Особливості трактування Г.Сковородою проблеми пізнання

Гносеологія Г.Сковороди помітно відрізняється від «класичної» гносеології представників аристотелівської лінії, які домінували в західноєвропейській філософії, а також визначали філософську думку в Києво-Могилянській академії. Для аристотеліків важливим було питання пізнання видимого світу, речі якого сприймаємо своїми відчуттями. Їх цікавило, наскільки глибоко ми можемо пізнати реальний світ (дехто ставив питання, чи взагалі можливе пізнання світу), а також як краще пізнати його. Звідси інтерес до методу пізнання, дискусії щодо того, яку роль у пізнанні відіграють відчуття і розум. Для Г.Сковороди, як зазначалося, видимий світ не має особливої цінності, він є вторинним. Тому проблеми його пізнання не варті уваги.

У діалозі «Алфавіт світу» Г.Сковорода вдається до дискусії з прихильниками аристотелівської лінії, представляючи їхні погляди як «язичницькі»: «Одне лише те, що сприймалося почуттями, було в них натурою або фізикою, фізика – філософією, а все, що не сприймалося почуттями, порожньою фантазією, беззмістовними вигадками, дурницями, нісенітницями, марновірствами і нікчемністю. Коротко кажучи, все мали і все розуміли, крім того, що, не пізнавши нефізичного, нетлінного Бога, з ним утратили ніщо, розумний, «світ душевний» [27].

Для Г.Сковороди ж важливим є пізнання «ніщо» – того, що не сприймається почуттями. Це – невидимий світ, знання про який є премудрістю божою. Ця премудрість завжди існувала і вона постійно присутня. Мислитель пише:

«…премудрість божа у всі віки і у всіх народів неухильно продовжує мову свою, і вона не що інше є, як повсюдної природи божої невидиме лице та живе слово, що таємно гримить до всіх нас усередині. Але не хочемо слухатися її порад, дехто через те, що позбавлений слуху, але сама велика частина – по нещасливій упертості, що від поганого залежить виховання.
Прислухалися нетлінному цьому гласу премудрі люди, які називалися у євреїв пророками, і з великим трепетом виконували те, що їм повелівали» [28].

Отже, цю божественну істину знали Авраам, Мойсей і доносили її до свого народу. Ця премудрість мала і має різні імена:

«Вона називається образ божий, слава, світло, слово, порада, воскресіння, життя, шлях, правда, мир, доля, оправдання, благодать, істина, сила божа, ім’я боже, воля божа, камінь віри, царство боже та інше. А самі перші християни називали її Христом, тобто царем, тому що вона одна скеровує до вічного та тимчасового щастя всі держави, всі спільноти й кожного окремо. Та й, окрім того, у древніх царственним називалося все, що верховним та головним шанувалося» [29].

Г.Сковорода визначає кілька шляхів пізнання цієї мудрості. Передусім – це самопізнання. Людина має в собі іскру божественності, частинку невидимого світу – душу. Пізнавати «душевні печери», тобто пізнавати себе – це водночас пізнавати божественну премудрість. Питанню самопізнання Г.Сковорода присвячує спеціально трактат «Наркіс…». Для назви цього твору був використаний образ античного персонажа – Нарциса, який займався самоспогляданням.

У діалозі є персонаж під іменем Друг, що репрезентує самого автора. Він говорить: «Отже, пізнати самого себе, і відшукати самого себе, і віднайти людину – все це одне й те саме значить». При цьому Друг дає зрозуміти: пізнання себе – то не чуттєве пізнання, пов’язане з очима, носом, слухом тощо. «Бачиш у собі одну лише землю, – говорить Друг. – Але тим самим нічого не бачиш, тому що земля і ніщо – одне й те саме. Одна справа бачити тінь дуба, а інша – саме дерево. Бачиш тінь свою, простіше сказати, пустоту свою і ніщо. А самого себе зроду не бачив» [30]. Друг пояснює, «…що названі наші око, вухо, язик, руки, ноги і все наше зовнішнє тіло саме собою ні в чому не діє. Але все воно поневолено думками нашими. Думка, володарка наша, знаходиться в неперервному хвилюванні день і ніч. Вона й розмірковує, радить, дає визначення, змушує. А крайня наша плоть, як приручена худоба, мимоволі слідує за нею. Так ось бачиш, що думка є нашою головною точкою і серединою. А тому вона й часто серцем називається. Отож, не зовнішня наша плоть, а наша думка – то головна наша людина» [31]. Тобто важливо пізнати людську думку. А пізнати її – значить пізнати і Бога, на що чітко вказує Друг: «Один труд в обох випадках – пізнати себе й зрозуміти Бога, пізнати й зрозуміти точну людину, всю працю й обман від його тіні, на якій усі зупиняємося. Адже істинна людина і Бог одне й те саме. І ніколи ще не бувала видимість істиною, а істина видимістю; але завжди в усьому є таємниця і невидима істина, тому що вона є господня» [32].

Такі підходи до самопізнання вписуються не лише в традицію платонізму. Вони певним чином зближували Г.Сковороду із індійською філософською традицією, де теж основний акцент робився на самозаглибленні й самопізнанні.

Однак самопізнання, так можна зрозуміти з творів Г.Сковороди, це лише один шлях (спосіб) пізнання істинного невидимого світу. Цей світ полишив нам різні знаки у світі видимому – треба лише вміти їх прочитати. У діалозі «Сіон» Г.Сковорода пише: «Бачиш слід – подумай про зайця, бовваніє предмет – подумай, куди він веде, дивишся на предмет – пом’яни царя, дивишся у дзеркало – пригадай свій вигляд – він в тебе позаду, а бачиш його тінь. Перед очима твоїми благокруглий веселки лук, а за спиною в тебе цар небесних кругів – сонце. На прекрасну його в хмарах, як в чистому джерелі, тінь дивися зовнішнім зором, а на животворне й спасительне його сіяння споглядай розумним оком. Чистий розум є те ж сонце» [33].

Вище наводилися міркування Г.Сковороди про співвідношення матерії й форми. Із них випливало, що творений чи видимий світ – це слід від форм-ідей світу невидимого. Тому є сенс його пізнавати. Правда, ми пізнаємо лише «тіні» (чисто платонівський концепт!), або «обман». «Все творене є обман непостійний та оманливий, і все творене є поле слідів божих. У всіх цих оманливих термінах, або межах, приховується і являється, лежить і встає пресвітла істина і про неї-то слово: «Істина від землі возсіяє», «Злото землі цієї добре» [34]. Завдання ж мудреця концентруватися не на «тіні», а в «обмані» відшукати істину. При цьому шукання істини зовсім не означає блукання «по незлічених і різних стадах книг – без міри, без розбору, без гавані».

У контексті наведеної ідеї знаків невидимого світу Г.Сковорода розглядає ще один спосіб пізнання, який здійснюється при допомозі Біблії. Він, про це говорилося вище, веде мову про Священне писання християн як ще про один світ у великому видимому світі. Це – третій світ чи світ символічний. У діалозі «Наркіс…» один із персонажів, Лука, говорить: «Я непохитно вірю, що Священне писання є райська їжа і лікування моїх думок. Через те докоряв сам собі за те, що не відчував ніякого смаку в тих солодких словах» [35].

Інша річ, що не кожен здатний пізнати ці солодощі. Адже пізнавати істинний світ Біблії так же непросто, як і пізнавати по знаках видимого світу світ божественний. У трактаті «Ікона Алкавіадська» зустрічаємо такі слова: «Біблія є брехня, і буйство боже не в тому, щоб обману нас научати, але тільки в обмані накреслені сліди і стежки, які розум, що повзає, піднімає до превисокої істини…» [36]. Звісно, не слід буквально розуміти слова Г.Сковороди, що Біблія – це брехня, вирвавши їх із контексту. Священне письмо є настільки ж «брехливе», як і «брехливим» є видимий світ, якщо розглядати його поверхово. Воно має зовнішню сторону (словесну оболонку) і внутрішню – той зміст, який прихований за зовнішнім виглядом. Біблію як світ символічний не можна сприймати буквально. Вона потребує належного тлумачення. За допомогою символів у Біблії пізнається прихований зміст. Саме завдяки цьому змісту Священне писання стає ліхтарем, який світить божим світлом для людей.

Г.Сковорода скептично ставиться до біблійних чудес. Він застерігав, що образи Біблії, описані в ній події не є прямим відображенням реалій. Це лише символи. І взагалі до Біблії потрібно ставитися обережно – вона може послужити як добру, так і злу. Тут багато що залежить від глибини її розуміння. З цього приводу Г.Сковорода писав таке:

«Правильне слово, що цар та суддя ізраїльський, а християнський Бог є Біблія. Та цей Бог наш спершу на єврейський, потім на християнський рід навів незлічені й жахливі марновірств повені.

Із марновірств народилися нісенітниці, суперечки, секти, ворожнечі міжусобні й дивні, рукопашні й словесні війни, дитячі страхи та інше. Немає більш жовчного й твердішого марновірства і немає більш нахабного, як лють, розпалена сліпим, але певним глупого повір’я жаром тоді, коли ця єхидна віддає перевагу порожнім і недолугим вигадкам перед милістю й любов’ю і, забувши про почуття людинолюбства, гонить свого брата, дихаючи вбивством, і вважає, що цим служить Богові.

Цей семиголовий дракон (Біблія), водоспади гірких вод вибльовуючи, всю свою земну кулю покрила марновірством. Воно є не що інше, як нерозумне, та наче Богом здійснене й захищене розуміння» [37].

У цих словах можна побачити проповідь релігійної толеранції. У чомусь вона перегукується з ідеями соцініан. Однак наведені думки не отримують ні подальшого розвитку, ні конкретизації. Г.Сковорода обмежується тим, що закликає в дусі гуманізму інтерпретувати Біблію, заглиблюватися в її суть.

Загалом же пізнання в трактування Г.Сковороди – це віра. Правда, вона певним чином «раціоналізована» в просвітницькому дусі, позбавлена конфесійної заангажованості. Ця віра має гуманістичну спрямованість. Не даремно в одному з листів до М.Ковалинського Г.Сковорода писав: «Властивість віри – помічати або розуміти, а чим більше хто помічає, тим більше плекає надії, тим полум’яніше любить, з радістю творить добро, безмежно і безмірно, наскільки це можливо» [38].

Дата добавления: 2015-05-22