Контрольні запитання. 1. Які чинники посприяли становленню Києва на початку XVII ст

1. Які чинники посприяли становленню Києва на початку XVII ст. як культурної столиці України?
2. Яку роль у розвитку української культури відіграв Петро Могила та його сподвижники?
3. Які були особливості функціонування Києво-Могилянської академії і яке місце в ній займало викладання філософії?
4. У чому особливості філософствування києво-могилянців?
5. Як трактувалися професорами Києво-Могилянської академії проблеми пізнання?
6. Як розглядалися в Києво-Могилянській академії онтологічні питання?
7. Як інтерпретували у Києво-Могилянці питання практичної філософії (етики та політики)?

Кралюк П. "Іст. укр. філософії" - Тема 13. Філософія Григорія Сковороди

13.1. Суспільно-культурний контекст філософії Г. Сковороди

Українська філософська традиція (правда, на вульгарному, «низькому» рівні) була представлена в творчості т.зв. мандрівних дяків. Останні з’являються як результат «перевиробництва» інтелектуальних кадрів, що стало можливим завдячуючи існуванню Києво-Могилянської академії та її філій.

Мандрівні дяки, здебільшого, мали певний рівень філософських знань. Й водночас добре знали реальне життя простолюду, його духовний світ. Вони творили власну специфічну культуру, яка поєднувала народну творчість зі шкільною вченістю. Мандрівні дяки в своїй писаннях виражали риси української ментальності, зокрема прагнення до волі, намагання втекти від реалій світу, власне, тих рис, що були притаманні козацтву. До таких мандрівних дяків, наприклад, можна віднести згадуваного Климентія Зіновіїва.

Творів мандрівних дяків збереглося небагато. Тому про цих «народних інтелектуалів» маємо дуже приблизне уявлення. Однак, безсумнівно, мандрівні дяки відіграли помітну роль у розвитку української культури та освіти, виступаючи своєрідними культурними комунікаторами. Завдяки їм в Україні поширювалися різноманітні твори, в т.ч. й філософського чи близькофілософського характеру.
У контексті вказаних тенденцій розвитку української філософської традиції варто осмислювати появу та творчість Григорій Сковороди (1722-1794) [1]. Останнього часто представляють як найвидатнішого українського філософа. Не будемо дискутувати, наскільки справедливою є така думка. Проте не викликає сумніву, що Г.Сковорода перетворився для українців у своєрідний символ філософії. І для цього були серйозні підстави.

Щоб зрозуміти філософію Г.Сковороди варто звернутися до його біографії. Народився він у незаможній козацькій сім’ї в селі Чорнухи на Полтавщині. Життя його припало якраз на той час, коли відбулося руйнування та ліквідація українських державних інститутів, у т.ч. й запорізького козацтва. Так, у 1764 р. цариця Катерина ІІ повторно скасувала Гетьманщину, відновивши Малоросійську колегію. У 1775 р. за її наказом російські війська під керівництвом генерал-поручика П.Текелія зруйнували Запорізьку Січ. У 1786 р. цариця ліквідувала Малоросійську колегію, ввівши перед тим на теренах України губернський устрій. У результаті цього українські землі були остаточно інкорпоровані до складу Російської імперії. Ці ж роки стали часом нищення засад соціального устрою краю. У 80-х рр. було введено кріпацтво, розформовані козацькі полки, на основі яких створювалися регулярні частини російської армії. 1785 р. Катерина ІІ видала «Жалованну грамоту дворянству», за якою зрівняла українську козацьку верхівку із російським дворянством. На думку Є.Маланюка, це був чи не найбільший удар для української спільноти, оскільки Грамота влила «нашу козацьку шляхту» у «безобличні шереги… чисто урядового «служилого дворянства» московського, що, силою речей, жадною «шляхтою» не могли бути, бувши додатком до адміністраційно-державної машини». У результаті цього «нашому народові відтято його аристократію, яка, на додаток, перестала бути аристократією взагалі, тратячи свою національну й особисту індивідуальність, бувши в повні залежна від примхи того чи іншого урядового петербурзького чинника» [2]. Додамо ще від себе: «Жалованна грамота дворянству» розколола козацький стан – верхівка перетворювалася в дворянство, в той час як прості козаки за своїм статусом наближалися до безправного селянства. Паралельно з цим йшов наступ на українську культуру, обмежувалася діяльність українських освітніх інституцій, друкарень тощо. Для багатьох освічених і мислячих українців то був час непевності, непорозумінь. Цей стан передав Г.Сковорода в одному із своїх віршів:

«Свій смисл усяка голова трима,
А серце всяке – лиш свою любов,
В думках однаковості теж нема,
У вівцях цей, той в козах смак знайшов.
Мені ж свобода лиш одна вабна
І безпечальна, і непроста путь,
Бо мірка у житті це основна,
З’єднає коло циркуль мій отут.
Святий мій Боже, світовий творець!
Стверди сотворене й на тому стань;
Хай тягнеться весь час з кінця в кінець
Наш світ отак, як до магніту сталь.
Коли неправду бачить моє око,
Навчи, як жити, отче любий мій,
Людей ти бачиш добре (ти високо),
Думок той несистемний різнобій.
Один на захід тягне, інший – схід,
Пливуть по щастя із усіх вітрил,
На півночі один спиняє хід,
А інший ще й на південь шлях одкрив.
Один нам каже: «Онде хтось там косить».
А інший мовить: «Ні, мабуть стриже».
«У воза п’ять коліс», – голосить.
Який же біс у прах думки січе?» [3].

У той час з особливою силою загострилося бажання «втікати від світу», шукати свою «хату скраю». Власне, таке бажання і реалізовував Г.Сковорода, ставши мандрівним філософом. Його життя можна розглядати як своєрідну філософську творчість. Саме завдячуючи цій творчості він і став для українців культовою фігурою. Бо якщо поцікавитися в пересічного українця про філософію Г.Сковороди, то сумнівно, що він дасть задовільну відповідь. Однак цей українець добре засвоїв: Г.Сковорода був мандрівним філософом. І саме ця філософська мандрованість є головною ознакою для «найвидатнішого» українського мислителя. Але повернемося до біографії Г.Сковороди.

Початкову освіти майбутній філософ отримав у своєму селі, виявивши здібність до інтелектуальної праці. У віці дванадцяти років його віддали навчатися до Києво-Могилянської академії. Навчався він там з перервами до 1753 р., так і не закінчивши повного курсу. За роки навчання мав змогу познайомитися з філософією, яка викладалася в цьому навчальному закладі. Як уже говорилося, це була філософія несхоластична з вкрапленням ідей новочасних європейських філософів. Проте сумнівно, що Г.Сковорода системно сприйняв філософію києво-могилянців. Радше, то було вибіркове, фрагментарне сприйняття. І хоча чимало ідей києво-могилянців можна відшукати в поглядах Г.Сковороди, однак його філософія не вписується в межі філософії, яку культивувалася в цьому навчальному закладі. Показово, що Г.Сковорода так і не закінчив Києво-Могилянську академію. Її мудрість у повному об’ємі не була йому потрібною.

Кілька разів Г.Сковорода переривав навчання в своїй академії. Певний час перебував у Петербурзі, співав у придворній капелі. Входив до складу російської місії, посланої до Угорщини для закупівлі вин. Насправді, місія, окрім офіційного завдання, займалася також збором інформації про ситуацію в Австрійській імперії. Вважається, що Г.Сковорода побував не лише в Угорщині, а й Словаччині, Австрії, відвідав Буду, Пешт, Братиславу, Відень, також деякі німецькі та італійські землі. У деяких роботах про Г.Сковороду можна зустріти думку, що там він познайомився зі здобутками західноєвропейської культури, зокрема поглядами німецьких містиків. Але щось певне стверджувати з цього приводу не можемо. Однак все ж варто мати на увазі: це не була освітня мандрівка, яка зобов’язувала знайомитися з «чужою мудрістю». Г.Сковорода, за великим рахунком, не особливо розумівся на цій мудрості і не переймався нею.

Після закінчення навчання в академії Г.Сковорода робив спроби влаштуватися на роботу викладачем. Деякий час працював у Переяславській та Харківській колегіях. Хоча викладацької кар’єри так і не зробив. Працював домашнім вчителем у багатих поміщиків. Тобто, це не була кар’єра успішного випускника Києво-Могилянки. Г.Сковорода, радше, нагадував мандрівного дяка, що шукав для себе роботи та засобів існування. Він багато подорожував. Тут, очевидно, давала про себе знати козацька непосидющість.

Уже говорилося, що Г.Сковорода був ознайомлений зі схоластичною філософією, представленою в Києво-Могилянській академії. Проте він не вписувався в межі цієї академічної вченості, виявляючи своєрідне «бунтарство». Можливо, через це мислитель спромігся виробити відносно самостійні філософські погляди. Цього, певно, не дали б йому зробити у його альма матер, адже тут у другій половині ХVІІІ ст. починається процес стагнації у викладанні філософії й не допускалося нічого оригінального.

Близько 1770 р. Г.Сковорода в саду Троїцького монастиря міста Охтирки пережив глибоке містичне потрясіння. За його ж словами, він відчув у собі надзвичайний рух, увесь світ зник перед ним і лише почуття любові, благонадійності, вічності оживлювало його існування; мислитель проникнув у себе, і з того часу присвятив свою особу покірності духу божому й став мандрівним філософом.

Звичайно, не варто сприймати це містичне потрясіння як єдину причину того, що Г.Сковорода почав втечу від світу. Очевидно, то був момент, до якого він йшов не один рік. Мислитель так і не зміг влаштуватися в «суєтному світі». Водночас він намагався дати філософське осмислення й «виправдання» свого становища. Це «виправдання» Г.Сковорода реалізовув, вдаючись до містицизму. Тому часто мислитель сприймався як містик (наприклад, таким його бачив Т.Шевченко).

Містична традиція в Україні, як відомо, мала довготривалу історію. Уже говорилося про течію ісихазму, яка вплинула на український православних консерваторів – І.Вишенського, І.Княгиницького, І.Желізо, І.Копинського та інших. Однолітком Г.Сковороди, який представляв цей напрямок у XVIII ст., був Паїсій Величковський (1722 –1794) [4]. Цікаво відзначити, що він вчився разом із Г.Сковородою в Києво-Могилянській академії. Так само, як і Г.Сковорода, не закінчив повного навчального курсу. Однак, на відміну від Г.Сковороди, Паїсій вибрав чернецтво. Перебував у монастирях України, Молдавії та на Афоні. Після себе залишив чималу творчу спадщину. Головний його твір – «Про розумну, або внутрішню молитву». Також Паїсій переклав твори багатьох отців церкви старослов’янською мовою.

У духовному сходженні людини, вважав П.Величковський, є два щаблі – діяння та бачення. Він виокремлював, відповідно, два види розумної молитви – діяльну, призначену для початківців, і умоглядну (для тих, хто набув високого рівня духовності й здатності до духовного бачення). Діяльна молитва – це початок духовного сходження, умоглядна – його завершення. У визначенні цих двох щаблів П.Величковський орієнтувався на твори Григорія Синаїта, якого високо шанували ісихасти. Істинне духовне бачення трактувалося Паїсієм як відкриття розуму, що сталося в результаті попереднього подвигу діяння, очищення людської душі й серця від скверни душевних та тілесних пристрастей перед невимовними й неосяжними божественними таїнами. При бажанні схожі моменти можна побачити і в містиці Г.Сковороди. Дехто з дослідників навіть вважає, що попередниками мандрівного філософа варто вважати українських православних консерваторів кінця XVI – XVII ст., лінію яких і продовжував П.Величковський [5]. Правда, це не зовсім так. У поглядах Г.Сковороди своєрідно поєдналася й києво-могилянська схоластика, і український православний традиціоналізм, і навіть епікурейство.

Та все ж, на нашу думку, містицизм Г.Сковороди має ще й інші корені. Його варто шукати в українському народному світогляді, базованому на індоєвропейській основі. У чомусь цей містицизм видається співзвучним буддизму, як, до речі, співзвучним є ісихазм. Чітка паралель, наприклад, простежується між тим, як Сідхартха Гаутама (Будда) і Г.Сковорода здобули найвищу істину. І один, і другий отримали її в результаті містичного осяяння, якому передували духовні пошуки. І з одним, і другим це сталося в саду. Не даремно поетична збірка Г.Сковороди іменується «Сад божественних пісень». Хоча образ саду мислитель міг узяти з Біблії чи античної філософії.

У віці близько 48 років Г.Сковорода почав вести життя мандрівного філософа. Загалом це не було чимось оригінальним. Мандрівні ченці, дяки, як говорилося, були звичним явищем для тогочасної України.

Помер Г.Сковрода в статусі мандрівного філософа, залишивши після себе рукописи художньо-літературних, прозових філософських творів, а також чималу епістолярну спадщину. На своїй могилі він заповідав написати «Світ ловив мене, але не спіймав». Філософу також, завдяки «незвичності» свого життя, вдалося лишити після себе різноманітні легенди. Зокрема, розповідалося, що він пройшов пішки майже всю Європу, мав дар пророцтва, лікував хвороби. Тому не стільки твори мислителя, скільки його легендарний образ давав можливість «обезсмернити» ім’я Г.Сковороди.

Дата добавления: 2015-05-22