку мету має запропонована Екологічна Конституція Землі.

6. Ідеї нового гуманізму передбачають дотримання вимог категоричного екологічного імперативу, який стосується суб’єктів екологічних відносин (людини, держави-нації, міжнародних (міждержавних) організацій).

Останнім часом термін глобалізація набув широкого розповсюдження й не меншої популярности серед вчених і політиків, що, безумовно, спричинилося до неоднозначного його тлумачення, як явища складного, багатовимірного й суперечливого. Особливо небезпечний спрощений підхід до глобалізації, коли упереджено наголошується лише на одній стороні цього феномена, – позитивній чи негативній, -- а на перший план висуваються спекулятивно підібрані аргументи, що суперечить створенню всебічної картини.

Звісно, глобалізація принесла чимало позитивного. Насамперед вона створила умови для об’єднання світу: новітня комунікація через Інтернет сприяє оперативному обміну досягненнями науки на різних континентах. Як наслідок посилилися взаємозв’язки між людьми незалежно від місця їхнього проживання, поліпшилися умови людського життя, збільшився середній вік людини в різних країнах.

Проте не варто замовчувати негативних наслідків глобалізації. Насамперед треба згадати про невідоме насамперед забруднення атмосфери, міжнародний тероризм, прискорене розповсюдження хвороб, значне соціальне розшарування між розвиненими й відсталими країнами. Звідси – неоднозначне ставлення до глобалізації: від її глорифікації до активних протестів, які породили широкий рух антиглобалістів.

1. Глобалізація, її виникнення й сутність

Термін глобалізація (від фр. global – загальний, всесвітній) увійшов у моду наприкінці минулого століття, хоч деякі аспекти аналогічного феномену спостерігалися упродовж багатьох століть. Вони проявилися ще за античних часів. Різні народи зазнали впливу давньогрецької цивілізації. Ще більший вплив мала Римська імперія, територія якої простягалася від Британії до південноукраїнських земель. Як відомо, на українському Півдні відбував покарання римський поет Публій Овідій Назон і четвертий Папа Римський Климент І, один із сімдесятьох апостолів, якого особливо шанували наші предки в домонгольські часи.

Новим етапом глобалізаційних процесів був європейський імперіалізм, насамперед відкриття Америки (1492 р.). Варіантом такого трактування є визнання того, що період першої глобалізації датується приблизно з 1490 до 1550 року, коли зародилася друкарська справа. Називається також 1694 рік, коли світ поділили між собою дві держави – Іспанія і Португалія. Згодом у конкуренції колоніальних імперій найбільших успіхів досягла Британська імперія, завдяки якій англійська мова тепер розповсюджена на всіх континентах і посідає друге місце в світі (після китайської).

Посилення нинішньої глобалізації пов’язане з тим, що після Другої світової війни США стали наддержавою, а також з розпадом Радянського Союзу як останньої світової імперії, вплив якої не обмежувався Східною і Центральною Європою, позаяк вона охоплювала деякі країни на інших континентах (Азії, Африці, Америці). Говорити у таких умовах про глобалізацію не було жодних підстав, адже комуністичні держави докорінно відрізнялися від країн західної (європейсько-американської) цивілізації. На початку ХХІ ст. на шкоду розпочатій глобалізації спрямована агресивна політика Росії, яка претендує на роль світової держави.

У нинішньому світі глобалізація – це втілення ідеї не лише про єдність світу, а й про взаємозалежність людства незалежно від географічних чинників. Така єдність і водночас взаємозалежність зумовлена низкою чинників.

По - перше, йдеться про революційні зміни у сфері комунікації (від лат. соmmunico – поєдную, роблю загальним), що охоплює зв’язок, шляхи сполучення і транспортні засоби. Їх провісником можна вважати книгодрукування, яке в 1439 році започаткував німецький винахідник Йоганн Гутенберг. Завдяки друкарству виникли періодичні видання, що розпочинають свою історію з 1609 року в Німеччині. Ще більше посилилися інформаційні зв’язки після винаходу радіо й телебачення. Перший радіоприймач, як тепер визнається, сконструював сербський вчений Нікола Тесла (1893 р.). Ідея телебачення вперше була започаткована в 1881 році. До речі, творцем електронної системи передачі на відстань рухомого зображення був український фізик Борис Грабовський, син поета Павла Грабовського. Свій винахід він продемонстрував у 1928 році. У другій половині ХХ ст. посилилися безпосередні зв’язки між людьми, чому особливо сприяв бурхливий розвиток залізничного транспорту і повітряного сполучення.

По - друге, з падінням «залізної завіси» між Сходом і Заходом наприкінці вісімдесятих років минулого століття посилилися зв’язки між громадянами різних країн, що були утруднені після Другої світової війни. На жаль, цьому сприяли негативні процеси на пострадянському і посткомуністичному просторі, пов’язані з кризовими процесами в економічній сфері, які спричинилися до масового безробіття. Громадяни однієї країни тепер працюють упродовж певного часу в інших країнах. Водночас розвивається міжнародний туризм, взаємозв’язки в інших сферах.

По - третє, виникають нові форми співпраці на міжнародному рівні. Йдеться про міжнародні форуми науковців, що стали звичним явищем. Налагоджується партнерська співпраця між університетами різних країн. Урегульована співпраця в різних галузях культури, спорту. Створені міжнародні органи, які упорядкували взаємозв’язки міст різних країн тощо.

По - четверте, позитивно впливають на глобалізацію нові форми міждержавних зв’язків, що виникли після Другої світової війни. Вони поділяються на загальнополітичні, військово-політичні, регіональні, валютно-фінансові та міжнародно-економічні зв’язки. Безумовно, перше місце серед міжнародних об’єднань посідає Організація Об’єднаних Націй, членами якої є 193 держави і 2 спостерігачі. Серед регіональних організацій найактивніше працює Європейський Союз. Як зазначає американський дипломат К. Паскуаль, «змінилася концепція кордонів, які більше вже не існують у попередньому вигляді».

По - п’яте, в глобальному масштабі налагоджуються зв’язки національних спільнот, що стосується, зокрема, української людности на автохтонних землях і в країнах поселення, цебто діаспори (від гр. diaspora – розпорошення), що налічує від 13 до 15 млн. українців і осіб українського походження. Після проголошення незалежности регулярно проводяться зібрання Світового Конгресу Українців, розпочала діяльність Українська Головна Координаційна Рада, перебудувала свою роботу міжнародна організація «Україна – світ». Особливим авторитетом користується Міжнародна асоціація україністів, на наукових форумах якої виступають не лише українські вчені, а й дослідники українських проблем неукраїнського походження. У світовому масштабі координується діяльність Наукового Товариства імені Т.Шевченка, молодіжної скавтської організації «Пласт», Українського Світового Лікарського Товариства тощо.

Аналогічні тенденції проявляються серед інших народів, що ускладнює визначення нації в нинішніх умовах.

Отож, глобалізація як поняття відтворює якісно нові процеси на планетарному рівні в економічній, політичній, соціальній і духовній сферах, змушує до перегляду устійнених трактувань міжлюдських взаємин. Визначити однозначно її як феномен і його наслідки неможливо. Зрештою, все залежить від підходів, адже проблемами глобалізації цікавляться не тільки вчені, а й журналісти, політики, діячі економіки й культури. Її можна тлумачити як явище нашого часу або намагатися простежити ґенезу цих процесів ще в давнині. Звісно, до аналізу глобалізації будуть підходити по-різному фахівці з міжнародної економіки, міжнародної екології, міжнародного права чи міжнародної інформації. Політологи звертатимуть увагу на формування наднаціональної спільноти в глобальному масштабі, а психологи будуть шукати спільних рис у поведінці людей під впливом посилення комунікації, міжнародного права, інтернетного впливу тощо. Для філософа глобалізацію слід розглядати з позицій людського існування, впливу на життя людини тих змін, які охопили людство на всіх континентах.

Глобалізація як тенденція не лише не відворотна, а й буде посилюватись, поглиблюватись, удосконалювати свої форми. Спроби запобігти їй марні, але, безумовно, цей процес треба контролювати в певних межах, чому служать світові й регіональні установи та організації. Приміром, Франція дотримується такої позиції: «оскільки уникнути процесів глобалізації неможливо, треба спробувати поставити ці процеси в певні рамки, намагаючись створити міжнародні структури, які своєю діяльністю змогли б зменшити негативні наслідки процесів глобалізації» (П. Фієскі).

Звідси – цілком логічні ті зміни, що підтверджують збільшення підтримки українською людністю процесів євроінтеграції. Відмова окупаційної компрадорсько-сімейної бандоолігархії укласти угоду про асоціації України з Європейським Союзом спровокувала вихід наших громадян на столичний Майдан, що перетворився в Революцію Гідності.

Як зазначає європейський дипломат Андре Ванавербек, «завдяки розвитку інформаційних технологій ми стали однією світовою громадою, яка має спільну економіку та співіснує в реальному часі», «який стає справжнім для всіх у силу наповнености його спільним змістом». Нинішнє людство зіткнулося з натиском глобальних проблем, протистояти яким на рівні національному не вдасться, чим спричинена євроінтеграція. Європейський Союз характеризують насамперед як економічну наддержаву, для чого є вагомі підстави, оскільки спільний європейський ринок стимулював прискорений економічний розвиток. Водночас діяльність ЄС набагато ширша. Як міждержавне об’єднання Європейський Союз виступає стабілізатором на континенті, який упродовж цілих століть тривожили криваві війни. Безумовно, певні конфлікти між європейськими країнами не подолані, адже кожна з них має свої національні інтереси. Проте міждержавні суперечності розв’язуються на демократичних принципах, чим Європейський Союз як міждержавне об’єднання докорінно відрізняється від наддержавних структур, в яких домінує Росія (Митний Союз, Євразійський Союз тощо). Саме тому колишня метрополія не задоволена Співдружністю Незалежних Держав, в якій її монополія зведена до мінімуму.

Звісно, в Європейському Союзі змагаються дві тенденції. Перша тенденція – це прагнення до створення федерації європейських держав. На противагу їй друга тенденція зводиться до захисту національного суверенітету, що фактично гальмує інтеграцію. Щоб узгодити ці тенденції, треба спиратися на «принцип міжзалежности, коли один залежить від іншого, визначає його суть», спосіб участи європейських країн у процесах глобалізації, бо «важливо бути разом, залишаючись самими собою» (А.Ванавербек).

У глобалізованому світі Україна опинилася між двома силами —Європейським Союзом і Росією. Щоб стати повноправним членом об’єднаної Європи, Україна має відповідати трьох критеріям: розвиватися як демократична держава, домогтися стабільного економічного розвитку, забезпечити конкурентоспроможність своєї продукції. Окрім того, наша держава має підтвердити свою надійність у відносинах з європейськими партнерами. Якщо Україна приєднається до Євразійського Союзу, вона приречена на економічну, політичну і духовну прострацію (від лат. prostratio – повалення). Хоч Європейський Союз і Росія – антиподи, співпраця між ними в певних галузях цілком можлива. Отож, членство України в Європейському Союзі не суперечить інтересам Російської Федерації, якщо її керівництво не політизує українсько-російських відносин, не ставиться до України як до частини своєї імперії, а до нашого народу – як до частини російської імперської нації. Інакше кажучи, російське керівництво ставиться до нашої незалежної держави як до об’єкта у взаєминах Росії з країнами Заходу.

Слід зазначити, що до перспективи членства України в Європейському Союзі можна підійти з протилежного боку. По - перше, доконечність членства України в Європейському Союзі диктує місце нашої держави на мапі континенту, що забезпечує рівний доступ до Об’єднаної Європи і євразійської Росії. Україна – центрально-східноєвропейська держава, географічне осердя континенту. По - друге, треба зважити, що таке членство стимулювало б економічний розвиток, «підтягування» економіки до європейського рівня, забезпечення конкурентоспроможности. По - третє, магнетування України до Європи не зумовлено якимись кон’юнктурними чинниками, адже наша Україна у попередні століття належала до європейської держави Речі Посполитої, а значна частина українських земель -- до Австро-Угорської імперії, тому має не менше підстав для членства в Європейському Союзі, ніж Польща, Австрія, Угорщина, не кажучи вже про Литву. По - четверте, мабуть, доцільно зважити, що саме членство України в Європейському Союзі може спричинити серйозні зміни у суспільній психології всієї української людности, бо населення західних регіонів постійно визнавало європейські цінності. Нарешті, по - п’яте, духовний окциденталізм української людности втілює численна діаспора у західних державах, яка упродовж століть підтвердила свою спроможність жити в умовах євроатлантичної цивілізації, зберігаючи власні національно-культурні традиції.

Як підсумок доцільно згадати слова К.Паскуаля, що «основне питання, яке стоїть перед кожною країною, це питання про те, як можна використати всі надані глобалізацією переваги, для того, щоб повернути їх на користь для кожної країни і захистити світове товариство від негативних явищ і ризику».

2. Глокалізація в часопростірному вимірі

До глобалізації підходять насамперед як до широкомасштабного явища, цебто розглядають її на макрорівні, у межах світосистеми. При такому підході абсолютизуються економічні чинники в просторовому вимірі, а сама глобалізація трактується як процес інтеграції, або як інтернаціоналізація чи деетноцентралізація, що веде до стирання локальних особливостей. Протилежний підхід ґрунтується на тому, що основним чинником глобалізації виступають особливості динаміки культури, цебто локальні проблеми, що проявляються на макрорівні.

Шотландський соціолог Р. Робертсон намагається узгодити такі тенденції. Він зазначає: «Прагнення створити загальне теоретичне поле для аналізу процесу глобалізації має бути пов’язане зі спробою визначити структуру будь-якого життєздатного дискурсу щодо форми та значення світу як цілого – це головне питання, тому що більшість сучасних дискусій про глобалізацію проходить під накриттям культурних вчень, де не приділяється уваги питанню глобального взаємозв’язку й структурним випадкам». Вчений наголошує на взаємозв’язку не лише часу й простору, а й універсального і партикулярного, глобального і локального, гомогенізації й гетерогенізації, обґрунтовує їх взаємозалежність і взаємодію. Не погоджуючись з тим, що домінує інтерес до «універсального часу, Р.Робертсон привертає увагу до «партикулярного простору». Водночас він вказує на доконечності поєднання універсального й партикулярного, прагне простежити в процесі глобалізації взаємодію тенденцій гомогенізації (від гр. homogenes – однорідний) і гетерогенізації (від гр. heterogenes— різнорідний).

Складність процесу глобалізації зумовила доконечність уточнення термінології. У вісімдесятих роках минулого століття у науковий обіг запроваджений термін глокалізація якнаслідок складання слів глобальність і локальність. Протиставлення локальних домагань глобальним тенденціям своєрідно проявилося в німецькій традиції, яка ґрунтується на опозиції локальної (національної) культури глобальній цивілізації.Р.Робертсон трактує локальне не як контрапункт глобального, а як один з його аспектів. На його думку, антиподам глобального й локального в «абстрактнішому дусі» відповідає співвідношення універсального й партикулярного. Водночас ідеї локальности й глобальности доволі відносні. Приміром, регіон локальний щодо держави, але вона локальна в цивілізаційному ареалі. Так самопо-різному трактуються певні явища в часовому вимірі. Дослідники наголошують на «стисканні світу», що зменшує значення національних кордонів під диктатом ринку, ресурсів, інформації і технології, екології. Американський вчений Т.В.Люк зазначає, що «саме гіперреальний характер цих глокальних територій сьогодні структурує соціальну боротьбу, політичну організацію, економічне змагання та культурну креолізацію в більшости регіонів нинішньої капіталістичної світосистеми».

Нині глобальне не знецінює локального, а співвідношення між ними можна розглядати як взаємини системи й складників, макрорівня й макрорівнів. Водночас доцільно наголосити на взаємопроникненні партикулярного й універсального, що проявляється в існуванні націй-держав як форми партикулярностей (унікальних ідентичностей) у національно-державній організації суспільств. Звісно, треба зважити, що нації-держави, як вважає американський вчений Ф.Фукуяма, поділяються на два світи: «постісторичний світ» й «історичний світ». Держави «постісторичного світу» утвердили ліберальну демократію і досягли капіталістичного прогресу, тому глокальність у них інформаціоналізована на індустріальному рівні. У країнах «історичного світу» про ліберальну демократію, капіталістичну економіку й секуляризм на науковому рівні не йдеться. Такі країни прирівнюються до «диких зон», цебто «напівпериферій чи периферій світосистеми», які перебувають на аграрному, квазііндустріальному, доінформаціоналізованому рівні. До таких «диких зон» віднесені «широкі терени» Албанії, Афганістану, Бірми, Боснії, Вірменії, Грузії, Заїру, Камбоджі, Молдови, Перу, Сомалі, а також деяких американських штатів. Як вважає Т.В.Люк, попри гнучкість структури нації-держави, що виникли в Європі, не вічні й не тривкі, як «нестабільний історичний конструкт», бо «національно приналежність і державність більшости з них вельми сумнівна» у зіткненні з глобальними процесами, що вимагає перегляду традиційних просторових уявлень про суверенітет нації-держави. Звісно, вчений намагається перенести на всі країни світу досвід США, а насправді спрощує реальні процеси в світовому масштабі. Він пише: «Нині територіальні втілення націй становлять лише територіалізовані історичні ілюзії, які дають змогу реорганізувати й відсортувати транснаціональні вигоди матеріального становища та соціальної допомоги відповідно до їхньої наближености до або віддалености від центральних постісторичних течій у глобальному плині капіталу, енергії, благ і влади».

Нині виникають нові глокальні спільноти, що вливаються в глобалізаційне русло і творять транснаціональність. Феноменом глобальних процесів є неосвіти як «штучні простори, рукотворні середовища, закодовані ареали», що «слугують практичним місцеположенням для економічних, культурних і соціальних взаємодій у межах глокальних мереж піднаціонального, національного та понаднаціонального обміну» (Т.В.Люк).

У нинішніх умовах, як пише Т.В.Люк, «первинний політичний авторитет нації-держави опинився в небезпеці», бо йому протидіє вплив «глокалізаційних контрсил». З протилежного боку нація-держава зазнає тиску транснаціональних об’єднань.

Хоч поняття «світова формація» в певному сенсі існувало в усі періоди світової історії, лише в наш час маємо підстави вважати взаємозалежний світ як специфічну форму його структурування, що, як зазначає Р.Робертсон, «зосереджується на чотирьох основних елементах глобально-людського становища: суспільствах, індивідах, міжнародній системі суспільств і людстві», відносини яких зазнають постійних змін, що «передбачає пов’язування локальностей». У контексті «світового суспільства», що відтворює сьогоднішнє життя «в умовах бездомности або відсутности коренів», як її заперечення виникла «ідеологія домівки», хоч її зародки відчутні вже в першій половині дев’ятнадцятого століття.

Наприкінці двадцятого століття розпочалися дебати щодо впливу західної культури. Вони особливо актуальні для колишніх колоній, але не тільки серед них. У Франції розроблені заходи проти американського культурного імперіалізму. Однак не слід забувати про участь у глобальних процесах в минулому поневолених народів, що особливо проявилося в глобальній «масовій культурі», якої не уникла й Україна.

В умовах глобалізації стало очевидним розмаїття на макрорівні чи локальному рівні. Концепція світопростору передбачає трактування локального як прояву глобального, цебто мікроглобального, на противагу підходу до нього як начебто однорідного. Звідси – недоречність ототожнення ідеї домівки й ідеї локальності в межах усього людства.

Нема сумніву, що в нинішніх умовах держави не можуть існувати ізольовано одна від одної, тому їм доцільніше й вигідніше об’єднуватися для досягнення певних цілей. Глобалізаційний процес проходить певні етапи. На першому етапі держави об’єднуються, сприяючи розвиткові спільної торгівлі. Відтак на другому етапі укладаються військово-політичні союзи, міцніші чи слабші, залежно від конкретних завдань. Третій етап передбачає спілкування народів різних держав у культурно-духовній галузі. Нарешті, на четвертому етапі держави домовляються про спільну економічну політику.

На виклики глобалізації проявляється неодноззначна реакція. Насамперед держави можуть протидіяти її процесам, ізолювавшись від світу. Так поводиться сьогодні комуністична Північна Корея. Реакція може бути вибіркова, коли протидія глобалізації в одних сферах доповнюється сприянням глобалізаційним процесам в інших сферах. Найоптимальніший варіант поведінки – це об’єднання зусиль різних держав, що полегшує не лише розв’язання важливих проблем, а й пожвавлює людське спілкування, розкриває ширші можливості для діяльности людини.

Намагання держави уникнути від впливу глобалізаційних процесів призводить до згубних наслідків, що підтверджує історія СРСР, в якому все життя було підпорядковано діалектичному й історичному матеріалізму як марксистсько-ленінській філософії. На її засадах ґрунтувалася офіційна ідеологія, що проголошувалася науковою й не допускала жодної конкуренції. Ідеологічне відгородження переносилося на всі сфери суспільного життя в міжнародному масштабі. Заперечення генетики призвело до згубних наслідків, бо на противагу їй у біології запанувала квазінаука, яка начебто відповідала вимогам діалектичного матеріалізму.

Як вже наголошувалося, глобалізація – це непростий і суперечливий процес. Для України процеси глобалізації ускладнюються тим, що упродовж трьох століть вона перебувала на становищі колонії відсталої Російської імперії, яка не просто відгороджувалася від світового розвитку, а й протиставляла йому вигаданий «третій шлях» чи «православний шлях» розвитку напротивагу « гнилому Заходу», європейській цивілізації. Намагання глорифікувати общину як начебто найоптимальнішу форму організації людського співжиття засвідчувало недалекоглядність російських революційних демократів, що вважалися попередниками більшовиків.

Московська (російська) колонізація України спричинилася до того, що був перерваний природний розвиток нашого народу в європейському цивілізаційному руслі. Упродовж століть наші юнаки навчалися в європейських університетах, обиралися їхніми ректорами, опери наших композиторів прикрашали італійські театри – і все було перерване. Наслідки такої ізольованости від європейської духовности обґрунтував М.Грушевський, а про втрачені перспективи можна судити, беручи, принаймні, до уваги вершинні досягнення українських мислеників і мистців Михайла Драгоманова, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Павла Тичини, Богдана Ігоря Антонича, Станіслава Людкевича, Івана Труша, Леся Курбаса, Олександра Довженка, Олександра Архипенка.

Неоднозначно впливає на процеси глобалізації тривала розірваність нашого народу, одна частина якої аж до Другої світової війни належала до європейської цивілізації, а інша – була штучно прив’язана до так званої «російсько-православної цивілізації», яку тепер трактують як євразійську. Як переконують соціологічні дослідження, абсолютна більшість населення східних областей не має жодного уявлення про життя в інших європейських країнах, а деяка частина навіть ніколи не виїжджала поза межі своєї области. Звісно, таке становище ускладнює залучення нашої людности до цінностей цивілізованого світу. Зворотним боком такої особистої автаркії (від гр. autarkeia – cамозадоволення) є масовий виїзд працездатного населення на заробітки за кордон, що мав до останнього часу протилежну спрямованість, бо людність із західних областей виїжджала до європейських країн, а зі східних – переважно до Росії.

Ще один наслідок ізольованости нашої людности від Заходу – це незнання європейських мов, на що також звертав увагу на початку минулого століття М. Грушевський. Окупаційна влада нав’язувала українцям мову панівної, імперської нації, а вивчення західноєвропейських мов не толерувала. Щоправда, після проголошення незалежности на цій царині помітні позитивні успіхи. Чимало наших студентів навчається в інших європейських країнах. Проте наслідки денаціоналізації українців відчутні: антиукраїнські сили намагаються надати мові колишньої імперської нації конституційний статус другої державної мови в Україні, нав’язують антиконституційні формули «Дві мови – одна нація» чи «Єдина країна – Единая страна».

Процеси глобалізації ставлять наш народ перед викликами в гуманітарній сфері (проблеми збереження і розвитку мови, культури, досягнень національної освіти, забезпечення національної інформації, церковної єдности), що зумовлено навальним наступом російського культурного імперіалізму. Не менше значення має інтеграція нашої країни в європейський економічний простір, щоб розірвати колоніальні зв’язки з російською економікою, яким керівництво колишньої метрополії завше надає політичного характеру на шкоду нашій людности.

Дата добавления: 2015-05-22