Особливості філософського мислення

Співвідношення філософії із наукою, мистецтвом та релігією.

При розгляді питання про співвідношення філософії і науки є, принаймні, три аспекти його інтерпретації: 1) чи являється філософія наукою; не можна заперечувати наукового характеру філософії взагалі як одного з потужних потоків розвитку людського знання і культури. І якщо до неї підходити не лише з боку конкретних концепцій, а розглянути з позиції історії, то можна виявити спадкоємність в розвитку філософського знання, його проблематики, спільність категоріального апарату і логіки дослідження. Не випадково Гегель розглядав філософію передусім з точки зору "науки логіки". 2) взаємодія філософії і приватних (конкретних) наук; Сучасна філософія вже не може претендувати на роль науки наук, включати усі знання. Конкретні науки мають власний предмет дослідження, свої закони і методи, свій рівень узагальнення знання. Філософія ж робить предметом свого аналізу узагальнення приватних наук. Основним методом філософії при цьому виступає теоретичне мислення, що спирається на досягнення приватних наук, звичайно, у тому випадку, якщо сама філософія претендує на науковість. Найбільші відкриття в конкретних науках сприяли і інтенсивному розвитку філософії. 3) співвідношення філософії і позанаукового знання. Відношення філософії і паранауки, оскільки паранаука виконує деяку психо- і інтелектуально-терапевтичну функцію, служить певним прожитком адаптації в період соціальної і індивідуальної нестабільності. Що ж до раціоналістичної і наукової філософії, то її статус, загальнокультурне значення і просвітницька функція.

Філософія і мистецтво. Прибічники чуттєво-естетично орієнтованої філософії іноді схильні ототожнювати філософію з мистецтвом. Для цього немає достатніх підстав. Філософія виткана не з художніх образів, а з философем. Мистецтво в порівнянні з філософією більше вибіркове, воно на відміну від філософії зайняте пошуком для людини не найбільш значущої, а художньо значущого. Як бачимо, філософію і мистецтво об'єднує певний пафос, загострений інтерес добуття людини, яка, втім, не відміняє їх своєрідності і са-мостоятельности.

Філософія і релігія. Для релігії характерна віра в трансцендентну і авторитет. Релігії не потрібні докази. Філософія ж, навпаки, потребує доказів.

Провідними сферами наукових інтересів українського філософа, громадського діяча, славіста Дмитра Чижевського (1894-1977) були історія філософії та історія літератури, зокрема література слов'янських народів (українська, російська, чеська, словацька). Завдяки глибоким філософським знанням він зробив філософським своє літературознавство. Вирішально вплинуло на формування його філософських уподобань інтелектуальне життя Німеччини, інституційно-академічні традиції якої він особливо шанував. Він слухав лекції Г. Ріккерта, Е. Гуссерля, М. Гайдеггера, товаришував з Г.-Г. Гадамером. Переважна частина його філософської славістики належить до «германо-славіки». Важливу роль у формуванні ідей, які стосувалися філософії мовознавства і літературознавства, відіграла його участь у діяльності Празького лінгвістичного гуртка.

Основний внесок у філософію Чижевський здійснив не як теоретик, який прагне систематично викласти свої погляди, а передусім як історик філософії. «Теоретичних» філософських статей у його доробку небагато. Про філософські уподобання історика філософії можна зробити висновки на підставі того, яким напрямам і філософам він приділяв більше уваги, на чому наголошував, як коментував і оцінював філософські ідеї, вчення, концепції. Зосередженість на славістичних дослідженнях, очевидно, могла стимулювати інтерес Чижевського до тих напрямів і шкіл у європейській філософії, ідеї яких були найпоширенішими серед слов'янських народів. Цим спричинена і вибірковість його уваги до певних філософських течій, авторів і текстів.

У «Празьких спогадах» Чижевський стверджував, що на час приїзду у Прагу в 1924 р. він був «гегельянцем в широкому значенні цього слова та до того ж ще й учнем Гуссерля». Щодо цього постає питання, як можна поєднати субстанційну онтологію Гегеля (духовна субстанція як абсолют), у т. ч. його феноменологію, з феноменологією Гуссерля, яка близька до філософії свідомості, має помітні ознаки егології. Для з'ясування способу філософського мислення Д. Чижевського важливо зрозуміти його опонування двом тогочасним крайнім тенденціям: 1) просвітницькому раціоналізму (емпіризму), який представляли позитивізм і неопозитивізм та пов'язані з ним натуралізм і матеріалізм; 2) крайній концепції суб'єктивізму як наслідку суб'єктивного повороту у філософії, означеного передусім філософією Декарта. З позитивізмом (натуралізмом) пов'язане намагання наприкінці XIX - на початку XX ст. опертися на психологію як науку, здатну вичерпно та «об'єктивно» пояснити пізнавальну і культурну діяльність людини. Така психологізація епістемології, в т. ч. методології гуманітарних наук, отримала назву «психологізм». Гуссерль, який у ранній період перебував під впливом психологізму, пізніше гостро критикував його (не без впливу Г. Фреге), і ця критика відіграла важливу роль в утвердженні розуміння «гуманітарних наук» як «наук про дух».

До розуміння гуманітарних наук як наук про дух, як зауважив польський історик філософії В. Татаркевич, стали схилятися не лише феноменологи, а й Шпрангер, Ріккерт, спеціалісти з різних гуманітарних наук. Спричинено це було впливом філософії Гегеля та метафізики. У першій третині XX ст. поняття «об'єктивний дух», хоч і пов'язувалося з гегелівським «об'єктивним духом», набуло нового відтінку значення. Крім задекларованого герменевтикою розуміння культурних артефактів, яке має бути артикульоване у певній інтерпретації, центрального значення у гуманістиці та філософії духу набула проблема цінностей. Це надало особливої важливості питанню, якою є філософія цінностей, на яку спирається філософія світоглядів, адже певна система цінностей є найважливішою складовою будь-якої культури і пов'язаного з нею колективного світогляду.

З огляду на спосіб філософського мислення це виявлялось у намаганні поєднати діалектику Гегеля з феноменологією, знайти кращий варіант діалектики загального та одиничного, опосередкованого і безпосереднього. Відповідно до цього Чижевський прагнув зреформувати гегельянство завдяки більшому визнанню ним важливості суб'єктивно-індивідуального і суб'єктивно-колективного. Йому довелось обрати позицію між історизмом, культурним та особистісним плюралізмом, з яким пов'язана загроза релятивізму, і традиційним метафізичним абсолютизмом (духовна субстанція як абсолют). З одного боку, Чижевський під впливом Гегеля був схильний прийняти тезу про «закоріненість» особистого буття в об'єктивному духові (артикульованому в певній культурі), однак не вважав, що це має зумовити знеособлення, заперечення екзистенції як важливої складової людського буття. Тому філософія Гегеля у Чижевського поєднується з прихильністю до напряму філософського мислення, представленого волюнтаризмом у середньовічному християнстві (Августин), «філософією серця» (Б. Паскаль, в українській філософії - Г. Сковорода, П. Юркевич та ін.).

На цій підставі можна зрозуміти негативне ставлення Чижевського до позитивізму і неопозитивізму, для яких призначення філософії полягає в тому, щоб бути «прислугою» наук. Попри те, він відзначав кращі варіанти позитивізму, зокрема характеризуючи позитивізм українського філософа В. Лесевича. Твердження Чижевського про безперспективність позитивізму з огляду на популярність логічного позитивізму (Віденський гурток, Львівсько-Варшавська школа, неопозитивізм у Чехії тощо) є свідченням його філософської позиції. Ученого приваблювали напрями західної філософії, які наголошували на духовній субстанції як основі буття, і закорінена в цій духовній субстанції антропософія. Платона і Гегеля він цінував не за їх логіко-раціоналістичні тенденції («геометричний» спосіб мислення Платона, елементи «панлогізму» Гегеля), а за розуміння духовної субстанції, яка осягається не за допомогою розумових побудов, а шляхом розумової рефлексії. Буття не може бути осягнуто через емпірично підтверджувані гіпотези і раціонально впорядковані поняття.

Відповідно, раціоналістична, аналітична та емпірична традиції (картезіанство, просвітницька абсолютизація розуму, британський емпіризм і феноменалізм, позитивізм і неопозитивізм) не можуть приваблювати філософа з таким світорозумінням. Це спричинило важливість для Чижевського розрізнення розуму-розсуду і розуму, спроможного брати під сумнів будь-які принципи і правила, тобто розуму як критичної трасцендентальної рефлексії. У рецензії на книгу Р. Кронера «Від Канта до Гегеля» Чижевський зауважував, що у Канта відокремлені один від одного розсуд «скінчений», що мислить раціонально, і розсуд нескінчений, інтуїтивний. Однак «розум, який установлює свої власні межі, тим самим уже переступає їх». Розум рефлексивний, інтуїтивно-спекулятивний, діалектичний є вищим рівнем інтелектуального осягнення, оскільки втілює в собі трансцендентальну свідомість.

Цим зумовлена опозиція Чижевського до філософських шкіл і напрямів, які абсолютизують форму, структуру, раціонально сформульовані принципи і правила, раціонально сконструйовані моделі, хоч він і визнавав їх допоміжне пізнавальне значення. Це дає змогу розуміти ставлення вченого до формалізму в етиці, структуралізму в мовознавстві, літературознавстві, соціальній і культурній антропології. Це була загальна настанова філософів, схильних до розуміння гуманітарних наук як наук про дух.

Дата добавления: 2015-05-22