Екологічна проблема в сучасному світі

Cеред усіх живих істот лише людина спроможна цілеспрямовано перетворювати довкілля. Зв’язок з природою не обмежується нормалізацією умов фізичного існування людини, а й передбачає її розвиток як суб’єкта культури, цебто йдеться про історичне існування. Науково-технічна революція змушує переглянути твердження про невичерпність природних ресурсів на нашій планеті, з одного боку, і про людину як володаря природи з іншого. Отож, нині екологічна проблема не зводиться до простого виживання людини, бо йдеться про неї як суб’єкта культурно-історичного прогресу.

Промислове втручання людини в природне середовище постійно посилювало трагічну суперечність між ними, а нині фактично створює умови для самознищення людини, загрожує людському існуванню. Відносини людини і природи, культури і природи, технічного розвитку і глибинних потреб самої людини набувають особливого значення серед сучасних проблем філософії, що проявляється в антиноміях натуральности – штучности, техніцизму – антропологізму, сайєнтизму – гуманізму тощо.

Підхід до названих антиномій не залежить від соціальних умов, що підтвердив сімдесятирічний «соціалістичний» експеримент у СРСР, а також в його державах-сателітах за повоєнний час. Він зумовлений так званим «прометейським» (техніко-практичним) типом людської активности, що руйнував єдність людини й природи, порушуючи природні підстави людського існування. Екологічна небезпека – це симптом «технічної цивілізації», особливість сучасної епохи.

Особливість проблеми «людина – природа» в тому, що, з одного боку, людина – це жива природна істота, цебто частина природи, а з іншого, людська природна істота сама змінює природні умови відповідно до своїх потреб. При такому підході людина як істота не зводиться повністю до природи, бо зв’язок людини з природою – це водночас й історично-суспільний зв’язок у конкретній соціальній формі, спосіб усвідомлення людьми їхніх реальних життєвих відносин і суперечностей.

З філософського погляду на взаємини людини й природи треба відзначити дві сторони: природність людини, цебто визначеність людини природою, і людяність природи, цебто визначеність природи людиною. В живому процесі перетворення природи людина залишається в лоні природи і одночасно виходить за її межі, що втілюється в її культурній визначеності у взаємозв’язку з історичністю відносин до природи. Інакше кажучи, в цьому проявляється культурно-історичний зміст філософського (і наукового) пізнання сутности людини і її діяльности, цебто усвідомленого становлення й розвитку людини як творця, що заперечує беззастережний утилітаристсько-техніцистський тип опанування природи з байдужим ставленням до її конкретних особливостей і потенцій.

Безумовно, підхід до відносин людини й природи на рівні природного використання природних багатств і сил обмежений, бо зводиться лише до виробничо-технічної сторони. Вихід полягає в тому, щоб уникнути двох крайностей, що полягає у прийнятті опредметнення при одночасному відчуженні або заперечення відчуження разом з опредметненням, бо в першому варіанті йдеться про технологічний детермінізм, а в другому – про суб’єктивістський активізм як заперечення пасивістського натуралізму. Водночас слід зазначити, що під відчуженням прийнято розуміти соціальний процес, при якому результати людської діяльности перетворюються в самостійну силу, яка ворожа людині й панує над нею. Інакше кажучи, неорганічні умови людського існування відриваються від діяльного існування людини, хоч насправді зв’язок із людською діяльністю розкриває властивості й можливості об’єктивної природи, концентрує конкретно-гуманістичний зміст відносин людини й природи, без чого про гармонійний розвиток людини говорити марно. Філософ С. Рубінштейн зазначав: «Людина, для якої природа перетворилася б лише в об’єкт людської господарської або виробничої діяльности і перестала б існувати в своїй недоторканності як природа, втратила б істотну сторону свого людського життя».

Культурно-історичний процес не виводить людини з-під влади природи, а, залишаючи й надалі живою природною істотою в природних умовах, розвиває її в різноманітних формах духовного опанування світу. Творче ставлення людини до природи не означає її беззастережного перетворення, оскільки передбачає збереження людських і природних сил. Воно проявляється не на рівні абстрактної природности, а в через історично розвинені форми її активности, зокрема в сфері культури, що охоплює також екологічну сферу. Таке ставлення до природи орієнтується не на корисність, а на універсальність, що передбачає здатність опановувати природу цілісно, спрямовувати її багатство на забезпечення саморозвитку людини.

Проте намагання задовольнити соціальні потреби зумовили сучасне екологічне становище, що не було передбачено ні природознавцями, ні філософами. Причина в стихійності його виникнення, незалежно від волі й свідомости людини. Звісно, технічний розвиток не має своїм наслідком автоматичного розв’язання проблем соціального характеру. Реакцією на такі наслідки було виникнення концепцій, що на противагу глорифікації науково-технічного прогресу почали обгрунтовувати доконечність повернення до колишньої натуральної єдности людини й природи. Серединну позицію представляють концепції стагнації виробництва, цебто припинення економічного розвитку. Отож, виникла суперечність між можливостями науки й техніки, з одного боку, й доконечністю екологічних обмежень, з іншого. Намагання трактувати її як суперечність між внутрішніми чинниками і зовнішніми умовами спрощує саму проблему, адже природа як система має певні потреби.

Щоб розв’язати екологічні проблеми, доконечний якісно новий рівень знань. Така вимога посилюється ще й тим, що технічна потужність нинішнього людства значно перевищуєспроможність біосфери до саморегуляції. Водночас екологічні вимоги виходять поза межі знань, бо передбачають перехід їх у переконання, втілення в певних імперативних нормах морального характеру, що визначають ставлення людини до природи. Інакше кажучи, йдеться про екологічну свідомість як єдність чуттєвих і розумових образів з настановами на цілеспрямовану діяльність на підставі соціальних і природних можливостей. Підвищення ролі екологічної свідомости пов’язане з посиленням впливу суб’єктивного чинника в нинішньому історичному процесі. Така свідомість визначає діяльність людини, забезпечує оптимальні умови природокористування.

Значення екологічної свідомости для людського існування не вимагає якогось обґрунтування. Питання стосуються інших її сторін: чому екологічна свідомість не змогла виникнути на випередження нинішньої екологічної ситуації? як формується така свідомість – стихійно чи цілеспрямовано? Треба наголосити, що до останнього часу ставлення людини до природи стосувалося лише окремих її властивостей, цебто воно не було комплексним, бо знань про природу не вистачало. Намагання комплексно підійти до розуміння природи як системи проявлялося в натурфілософії, а також на художньому рівні. Саме поняття натурфілософія походить від римського стоїка Л.А.Сенеки, який написав «Дослідження про природу». У Середньовіччі досягнення античних натурфілософів розробляли християнські, мусульманські та юдейські теологи. Мислителі епохи Відродження розвивали натурфілософію на грунті пантеїзму (від гр. pan – все і Teos – Бог) й гілозоїзму (від гр. hyle – матерія і zoe - життя). Прихильники пантеїзму ототожнювали Бога і світ, а гілозоїзм намагався обґрунтувати вчення про одушевленість універсаму. Згодом досягнення природознавства на філософському рівні узагальнив німецький філософ Ф. В. Й. Шеллінг. У різні часи натурфілософи висунули низку гіпотез, які сприяли не лише розвитку філософії, а й науки. Серед художніх творів варто назвати філософську поему римського мисленика Т. Л. Кара «Про природу речей».

У середині ХІХ століття починає зароджуватися екологія як окрема наука для комплексного дослідження взаємозумовленості природних відносин з метою регуляції процесів у складних природних системах. Особливий внесок у її формуванні українського мисленика Володимира Вернадського, який синтезував наукові знання про живу й неживу природу, значно випередивши час. Його теорія ноосфери (від гр. noos – розум і sphaira – куля) передбачила тенденції суспільного розвитку у взаємодії з природним середовищем, що започаткувало екстраполяцію екологічних чинників на світовий розвиток.

Тепер уже не піддаються жодному сумніву істотні зміни взаємодії суспільства й природи за останній час, що посилили суперечності між реальним природокористуванням і екологічною доцільністю в біосфері. Звідси – вплив екологічної свідомости на екологічну поведінку людей. Екологічна свідомість стосується не лише окремої особи, а й суспільства як цілого, вона має комплексний характер, що засвідчує її об’єкт. Водночас людина як суб’єкт має не лише усвідомити взаємозв’язок окремих явищ природи, а й аналіз їх у ширшій системі, щоб зрозуміти їхню сутнісну єдність при різноманітности проявів у просторовому вимірі. Ще одна особливість стосується часового виміру: треба бачити не лише найближчі наслідки, а й віддалені на десятиліття чи навіть століття. Нарешті, при аналізі прямих наслідків не варто ігнорувати й зворотних зв’язків у природі й суспільстві.

Як зазначають дослідники, екологічна свідомість наближається до свідомости філософської, бо прагне розробити поняттєвий апарат для різнопорядкових за своєю якістю явищ. Проте екологічний аспект свідомости має протилежну мету порівняно з іншими видами свідомости. Якщо вони спрямовані на активізацію й розширення перетворень, то екологічна свідомість орієнтується на їхнє послаблення та обмеження. З цього випливає ще одна особливість екологічної свідомости: вона не може виникнути стихійно, бо протидія стихійній навалі на природу вимагає цілеспрямованости, підпорядкуванню природній доконечности, щоб забезпечити розв’язання виробничих завдань. Окрім того, природне довкілля становить цілісну систему, що вимагає інтегрального підходу, який забезпечить єдність усіх підсистем. Саме такий підхід випливає із вчення про ноосферу В. Вернадського, за яким жива природа має здатність до екологічного самозабезпечення, що доконечно використоти людям у своїй діяльности. Російський філософ Е.Гірусов зазначає: «Тільки діяльність, що заснована на розумному зваженні об’єктивних вимог екологічних законів, може забезпечити збереження природних умов життя суспільства і, отже, досягнення соціально важливих цілей. Тому екологічне виховання й освіта людей, залучення їх до пізнання й розуміння законів цілісности природного середовища є винятково важливим завданням суспільного розвитку на сучасному етапі. Екологічні закони так само об’єктивні, як будь-які інші закони природи, і кожна спроба знехтувати їхніми вимогами не розширює, а звужує межі людської свободи».

Як зазначають фахівці, пізнання екологічних законів ускладнено тим, що об’єктами виступають системи, цебто цілі комплекси природних явищ, тому наслідки проявляються не відразу, а через тривалий час. Насамперед треба зважити на те, що живі організми взаємопов’язані між собою, а через рослинний світ переходять в абіотичну підсистему. Небезпека для людини ще й у тому, що в минулому не всі хімічні речовини, які вносили в грунт, були випробувані на канцерогенність. У СРСР за шістдесятих років захопилися хімічними добривами для підвищення врожаю. Навіть відома ленінська формула, що «комунізм - це радянська влада плюс електрифікація всієї країни», була доповнена словами «плюс хімізація народного господарства». Лише через якийсь час виявилася непоправна шкода хімізації для народного господарства: забруднювалася не тільки вода, бо хімікати потрапляли в ріки – гинула риба. Те саме слід сказати про хибну політику меліорації земель та інші необґрунтовані проекти. Невчасна реакція на негативні наслідки може мати згубні наслідки, а інколи вони непоправні, що підтверджують так звані «штучні моря», що затопили чималі простори нашого чорнозему.

Прихований характер можливих наслідків від неперевірених екологічних експериментів підсилюється ще й тим, що чуттєво людина сприймає лише окремі фрагменти, а це не дає змоги зрозуміти суттєві зв’язки цілого. За тимчасовим штучним поліпшенням комфорту нерідко приховується погіршення якости природного довкілля в майбутньому. Треба зважити особливості утвердження екологічної свідомости як поступового тривалого процесу, що вимагає системи заходів для виховання правильної екологічної поведінки й засвоєння екологічних знань.

Ще одна хиба екологічної свідомости полягає в тому, що екологічні проблеми трактували тільки як технічні, ігнорували цілісність природного середовища, а також доконечність оптимізації взаємодії суспільства й природи. Звісно, в умовах «дикого капіталізму» про таку оптимізацію не може бути мови.

Нарешті, треба наголосити, що екологічні проблеми не знають державних кордонів, набувають глобального характеру, вимагають узгоджених дій різних країн. Приміром, причини повеней в українському Закарпатті не можуть бути усунені зусиллями лише нашої держави. Наслідки техногенної катастрофи на Чорнобильській атомній електростанції завдали шкоди не лише Україні й Білорусі, а й різним віддаленим країнам, тому закриття атомної електростанції було в інтересах не лише нашої людности. Чималої шкоди завдають неконтрольовані викиди шкідливих речовин в атмосферу, що призводить до знищення озонової плівки. Тут також доконечні спільні заходи різних країн, адже, як правило, шкідливим джерелом виступає діяльність транснаціональних монополій.

Американський вчений Б.Коммонер сформулював екологічний закон, що «все має кудись діватися» як конкретизацію закону збереження матерії. З ним можна погодитися, але інші дослідники звертають увагу на інше: все має звідкись братися, щоб відтак кудись діватись. Отож, виникає проблема ресурсів. Щоб зберегти ресурси, треба зважити якісну специфіку екологічних законів, дія яких передбачає фізичні, біологічні й соціальні механізми. Екологічний підхід можна трактувати як прояв системного підходу, оскільки він спрямований на дослідження екосистем, або природних комплексів, що складаються з набору елементів.

Дата добавления: 2015-05-22