По-третє, купе залізничного вагона

По-друге, перукарка пані Тішбайн, Емілева мати.

По-перше, це сам Еміль.

А ТЕПЕР БЕРУТЬ СЛОВО ДЕСЯТЬ МАЛЮНКІВ

У темно-синьому святковому костюмчику. Еміль вбирається в нього неохоче, тільки з примусу. На синьому костюмі страх як видно плями. І тоді Емілева мати, затиснувши хлопця між колінами, чистить йому костюм мокрою щіткою і примовляє: «Ой, хлопче, хлопче! Ти ж знаєш, що я не можу купити тобі нового». І тоді Еміль замислюється — як завжди, надто пізно — про те, що мама цілісінький день працює, аби було що їсти і щоб він міг ходити до школи.

Коли Емілеві сповнилось п'ять років, помер його батько, пан Тішбайн, бляхар. Відтоді Емілева мати стала перукаркою. Вона миє голови продавщицям і сусідкам, робить їм зачіски. Крім того, вона вдома куховарить, прибирає своє помешкання й пере білизну. Вона дуже любить Еміля і радіє, що може працювати й заробляти гроші. Часом вона співає веселі пісеньки. Часом хворіє, і тоді Еміль смажить яєчню для неї і для себе. Це він уміє. Біфштекси він теж уміє смажити. У сухарях і з цибулею.

Поїзд, в якому є це купе, прямує до Берліна. І, напевне, вже в найближчих розділах тут відбуватимуться дивовижні події. Взагалі, таке купе — чудернацька річ. Зовсім чужі люди сидять тут укупі й за кілька годин так розбалакуються, наче знайомі вже багато років. Часом це приємно і доречно. А часом — навпаки. Бо хто знає, що воно за люди!

Дата добавления: 2015-05-22