Реформа державного апарату 9 страница

В С. Новітня історія України // УЇЖ. — 1991. — К«12. — С. 3.

■ - «..-

Розділ 7. Держава і право України у 60-х — 80-х роках

були виправлені деякі «волюнтаристські», як їх наливали, хиби по­переднього, хрущовського керівництва. Проте незабаром стало яс­но, що висунутий Л. Брежнєвим лозунг «стабільність» насправді означав відмову від будь-яких спроб здійснення радикальних змін, що цілком задовольняло консервативні керівні сили, які вперто трималися за освячені традиціями привілеї. Політична верхівка СРСР у роки правління Л. Брежнєва характеризувалася крайнім консерватизмом. її діяльність спрямовувалася переважно на збере­ження в «незмінному вигляді існуючого режиму»¹.

«Брежнсвський період» історії України — період часткової реанімації командно-адміністративної системи сталінського зразка, період застою та одночасно — пошуку прогресивними силами шля­хів суспільного (іновлення.

На рубежі 60—70-х років Радянський Союз, а разом з ним и УРСР як повністю інтегрована в цю централізовану державу рес­публіка вступили у період історії, за яким затвердилася назва «застій», що тривав до середини 80-х років.

Брежнєвський неосталінізм супроводжувався в Україні окре­мими репресіями проти інакомислячих, перш за все поборників на­ціональної свідомості, суверенності. Несміливі та непослідовні спро­би першого секретаря ЦК КІІУ II. Шелеста захистити економічні і культурні інтереси республіки від союзного центру керівництво ЦК К1ІРС сприйняло негативно. У березні 1972 р. на засіданні иолітбю-ро ЦК КПРС П. Шелест та його прибічники в КПУ були піддані розгромній критиці за недоліки у справі «інтернаціонального вихо­вання трудящих» і «примиренське ставлення до проявів націона­лізму». У травні 1972 року П. Шелест був усунутий з посади пер­шого секретаря ЦК КПУ. Йому на зміну прийшов В. Щербицькии, постать якого в суспільстві сприймається неоднозначно². Незаба­ром була заборонена й вилучена з усіх бібліотек книга колишнього першого секретаря ЦК КПУ II. Шелеста «Україно наша радянсь­ка», яка побачила світ у 1970 р. Хтось із пильних політичних цензо­рів прочитав у перших літерах заголовку книги П. Шелеста абре­віатуру «УНР», приписуючи автору прихильність до «ворожої» Української Народної Республіки 1918—1920 рр.³ З приходом до

¹ Історія України / Керів. авт. кол. Ю. Зайцев. — Л., 1996. — С. 352.

² Володимир Щербицькин спогади сучасників / За ред. В. Ф. Возіанови. В. К. Вруб-
левського, Ю. Н. Єлмгава, Б. В Іпаненка. — К.. 2003 — С 7

³ Тимохиик М. С. Іі величність — книга Історія видавничо! справи Київського
університету 1834 — 1999 Моногр / Перед* В В Скопенкв — К, 1999 — С 239

І. Авторитарна командно-шіміии-тративиа система управління

влади в Україні нових керівників знову посилилися репресії проти інакодумання, прибічників відродження української державності¹

Негативну роль у збереженій командно-адміністративної сис­теми управління відіграли догматизм в ідейно-теоретичній сфері, пологетика існуючого порядку, видавання бажаного за дійсне. Тео­ретичною базою завищеної оцінки стану суспільства стала концеп-:іія розвинутого соціалізму, висунута XXIV з'їздом КПРС як альте­рнатива утопістським теоріям безпосереднього будівництва кому­нізму.

Положення про будівництво розвинутого соціалістичного сус-

.ства було закріплено в Конституції СРСР 1977 р., де йому дава­лося таке визначення: «Це — суспільство, в якому створені могутні продуктивні сили, передова наука і культура, в якому постійно зростає добробут народу, складаються дедалі сприятливіші умови для всебічного розвитку особи»². Риси розвинутого соціалізму наво-

;ися й в Конституції УРСР 1978 р.³

Широкі заяви про досягнення розвинутого соціалізму багато в чому не узгоджувалися з реальним життям. Одним із компонентів концепції розвинутого соціалізму було трактування ролі держави у суспільстві. Так, стверджувалося, що держава в радянському сус-

ьстві стала загальнонародною, оскільки в різних формах наро­довладдя брала участь велика кількість людей — усього в СРСР близько 40 млн, а в УРСР майже 10 млн осіб. Але це було тільки формою, що аж ніяк не змінювала суті тоталітарної природи ра­дянської держави. Вона була й продовжувала залишатися тота-

.ірною*. Командно-адміністративна система управління гальму­вала прогресивний розвиток суспільства, негативно впливала на всі сфери соціально-економічного, політичного і культурного життя.

Непослідовною виявилася й зовнішня політика СРСР. Так, у 60-ті та 70-ті роки Радянський Союз виступив як один з ініціаторів політики «розрядки», взяв участь у Гельсінському процесі (1975 р.). У зазначеному руслі миролюбної політики у міжнародних відноси-

■ докладніше: Зайцев Ю. Дисиденти: Опозиційний рух 60—80-х рр. // Сторінки історії України XX століття — К, 19У2 — С. 195—235. Курносов Ю. Боротьба за ґратами (соціальне обличчя та форми змагань українських в'язнів сумління у 1900-х — 80-х рр) // Другий міжнародний конгрес україністів. Історія. Частина 2. — Л., — 1994 — С. 138—142; Шаповал Ю. І. В В. Щербицький: особа політика серед обставин часу // УЇЖ — 2003 -М1.-С. 124 ¹ Конституція (Основний Закон) Союзу Радянських Соціалістичних Республік — К.

іт — с 4.

Комституцш (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Респуб-
ш- К. 1978 — С. 3.

Україна: друга половина XX століття Нариси історії / П. П. Панчеико. М. Р. Плини.
X А Шевченко та ін. — К. 1997. — С. 24.

Розділ 7. Держава і право України у 60-х — 80-х роках

нах брала участь й УРСР, використовуючи свої конституційні пра­ва в цій сфері. Вона була членом ООН, деяких її спеціалізованих установ, організацій, комісій, комітетів і конференцій, входили до складу багатьох міжнародних організацій — Дунайської комісії. Міжнародного бюро виставок, Міжнародного Червоного Хреста та ін., була учасником понад 100 міжнародних договорів. Водночас ос­новні напрями зовнішньополітичної діяльності КІІРС і Радянської держави, практика її реалізації, як і раніше, визначалися ідеоло­гією конфронтації, твердженням про неможливість трипалого спів­існування соціалізму і капіталізму, а тим більше їх широкої та гли­бокої взаємодії задля вирішення глобальних проблем. Звідси ви­пливає намагання підтримувати революційно орієнтовані суспільні сили, особливо в країнах так званого «третього світу», що призво­дило до розпалювання регіональних конфліктів Один із прикладів зазначеного — введення радянських військ в Афганістан у 1979 р. У той час міжнародна атмосфера різко «похолодшала». Радянська командно-адміністративна система застосовувала силові методи й щодо союзників з соціалістичного табору: припинення Радянським Союзом «відлиги» у 1968 р. у Чехословаччині за допомогою військ Організації Варшавського договору.

Командно-адміністративна система управління згубно впли­вала на економіку країни. Разом з тим не можна заперечувати, що в межах цієї системи все ж робились окремі спроби вирішення де­яких економічних проблем. Щоправда, це вдавалося лише тоді, ко­ли економіка розвивалася на екстенсивній основі. У вересні 1965 р. пленум ЦК КПРС прийняв спеціальну постанову «Про поліпшення управління промисловістю, удосконалення планування і посилення економічного стимулювання промислового виробництва», згідно з якою у другій половині 60-х років почала здійснюватись господар­ська реформа. Головна суть реформи (названої «косигінською») полягала в деякій лібералізації та демократизації господарської системи¹. Реформа передбачала перші кроки до нормальної ци­вілізованої економіки². Створювались науково-виробничі об'єднан­ня, виникали нові галузі промисловості (роботобудування, мікро-електроніка та ін), робилися спроби більш гнучкого планування. Реформа благодійно впливала на розвиток народного господарства.

¹ Іірайчевський М Конспект історії України — К., 1993. — С. 183.

² Карпенко И. Косьтшская реформа // Премьер изьестньїй и неизвестньїй. Воспо-
минания о А Н. Косьігине / Сост. Т. И. Фетисов. — М. 1997 — С. 19; Погодим А. А.
Предприятие как о&ьект управляющего волдрйствия государства в досоциалис-
тический и социалистический периодьі // История госудярства и права. — 2002. —
№3.-С. 33.

§ І. Авторитарна комаиОнаадмтістратилна система управління

Восьму п'ятирічку (1966—1970 рр.) було успішно завершено, а всі наступні п'ятирічні завдання розвитку народного господарства вже не виконувались. До початку 70-х років екстенсивні методи зрос­тання економіки в основному вичерпали себе, водночас науково-те­хнічна революція, що розгорнулася в світі, вимагала переходу до інтенсивних методів підвищення продуктивності праці, науково-те­хнічного прогресу. Зберігання ж командно-адміністративних мето­дів управління з їх надмірною централізацією та жорсткою регла­ментацією відіграло виключно негативну роль у цій сфері. Система виявилась несприйнятливою до нових форм управління та ігнору­вала позитивні аспекти реформи, які мали місце.

В умовах високих цін на нафту і газ на світовому ринку ра-лянська країна робила ставку на розширення продажу сировини¹. Проте в розвинутих країнах швидко відбувався процес створення енергозберігаючих технологій, ЩО викликало зменшення попиту на паливо і зниження світових цін на нього. Оскільки економіка УРСР входила до єдиного народногосподарського комплексу країни, то темпи занепаду в ній також набували катастрофічного характеру. За 15 років (з 1965 до 1980 р.) темпи зростання продуктивності сус­пільної праці в Україні зменшились більш ніж удвоє. Плани з біль­шості показників як у СРСР в цілому, так і в УРСР не виконували­ся, а якість значної частини промислової продукції не відповідала світовим стандартам.

Важке становище склалося в сільському господарстві. Нова політика щодо села, яку намагався розробити березневий (1965 р.) пленум ЦК КПРС, виявилася в цілому неефективною, хоч і сприя­ла вирішенню окремих проблем. Маючи родючі землі, наша країна перетворилась в лідера із закупівлі зерна за кордоном. Спроби ін­тенсифікації сільського господарства як головної ланки агропро­мислового комплексу шляхом широкого розвитку міжгосподарської кооперації, створення агропромислових підприємств і комплексів без урахування економічних і соціальних умов господарювання на селі, особистих інтересів працівників обернулися великими втрата­ми.

В умовах панування командно-адміністративної системи нега-ні явища давались взнаки і в соціальній сфері. Загальмування темпів зростання економіки у сукупності із залишковими принци­пами фінансування соціальних програм відбилося на рівні добро­буту народу. І хоча в двадцятиріччі, що розглядається, спостеріга-

¹ Зубкова Е. Ю. Ог 60-х к 70-м: влагть, общество. человек // История Отсчсствз: люди, идеи. решения Очерки истории Советгкого гпсударства / Сост. В. А. Коало». — Н. 1991. — С. 353—354.

Розділ 7. Держава і право України у 60-х — 80-х роках

лось підвищення заробітної плати трудящих, здійснювалось жит­лове будівництво, надавалась безкоштовна медична допомога, проте життєвий рівень народу в цілому залишався істотно нижчим, ніж у більшості розвинутих капіталістичних країн. Низький життєвий рівень десятків мільйонів радянських людей, відсутність ефектив­них стимулів до праці викликали процеси фізичної та соціальної деградації, наростання таких негативних явищ, як спекуляція, ко­рупція, алкоголізм, наркоманія та ін. СРСР, а разом з ним і Украї­на, впритул наблизилися до кризи соціально-економічноі системи. У другій половині 80-х років ця криза набула дуже гострого харак­теру¹.

Командно-адміністративні методи управління пагубно впли­нули й на функціонування політичної системи радянського суспіль­ства, її розвиток мав суперечливий і складний характер. Основною була суперечність між демократичною формою і бюрократичною сутністю політичної системи. Все це значною мірою пов'язувалось із замкненим характером політичної системи радянського суспіль­ства, який полягав у тому, що вичерпний перелік усіх складових елементів цієї системи визначався в конституційному порядку (спо­чатку це була Конституція СРСР 1936 р., а згодом — Конституція СРСР 1977 р.). Так, за Конституцією СРСР 1977 р. складовими еле­ментами політичної системи радянського суспільства виступали КГІРС, Радянська держава, профспілки, комсомол, кооперативно-колгоспні об'єднання, громадські організації. Згідно зі ст. 6 Консти­туції СРСР КПРС проголошувалась «керівною і спрямовуючою си­лою радянського суспільства, ядром його політичної системи, дер­жавних і громадських організацій» Тим самим було відкинуто вся­ке парламентське маскування тоталітарної держави — СРСР². Насправді це означало повне панування КПРС, точніше її партапа-рату, над усіма сферами життя радянського суспільства, в тому чи­слі над державою і державними органами, громадськими організа­ціями як складовими елементами політичної системи. Усередині ж самої КПРС в період застою відбувалися негативні процеси, що згубно впливало на політичну систему радянського суспільства³. Партійні лідери у деяких випадках відноплювали старі сталінські

¹ Історія Украпім: нове бачення: У 2 т. / 3» ред. В. А. Смолія — К... 1996. — Т. 2. —
С. 394

² Михальчепко Н. Хоанг Хай Банг, Политические (інститути как (інструмент иоли-
тіі'ієских и;ікожімических реформ // Сучасна українська політика: Політики і по­
літологи про неї / Редкол.: М. І. Михальченко. Ф М. Рудич — К., 1999. — С. 135.

¹ Детальніші* про це див.. Негативньїе процессьі в деятелиіости КІ1СС, Отстуалсшп от аматора норм ішртииной жи.іші // На іюроге криаиса: нарастаиие аастоЯньїх явлений в лартии и обществе. — М., 1390. — С 54—123.

1. Авторитарна камандно-адміністративіш система упра&нинм

методи керівництва і управління. Як і раніше, партія діяла усере­дині командно-адміністративної системи управління, піднімаючись над усім, даючи незаперечні установки і команди, підміняючи дер­жавні та господарські органи і втрачаючи специфічність як по­літичної організації. Практично існувало змішання функцій партій­них і державних органів, зрощення партійного і державного апара­тів. Для стилю і методів партійної роботи були характерними формалізм і бюрократизм, виконавчо-наказний стиль в житті пар­тії. Однією з уразливих сторін у функціонуванні КПРС виявилась кадрова політика. Імітація багатьма керівниками своїх службових функцій, підміна організаторської діяльності демагогією, поширен­ня протекціонізму, хабарництва, кумівства давали змогу людям, не гідним довіри, десятки років обіймати високі та відповідальні поса­ди. 70—80-ті роки були відзначені міцною стабілізацією еліти та припиненням її поповнення знизу. Система ставала замкненою і за­критою¹. Усіляко підтримувався культ Брежнєва, зберігалась і зміцнювалась система вождізму на всіх рівнях. Славослов'я на ад­ресу Брежнєва, розпочате ще на XXIV з'їзді КПРС, посилюетм н на XXV і досягає апогею на XXVI з'їзді КПРС. Культ Брежнєва ви­магав підтримання певних якостей особистості, відсутність яких відшкодувалась насадженням суто зовнішніх аксесуарів: чотири рази Герой Радянського Союзу, Герой Соціалістичної праці, мар­шал Радянського Союзу, лауреат Ленінської премії в галузі літера­тури, золота медаль ім. Карла Маркса, орден Перемоги тощо.

Вади в КПРС трансформувалися на усю політичну систему радянського суспільства, яка загрузла в бюрократизмі та продов­жувала втрачати гнучкість, здатність адекватно реагувати на сус­пільні процеси. Негативні явища в політичній системі радянського суспільства, в тому числі її головному елементі — Радянській дер­жаві, затушовувалися парадними фразами про всебічний розвиток демократії, що було не більше ніж демагогією. Найяскравіший при­клад цьому — прийняття Конституції СРСР 1977 р. і на її основі — конституцій союзних та автономних республік. Порядок прийняття Конституції СРСР 1977 р. був витриманий в демократичному дусі. Після розгляду Президією Верховної Ради СРСР і травневим (1977 р.) пленумом ЦК КПРС проекту конституції, він був оприлюднений для загального обговорення, що тривало майже чотири місяці. В пе­ребігу обговорення документа одержано близько 400 тис. пропози­цій², але врахована була лише невелика частина поправок, які но-

^: Ьерт Н. История советского государства 1917—1991: Пер. с фр. — М, 1992. — С 414. * Кукушкин Ю. С. Чистяков О. И. Очврк исгории Соаетской Конституции. 2-е изл, аоп — М, 1987. — С 195.

Розділ 7. Держана і право України у 60-х — 80-х роках

сили головним чином редакційний характер. Проект конституції знову обговорювався на пленумі ЦК КІІРС і 7 жовтня позачерговою сесією Верховної Ради СРСР його було затверджено.

Конституцію УРСР було розроблено у повній відповідності до Конституції СРСР і затверджено у 1978 р. Верховною Радою УРСР. Вихідними для змісту конституцій стали тези, що в країні побудо­вано суспільство розвинутого соціалізму і у зв'язку з цим наростає процес соціальної однорідності. Положення конституцій не врахо­вували реалій суспільного розвитку і не відповідали їм. Більшість з них мали декларативний характер. Наприклад, в Конституції СРСР відзначалося, що «вся влада в СРСР належить народові». Проте на­справді народ був відчужений від участі в управлінні державними і суспільними справами, а представницькі органи відтіснив апарат, який дедалі більше бюрократизувався. СРСР був псевдонародною державою. Конституція СРСР проголошувала широке коло прав і свобод громадян, присвятивши цьому окрему главу. Однак меха­нізм реалізації праь громадян був ненадійний, а то і взагалі відсут­ній. Для реалізації найбільш суттєвих соціально-економічних прав, наприклад права на житло або на охорону здоров'я, явно бракувало коштів, бо у фінансуванні соціальної сфери діяв залишковий прин­цип. Так. через убогість такої сфери, як охорона здоров'я, країна «розвинутого соціалізму» витрачала на підготовку лікаря вдео ро менше коштів, ніж високорозвинуті держави Заходу¹.

¹ Котляр М., Кульчицький С. Довідник ■ історії України. — К., 1996. — С 174 1.11;

2. Правовий статус УІ'СР як союзної республіки

§ 2. Правовий статус УРСІ* п. союзної республіки

* період, що розглядається, УРСР була складовою части-' ною Союзу РСР, правовий статус якої до жовтня 1977 р. визначався передусім Конституцією СРСР 1936 р. У дру­гій полонині 60-х років отримала перевагу тенденція зміц­нення нейтралістських мсад у багатьох сферах держав­ного, господарського і соціально-культурного будівництва. Згадані процеси торкнулися передусім економіки. Як відомо, вті­лення в життя у 50-ті роки системи територіально-економічних об'єднань — раднаргоспів — створило можливість для ефектив­нішої праці. Економіка країни почала розвиватися в умовах конку­ренції між підприємствами, впровадження передових технологій тощо. Раднаргоспи надавали деякий простір для ініціативи, стиму­лів до якнайраціональнішого використання місцевих ресурсів і кад­рів. Госпрозрахунок, самофінансування сприяли зростанню проду­ктивності праці, підвищенню рентабельності підприємств, напов-мю ринку товарами, зниженню цін. Але сталий економічний розвиток республік загрожував посиленням їхньої самостійності, •шму не тільки економічної, а й політичної, тобто послабленшш командно-адміністративноі системи. Тому були вироблені нові цен­тралізаторські підходи до керівництва економічним життям країни, вамічені грандіозні програми освоєння нових, економічних районів, нення «новобудов століття».

Верховна Рада СРСР прийняла 2 жовтня 1965 р. закон про зміни системи органів управління промисловістю країни, згідно а яким ліквідувалися республіканські Ради народного господарства та Ради народного господарства економічних районів. Водночас створювалася велика кількість союзних міністерств і відомств, які підпорядкували собі майже всю економіку союзних республік. Цен-тралістські засади запанували і в політиці з питань технічного про­гресу, капітальних вкладень, цін, оплати праці, фінансів, кредиту, ■ародногосподарського обліку, в системі органів управління, право­охоронних органів. Таким чином, відбувалася своєрідна колонізація союзних республік з боку центрального партійно-державного ке­рівництва країни.

Розділ 7. Держава і право України у 60-х — 80-х роках

2. Правовий статус УИСР як союзної республіки

В Конституції СРСР 1977 р., а також в конституціях республік велика увага приділялась проблемам правового статусу союзної ре­спубліки.

Конституції декларували широкі права республік, що знайшло своє вираження передусім в констатуванні наявності у союзної рес­публіки суверенітету. В ст. 76 Конституції СРСР зазначалось: «Союзна республіка — суверенна радянська соціалістична держа­ва, яка об'єдналася з іншими радянськими республіками в Союз Радянських Соціалістичних Республік». Сутність суверенітету сою­зної республіки визначалась у її верховенстві, повновладді, незале­жності і самостійності щодо інших держав і суспільних інститутів внутрішнього та зовнішнього характеру. За республікою як суве­ренною державою закріплювалось право мати свою конституцію, розроблену і прийняту Верховною Радою республіки. Важливою ознакою суверенітету республіки було те, що вона мала право вступати у відносини з іноземними державами, укладати з ними договори і обмінюватися дипломатичними та консульськими пред­ставниками, брати участь у міжнародних організаціях (ст. 80). Го­ловною гарантією суверенітету союзної республіки було закріплен­ня за нею права вільного виходу із складу Союзу РСР. Як суверен­на держава союзна республіка, поза можами, зазначеними в ст. 73 Конституції СРСР, самостійно здійснювала державну владу на сво­їй території.

Конституція СРСР, заявляючи про сутріпт-т союзної рес­публіки, водночас багато уваги приділяла забезпеченню і гаранту­ванню суверенітету Союзу РСР, що практично означало консерва­цію централізму в упраилііші державою. До гарантій союзної дер­жавності належали, наприклад, загальногпммш- громадянство, прин­цип відповідності основних положень республіканського законодав­ства Конституції СРСР і загальносоюзному законодавству, пріори­тет загальносоюзного закону в ризі його колізії з республіканським законом. Стаття 73 Конституції СРСР до виключного ведення Сою­зу РСР відносила црфОКІ коло питань у таких галузях, як оборона, транспорт, зв'язок, енергетика та ін. Конституція СРСР передбача­ла бюрократичну нонадцентраліаацію в тих галузях, де це суттєво обмежувало права республік, передусім економіку і бюджет, фор­мування народногосподарського плану. У період, що розглядається, склалась негативна практика, коли союзні органи і організації ча­сом привласнювали ВОМОМШИНИ союзних республік, ігнорували або порушували їхні права. Так, відповідно до ст. 7Н Конституції СРСР найвищі органи державної влади СРСР повинні були забез­печувати єдність законодавчого регулювання на всій території СРСР,

встановлювати Основи законодавства Союзу РСР і союзних респу­блік. Всупереч цьому положенню мали місце випадки, коли союзні органи державної влади приймали не Основи як основоположні за­гальносоюзні акти, а правові акти, які у повному обсязі регулювали ті чи інші суспільні відносини, в тому числі з питань спільного відання Союзу РСР і союзних республік. В діяльності союзних орга­нів державної влади й управління траплялись також випадки, коли вирішувалися питання, цілком віднесені до відання союзних респу­блік¹. Водночас Конституція СРСР не передбачала механізму, за допомогою якого республіка могла б протистояти тиску з боку за­гальносоюзних відомств. Замість надання союзній республіці права самій захищати власний суверенітет, Конституція СРСР фіксувала в ст. 81, що «суверенні права союзних республік охороняються Со­юзом РСР». Не мало реального значення й представництво союзних республік в загальносоюзних органах. Зазначене стосується такої гарантії суверенітету союзної республіки, як її право на вихід зі складу СРСР, але фактично це була лише декларація. Досить ска­зати, що законодавчий порядок реалізації права на відділення у період, що розглядається, навіть не був розроблений.

Таким чином, правовий статус УРСР як суверенної держави в досліджуваний період в усіх сферах життя був фікцією. Для УРСР перебування у складі СРСР мало своїм наслідком заглиблення рес­публіки у євразійський політичний та економічний простір, виник­нення стану її всебічної залежності². Щодо України союзний центр проводив політику відвертої русифікації³.

Тиск і диктат союзних структур, понадцентралізація управ­ління знаходили своє відображення і в системі державного апарату, і в системі законодавства, які функціонували в Україні у другій по­ловині 60-х — першій половині 80-х років.

^: Погорілко В. Ф. Національно-державний устрій СРСР. — К. 1989 — С 17.

² Українська державність у XX столітті: Історико-політолопчний аналіз / О. Дерга-

чов (кер авт колективу) — К. 1996. — С. 295. 'Новітня історія украіни (1900—2000): Підруч. /АГ. Слюсаренко, а 1. Гуссв,

а П Дрожжин та ін — К., 2000 — С. 468.

45»

І'озділ 7 Держава і право України у ііО-х — 80-х роках

3. Державний апарат

§ 3. Державний апарат

ІІтГ двадцятиріччі, ще розглядається, в Україні функціонував розгалужений державний апарат. Його організація і дія­льність юридично регулювались Конституціями СРСР і УРСР, іншими правовими актами, а фактично — рішен­нями з'їздів, пленумів ЦК КГІРС, Компартії України, ін­ших партійних структур. Найвищим органом влади республіки М Конституціями УРСР 1937 р. і 1978 р. вважалася Верховна Рада УРСР, яка форму­валася на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Депутатом Верховної Ради УРСР міг бути обраний громадянин республіки, якому виповнилося 21 рік, а за Конституцією УРСР 1978 р. — 18 років. Верховна Рада УРСР мала право вирішувати усі питання, віднесені до відання Української РСР, а також створювати підзвітні їй органи. Основна організаційна форма діяльності Верховної Ради УРСР — сесії (чергові та позаче­ргові). Передбачалось скликання чергових сесій Верховної Ради УРСР двічі на рік. Діяльності Верховної Ради в період, що розгля­дається, найбільшою мірою було притаманне поєднання законодав­ства зі здійсненням державного управління і контролю.

Допоміжним органом Верховної Ради були постійні комісії. В досліджуваний період їх кількість постійно зростала. На першій сесії Верховної Ради УРСР шостого скликання (1963— 1967 рр.) бу­ли додатково сформовані комісії: важкої промисловості і машино­будування, легкої і харчової промисловості, будівництва, транспор­ту і зв'язку, комунального господарства і побутового обслуговуван­ня, з питань науки і культури¹. Окремі зміни и систему комісій вносилися і в наступні роки.

Дата добавления: 2015-05-22