Філософське мислення та його форми

1. Діалектика та альтернативні форми мислення

2. Основні закони діалектики

3. Категорії діалектики

При розгляді першого питання «Діалектика та альтернативні форми мислення» вивчення слід почати з з'ясування сутності діалектики.

Спочатку під діалектикою розумілося мистецтво вести суперечку, дискусію, проте з часом в античній філософії визріло розуміння світу як вічного потоку, вічного процесу зміни, рушійною силою якого є боротьба протилежностей (Геракліт, Сократ, Платон).

Багато рис діалектики знайшли відображення у філософії середньовіччя, епохи Відродження та Нового часу. Справжній тріумф чекав ідею розвитку, починаючи з кінця XVIII ст. (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель).

Діалектика – це вчення про універсальні зв'язки і загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання. Діалектика вивчає зв'язок і розвиток не в повному обсязі (в іншому випадку спеціальним наукам не залишалося б об'єкту дослідження), а виявляє їх загальні риси. Її завдання полягає в тому, щоб відтворити ідеальну модель розвитку в його загальних характеристиках.

Діалектика є не лише теорією, але й методом мислення (пізнання). Вихідними принципами (лат. principium – початок, основа) діалектики як методу пізнання є: загальний зв'язок, розвиток, об'єктивність, всебічність, конкретність, історичність та ін. Ці принципи знаходять своє відображення в основних поняттях (категоріях) та законах.
Діалектика має ряд альтернатив. Альтернатива (фр. alternative – чергування) – наявність взаємовиключних один одного можливостей і необхідність вибору між ними. Альтернативами або антиподами діалектики виступають: метафізика, еклектика, софістика, догматизм, релятивізм.

Аналізуючи відношення діалектики до метафізики, слід пам'ятати про те, що діалектика розглядає всебічно всеосяжні зв'язки, в той час як метафізика об'єднує, спрощує зв'язки, зводить все різноманіття зв'язків до найбільш простих зв'язків одного типу, як правило, до механічних.
Софістика – це свідоме використання неправильних доводів, ззовні виглядаючих як правильні. Тобто при цьому відбувається виривання окремих несуттєвих зв'язків з взаємозв'язків і взаємозалежностей об'єктивної реальності і здійснюється спроба представити їх як істотні, визначальні. Можна сказати, що софістика починається там, де діалектика як метод аналізу понять, що відображають дійсність, поступається місцем мистецтву мовного конструювання.

Еклектика безпринципно, механічно об'єднує в єдине ціле несумісні між собою ідеї, зв'язки і відносини, претендуючи при цьому на об'єктивність і всебічність аналізу процесів і явищ. У сучасних умовах еклектика набуває поширення в роботах багатьох філософів і вчених різних напрямів. Поліваріантність, «клаптиковість» мислення досить типові для постмодернізму, в якому навіть існує спеціальний термін – пастіш («вільний політ», «клаптикова ковдра», «всяка всячина», колаж, що складається з протилежних і несумісних ідей і поглядів). Техніка пастіша не визнає послідовності, логіки або симетрії, грунтується на парадокси і плутанині.

Переходячи до вивчення другого питання «Основні закони діалектики» слід знати, що основними законами діалектики є: закон єдності і боротьби протилежностей; закон переходу кількісних змін у якісні; закон заперечення заперечення. Ці закони були сформульовані Гегелем.
При розгляді закону єдності і боротьби протилежностей (закону діалектичного протиріччя), слід особливу увагу звернути на те, що процес розвитку здійснюється за допомогою вирішення суперечностей, які внутрішньо властиві всім предметам і явищам.

Будь-який розвиток проходить через три необхідні стадії: стадію тотожності (початкове співпадіння об'єктів за певними ознаками), стадію відмінності (наростаючих розбіжностей об'єктів за деякими ознаками) і стадію протилежності (що виключає неспівпадаючі ознаки об'єкта).

Протилежності одночасно: а) нерозривно пов'язані, б) взаємовиключають одна одну, в) взаємопроникають і, за певних умов, взаємопереходять одна в одну. Взаємодія протилежностей між собою народжує протиріччя (взаємне виключення ознак об'єкту).

Розвиток протиріччя йде шляхом роздвоєння єдиної («тотожності») на протилежності і взаємодія їх між собою. Виникнення гранично різких протиріч називається конфліктом. На стадії конфлікту протиріччя усуваються (знімаються), виникає нова тотожність і процес повторюється.

Таким чином, закон єдності і боротьби протилежностей говорить про те, що розвиток є процесом виникнення, зростання, загострення і вирішення чисельних протиріч. Внутрішня суперечливість, боротьба протилежностей дає поштовх до розвитку, до наростання протиріч, до зникнення старого і виникнення нового.

Закон єдності і боротьби протилежностей, власне як й інші закони діалектики, має загальний характер і проявляється в різноманітті суперечностей, властивих природі, суспільству і людському мисленню.

При вивченні закону переходу кількісних змін у якісні студенту необхідно усвідомити, що даний закон показує яким чином здійснюється розвиток, розкриває його механізм. Зміст цього закону розкривається через категорії «якість», «кількість», «міра», «стрибок».
Якість – це стійка сукупність властивостей, що вказують на те, чим дана річ є, в чому її специфіка. Кількість – це сукупність властивостей предметів і явищ дійсності, яка вказує на розміри, обсяг, інакше кажучи, на просторово-часове положення цих предметів.

Якість не існує без кількості (як і кількості без якості). Їх єдність становить міру, яка представляє собою ті кількісні межі, в рамках яких існує ця риса.

При досягненні меж міри відбувається перехід від однієї якості до іншої, що протікає у формі стрибка (наприклад, нагрів води до певних меж перетворює її на пару). Стрибок – це момент переходу від однієї якості до іншої, це перерва поступовості, безперервності.

З усього різноманіття стрибків зазвичай виділяють скачки у вигляді вибуху, коли якість переходить в іншу якість миттєво, і повільні скачки, коли елементи нової якості з'являються поступово.

Отже, закон переходу кількісних змін у якісні показує, що кількісні зміни поступово накопичуючись, при досягненні меж міри призводять до якісних змін, які протікають у вигляді стрибка.

При вивченні закону заперечення заперечення слід усвідомити, що цей закон описує спрямованість, циклічність і поступальність розвитку.

Найважливішою категорією даного закону є категорія «заперечення». У діалектиці заперечення характеризується двома моментами: знищенням і збереженням. Діалектичне заперечення – це не знищення предмета будь-яким способом, а знищення, яке є водночас є і збереженням (єдність знищення та збереження). Воно передбачає зв'язок, спадкоємність між старим і новим. Якби заперечення було повним, абсолютним, то не було б розвитку як єдиного процесу.

Категорія «заперечення» відображає один з моментів процесу розвитку, самий же розвиток, реалізуючи себе у вигляді спіралі, являє собою нескінченний ланцюг послідовних заперечень. Діалектика як теорія розвитку і метод пізнання встановлює певний порядок, повторюваність і закономірність в проходженні заперечень (наприклад, зерно – паросток – зерно), що знаходить своє відображення в законі заперечення заперечення.

Закон заперечення заперечення, висловлюючи складний, спіралевидний характер розвитку, показує, що на певному етапі розвитку повторюються на якісно новій основі деякі особливості пройдених етапів.

Закони діалектики дозволяють зрозуміти наступне: а) закон єдності і боротьби протилежностей – чому відбувається розвиток, в чому полягає його джерело і зміст; б) закон переходу кількісних змін у якісні – як відбувається розвиток, його механізм; в) закон заперечення заперечення – в якому напрямку відбувається розвиток, яким є зв'язок нового зі старим.

Вивчаючи третє питання «Kатегорії діалектики», слід звернути увагу на те, що категоріями називаються найбільш загальні поняття, що відображають істотні закономірні зв'язки між процесами і явищами реальної дійсності і пізнання.

До найважливіших парних категорій (їх називають також не основними законами діалектики) відносяться: одиничне і загальне, причина і наслідок, необхідність і випадковість, зміст і форма, сутність і явище, можливість і дійсність.
Одиничне і загальне. Одиничне – це індивідуальне, неповторне в предметах і явищах. Загальне – це те, що притаманне всім предметам і явищам дійсності.

Одиничне і загальне перебувають у діалектичній єдності. Одиничне містить у собі загальне. У свою чергу, загальне існує лише в одиничному.

Причина і наслідок. Причина – це явище, яке передує іншому явища і викликає його. Слідство – це явище, яке викликане дією причини.

Студент повинен навчитися відрізняти причину від приводу. Привід – це подія, яка сама по собі не є причиною, але дає поштовх до дії причини. Це своєрідний пусковий механізм, який «включає» причину. Так, вбивство ерцгерцога Фердинанда стало приводом до початку Першої світової війни. Причиною ж були суперечності між світовими державами.

Необхідність і випадковість. Необхідність – це явище, яке має причину в самому собі, і, при наявності певних умов, обов'язково відбувається. Випадковість – це явище, причина виникнення якого лежить у зовнішніх обставинах. Вона може відбутися, а може й не відбутися, може статися так, а може інакше. У світі немає «чистої» необхідності і «чистої» випадковості.

Зміст і форма. Зміст – це сукупність елементів і процесів, що складають дане явища чи предмет. Форма – це структура змісту, внутрішньо притаманна йому.

Студенту слід звернути особливу увагу та те, що зміст завжди постає як ціле, що включає в себе певні частини. Частина – це відносно самостійний елемент цілого. Взаємодія цілого і частини утворює структуру, що представляє собою спосіб поєднання, принцип зв'язку елементів цілого. Елемент – це відносно неподільна частина цілого.

Треба зауважити, що частина виявляє свій зміст, як правило, у співвідношенні з цілим, а елемент - у співвідношенні зі структурою і системою. Система – це сукупність тісно пов'язаних між собою елементів, що виступають по відношенню до навколишнього світу як єдине ціле.

На закінчення можна відзначити, що поняття частина і ціле, система, структура, елемент широко використовуються в різних галузях знання, у тому числі і в філософських дослідженнях.

Сутність і явище. Сутність – це головний, внутрішній, відносно стійкий бік предмету або процесу. Сутність збігається з буттям речі. Вона визначає природу предмету, характеризує його ознаки. За своїм змістом сутність об'єктивна. Її не можна змінити або знищити (хоча сама вона природним чином може змінюватися). Її знищення означало б знищення предмета, процесу. Явище являє собою більш мінливий, рухомий, зовнішній бік предметів. Явище – це форма, в якій виявляється сутність.

Можливість і дійсність. Можливість – це те, чого ще немає (явище, процес, предмет), але що може з'явитися в силу об'єктивних тенденцій розвитку даного явища. Дійсність – це те, що вже виникло, реально існує і функціонує. Інакше кажучи, дійсність являє собою здійснену (відбулася) можливість.

Виділяють абстрактну або формальну можливість і реальну або конкретну можливість. Абстрактна можливість – це така можливість, яка в принципі здійсненна, але за даних конкретних умов не може статися. Абстрактну можливість складає все те, що не суперечить законам природи і суспільства. Реальна можливість – це така можливість, для якої в даний момент є всі умови перетворення її в дійсність.

Від можливості слід відрізняти неможливість як те, що суперечить законам природи і суспільства та не здійсненно ніде і ніколи.
Сучасна наука не може обходитися без категорій діалектики. Без них неможливо теоретичне відтворення дійсності і творче її перетворення.

Тема 9

Дата добавления: 2015-05-22