Володимир Василькович: модель князя-філософа 4 страница

Переклад «Словесниці…» робився не на стару старослов’янську, а на нову українську книжну мову, яка вживалася в канцеляріях Великого князівства Литовського. Тут маємо спробу виробити свою логіко-філософську термінологію. Ось деякі терміни, що використовувалися в перекладі: суб’єкт перекладався як «держатель», предикат – «одержанный», диференціація – «рознь», розум (раціо) – «судно», «сосуд» і т.д. [10].

У збірнику Києво-Михайлівського монастиря поряд зі «Словесницею» Мойсея Єгиптянина були розкидані уривки з твору, який отримав назву «Логіка Авіасафа». Вказана праця є перекладом частини трактату арабського філософа Аль-Газалі (1059-1111) «Прагнення філософів» («Маквасід аль-фаласіфа»). Цей твір теж користувався популярністю в Західній Європі в епоху Відродження. Відоме його венеціанське видання латинською мовою 1506 р. Українські перекладачі зупинилися саме на тих моментах твору, де викладалася філософська термінологія, а також основи логічних знань.

До творів філософського характеру відноситься й твір, відомий під назвою «Аристотелеві врата». У збірнику Києво-Михайлівського монастиря він фігурує як «Книга зовомая Приточник», переписана «Васком, писарем пана Миколая Радивиловича». Це ще одне свідчення про існування інтересу до філософської літератури при дворах світських вельмож. Під назвою «Аристотелеві врата» даний твір відомий у пізніших списках, які поширювалися як на українських, так і на білоруських й російських землях.

Це типовий для Середньовіччя фальсифікат. Імовірно, він виник у арабському середовищі. Дехто його авторство приписує антіохійському письменнику ібн-Яхії, що жив у кінці Х – на початку ХІ ст. Існували також єврейські й латинські переклади цього твору. До речі, латинський переклад «Аристотелевих врат» користувався чималою популярністю в Європі під назвою «Таємниця таємниць» [11].

«Аристотелеві врата» подані як повчання видатного давньогрецького філософа Аристотеля своєму учневі Олександру Македонському. Трактат можна розглядати як твір політологічного характеру. Хоча зміст його достатньо широкий: у ньому дається різноманітна інформація з фізика, космології, біології, мінералогії, географії, математики, астрономії; також там розглядалися питання етичні, філософські, психологічні, медичні, навіть фізіогномічні й сексуальні. Однак вся ця інформація давалася з тією метою, щоб її можна було раціонально використати для забезпечення успіху правління монарха й налагодження державних справ. Велася мова й про таємниці управління державою.

Трактат орієнтує правителя на активну діяльність. Автор вважає, що правитель має бути обачним й керуватись своїм розумом: «Олександре, знай, що перш за все Бог сотворив самовладдя духовне, найповніше, найпреподобніше, і втілив у ньому все єство і назвав його ум. Із тієї ж самості самовладну піддану його, яка називається душа, і прив’язав її своєю мудрістю до плоті чуттєвої. І поставив плоть, наче землю, і ум, як царя, душа ж, наче управитель, їздить по землі і думає про її поведінку» [12]. У цих міркуваннях нескладно побачити поширене в часи античності уявлення про людину як істоту, що поєднує три начала (розум, душу, тіло).

У «Аристотелівських вратах» зустрічаємо філософсько-теоретичне обгрунтування раціональної поведінки, чимало тут говориться про значення розуму й науки. При цьому наводяться міркування видатних арабських вчених та філософів Ібн-Сіни, Ібн-Рушда, античних мислителів Аристотеля, Гіпократа, Гелена та інших.

У контексті проблеми активної життєдіяльності автор «Аристотелевих врат» розглядає проблему слова і безмовності. Вона гостро постала в тогочасному православно-слов’янському світі, де отримали поширення ідеї ісихазму. Трактат однозначно вирішує дане питання на користь слова. У ньому говориться, що «загроза премудрости молчаніє». Слово ж цінується надзвичайно високо. Автор говорить, що саме через мовлене слово виражається розум людини, а письмо в образній формі фіксує його.

Згадувані вище твори, вміщені в Києво-Михайлівському збірнику, поширювалися переважно на українських землях, де було знайдено чимало їхніх копій. Вони, без сумніву, сприяли утвердженню нових проренесансних підходів. Те саме можна сказати і про космографічні писання, зокрема, про збірник «Шестокрил». Такі твори, з’явившись у той час в Україні, пропагували арістотелівсько-птолемеївські уявлення про Всесвіт.

Падіння Візантії, складна політична ситуація в тих слов’янських землях, де домінувало православ’я, поступова експансія латинського Заходу на Схід зробили серйозний виклик для подальшого існування православно-слов’янської традиції. Їй необхідно було трансформуватися, підживившись новими ідеями.

Ця тенденція знайшла вияв у діяльності українських книжників кінця ХV ст. Вони прагнули ввести в традиційну православно-слов’янську культуру нові ідеї, притаманні іншим культурам. При цьому зосереджувалися не лише на перекладах творів арабо-єврейського походження. Їм належить переклади з латинської мови, зокрема астрономічного трактату Іоана де Сакробоско. Тобто до кола київських книжників входили люди, які непогано володіли цією мовою й були обізнані із західноєвропейською літературою.

Простежуючи паралелі між Олельківським відродженням та західноєвропейським Ренесансом, мусимо констатувати: культурне піднесення, що спостерігалося в Києві в другій половині ХV ст., не стало повноцінним Відродженням західноєвропейського типу. Це була лише його бліда копія.

Дата добавления: 2015-05-22