Основні тенденції розвитку ренесансної культури на українських землях

Виникає питання, чому ренесансні тенденції, які намітилися в українській культурі в другій половині ХV ст., так і не були повноцінно реалізовані на місцевій основі, не привели до «ренесансного вибуху»?

На нашу думку, простежується кілька причин.

По-перше, Олельківський ренесанс не супроводжувався помітним соціально-економічним та культурним піднесенням, як це бачимо в ренесансних містах Італії, передусім Флоренції. У часовому вимірі він тривав недовго, буквально кілька десятиліть. З кінця ХV ст. українські землі, в т.ч. Київ та Київщина, стали об’єктом постійних нападів кримських татар. Це, зрештою, призвело до занепаду міста.

По-друге, в Україні не знайшлося осередків, які б змогли перехопити естафету Олельківського ренесансу. Соціально-економічна, політична й культурна ситуація в краї кінця ХV - початку ХVІ ст. не була такою, щоб такі осередки могли з’явитися. Коли ж у другій половині ХVІ ст. намітилася їхня поява, то вони змушені були діяти в умовах інтенсивної експансії західної латинської культури, яка не давала їм розвиватися на автохтонній основі.

По-третє, «культурна підживка» Олельківського ренесансу виявилася не настільки багатою та ефективною, як «підживка» Ренесансу італійського. Проторенесансні діячі візантійської культури після завоювання своєї батьківщини турками переважно емігрували до Італії, де стимулювали гуманістичні студії. Хоча місцем еміграції для них могли б стати українські землі, якби тут існувала сприятлива соціальна й політична ситуація. Адже це був регіон, де переважало православ’я й були закорінені традиції візантійської культури. На жаль, більш чужа в конфесійному та культурному плані Італія могла запропонувати візантійським емігрантам кращі умови. У чомусь повторилась історія двохтисячолітньої давності, коли після розорення високорозвинутих іонійських міст її культурні діячі емігрували не до своїх північнопричономорських колоній, а до італійських. У такій ситуації представники Олельківського ренесансу змушені були «живитися» не найновішими досягненнями візантійської культури, а «вторинним матеріалом», який ішов із арабського та єврейського середовищ через іудейські чи караїмські канали.

Все це разом узяте не дало в Україні розвинутися автохтонному Ренесансу. Однак у науковій літературі можна зустріти перелік низки імен діячів ренесансного типу (в західноєвропейському розумінні), які були пов’язані з Україною – або фактом свого народження, або діяльністю на українських землях.

Чи можна розглядати цих діячів як представників української версії ренесансного гуманізму? На нашу думку, ні. Їх варто поділити на кілька категорій, які представляли різні проренесансні тенденції.

Першою тенденцією була поява когорти вихідців з України, які, навчаючись на Заході в університетах, засвоїли деякі здобутки ренесансної культури й часто залишалися працювати там, перебуваючи в католицько-латинському культурному полі [13]. Їхня діяльність, здебільшого, не була відома в Україні й не мала для української культури значення.

До таких діячів належали Юрій Дрогобич, Павло Кросненський, Івана Туробінського, Григорій Чуй Русин, Григорій Тичинський та деякі інші. Говорити, що це були «чисті гуманісти» проблематично. Вони переважно працювали в університетах, а ренесансний гуманізм, як правило, існував поза університетськими центрами і навіть в опозиції щодо них.

Названі діячі виступали як латиномовні автори. Проте латиномовна прозахідна культура в Україні була тоді особливим світом, який мало пересікався з традиційною українською культурою, зорієнтованою на православно-слов’янські цінності. Її можна порівняти з єврейською культурою, яка реально існувала на українських землях, але була «далекою», «чужою» для автохтонного населення.

Наступною, другою, тенденцією стала поява діячів ренесансного спрямування, що були пов’язані з Україною й намагалися витворити тут особливий («проукраїнський») тип культури, який би знаходився в межах католицько-латинського культурного поля. До найбільш яскравих представників цієї тенденції слід віднести Станіслава Оріховського, Себастьяна Кленовича, Шимона Шимоновича, Йосифа (Юзефа) Верещинського, Іоана Домбровського, Симона Пекаліда. Отримавши освіту за кордоном і зазнавши впливу Відродження, ці діячі намагалися (інше питання – наскільки успішно) адаптувати ренесансні ідеї до українських реалій. Вони прагнули створити в Україні свої ренесансні осередки. Такими були Замойська академія, двори єпископів Григорія Саноцького на Львівщині та Юзефа (Йосипа) Верещинського на Київщині. Також до їхнього числа можна зарахувати (правда, з певними застереженнями) Острозьку академію. Представники даної тенденції справили певний вплив на українську культуру й суспільне життя. Про деяких із них, наприклад, про С.Оріховського, позитивно відзивалися українські культурні діячі й навіть посилалися на його твори.

Третьою проренесансною тенденцією в Україні можна вважати проникнення на її землі ренесансних ідей у поєднанні з ідеями Реформації.

Взагалі питання співвідношення Реформації та Ренесансу не є простим. Деякі ідеологи Реформації, наприклад, М.Лютер, Ж.Кальвін та інші, були противниками Ренесансу. Відповідно, більшість реформаційних течій негативно ставилися до ренесансної культури. Інша річ, що ці течії, розвиваючись у гуманістичному середовищі, мусили вбирати окремі ренесансні елементи.

Наприклад, біля витоків кальвіністської церкви в Речі Посполитій стояв Ян Ласький – учень Еразма Роттердамського. Взявши чимало від свого вчителя, він вніс елементи ренесансного гуманізму в діяльність кальвіністів Речі Посполитої. Цей ренесансно відкорегований кальвінізм набув поширення й на українських землях, де прихильники даного віровчення мали потужні осередки (наприклад, у Бресті та Панівцях).

Протестантською течією в Україні, яка мала сильний ренесансний потенціал, виступало соцініанство. Саме воно стало чи не єдиним протестантським напрямком, де органічно поєднувалися ренесансні й реформаційні ідеї. На українських землях соцініани мали свої осередки, в яких, окрім молитовних будинків, діяли школи. Мали й школу вищого типу – Киселинську академію. Також в Україні працювали видатні соцініанські ідеологи – Самуїл Припковський та Андрій Вишоватий.

Протестанти часто ставали союзниками православних у боротьбі з католиками. Траплялося, що письменники-протестанти писали полемічні твори на захист православних. Вихідці з протестантського середовища викладали в навчальних закладах православних. Наприклад, це стосувалося Інокентія Гізеля – одного з перших ректорів Києво-Могилянської академії, а потім архімандрита Києво-Печерської лаври. Відомим соцініанином, який опинився в таборі православних, був Юрій Немирич. Написаний ним Гадяцький договір – це одна (правда, не зовсім вдала спроба) втілити ренесансні принципи в політичному житті.

Ще однією, четвертою, тенденцією проникнення на українські землі західноєвропейської проренесансної культури, була діяльність посттридентських католиків, передусім членів ордену єзуїтів. На жаль, ідеологічні стереотипи навіть сьогодні не дають змоги українським дослідникам об’єктивно розглянути цю діяльність. Як відомо, єзуїти використовували здобутки Ренесансу в своїй педагогіці. Завдяки цьому їхні школи користувалися значною популярністю. Варто згадати, що єзуїтські колегії високо цінувалися Ф.Беконом, Я.А.Коменським та іншими видатними діячами європейської культури. Завдяки єзуїтам ренесансний гуманізм з явища елітарного перетворився в явище масове. Щоправда, при цьому перетворенні його примітивізували й поставили на службу католицькій церкві.

Чимало українців навчалося в єзуїтських колегіях (як у себе на батьківщині, так і за кордоном). Звісно, частина з них була полонізована й покатоличена. Проте деякі єзуїтські вихованці стали відомими українськими діячами (Б.Хмельницький, Ф.Прокопович та ін.). Також православні, ведучи боротьбу з католиками, змушені були переймати досвід єзуїтів. Завдяки полеміці з ними, українські мислителі почали звертатися до давньогрецької філософії й інтерпретувати її в дусі оновленої, т.зв. «другої схоластики», тим самим сприяючи розвитку філософської думки в Україні.

Отже, західні філософські впливи, зокрема, ренесансні, мали для української культури подвійне значення. З одного боку, знайомили українців з досягненнями суспільно-філософської культури Заходу, сприяючи в Україні розвитку філософської думки. Але, з іншого, не давали українцям повноцінно розвивати власну філософську культуру на автохтонній основі.

7.3. Перші ренесансні гуманісти. Григорій Саноцький та Філіп Буонакорсі Каллімах

Автори сучасних підручниках з історії філософії в Україні, коли ведуть мову про ренесансних гуманістів на українських землях, як правило, починають їхній перелік з особи Юрія Дрогобича (? – 1492) [14]. Останній народився в Україні. Проте основну частину свого життя провів за її межами. Навчався в Італії, працював у Краківському університеті.

За великим рахунком, Ю.Дрогобича складно віднести до представників ренесансної культури, як і до числа філософів. Адже типові представники Ренесансу (про це говорилося) діяли за межами університетів, оскільки ті продовжували залишалися осередками схоластики й середньовічної вченості. Після себе Ю.Дрогобич залишив праці астрологічного характеру – «Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 року», «Прогностична оцінка поточного 1483 року», «Трактат з шести розділів про затемнення» (1490), писані латинською мовою. Він як астролог виходив з того, що наші дії та наша доля визначені небом. У посвяті папі Сиксту ІV в книзі «Прогностична оцінка 1483 року» є такі слова:
«Все у підмісячнім світі живе за законами неба;
Нами керують також (хто заперечить!) зірки.
Правлять без примусу, а як, бува, настрашать випадково,
Розум підкаже, проте, як ту біду відвернуть».
Характерне також його звернення до папи:
«Ти досягнув завдяки своїй зірці найбільшої цноти –
З тої причини усі мають за бога тебе» [15].

Загалом, інтерес до небесних явищ як передвісників долі, а, відповідно, й до астрології – явище, характерне для Середньовіччя й більш ранніх часів. Вище говорилося, що давньоруські літописці звертали увагу на різного роду небесні знаки як передвісники біди. Водночас великий інтерес до астрології та різного роду магічних практик характерний для людей Ренесансу. Фактично, «чорнокнижжя» для них було своєрідним замінником науки.

У тому сенсі Ю.Дрогобича можна трактувати як людину епохи Відродження, яка відчула на собі вплив ренесансної культури і навіть стала її частковим носієм. Інше питання, чи варто в його особі вбачати «класичного» ренесансного гуманіста. Правда, деякі автори вказують на зацікавленість творами Ю.Дрогобича з боку ренесансних діячів і на те, що він контактував з ними [16].

Ще одне питання – чи мала діяльність Ю.Дрогобича причетність до України? Тут відповідь, радше, буде негативною. З Україною його пов’язував хіба що факт народження на цій землі. Якийсь опосередкований зв’язок з батьківщиною в нього міг бути, коли він викладав у Краківському університеті. Адже там, як відомо, навчалися також вихідці з України. Однак ніяких реальних «слідів» Ю.Дрогобича в українській культурі не виявлено. Щодо його причетності до деяких «українських справ», наприклад, видавничої діяльності Швайпольта Фіоля в Кракові, то це не більше, ніж гіпотеза. Тому вважати Ю.Дрогобича представником української культури, зокрема української філософської думки, можна з таким самим успіхом, як у такій самій іпостасі розглядати Енді Воргола (Андрія Ворголу). До речі, останній навіть написав книгу «Філософія Енді Воргола». Звісно, це далеко не «класична» філософія. Та все ж, певно, і така «філософія» має право на існування.

І все ж у середині ХV ст. в Україні існував класичний ренесансний осередок (до речі, перший у Східній Європі), а з його діяльністю пов’язані були типові діячі ренесансного типу – Філіп Буонакорсі Каллімах та Григорій Саноцький. На жаль, про цей осередок та його діячів немає інформації ні в підручниках, ні навіть у спеціальних монографічних дослідженнях українських авторів.

Для нас особливо цікавою є особа Григорія Саноцького [17]. Народився він близько 1406 р. в якомусь «занедбаному селі» над Сяном, неподалік містечка Санок, в плебейській родині. У той час Саноцька земля була українською етнічною територією, а місцеве населення (лемки) ідентифікувало себе русинами. Цілком можливо, що Григорій був лемком-українцем за походженням.

Не маючи змоги в себе на батьківщині отримати добру освіту, Григорій у віці дванадцяти років подався до Краківського університету, а трохи пізніше в Німеччину. Звісно, його батьки не мали коштів для навчання сина. Тому Григорію доводилося самотужки заробляти на хліб. Він мав гарний почерк і гарно співав. Тому переписував книги й співав у церковному хорі, заробляючи тим самим на життя.

У 1428 р. Григорій повернувся до Краківського університету, закінчив його, отримав звання бакалавра вільних наук. Молодим чоловіком зацікавився краківський воєвода Ян Тарновський, який запропонував Григорію стати вихователем його дітей. Той навчав синів воєводи латини, знайомив з класичною латинською культурою. До речі, двір магнатів Тарновських став одним з центрів ренесансної культури в Польщі. Він мав стосунок до становлення Острозького культурного осередку. Тут часто бував його засновник, князь В.-К. Острозький, який одружився з Софією Тарнавською – представницею цього магнатського клану.

У 1437-1439 рр. Григорій перебував у Італії, зокрема у Флоренції, де більш близько ознайомився з ренесансною культурою. Ставши католицьким священиком, опинився при дворі польського короля Владислава ІІІ. Належав до кола наближених людей цього монарха, будучи його сповідником. Це тривало до трагічної загибелі короля в битві під Варною в 1444 р.

Після цього Григорій знаходився при дворі угорського губернатора Яноша Гуняді, прихильника ренесансної культури, й виховував дітей цього можновладця.

У 1451 р. Григорій отримав від польського короля Казиміра Ягелончика Львівське архієпископство. Дане призначення викликало невдоволення з боку високопоставлених польських ієрархів, зокрема кардинала Збігнева Олесницького. Останній закидав Григорію прихильність до закордонних звичаїв (малися на увазі звичаї, притаманні людям ренесансного типу) і його плебейське походження. У той час в Польщі духовні становища, особливо вищі, як правило, займали люди шляхетського стану. Григорій Саноцький став винятком. У даному випадку були враховані його здібності.

Григорій на становищі львівського архієпископа виявився добрим господарем. Поступово налагоджувалося господарське життя в єпархії, яке перед тим було дезорганізовано його попередником, магнатом Одровонжем. Будучи сам плебейського походження, Григорій виступав на захист селян. Для них він розробив чіткі правила, котрими вони повинні були керуватися, і не допускав сваволі щодо своїх підданих.

Під Львовом архієпископ зайнявся розбудовою містечка Дунаєва. Добре його укріпив, щоб жителі не боялися ворожих нападів. У Дунаєві Григорій і створив ренесансний осередок.

У 1470 р. до нього прибув вигнанець з Італії, один із представників ренесансного гуманізму Філіп Буонакорсі Каллімах [18]. Варто сказати кілька слів про цю людину. Народився він у 1437 р. неподалік Флоренції. Здобув добру освіту. Близько 1463 р. приєднався до гуманістичної «Римської академії». Писав латиномовні поезії.

1468 р. Каллімаха звинуватили в змові проти римського папи Павла ІІ. Тому він змушений був утікати з Італії. Деякий час жив на островах Середземного моря, в Константинополі. Потім опинився у Львові, де була чимала колонія італійських купців і де жили його родичі. У Львові Каллімах довго не затримався. Опиняється в Дунаєві, де знайшов для себе прийнятне товариство. Тут він жив до початку 1472 р.

Григорій солідаризувався зі своїм гостем не лише як з політичним противником папи, але і як з представником нового погляду на світ. Львівський архієпископ, незважаючи на високе становище в церковній ієрархії, дотримувався радикальних поглядів: вважав за потрібне розділити державну політику та релігію, відкинути авторитети й дотримуватися самостійності мислення, заперечував можливість пояснень явищ природи на підставі теології.

Судячи зі свідчень Каллімаха, Григорій належав до прихильників філософії Епікура. Останній вчив, що сенс людського життя в досягненні щастя. Епікурейство, як відомо, отримало поширення серед ренесансних мислителів. Одним із прихильників цієї течії був відомий гуманіст Лоренцо Валла. Прихильниками даного вчення були також члени «Римської академії», до числа яких, як зазначалося, належав Каллімах. Дехто навіть вважає, що Каллімах привіз у Дунаїв латиномовний твір Тіта Лукреція Кара «Про природу речей», в якому викладалося вчення епікурейців.

Перебування в Дунаєві справило великий вплив на Каллімаха. У 1477 р., коли помер Григорій Саноцький, він написав твір про свого покровителя. Назва твору – «Життя і звичаї Григорія Саноцького» [19]. Даний твір, вважають польські дослідники, був першим ренесансним твором, написаним у Польщі. Проте він мав відношення й до України. Адже в ньому Каллімах описував те, що бачив на українській землі.

У творі «Життя і звичаї Григорія Саноцького» маємо ідеалізований образ ренесансного діяча. Його герой поданий як приклад, зразок для наслідування. Наскільки цей образ відповідав реаліям, важко сказати. Однак дослідники, спираючись на інші джерела, допускають, що загалом він був правдивим. Зрештою, Каллімах не міг створити фантастичний образ Григорія – адже того ще добре пам’ятали.

Каллімах, оповідаючи в своєму творі про Григорія, пише, що хоча він мав добру освіту, але постійно читав книги. Зокрема, звертався до творів отців церкви – Ієроніма, Августина, стародавніх світських авторів. Понад усе цінував науки природничі й медичні. Гостро критикував розповіді хроністів, які не узгоджувалися з правдою. Також критично ставився до астрологів.

Вважав, що людина повинна покладатися на свій розум. Каллімах говорив про велику мудрість Григорія, про те, що його думки були «понад розум» звичайних людей. При чому ця мудрість була не умоглядною, а мала практичний характер. Григорій намагався зробити своє життя й своїх ближніх безпечним та приємним.

І хоча після себе цей діяч не залишив творів, однак лишилася його інтелектуальна біографія, а також пам’ять про нього і його справи.

Дата добавления: 2015-05-22