Західна філософія: основні історичні типи

1. Філософська думка античного світу та середньовіччя

2. Європейська філософія Ренесансу та Нового часу

3. Німецька класична філософія

Приступаючи до вивчення першого питання «Антична і середньовічна філософія» студенту слід знати, що антична філософія включає в себе філософські вчення Стародавньої Греції та Стародавнього Риму.

Перші грецькі філософи прагнули зрозуміти природу і світ як ціле, ставили завдання виявити єдине начало всього сущого і знаходили його в різних матеріальних речах (космоцентризм). Так, засновник першої філософської школи античної Греції Фалес (бл. 624 – 547 рр. до н.е.) таким початком вважав воду. Анаксимандр (610 – 540 рр. до н.е.) вірив у те, що джерелом усього є апейрон (нескінченна і вічна основа буття). Апейрон – це гарант вселенської справедливості. Згідно Анаксимену (588 – 525 до н.е.) першоосновою всієї матерії є повітря, яке рухає світом. Піфагор (бл. 580 – 500 рр. до н.є.) вбачав джерело світового устрою і гармонії в числах. З ними також пов'язані фізичні властивості предметів. Все в світі може бути пов'язане з десятьма опозиціями: кінцевим і нескінченним, парним і непарним, одиничним і множинним, правим і лівим, чоловічим і жіночим, рухомим і нерухомим, прямим і викривленим, квадратним і прямокутним. Піфагор заснував товариство послідовників, яке протягом певного часу користувався великим впливом. Геракліт (540 – бл. 480 рр. до н.е.). Вважав, що універсальної основою всього світу є божественний вогонь. Він також ставив проблеми руху та зміни. Це були перші елементи діалектичного мислення.

У V ст. до н.е. Левкіпп (бл. 500 – 440 рр. до н.е.) і його учень Демокріт (460 – 370 рр. до н.е.) припускали, що вся матерія складається з дрібних невидимих ​​рухомих частинок, названих атомами, об'єднуючи, таким чином, два протилежних філософських напрямки, які розглядали природу буття: З одного боку – Геракліт, який вважав, що все в світі піддається зміні. З іншого боку – Парменід, який вважав будь-яку зміну ілюзією.

Вперше проблеми антропології (грец. аnthōpos – людина та logos – вчення, наука) розглядає Сократ (470 – 399 рр. до н.е.). На основі принципу: «Пізнай самого себе» – він ставить завдання зрозуміти сутність людини через його діяльність. Він вважає, що в основі діяльності лежать загальні ідеальні поняття, для виявлення яких розробляє діалектичний питально-відповідний метод – метод бесіди з метою спонукати співрозмовника самому знайти істину. Після смерті Сократа в Греції діяли три сократичних школи: кініки, кіренаїки і мегарики.

Вершиною античної філософії є ​​філософські системи Платона і Аристотеля.

Платон (427 – 347 рр. до н.е.) був одним з основоположників ідеалізму. Після смерті свого вчителя – Сократа він заснував власну школу, названу Академією Платона (385 р. до н.е.). Він вчив, що в основі світу лежать абсолютні ідеї (ейдоси), похідним від яких є світ чуттєвих речей.

Ідеї ​​представляють певне божественне царство, в якому до народження перебувають безсмертні душі людей, споглядаючи істинно суще. З'єднуючись з тілом, душа забуває те, що споглядала на небі. У процесі життя, сприймаючи матеріальні предмети, душа пригадує те, що бачила в світі ідей.

Платон, як і Сократ, розробляє діалектичний метод пізнання.

Найважливішою частиною філософії Платона є його вчення про скоєне, ідеальну державу, в якому панують Благо, Моральність, Справедливість і Закони. Таку державу він намагався побудувати й на практиці.

Найбільш знаменитим серед давньогрецьких мислителів був Аристотель (384 – 322 рр. до н.е..), учень Платона, вчений енциклопедист, вихователь Олександра Македонського, засновник логіки, як засобу раціонального пізнання світу.

Вважаючи, що ідея як сутність речі не може знаходитися поза самої речі, він піддав критиці вчення Платона за відрив ідей від речей. Річ, будучи єдністю матерії і форми, виникає завдяки дії причини. Форма є дійсність того, можливістю чого є матерія. Ієрархія форм веде до вищої форми або «формі форм». Ця гранична форма є богом – джерелом і першою рушійною силою буття.

Соціально-політичне вчення Арістотеля відрізняється від платонівського. Ідеалом Арістотеля є держава, що створює оптимальні умови для вираження «природи людини». Людина – суспільна і політична істота. Її мета – щастя, що досягається доброчесним життям, навчанням і роздумом.

Аристотелем завершується розквіт давньогрецької філософії.

Поступово починається її занепад і криза (I – V ст.ст. н.е.). У цей період виникають і отримують розвиток п'ять філософських напрямів: 1) скептицизм, який виявляв радикальну недовіру до світу; 2) перепатетизм, що продовжив вчення Арістотеля; 3) епікуреїзм, який прагнув знайти життєву опору для людини; 4) стоїцизм, який шукав щастя людини через її причетність до логосу; 5) платонізм, що продовжив вчення Платона і дав початок новому вченню – неоплатонізму.

Середньовічна філософія охоплює історичний відрізок з II по XIV ст. і являє собою сукупність релігійно-філософських вчень.

У цей період панівною стає релігійна ідеологія (теоцентризм, від грецьк. theos – Бог). Відповідно до християнського віровчення, світ розглядався як творіння Бога. Людина є також творінням Бога, а її сутність полягає в її духовності.

Середньовічна філософія висунула проблему про відношення Бога до створеного ним світу, завдання раціонального обгрунтування віри, розгляд знання як божественного одкровення.

Важливе місце у середньовічній філософії займало питання про співвідношення загальних понять і емпіричних предметів. Номіналісти (лат. nomena – назви, імена) вважали, що існують лише окремі речі. Реалісти (лат. realis – речовий) вчили, що загальні поняття є первинними й існують незалежно від окремих речей. Концептуалісти (лат. conceptus – думка, уявлення) вважали, що загальні поняття не існують незалежно від окремих речей, а є специфічними формами пізнання дійсності.

Студенту слід уважно ознайомитися з аргументами зазначених напрямків у середньовічній філософії, оскільки дискусія, розпочата ними, булла актуальною і в наступні століття як суперечка між раціоналістами та сенсуалістами.

Центральною фігурою періоду розквіту схоластики (грец. scholе – школа) був Тома Аквінський (1225 – 1274). На його вчення слід звернути особливу увагу, адже його філософія – томізм (лат. Thomas – Тома) стала офіційною ідеологічною доктриною католицизму.

Тома Аквінський прагнув обгрунтувати питання про гармонію віри і розуму, вивести буття Бога з буття речей, запропонував ідею потенційного (можливого) та актуального (дійсного) буття. В антропології Тома Аквінський виходив з уявлення про особистість як єдність душі і тіла.

Середньовічна філософія, в силу її релігійності і схоластичності, була догматична і консервативна наприкінці XIV ст. вже не задовольняла запити суспільного розвитку. На зміну їй прийшла філософія Відродження.

При розгляді другого питання «Філософія епохи Ренесансу та Нового часу» слід виходити з того, що епоха Ренесанс (Відродження) – це період в культурному і ідейному розвитку країн Західної та Центральної Європи з XV до початку XVII ст.ст.

Відмінні риси епохи Відродження є наступними: 1) звернення до культурної спадщини античності, її відродження (звідси й назва), 2) боротьба проти церкви і схоластики, 3) затвердження світської культури і гуманізм як цілісного світогляду, 4) посилення престижу науки та експериментального дослідження.

Для творчості представників Відродження характерні віра в безмежні можливості людини, різке заперечення схоластики й аскетизму, затвердження розкріпаченої, гармонійної, творчої особистості (антропоцентризм, від грецьк. anthropos – людина). У філософії затверджується пантеїзм (грецьк. pan – все, theos – Бог), ототожнює бога з природою і світом у цілому.

Початок філософії Відродження пов'язаний з іменами італійського філософа Марсіліо Фічіно і німецького мислителя Миколи Кузанського.

М. Фічино (1422 – 1495) розглядає існуючі раніше релігії як ступені розвитку «загальної релігії», наділяє людину здатністю до пізнання світу, захищає земну красу, споглядання якої розглядає як вищу ступінь пізнання. М. Кузанський (1401 – 1464) знаменитий тим, що відкрив принцип збігу протилежностей – максимуму і мінімуму, виступив родоначальником нової європейської діалектики і своїм вченням зруйнував античне і середньовічне уявлення про космос як про дещо кінцеве.

Революційний переворот у світогляді епохи Відродження пов'язаний з відкриттями: польського астронома Миколи Коперника (1473 – 1543) – геліоцентричної системи; італійського мислителя Джордано Бруно (1548 – 1600), який висунув ідею про нескінченність Всесвіту і множинності світів; італійського вченого Галілео Галілея (1564 – 1642), що заклав основи експериментально-математичного природознавства, який прагнув відокремити науку від релігії. Пануючий до цих відкриттів принцип геоцентризму (Земля – ​​центр Всесвіту), який вважав, що видиме тотожне дійсному, був замінений новим геліоцентричним принципом (Сонце – центр сонячної системи), згідно з яким, все видиме – це викривлене відображення прихованої за явищами сутності. Цей новий принцип став теоретико-пізнавальним методом всієї класичної науки.

В області соціально-політичних вчень гуманізм епохи Відродження проявився у розвитку теорії держави і утопічних соціалістичних ідей. Італійський історик Нікколо Макіавеллі (1469 – 1527) і французький соціолог Жан Боден (1530 – 1596) обгрунтовують вчення про централізований державі, яка розглядають як головне знаряддя в боротьбі проти гегемонії церкви.

Соціалістичні утопічні ідеї про побудову справедливого суспільства розвивають: англійський гуманіст Томас Мор (1479 – 1555), італійський чернець Томмазо Кампанелла (1568 – 1639), німецька реформатор Томас Мюнцер (1490 – 1525).

Переходячи до вивчення філософії Нового часу, слід звернути увагу на те, що в цей період відбувається перехід до великої машинної індустрії і пов'язаної з цим зміни соціально-економічних відносин. Наука стає символом Нового часу. Спираючись на науку, філософія ставить завдання збільшення влади суспільства над природою та інтелектуального вдосконалення людини.

Наука, що розвивалася, потребувала нової методології пізнання, яку розробили Френсіс Бекон, Рене Декарт та Бенедикт Спіноза. У філософії отримують розвиток два напрямки в теорії пізнання: сенсуалізм і раціоналізм.

Родоначальником філософії та дослідної науки Нового часу став Ф. Бекон (1561 – 1626). Він відродив матеріалізм, який отримав свій початок в античності. Матерію він розглядав як активний початок, невід'ємне від руху.

Розчищаючи грунт для нової науки, Ф. Бекон виконав величезну роботу по «великому відновленню наук». Свій задум він втілив в «Новому органоні». Згідно поглядам Ф. Бекона, на шляху пізнання природи є перешкоди – це засміченість свідомості людей «ідолами» (або примарами), спотвореними образами дійсності і помилковими уявленнями. Ф. Бекон виділив чотири види «ідолів». У центрі філософських поглядів Бекона був індуктивний метод (проходження від часткового до загального), спрямований на експериментальне, емпіричне дослідження природи.

На відміну від такого підходу, Р. Декарт (1596 – 1650) прагнув розробити універсальний метод пізнання, виходячи з раціоналізму (лат. rationalis – розумний, доцільний, обгрунтований), який визнає єдиним джерелом достовірного знання розум.

Декарт вважав, що в людському пізнанні є низка вроджених ідей, в першу чергу, ідея Бога. Основним методом пізнання Декарт вважав дедукцію, тобто слідування від загального до конкретного.

Основна риса філософії Декарта – дуалізм. Існують, вважав він, незалежно один від одного дві субстанції: духовна і матеріальна, душа і тіло.

Б. Спіноза (1632 – 1677) подолав дуалізм Декарта. Він доводив, що світ вічний і являє собою єдину, неподільну субстанцію, яка вічна у часі та нескінченна в просторі.

Як раціоналіст, він вважав, що в самому розумі укладено відповідність утворених ідей з сутністю пізнаваних речей. Критерієм істини для Спінози є розум. Універсальним методом пізнання – виступає математика, точніше геометрія.

Подальший розвиток філософії Нового часу йшло по двох лініях. Перша: Ф. Бекон – Дж. Локк - французькі матеріалісти XVIII ст. – сенсуалізм Дж.Берклі і Д. Юма – класична німецька філософія. Друга: Р. Декарт – Б. Спіноза – Г. Ляйбниць – класична німецька філософія (І. Кант, Г. Гегель).

Французька філософія XVIII століття увійшла в історію як століття Просвітництва. Філософія Просвітництва не була однорідною.

Найбільш радикальна частина просвітителів стояла на позиціях матеріалізму та атеїзму: П. Гольбах, К. Гельвецій, Д. Дідро. Менш радикальна: Ш. Монтеск 'є, М. Вольтер, Ж.-Ж. Руссо – займала позиції ідеалізму і деїзму. Деїзм (лат. Deus – Бог), допускав існування Бога як першопричини світу, заперечував його подальше втручання в природні та соціальні процеси. Французька філософія відстоювала вільнодумство. Вона представила науково-матеріалістичне пояснення світу та піддала критичному аналізу релігію.

При вивченні третього питання «Німецька класична філософія» слід знати, що в кінці XVIII – першій половині XIX ст.ст. німецькими мислителями була створена послідовна низка філософських систем, які прийнято називати класичною філософією. Її основними рисами були: а) відродження діалектики, б) критика повсякденного філософствування; в) прагнення представити філософію як систему наукового знання.

Засновником німецької класичної філософії є ​​І. Кант (1724 – 1804). На початковому етапі своєї діяльності, в так званий «докритичний» період (до 70 – х рр. XVIII ст.), Кант займався переважно природно-науковими проблемами. Він обгрунтував залежність морських припливів і відливів від положення Місяця, розробив гіпотезу про походження Сонячної системи з газової туманності (згодом вона отримала назву гіпотези Канта – Лапласа).

У «критичний» період (з початку 1770 – х рр.) Кант переосмислює попередню теорію пізнання і роль людини як суб'єкта пізнання. Основна риса цього періоду – агностицизм. Пізнаваний світ Кант поділяє на явища (це речі, як вони існують у свідомості) і «речі в собі» (це речі як вони існують самі по собі). «Речі в собі» впливають на органи чуття, викликають відчуття, але відчуття і навіть судження не дають людині достовірного знання про «речі в собі».

Наше мислення прагне досягти абсолютного знання про «речі в собі», але не може вийти за межі явищ, які формують нашу свідомість, не може вийти за межі досвіду. Воно впадає в антиномію (нерозв'язне протиріччя), оскільки виявляється, що можна довести, що людина володіє свободою і не володіє нею, що світ скінченний і нескінченний одночасно, що існує першопричина (Бог) і що вона не існує.

Крім емпіричного світу, світу даного нам у відчуттях, є ще другий світ – світ свободи, пізнаваний практичним розумом. Кант вчить, що людина володіє автономною волею. Під тиском сили волі практичний розум керує вчинками людини в суспільстві. Ці вчинки підпорядковуються моральним законам і пред'являють до людини певні категоричні вимоги або категоричний імператив (грецьк. katеgorikos – рішучий, безумовний + лат. imperativus – веління, вимога). Імператив говорить: «Вчиняй так, щоб твоя поведінка могло стати загальним законом. Вчиняй по відношенню до інших так, як ти хотів би, щоб вони вчиняли по відношенню до тебе. Знай, що своїми вчинками ти формуєш образ дії інших і створюєш форму, характер взаємних відносин».

Як бачимо, Кант, обгрунтовуючи вчення про людину та її пізнання, розділив світ природи і світ людини, які знаходяться в суперечності.

Зазначені Кантом протиріччя, намагалися подолати І. Фіхте (1762 – 1814) та Ф. Шеллінг (1775 – 1854). Але вдалося це зробити тільки Г. Гегелю (1770 – 1831).

Своїм головним завданням Г. Гегель вважав створення діалектики як науки, як системи і як логіки. Для цього Гегелю знадобилося охопити всі знання і всю людську культуру у їх розвитку, критично переробити їх і створити складну філософську систему, в якій розвиток світу представлено як розвиток абсолютної ідеї (духу).

Філософська система Гегеля починається з вчення про логіку. Питання про логіку він вирішує з позиції ідеалізму. Логіка в цілому включає об'єктивну логіку (вчення про буття і сутності) і суб'єктивну логіку (вчення про поняття).

Об'єктивна логіка – це логіка доприродного світу, що знаходиться в стані, який мав місце до створення світу Богом. Це і є абсолютна ідея. Бог і абсолютна ідея тотожні як першопричини, але в той же час вони різні в своєму бутті. Бог завжди дорівнює самому собі, тоді як абсолютна ідея безперервно розвивається від абстрактних і бідних за змістом визначень до визначень більш повних і конкретних.

Після «роботи» об'єктивної логіки в справу вступає суб'єктивна логіка (вчення про поняття). Вона робить той же шлях за допомогою понять, суджень і висновків, і, водночас, відображає історію практичного руху культури, в процесі якої людина освоює (пізнає) світ.

Саморозвиток ідеї призводить логіку до кінцевого пункту руху – виникає природа. Поняття природи в Гегеля незвично. Природа – це інобуття, тобто інша форми буття ідеї. Сенс і значення природи в тому, щоб опосередковувати собою божественний і людський дух в їх розвитку – розгортанні.

Метою діалектичного розвитку абсолютної ідеї є усвідомлення і абсолютне пізнання свого власного шляху. Це усвідомлення має протікати у формі, яка відповідає змісту ідеї. Рухаючись до абсолютного самопізнання, дух сам знаходить для себе необхідні форми – це споглядання, уявлення і понятійне мислення, які одночасно є і ступенями самопізнання духу.

На щаблі споглядання дух постає у вигляді мистецтва, на щаблі представлення у вигляді релігії і на вищому щаблі – у вигляді філософії. Філософія – це вершина світової історії та культури і кінцева стадія самопізнання, це абсолютна істина.

Грандіозна філософська робота, виконана Гегелем, привела його до висновку про розумність світу, який він висловив в афоризмі: «Все дійсне – розумне, все розумне є дійсним». При цьому, в процесі розумного розвитку ідеї долається зло і недосконалість світу. Філософія Гегеля мала величезне значення для подальшого розвитку всієї духовної культури Європи. Але філософське розуміння світу не має меж. І гегелівська філософія була не тільки розвинена далі, але й піддана критиці.

Л. Фойєрбах (1804 – 1872) свою творчість спрямував на критику християнської релігії, ідеалізму Гегеля і затвердження антропологічного матеріалізму. Він вважав, що для релігії та ідеалізму спільною основою є абсолютизація людського мислення, протиставлення його людині і перетворення в самостійно існуючу сутність.

Коріння і таємниця релігії і ідеалізму знаходяться на землі. Людина як родове істота у своїй діяльності лише опосередковано пов'язаний з ідеєю, з загальним, яке переважає над одиничним. Люди не розуміють, що ці загальні ідеї є їх же творіння і приписують їм надприродні властивості, перетворюючи їх на абсолютну ідею Бога.

Щоб подолати таке розуміння ідеї, потрібно зрозуміти людину як земну істоту з власним мисленням. Предметом філософії повинні бути не дух і не природа, а людина.

Людина для Фойєрбаха – це духовно-природна істота, найважливішою характеристикою якої є чуттєвість. Люди пов'язані між собою природними зв'язками і, перш за все, почуттям любові. Разом з тим, Фойєрбах упускає дуже важливу особливість людини – її соціальну cутність.

Тема 4

Дата добавления: 2015-05-22