УНР в період Директорії

Як вже зазначалося, повалення гетьманського режиму було зумовлене як зовнішніми, так і внутрішніми чинниками. У ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. на таємному засіданні представників українських партій та інших організацій, об’єднаних в Український націо­нальний союз, було ухвалено план повстання й утворено керівний орган -Директорію. До її складу увійшли 5 представників різних політичних сил: від українських соціал-демократів В. Винниченко (голова), С Петлюра, А. Макаренко, від українських соціал-революціонерів Ф. Швець, від соціалістів-самостійників П. Андрієвський. У своєму зверненні до українського народу 15 листопада Директорія закликала повстати проти гетьманського режиму й оголосила його уряд недійсним. Центром повстанського руху стала Біла Церква -місце дислокації Січових стрільців, які становили реальну боєздатну силу повстанців. Сюди стікалися сотні й тисячі селян під проводом своїх отаманів. На бік повстанців перейшли й основні гетьманські війська, в тому числі опора гетьмана - Гвардійська Сердюцька дивізія. 14 грудня П. Скоропадський зрікся влади і разом із залишками німецьких військ подався до Німеччини. Того ж дня 90-тисячна армія повстанців увійшла до Києва, а 19 грудня до столиці тріумфально в’їхала Директорія.

26 грудня була оприлюднена “Декларація Української Народної Республіки”, де повідомлялося, що “героїчним поривом українсько­го озброєного народу зметено з лиця землі української поміщицько-монархічне панування - Гетьманщину”. Директорія одмінила “всі закони й постанови гетьманського уряду, які суперечили інтересам трудящих класів і були шкідливі для всього громадянства”. Віднов­лювалися демократичні свободи, національно-персональна автоно­мія, поновлювався восьмигодинний робочий день тощо. Наголошувалося, що до повного здійснення земельної реформи “всі дрібні селянські господарства, всі трудові господарства залишаю

ться в ко­ристуванні попередніх власників непорушними, а решта земель переходять у користування безземельних і малоземельних селян, і в першу чергу тих, хто пішов у військо”.

Визначалися напрями внутрішньої та зовнішньої політики, соціальних реформ, боротьби із спекуляцією, організації робітничого контролю, повернення селянам зібраних поміщиками контрибуцій.

Того ж дня було створено перший уряд Директорії - Раду Народних Міністрів у складі 18 осіб на чолі з В. Чеховським. Було ухвалено ряд законів, зокрема закон про передачу селянам усієї поміщицької землі без викупу.

Директорія не мала єдиної позиції щодо перспектив державного будівництва. її голова В. Винниченко наполягав на розбудові держави за радянським зразком і союзі з більшовицькою Росією проти Антанти. Головний отаман війська С Петлюра, навпаки, виступав за “європейську модель” і спільну з Антантою боротьбу проти радянської Росії.

Виконавчу владу згідно із Законом про форму влади на Україні здійснювала Рада Народних Міністрів, яка затверджувалась Директорією і відповідала перед нею в періоди між сесіями Конгресу. За такої ситуації визначився третій, компромісний, шлях. У підмурівок розбудови держави Директорією було покладено так званий трудовий принцип (що, однак, спричинило звинувачення Директорії у “більшовизмі”). В “Декларації” зазначалося, що “Директорія є тимчасова верховна влада революційного часу”, яка “...передає свої повноваження лиш трудовому народові самостійної Української Народної Республіки”. Тобто за цим принципом експлуататорські класи позбавлялися виборчих прав. До “експлуататорів” також було віднесено буржуазну інтелігенцію: професорів, адвокатів, лікарів та ін. Центральні органи влади й управління мав утворити Трудовий конгрес (Конгрес трудового народу) - своєрідний парламент з делегатів від “трудового селянства”, “міського робітництва” і “трудової інтелігенції” (що була безпосередньо пов’язана з народом: фельдшерів, вчителів народних шкіл, дрібних службовців тощо). Влада на місцях, у губерніях і повітах мала належати трудовим Радам робітників, селян і трудової інтелігенції.

23-28 січня 1919 р. відбулася перша сесія Конгресу трудового народу за участю близько 400 депутатів від повітових селянських з’їздів та губернських з’їздів робітників і “трудової інтелігенції”, в тому числі й 65 депутатів від ЗУНР (Західноукраїнської Народної Республіки). Вперше за територіальним представництвом, в тому числі й західно­українських територій, було сформовано повноважний орган, який небезпідставно вважається українським передпарламентом.

Конгрес ратифікував Акт злуки УНР із ЗУНР. Він висловився проти “організації робітничої диктатури” і проголосив загальне виборче право для виборів майбутнього “Всенародного Парламенту Незалежної Соборної Української Республіки”. Було ухвалено “Закон про форму влади на Україні”, в якому визначалися підвалини державного устрою УНР. За цим законом до скликання наступної сесії Конгресу Директорії надавалась верховна влада з правом видавати закони, які підлягали ухваленню найближчою сесією Конгресу. До складу Директорії було введено представника ЗУНР Є. Петрушевича, проте це рішення не було реалізовано.

Внутрішня й зовнішня ситуації, в яких опинилася Директорія, були дуже складними. В Одесі й інших чорноморських портах висадилося шістдесятитисячне військо Антанти (французькі дивізії, окремі англійські, грецькі, румунські частини). Антанта не визнавала України і, сприймаючи її лише як частину Росії, допомагала білогвардійській армії Денікіна. На заході ЗУНР вела кровопролитну війну з по­ляками й потребувала допомоги. Радянські уряди Росії й України, вважаючи Директорію контрреволюційною, розпочали проти неї воєнні дії, і їхні війська у першій половині січня зайняли всю Лівобережну Україну. 16 січня 1919 р. Директорія оголосила війну Радянській Росії. Але армія Директорії, яка на момент перемоги повстання налічувала близько 100 тис, зменшилася до 25 тис. і виявилась аб­солютно небоєздатною. Селянство, що становило її основу, розбіглося по своїх селах “ділити поміщицьку землю”. На бік більшовиків перейшли армія анархіста Н. Махна, повстанські з’єднання отаманів М. Григор’єва, Д. Терпила та ін. Армія Директорії окрім двох з’єднань (Запорозької дивізії отамана Болбочана та Стрілецької дивізії полковника С. Коновальця) складалася з окремих загонів на чолі зі своїми отаманами, яких головнокомандувач С Петлюра ледве міг контролювати. Отже, сили були явно нерівними. Радянські війська, розбивши основне угруповання військ Директорії під Києвом, на по­чатку лютого зайняли столицю. Повстанський рух охопив чимало міст і сіл України. На Катеринославщині повстале селянство на чолі з Н. Махном розпочало творити свій державний лад.

У цих умовах Директорія вступила в переговори з командуванням французьких військ щодо передачі України під протекторат Франції та надання допомоги з боку Антанти. Але французи поставили умови: створити 300-тисячну армію, підпорядкувавши її союзному командуванню, встановити контроль Антанти над українськими фінансами та залізницями, звільнити ув’язнених гетьманських міністрів. На вимоги командування французьких військ на початку лютого 1919 р. зі складу Директорії вийшов звинувачений ними у “більшовизмі” її голова В. Винниченко, а соціалістичний кабінет В. Чеховського замінили помірковані на чолі з С. Остапенком. С Петлюра, відставки якого також домагалися французи, повідо­мив про припинення свого членства в партії, але зі складу Директо­рії не вийшов. Більш того, після від’їзду за кордон В. Винниченка він став центральною фігурою у Директорії. Однак спроба Директорії знайти собі союзника у Франції не мала успіху. Внаслідок інтенсив­ної більшовицької пропаганди антантівські війська були деморалізовані. Під натиском Червоної Армії та військ отамана М. Григор’єва у березні - квітні вони залишили Україну.

Влітку збройні сили С Петлюри, об’єднавшись з Українською Галицькою Армією (УГА) і скориставшись наступом Денікіна, вступили у межі України і 30 серпня 1919 р. зайняли Київ. Однак уже наступного дня в місто увійшли війська Денікіна, які не визнавали ні Директорії, ні України. Внаслідок поразки від денікінців розпочався драматичний відступ військ Директорії.

За цих умов С Петлюра пішов на союз із Польщею. Проти рішуче виступило командування УГА, розуміючи, що наслідком цього стане загарбання Польщею Галичини. В листопаді УГА перейшла на бік Денікіна, а через деякий час її підрозділи почали підтримувати Червону Армію. У цей період було сформовано уряд на чолі з І. Мазепою, а з травня 1920 р. - В. Прокоповичем. Ускладнення во­єнно-політичної ситуації призвело до підписання 21 квітня 1920 р. Варшавського договору, за яким українська сторона за воєнну та іншу підтримку пішла на значні територіальні поступки. До Польщі відходили Холмщина, Підляшшя, Східна Галичина, частина Полісся й Волині. За умовами договору польсько-українські війська в квітні 1920 р. виступили на більшовиків і 6 травня оволоділи Києвом. Однак невдовзі радянськими військами їм було завдано ряд по­разок. У листопаді 1920 р. після виснажливих боїв війська Директо­рії відступили за Збруч, де були інтерновані поляками.

В умовах кровопролитної громадянської війни Директорія й урядові установи змушені були неодноразово змінювати місце перебування

Аналіз законодавства останнього періоду УНР свідчить про тенденцію переходу до президентсько-парламентської республіки. Законодавство Директорії створювалося в режимі “швидкого ре­агування”. Пріоритети законотворчості визначалися ситуацією в країні, яка була надто ускладненою. Саме цими обставинами пояснюється велика кількість законів, спрямованих на забезпечення виконання військової, хлібної та інших повинностей, вирішення низки поточних проблем

Дата добавления: 2015-05-22