Традиціоналістський напрямок 2 страница

До діячів, тісно пов’язаних з І.Вишенським та І.Княгиницьким, належав Ісакій Борискович (? – 1643) [59]. Вважаєтьсяч, що в молоді роки він став послушником Києво-Печерського монастиря. Після Берестейської унії 1596 р. львівський єпископ Гедеон Балабан, що став на чолі православної церкви України й Білорусії як патріарший екзарх, послав І.Борисковича до східних патріархів за інструкціями, матеріалами й директивами. Через нього Г.Балабан передав олександрійському патріархові Мелетію Пігасу нове видання книги П.Скарги «Про єдність костелу божого…» (1590). Патріарх послав через Ісакія цю книгу на Афон, маючи надію, що там її розбере й оцінить І.Вишенський. Побував І.Борискович також у інших східних патріархів.

Повернувшись на батьківщину, став ігуменом Дерманського монастиря, намагаючись перетворити його в потужний релігійно-культурний осередок. У 1614 р. поїхав на Схід і, повернувшись у 1617 р., почав ігуменствувати у Чернчицькому монастирі біля Луцька. Там виступив одним із засновників Луцького Хрестиовоздвиженського братства. У 1620 р. І.Борисковича єрусалимський патріарх Теофан (Феофан) висвятив єпископом луцьким та острозьким. Правда, не маючи змоги зайняти єпископську кафедру, оскільки вона знаходилася в руках уніатів, І.Борискович жив у Степанському монастирі, а потім – у Київському Михайлівському монастирі при митрополиті Іову Борецькому. За дорученням останнього їздив у Москву до царя Михайла Федоровича та патріарха Філарета, де пропонував прийняти Україну й Білорусію в склад Московської держави. Правда, важко сказати, наскільки подібні наміри православних ієрархів були серйозними. Не виключено, що посольство І.Борисковича було елементом складної політичної гри, яку вели ці ієрархи, добиваючись підтвердження своїх прав у короля Речі Посполитої.

На нашу думку, саме І.Борискович є автором «Совітованія о благочесті» – твору, вписаного в збірник Луцького братства десь на початку 20-их рр. ХVII ст. Принаймні аналіз твору дає підстави вважати, що його писала людина, яка належала до ієрархів Теофанового свячення або була близькою до них. Ця людина мала практику чернечого життя на Афоні. Зокрема, автор знав таких афонітів, як І.Вишенський та Кіпріан. Останній, як відомо, працював із І.Борисковичем у Дерманському осередку. А про зв’язки І.Борисковича й І.Вишенського мова велася вище.

«Совітованіє…» – своєрідний програмовий твір, у якому йдеться, як здійснити направу православної церкви в Україні [60]. На початку твору йде осудження єпископів, які пішли на унію з католиками. При цьому визначаються причини їхнього вчинку. Цікаво, що на перше місце серед цих причин ставиться нерозумність (глупство). Далі йдуть – церковна неосвіченість (незнання тайн віри й благочестія), аморальність, прагнення наживи. Відповідно, пропонується на єпископські кафедри ставити людей, які добре знають канони православної церкви, дотримуються їх і ведуть високоморальний спосіб життя. При цьому наголошується, що вони мають бути розумними й вченими.

Незважаючи на традиціоналізм автора «Совітованія…», критику іновірців (католиків та протестантів), все таки його позиція не була насільки жорсткою, як у І.Вишенського чи І.Княгиницького. Принаймні із контексту твору не видно, що автор сприймає світ, як зло, від якого треба втікати в пустиню. Для нього світ, радше, арена змагань між правдивою вірою та відступами від неї, єресями. І щоб виграти цю боротьбу, необхідно вдосконалюватися – не лише в плані індивідуальному, а й колективному. Тому автор пропонує низку кроків організаційного та просвітницького характеру – постійно проводити синоди духовних осіб, писати полемічні твори і видавати їх, фундувати школи й братства, виголошувати в церквах проповіді тощо. Таке просвітництво формально ніби й не заперечувалося крайніми традиціоналістами типу І.Вишенського, але воно ігнорувало «втечу від світу», концентрувало увагу на проблемах життя.

До кола І.Борисковича входив один із чільних острозьких діячів Даміан (Дем’ян) Наливайко (? – 1627) [61], брат відомого військово-політичного діяча Семерія Наливайка. Освіту він здобув у Острозькій академії. Можливо, там також викладав. Був особою наближеною до князя В.-К.Острозького, священиком у Острозі. Про нього говорили як про людину, що твердо захищала православну церкву.

Д.Наливайко належав до чільних діячів Дерманського релігійно-культурного осередку, керував Дерманською, а потім Острозькою друкарнями, підготував до друку низку видань – «Лямент дому князів Острозьких над зійшлим з цього світу яснесвітлим князем Олександром Костянтиновичем, князем Острозьким, воєводою волинським» (1603), Октоїх (Дермань, 1603-1604), «Лист Мелетія, святійшого патріарха Александрійського до велебного єпископа Іпатія Потія» (Дермань, 1605), «Требник» (Острог, 1606), «Ліки на оспалий умисел чоловічий, а особливо на затверділі серця людські, зведені світом або якимись гріхами» (Острог, 1607), «Часослов, тобто Послідування служби запреданням церковним» (Острог, 1612). Він також є укладачем рукописного збірника «Лекції словенські Златоустого від бесід євангельських, від ієрея Наливайка вибрані». Всі ці книги були лектурою, на яку орієнтувалися традиціоналісти. Серед них бачимо богослужбові видання, твори полемічного й повчального характеру.

У вказані видання Д.Наливайко включав свої оригінальні поетичні тексти, також йому приписують поетичний твір «Лямент дому князів Острозьких…» Зі змісту цих віршів можна зробити висновок, що автор дотримувався традиціоналістської орієнтації, виступав адептом православ’я. В.Шевчук назвав Д.Наливайка «співцем роду». Дійсно, в його віршах «концепт роду» є пріоритетним. Власне, в цьому теж варто вбачати вияв традиціоналізму. Адже родова свідомість притаманна була епосі Середньовіччя. А в ранньомодерні часи поступово на зміну такій свідомості йшла свідомість національна.

Цікаві філософські рефлексії зустрічаємо в «Ліках на оспалий умисел чоловічий…» Зазначений твір – це переклад українською книжною мовою двох проповідей Іоана Златоуста про каяття. До них доданий заповіт візантійського імператора Василя своєму сину Льву Філософу. У цьому ж творі вміщені оригінальні вірші Д.Наливайка філософського характеру, зокрема «Прохання чительникове про час» [62]. Це одна з перших поетичних філософських медитацій, писаних українською книжною мовою. Час даний людині «у скупу вагу», читаємо тут. Він уподібнюється кораблю, який швидко пливе, однак люди, що перебувають у ньому, ніби залишаються на одному місці. Людський вік надто короткий. Тому часом потрібно дорожити, а не «в потім відкладати». Людина не знає, коли помре. Ці міркування певним чином перегукуються з поглядами відомого римського філософа-стоїка Сенеки. Д.Наливайко закликає зробити все належне в цьому світі.

Інші поезії збірки «Ліки на оспалий умисел чоловічий…» теж мають філософські аспекти. Наприклад, у вірші «До тих, хто доброго сумління» мова йде про людську совість. Сумління (чи то совість) «за провину терзає і зразу життя поправляє». Воно, вважає поет, є письмом неписаним, завдяки якому людина читає свої справи і має судити саму себе. Коли ж людина сумлінням не керується, то впадає в гріх і тоді «нічим не врятує себе».

Як уже говорилося, Д.Наливайка варто вважати «співцем роду». У його творах звучить проблема спадковості й утримання в роді добрих традицій. Проглядається такий ланцюг міркувань: рід живе у часі; в часі живе й продовжується вчинене добро, «добрі діла»; сторожем добротворення є сумління.

Ще одним представником Дерманського осередку й людиною, наближеною до І.Борисковича, був уже згадуваний книжник Кипріан, відомий передусім своїми перекладами з грецької мови. Походив він, очевидно, з Острожчини. У списку перекладу трактату Гавриїла Севера «Синтагматікон…», здійсненого Кипріаном, вказано прізвисько перекладача “Розьвяніцкий”. Це може бути потрактовано в тому сенсі, що він походив з села Розваж, що неподалік Острога. У передмові З.Копистенського до «Бесід на 14 послань апостола Павла» Іоана Златоуста, виданих у друкарні Києво-Печерського монастиря 2 квітня 1623 року, про Кипріана сказано, що він «суща от града Острога» (тобто народився чи жив там) і «любомудрствовавша» «вь Єнетіихь же и Патавиї», себто у Венеції й Падуї вчився філософії, пізнавав мудрість. Також у цій передмові відзначено, що добре знав грецьку мову [63].

Перед тим, як продовжити студії за кордоном, Кипріан мусив отримати певні знання на батьківщині. Можливо, освіту здобував у Острозькій академії, де міг навчитися греки, а потім вдосконалювати свої знання в Італії, оскільки там існували значні осередки грецистики. Наступний епізод у житті Кипріана був пов’язаний, власне, з Дерманським монастирем. Кипріан стає одним із діяльних членів культурно-освітнього осередку, що виник у цій обителі.

Тут він здійснив низку важливих перекладів з грецької мови. Першим дерманським перекладом Кипріана вважається переклад збірки «Пчола», який був завершений 29 березня 1599 року. Як уже говорилося, існували переклади «Пчоли» з часів Київської Русі, однак Кипріан їх проігнорував. Переклад здійснив, імовірно, з грецького видання 1546 р., опублікованого Конрадом Гесснером у Цюріху.

Наступний переклад, що теж гіпотетично пов’язується з іменем Кипріана, є згадуваний вище трактат «Синтагматікон, або про святі сім таїнств церковних…». Грецький оригінал цього твору належав Гавриїлу Северу, філадельфійському митрополиту з кафедрою у Венеції. Написаний він був у останній чверті ХVІ ст., а надрукований у Венеції в 1600 р. Враховуючи «венеціанський епізод» у біографії Кипріана, стає зрозумілим його інтерес до цього твору.

«Синтагматікон…» репрезентував нове явище в тогочасній грецькій богословській думці – т.зв. релігійний гуманізм, представники якого намагалися, захищаючи православне віровчення, звертатися до логічних побудов латинської теології. У «Синтагматіконі…» широко використовувалися не лише біблійні тексти, а й твори східних отців церкви, візантійських богословів й постанови церковних соборів. Перекладений Кипріаном «Синтагматікон…» справив помітний вплив на розвиток української богословської думки, зокрема, це виявилося в творах Петра Могили, Тарасія Земки, Сильвестра Косова та інших.

У лютому 1605 р. Кипріан завершив переклад «Бесід на Євангеліє від Іоана», автором яких був Іоан Златоуст. Цей текст раніше перекладався старослов’янською мовою Силуяном, учнем Максима Грека. Однак у Силуянівському перекладі були деякі пропуски. Кипріан же переклав твір в повному обсязі. Дещо пізніше здійснив переклад іншого Златоустового твору «Бесіди на 14 послань апостола Павла», що був надрукований у Києво-Печерській лаврі. У передмові до цього друку наводяться певні біографічні свідчення про Кипріана. Зокрема, говориться про його перебування на Афоні.

Певно, до таких же «м’яких консерваторів» варто віднести й ігумена Дубнівського Хрестовоздвиженського монастиря Віталія [64]. Його згадує З.Копистенський у своїй «Палінодії» серед найбільших «учителів та любомудрців» православної церкви на Русі за останні часи. У Дубно Віталій уклав збірник прозових і поетичних текстів під назвою «Діоптра, або Дзеркало і вираз життя людського на тому світі…». До складу «Діоптри…» входила передмова, тексти преважно моралізаторського характеру, перекладені з грецької та латинської мов, а також оригінальні вірші автора, які вставлялися в прозовий текст.

У «Діоптрі…» часто звучить ідея неприйняття світу, як і у І.Вишенського. Ось, наприклад:
«Світ цей правильно зветься, повір,
В божественнім писанні: лицемір!
Позверх красу нам скрізь з’являє,
В собі ж марноту сокриває» [65].
«Хочеш, брате мій, спасіння?
Кидай світ, не бійсь гоніння» [66].

Часто Віталій веде мову про смерть, розглядаючи земне життя як підготовку до життя потойбічного.

Однак, незважаючи на такий консерватизм, письменник вважав, що необхідно засвоювати нові знання, в т.ч. й, очевидно, від конфесійних противників. На цьому грунті в нього навіть виник конфлікт з І.Вишенським. Останній у згадуваному «Посланні стариці Домнікії» писав: «Я не ганю граматичного вчення і ключ до пізнання складів та речень, як деякі гадають і так кажуть: «Оскільки сам не вчився, через це нам заздрить і забороняє». Таке, знаю, перш за все пан Віталій, волинський казнодія, кидав» [67]. Очевидно, «освітня програма» Віталія, яка, до речі, включала й активне проповідництво, викликала певне несприйняття з боку І.Вишенського.

Поява релігійно-освітнього діяча такого рівня, як Віталій, у Дубно не є випадковою. Це місто було однією з резиденцій князя В.-К.Острозького. Тутзнаходилося кілька монастирів. Вважається, що в Дубенському Хрестовоздвиженському монастирі під покровительством князя В.-К.Острозького ігуменствував Іов Желізо, один із найбільш знаних православних традиціоналістів того часу, який стояв біля витоків організації знаменитого Почаївського монастиря.

У своїх поученнях, котрі дійшли до нас, Іов загалом демонструє консервативні погляди. Для нього цьогосвітнє життя немає якоїсь цінності. «Бо димом, – пише він, – є людське це життя, якийсь пар і попіл, і прах. На короткий час з’являється чоловік і швидко помирає. Де нині минула слава? Де золото і срібло, яке не може допомогти нам? Де зброя та гарно прикрашені коні? Воістину, немає в цьому житті нічого гарного й хорошого…» [68]

Та все ж Іова важко назвати людиною, відстороненою від світу. Якщо відкинути «благочестиво-легендарні» моменти в розповідях про нього й проаналізувати його реальні діяння, підтверджені документами, то побачимо в особі цього діяча ефективного «релігійного менеджера», який зумів знайти необхідні матеріальні ресурси для розбудови Почаївської обителі, а також оборонити її від протестантів. За ігуменства Іова в цьому монастирі побачила світ книга Кирила Транквіліона-Ставровецького «Дзеркало богослів’я» (1618). Даний твір дещо виходив за межі православної релігійної думки. Не дивно, що даний твір знайшов критиків серед православних консерваторів (наприклад, І.Княгиницького, про що йшла мова вище). Все це, власне, дає підстави вважати, що Іов, демонструючи на словах консерватизм і традиціоналізм, все ж, радше, належав до «м’яких консерваторів».

Близьким до такого типу консерваторів був ще один монастирський і церковний діяч Ісайя Копинський (? – 1640) [69]. Народився він у шляхетській сім’ї на Підляшші в с.Копин (нині територія Польщі). Де здобував освіту, не відомо. Однак дослідники припускають, що він міг навчатися в Острозькій академії. Стояв біля витоків створення Київського братства, був ігуменом Межигірського монастиря на Київщині. Став організатором монастирів у задніпровських володіннях князів Вишневецьких: Густинського Прилуцького, Мгарського Лубенського й Підгірського Ладинського. У 1620 р. єрусалимський патріарх Теофан висвятив його єпископом Перемиським. Проте реально він цю кафедру не зайняв. Таким же номінальним він був єпископом смоленським та чернігівським з 1628 р. У 1631 р. його при підтримці козацтва обрали київським митрополитом. Однак Петро Могила, спираючись на підтримку влади, зумів усунути І.Копинського з цього становища. Тривалий час ішла боротьба між ним та П.Могилою за митрополичу кафедру, в якій переможцем виявився останній.

І.Копинський відомий і як релігійний письменник консервативного спрямування. В його особі правомірно вбачати продовжувача традицій В.Суразького, І.Вишенського, І.Княгиницького. До нас дійшов твір цього автора під назвою «Алфавіт духовний» (або «Листвиця»). Взірцем для його написання був твір відомого монаха-аскета Іоана Синаїта «Листвиця».

Звісно, важко говорити про якусь оригінальність поглядів І.Копинського. Для нього авторитетами виступали східні отці церкви, сам же він намагався відстоювати погляди, близькі до ісихазму. Вів мову про зовнішню й внутрішню людину. Зовнішня пов’язана з тілом, внутрішня – з умом, що поєднує її з Богом. Відповідно, пізнанню Бога має передувати самопізнання. Останнє, в свою чергу, неможливе без пізнання зовнішнього світу, створеного Богом для людини. Дехто з дослідників (М.Костомаров, М.Возняк) навіть вважав, що І.Копинський був прихильником «позитивної науки». Звісно, в цьому було деяке перебільшення. Власне, вести мову про «позитивну науку» в той час в Україні дуже проблематично. Однак те, що І.Копинський звертав увагу на зовнішнє знання, це вже був відхід від консервативних позицій і певне намагання рухатися до «позитивної науки», що, зокрема, знайшло вияв у Л.Зизанія, К.Транквіліона-Ставровецького та К.Саковича.

М.Грушевський характеризував І.Копинського, як прихильника «афонського містицизму». «Тільки, – справедливо зазначав він, – Ісайя не витримує на верхах афонської «теорії», він, очевидно, складом свого інтелекту не теоретик, не абстрактний мислитель. Він і не полеміст, не перебієць, як Вишенський. Він проповідник моральної «практики», в тому містичному розумінні – певного морального мінімуму, який, виходячи з життєвої суєти, не відбігає від неї далеко, не відгороджується від неї непрохідними мурами, а вважає потрібним з монастирської келії держати руку на пульсі світського життя, нести йому моральну поміч, підтримувати якнайвище його моральний рівень. Почавши від постулату «умного ділання» (теорії) як засобу до осягнення блаженного об’єднання з Богом (ісихії), Ісайя далі спадає до чистої «практики», даючи поради…» [70]. Історик вказував на велику популярність «Алфавіту духовного». Цей твір переписувався, видавався. М.Грушевський намагався дошукатися причин такої популярності. Зокрема, зазначав: «Аскетичної системі авторові не вдалося зложити, але елементарна приступність і популярність цих його поучень забезпечувала їм симпатії масового читача… Причину цієї популярності можна добачити також у загальних тонах цих поучень. Автор не витримує понурого, безрадісного аскетизму, він вагається між запереченням життя, вимогами неустанного пам’ятання про смерть, оплакування своїх гріхів, пробування в неустанному смутку і т.д. і – «радуванням в Господі», християнським оптимізмом і безжурністю» [71]. Дійсно, в «Алфавіті духовному», поряд із суворими аскетичними порадами, можемо знайти міркування, що Бог милосердний і готовий відпустити кожній людині гріхи, якщо та покається.

І.Копинський є автором ще кількох творів. Однак говорити, що ці твори мають відношення до філософствування, проблематично. Серед них найбільш відомий лист до Яреми Вишневецького (1631), в якому він картає цього князя за відступ від православної віри. У даному творі звернута увага на те, що до православної церкви на Русі належали представники соціальної еліти і що це зовсім не «хлопська віра», як дехто вважає.

Одним із яскравих представників православного консерватизму першої половини XVII ст. був Афанасій Филипович (бл. 1597 – 1648). Його традиційно вважають представником білоруського письменства. Дійсно, діяльність А.Филиповича частково пов’язана з білоруськими землями. Однак Афанасій народився на Берестейщині – українській етнічній території, яка зараз, правда, знаходиться в складі Білорусії. Значна частина його життя пов’язана з Брестом та Берестейщиною. Його «школою» чернечого життя став Межигірський монастир – один із головних осередків православного традиціоналізму на Київщині. Основний свій твір, «Діаріуш», А.Филипович написав, перебуваючи в Києво-Печерському монастирі. Загалом його діяльність цілком вписується в контекст релігійно-філософської думки України ранньомодерного періоду.

У молоді роки А.Филипович опинився при дворі канцлера литовського Лева Сапеги. Там він опинився в коловороті великої політики. З того часу політичне життя «не відпускало» А.Филиповича. Хоча, схоже, він намагався його уникнути, ставши православним ченцем. Перебував у згадуваному Межигірському монастирі, Святодухському у Вільні, Дубойському біля Пінська, а після нього – в Купятицькому монастирі коло Кобрина. Звідси в 1637 р. відправився до Москви за милостинею, «ялмужною».

А.Филипович опиняється в таборі православних консерваторів типу І.Копинського, які орієнтувалися на Москву. Це чітко простежується в його «Історії подорожі до Москви», яка ввійшла в його «Діаріуш». У ній ідеться про те, що Купятицька Матір Божа наказала А.Филиповичу податися до столиці Росії. Саме ж Московське царство він зображує як захисника й надію православних. Говорить, що на південному кордоні Російської держави зосередилося багато українських козаків, які хочуть перейти під руку царя. Як відомо, подібні еміграційні настрої були характерні й для І.Копистенського. У «Історії подорожі…» Афанасій закликає московського царя стати на захист православних України й Білорусії, «звитяжити неприятелів наших», що фактично було закликом до його втручання в справи Речі Посполитої.

Подорож до Москви підняла авторитет А.Филиповича в очах православних традиціоналістів. У 1640 р. він стає ігуменом братського Симеонівського монастиря в Бресті, включається в активне політичне життя, бере участь у сеймах, виголошує з сеймової трибуни свій твір «Супліка», закликаючи короля Владислава скасувати унію. Такий радикалізм не сподобався владі. Очевидно, не без її тиску київський митрополит Петро Могила викликає Афанасія на церковний суд. Потім А.Филипович опиняється в ув’язненні в справі свого колишнього вихованця Яна Луби. Перебуваючи у варшавській в’язниці, він пише низку творів – «Новини», короткий трактат «Фундамент непорядків у Римській церкві», «Третя супліка», «Підготовка до суду», «Побожна порада», де дає практичні поради королю, нарис «З семи дарів Святого Духу» та невеликий богословський твір «Про фундамент церковний».

Найбільш відомим твором А.Филиповича став «Діаріуш» («Щоденник»), написаний у 1644 р., коли письменника митрополит П.Могила ув’язнив в Києво-Печерському монастирі. Даний твір є багатоплановим і його, власне, не можна вважати діаріушем.

У ньому об’єднані подорожні записки автора, його спогади, щоденникові записи, автобіографічні нариси про пережите, легенди й містичні видіння. До речі, А.Филипович твердо вірив у різні чудеса, божественні знаки, що передбачають майбутнє. І текст «Діаріуша», і деякі дії автора свідчать про його порушену психіку. Є в «Діаруші» також послання й листи, викривальні промови, конспективні начерки деяких статей, трактати богословського характеру і навіть вірші. Твір пронизує ідея антиуніатської боротьби. У ньому зустрічається гостра критика світських та духовних можновладців з наївною вірою в благородство польського короля, щира проповідь «розумної міри» в громадському житті, що поєднувалася з войовничими погрозами наближення «божого суду» й рішучими закликами до відкритої боротьби.

Крайній православний консерватизм А.Филиповича, зрозуміло, аж ніяк не влаштовував ні світські урядові кола, ні офіційну православну ієрархію. П.Могила не випускав Афанасія з монастирського ув’язнення аж до своєї смерті в 1647 р. Вийшовши на волю, письменник знову кинувся у вир боротьби. 1 липня 1648 р. його схопили й обвинуватили в зв’язках з Богданом Хмельницьким, а 5 вересня розстріляли в селі Гершановичі неподалік Бреста. Так трагічно закінчилося життя цього публіциста-консерватора, якого В.Шевчук влучно назвав «лицарем абсурду» [72]. Для А.Филиповича, як і для його соратників, притаманним було різке неприйняття унії, відмова від будь-яких компромісів із католиками й уніатами, дотримання «чистоти» православ’я, а в плані політичному – орієнтація на «єдиновірну» Москву. По-своєму символічно, що А.Филипович загинув як мученик за справу Б.Хмельницького. Власне, такі як він православні консерватори і готували Хмельниччину в плані ідеологічному. Тому логічним її завершенням стало приєднання українських земель до «єдиновірної» Московії.

Дата добавления: 2015-05-22