Гуманістичні виміри збереження природи

Нині нерідко звертаються до відомого афоризму античного філософа Протагора, що людина – це міра всіх речей. Водночас треба зважити, що людство становить частину біосфери, тому воно, безумовно, впливає на процеси в ній. Отож, усвідомлення згубного впливу на життя на нашій планеті набуває особливої актуальности, бо йдеться про його збереження. Відомий мисленик А.Швейцер обґрунтовував доконечність самообмеження. В основу розроблюваної універсальної космічної етики він поставив святобливе ставлення до життя, висунувши формулу: «Я – життя, яке хоче жити серед життя, яке хоче жити». А. Швейцер вважав, що людина має ставитися до життя так, як цього вимагає зовнішня доконечність. Критикуючи «технічну еру» і зовнішній прогрес, вчений обґрунтовував «духовне банкрутство цивілізації», протиставив їй культуру, з якою має злитися етика. Для утвердження людини та її творчої активности в несприятливих умовах, мисленик обґрунтовував оптимістичний світогляд. На його думку, критерієм розвитку культури слід вважати рівень гуманізму в суспільстві.

У цьому розумінні надзвичайно важливе значення має концепція ноосфери, поняття якої запропонував французький філософ Е.Леруа, а обґрунтували П. Тейяр де Шарден і В.Вернадський. П.Тейяр де Шарден виходив з недосконалости світу, який перебуває в постійному розвитку, що визначає роль людини, її соціалізацією. Проте суспільний прогрес має ґрунтуватися на вселюдській любові, що відповідає релігійним вимогам. У науковому світогляді нашого мисленика В.Вернадського природознавство взаємодіє з філософією. Гармонізація природного, історичного і соціально-гуманітарного розвитку визначає тенденцію переходу біосфери «в новий еволюційний стан – в ноосферу», або сферу розуму. Наш вчений наголошував: «Людина вперше реально зрозуміла, що вона житель планети і може – має – мислити і діяти в новому аспекті, не тільки в аспекті окремої особи, сім’ї або роду, держав або їх союзів, але і в аспекті тільки в галузі життя – в біосфері, в певній земній оболонці, з якою вона нерозривно, закономірно пов’язана і піти з неї вона не може. І людина її неминуче, закономірно, безперервно змінює».

Майбутнє людства залежить від його відносин з природою, взаємин між народами на основі людської мудрости. «Постійно зростаючі нестачі природного в умовах нашого існування змусили згадати, що людина – це не тільки вінець природи, але й просто жива істота, яка підлягає законам природи й мусить жити у згоді з нею, а не всупереч їй» (В.Нестеренко). Людина не може ігнорувати своєї залежности від природи, пам’ятати про єдність організму з довкіллям як один з природничих законів, бо шкода, завдана природі, обертається бумерангом проти людини. Йдеться про так звані антропогенні кризи, що зумовлені діяльністю самої людини, хоч екологічні кризи можуть зумовлюватися незалежними від людини причинами. Саме від цього відштовхувалися творці Екологічної Конституції Землі на чолі з академіком Ю.Туницею. Вони виходять з того, в останній третині ХХ століття людство охопила глобальна екологічна криза, тому доконечні пошуки виходу з глухого кута. У середині минулого століття саме поняття «екологія» почало наповнюватися новим змістом, прив’язуючись до реального людського життя.

На глобальний характер екологічних проблем звернув увагу створений у 1968 році Римський клуб. Орієнтуючись на глобальне моделювання, робота Римського клубу спрямовувалася на побудову комп’ютерних моделей світу, на збереження природного довкілля, подолання кризових ситуацій, поліпшення якости людського життя, проти глорифікації технократичних міфів, виснаження природних ресурсів, загострення продовольчої програми тощо. Засновник Римського клубу А.Печчеї писав: «Людина підкорила собі планету й тепер має навчитись управляти нею, збагнути непросте вміння бути лідером усього життя на Землі. Якщо вона знайде в собі сили повністю й до кінця усвідомити усю складність і нестійкість її нинішнього становища й перебрати на себе всю відповідальність, яка звідси випливає, якщо вона зможе досягти того рівня культурної зрілости, який дасть їй змогу виконати цю нелегку місію, тоді майбутнє належатиме їй». Інакше -- наслідки будуть катастрофічні: скоротиться не лише населення планети, а й різко погіршиться рівень людського життя.

Мета згаданої Екологічної Конституції Землі в тому, щоб створити такі умови, які забезпечать повноцінне природне довкілля не лише для нинішнього, а й для майбутніх поколінь, права яких треба шанувати. Якщо людину трактувати як економічну істоту («homo economicus»), топро раціональне природокористування говорити годі, оскільки економічні інтереси не будуть узгоджені з інтересами екологічними, а на першому місці буде стояти максимальний зиск у стислий термін. Інакше кажучи, теперішня економічна доцільність протистоятиме оптимальній соціоекологічній перспективі. Згубність такого підходу постійно підтверджує діяльність доморощених олігархів, які не визнають екологічної економіки, хоч нині економічна й соціоекологічна системи виступають як підсистеми єдиної еколого - економічної системи.

Екологічна економіка орієнтується на збалансоване природокористування, яке передбачає, по - перше, оптимальне співвідношення потреб людини з природними можливостями довкілля, по - друге, орієнтацію на забезпечення нормальних умов життя для майбутніх поколінь і, по - третє, зваження глобального характеру екологічних проблем у національному масштабі. Глобалізація – явище об’єктивне в усіх сферах суспільного життя. Звісно, її не вдасться ні оминути, ні припинити. Проте людина може скоректувати її темпи. Йдеться насамперед про економію природних ресурсів нашої планети і запобігання небезпечних глобальних змін клімату, що зумовлено егоїстичними інтересами деяких розвинених держав, транснаціональних компаній і окремих олігархів. Особливе значення тут має використання інформаційного ресурсу, роль якого постійно підвищується в усіх суспільних сферах, як цього вимагає інформаційне суспільство.

Нема сумніву, що оптимізація природокористування вимагає регулювання відносин людини й природи, держави й природи, людської спільноти й природи. У методологічних засадах запропонованої Екологічної Конституції Землі зазначено, що «природа має цінність тільки тому, що люди оцінюють її, а збереження довкілля є добрим тільки тому, що воно потрібне людству», «тільки людство є моральним агентом, і тому тільки воно має моральний статус і може ставити моральні вимоги». Один з авторів названої праці І.Соловій обґрунтував антропоцентричне розуміння світу, визначив його основні риси. Відштовхуючись від засади про людину як вищу істоту в живому світі, вчений вказує на доконечність переоцінити трактування світу як сфери для задоволення потреб людини. Далі зазначено, що «людина та її діяльність, а також суспільство – це прототипи предметів і явищ зовнішнього світу», тому вивчення духовного світу людини дає змогу «осягнути основні закони, придатні для того, щоб керувати явищами усієї природи». У названій праці сформульоване правило: «Жодна з держав не повинна заперечувати стосовно іншої держави її фундаментальне право на екологічно непошкоджене довкілля».

Обгрунтовуючи значення природи для людини, І.Соловій наголошує: «Природа існує для всього живого, а не тільки для нас. Наш успіх залежить від співпраці, а не домінування над нею». Як видно, вчений трактує природу звужено, бо далі він пояснює своє розуміння екологічної етики: «Етика завше ґрунтується на положенні: індивід є членом спільноти. Інстинкти підказують йому, як боротися за своє місце всередині спільноти, але етичні принципи спонукають до спільної діяльности з іншими членами спільноти (інколи, для того, щоб і тут поборотися за своє місце). Етичні принципи стосовно Землі розширюють межі поняття «спільноти» так, що вона містить у собі грунт, водні ресурси, рослини, тварини, тобто все. що ми називаємо ПРИРОДОЮ». Отож, екологічна етика вимагає зміни статусу homo sapiens, який упродовж століть претендував на роль володаря природи: тепер йому доведеться поважати «права» інших живих істот.

Звісно, людина має право на чисте довкілля. Проте виникає питання про синхронізацію екологічних прав і громадянських прав. Нема сумніву, що тенденція розширення прав громадян має глобальний характер. До динаміки екологічних прав треба підходити на засадах нового гуманізму. А.Печчеї пояснював, що «тільки новий гуманізм здатний забезпечити в людині таку трансформацію, піднести її якості й можливості до рівня, відповідно до нової зрослої відповідальности у цьому світі». Як вважає вчений, новий гуманізм має революційний характер, цебто він спроможний до самооновлення, щоб спрямовувати революційний розвиток у різних галузях (промисловій, соціально-політичній, науковій і технічній). З революційністю пов’язаний творчий характер, що означає радикальне оновлення норм і принципів, які визнавалися за непорушні. Новий гуманізм має змінити самосвідомість і організованість широких мас населення, «всієї людської системи загалом, домогтися її внутрішньої стійкости й гармонійного, щасливого співіснування з природою», а метою мають стати «глибока культурна революція й докорінне поліпшення якостей і здібностей усього людського співтовариства».

Фактично новий гуманізм означає ціннісну переорієнтацію не лише людини, а й усього людства. В основі його лежить принцип рівних прав кожного життя, що забезпечує глобальну солідарність. Серед принципів нового гуманізму А.Печчеї назвав почуття глобальности, любов до справедливости, нетерпимість до насильства, хоч, як вказує В.Нестеренко, до них слід віднести насамперед людину, життя, соціальну справедливість, відповідальність перед майбутніми генераціями тощо. У новому гуманізмі переосмислено ідею самозбереження людства: передбачається, що таке самозбереження можливе лише при самозміні людини, яка має самообмежитися в споживанні при високих культурних вимогах. Інакше кажучи, йдеться про наближення ери homo moderatus ( людини поміркованої). Доцільно згадати такі слова І.Франка: «Наука, як і природа, є завжди одна – нероздільна і нерозривна. Все в ній взаємопов’язане, взаємодіюче, взаємозалежне; вона – ланцюг, в якому всі ланки тісно склепані між собою».

Поряд з ідеєю збереження природи обґрунтовується ідея коеволюції людини й природи. Ще давніше суть такої обопільної еволюції висловив польський природоохоронець Я. Г.Павліковський: «Охорона природи – це діяльна любов, активна, в ній ця любов стає реальністю, завдяки їй посилюється. А ця любов до природи має високу моральну цінність. Зміцнює вона зв’язок солідарности з усім сущим, розширює горизонти наших шляхетних почуттів, є джерелом безкорисливого задоволення, дає думці спокій і відпочинок…Охорона природи облагороджує не тільки лик Землі, вона облагороджує людину».

Коеволюція передбачає поєднання помірного втручання в природу із збереженням природної саморегуляції й багатоманітности. Прихильники концепції коеволюції обґрунтовують її впровадженням нових технологій, які послаблюють вплив на природу. Майбутні зміни пов’язані з успіхами в інформаційній сфері, коли місцем праці стає помешкання працівника.

Ще один варіант глобальної стратегії ґрунтується на тому, що виробництво і споживання не може обійтися без суворого міжнародного контролю, цебто встановлення екологічно-гуманістичної диктатури. Щоправда, вона передбачає обмеження свободи народів і країн, які перебувають на нижчому рівні розвитку. Звісно, при такому суворому контролю людина мусить вибирати між варіантом вижити та якістю життя.

Як наслідок екологічний і пов’язаний з ним економічний детермінізм обертається новою несправедливістю. Його наслідки передбачити непросто. Водночас вже нині людство потерпає від того, що керівництво Російської Федерації використовує монопольне володіння енергоносіями в імперських політичних цілях.

Важливе значення має обґрунтування екологічного імперативу. У вітчизняній філософії В. Нестеренко сформулював його в таких варіантах: «1. Не слід заподіювати природі ніякої шкоди. 2. Слід уникати дій, які спричиняли б необоротні зміни в природі. 3. Природна багатоманітність повинна бути збережена». Хоч проти таких варіантів нема заперечень, треба зауважити, що доцільніше формулювати категоричний екологічний імператив для таких його суб’єктів: людина, держава-нація, міжнародне співтовариство. Відповідно до цього категоричний екологічний імператив на рівні людини може звучати приблизно так: живи з природою так, щоб не нашкодити іншим, бо від твого ставлення до неї залежить життя як нинішнього, так і майбутніх поколінь. Нарівнідержави-нації можна запропонувати такий варіант категоричного екологічного імперативу: у ставленні до природи не забувай відповідальности перед своїми нащадками й сусідами, щоб не залишити лихої пам’яти на Землі. Нарешті, треба зважити, що майбутнє нашої планети залежить від цілеспрямованої діяльності міжнародних організацій і міждержавних зв’язків. Категоричний екологічний імператив на такому рівні доцільно подати в такій редакції: шануй екологічні права всіх народів, задумайся над наслідками завоювань і долею різних поневолювачів – скільки їх зникло чи змаліло на Землі!

Звісно, ці формулювання не претендують на остаточність: до них варто підходити як до початку відповідальної роботи в майбутньому.

Дата добавления: 2015-05-22