Періодизація історії філософії України. 7 страница

Історія - життя роду людського, що знаходить своє втілення в житті народу. Сутність людства складається з тих самих стихій, що і сутність кожної люд: духовної (релігія, духовна, розумова діяльність) і тілесної (промислової,, торгової діяльності). Політична історія є історією боротьби взаємних відносин осіб, які відображають життя людства. Кожний народ має свою історію і проходить три періоди розвитку дитячий("стихія племені» -перевага фантазії), зрілість(організоване тіло -розсудливості,) і старість(стихії вичерпуються-розуму). Політ буття народу завжди відображує буття його внутрішніх духовних і промислових сил.

51. Шеллінгіанські мотиви у творчості Й.Міхневича.

Професор Київської духовної академії, з 1839 р. професор філософії Рішельєвського ліцею. Філософію розглядав як науку свідомості. Оскільки в свідомості все концентрується в центрі нашого духу, то виходить в оточення предметів, які існують поза нами, то піднімається до начала, яке найвище за все і містить в собі все. В свідомості наявні три суттєвих елементи: "Я" — суб'єкт, що усвідомлює; "не-Я" — предмет усвідомлення і обмеження свідомості (світ); абсолют — перша вина того, хто усвідомлює, і усвідомлення (Бог). Філософія має відношення до всіх цих трьох елементів і постає наукою, що вивчає всезагальні начала, початкові форми, вічні закони. Розумова діяльність (як в усьому людстві, так і в індивіді) проходить різні стадії самопізнання: промислове задоволення потреб, появу загальності і громадянства, надлишку штучності і просвітлення істини, коли людина творить науку за наукою, витворює раціональну "Науку Наук — Філософію". Джерелом ф-ії є свідомість.Фі-ія постає не тільки як знання суб'єктивне (підметне), а й предметне ("прилежательиое"), оскільки без знання предмета, який пізнається, не буває знання суб'єкта пізнаючого. Прагнучи у своєму баченні поєднати все з собою і все з усім, свідомість (розкриває свою діяльність в трьох актах: прагненні від себе до не-себе (від Я до не-Я, від людини до світу), від не-себе до себе І від світу людини до першої вини усього — Бога. Це свідчить про те, що філософія є наука не емпірична, а умоглядна, випливає з ідеї, хоча це не перешкоджало йому стверджувати, що основою всіх наукових знань є душа з її силами і діями, а в самому стані розуму важко відокремити природне від надприродного, визначити межі і показати ступінь природної діяльності розуму.

Співвідношення науки і релігії, філософії і релігії - теїстичні позиції. Першою і основною істиною, на якій тримається все наше знання, є істина буття Божого — "Бог є верховне начало і останній кінець усього". Наявність цієї істини, з одного боку, обмежує розум, а з другого — відкриває можливості подолати цю обмеженість, адже те, чого не може розум, відкривається у слові божому, а чого не може зробити людина, те робить Бог. Сама філософія має два закони: природи, неписаний закон розуму, і закон писаний, покладений божими заповітами у Св. Письмі, в якому викладені Об'явлення Христового вчення. "Перебираючи помилкові одкровення людина прийшла нарешті до Одкровення істинного; розум людський віковими досвідами переконався, що те джерело істини, яке він довго шукав, але ніколи не знаходив, є одне Св. Письмо, і плодом цього переконання була віра розуму в Христове Одкровення, яке, з одного боку, розкривало перед ним таку глибину істини, про яку, залишений самому собі, і мріяти не смів, а з другого — розв'язувало для нього ж найважливіші питання, над виясненням яких даремно трудився він протягом декількох століть". Звідси вимога Міхневича, щоб гордий розум людини не піднімався над розумом Бога, а був у належній слухняності віри. Цілком зрозуміло, що в цій вимозі виявилась не просто традиція релігійно-духовної філософії, якій повинен був слідувати Міхневич, а й обмеженість та неспроможність німецької класичної філософії, в тому числі й шеллінгіанства, дати відповідь на ряд питань як онтологічного, так і гносеологічного характеру. Це усвідомлював і він сам, прагнучи вийти за межі шеллінгіанства, звертаючись до інших систем німецької філософії, завдяки чому виробляв елементи історичного підходу до співвідношення етапів розвитку філософської думки, що вже було якісно новим в її осмисленні. Свідченням цього може бути висока оцінка Міхневичем філософії Гегеля, заслугу якої він вбачав у перетворенні філософії в науку абсолютного саморозвитку думки, науку свідомості.

52. Елементи романтизму в Україні другої половини XIX ст. (О. Потебня).

Романтизм сприяв пробудженню укр нац свідомості, продовжував зберігати свій вплив в Укр, коли на Зх поступився ін культурним течіям. Звернення до минулого, спроби через його осмислення знайти вихід на сучасність. Олександр Потебня. Мовознавець, фольклорист, етнограф.Спрямованість досліджень:походження мови, взаємозв'язок мови та мисл.Його не задовольняли як побудови нім класичної філософії. Піддає критиці суб'єктивний і об'єктивний ідеалізм за те, що перший приймає предмети і явища природи за втілення їх ідей, а другий заперечує об'єктивне існування світу. На осн досягнень сучасної йому науки він стає на шлях визнання первинності матерії і вторинності свідомості, стверджуючи, що властивості предметів, ї не можуть існувати в окремій ідеальній сутності від самих предметів. Визнаючи детермінізм (всезагальний універсальний зв'язок предметів і явищ світу), вказує на об'єктивність причинно-наслідкових зв'язків та відносин, на те, що матерія містить причину в самій собі, де мислення ідеальне є властивістю матерії. Осн пізнання - чуттєвий досвід з об'єктивної реальністі.

АЛЕ чуттєве сприйняття не дає нам знання субстанції, якості і дії, загального і необхідного, того, що становить фундамент науки. Це стає можливим завдяки наявності у людському мисленні раціональних форм пізнання. <-Кант, проте на відміну від нього П. заявляє, що визначальну роль у мисленні відіграє слово, мова. Лише завдяки мові люд. змогла піднятись до вершини наукової діяльності і творчості. Тільки мова є засобом утворення понять, без яких неможлива ніяка наука.

Романтизм у тв. П.: Заява про те, що світ можна сприймати через мову, вона формує думку, дали змогу йому побачити у міфі, фольклорі, літ похідні по відношенню до мови моделі системи.

Для П. (як і для романтиків) мова не є ізольованим феноменом. Вона нерозривно пов'язана з к-рою народуВ мові закладено творчі потенції, кожний акт мовлення є творчим процесом, в якому повторюється не готова істина, а відбувається процес породження нової. Творцем мови є народ. Мова породжується "нар. духом", який зумовлює нац.специфіку мови. Романтизм у соціал ідеях: визначав вирішальну роль праці та знарядь виробництва у становленні сусп, наголошував, що саме за рахунок мови і знарядь праці люд виділилася із тваринного світу. Основу сусп прогресу вбачав у нагромадженні і передачі знань від покоління до пок, де інтенсифікація сусп прогресу залежить від того, хто здійснює передачу знань, в яких верствах сусп проходить їх нагромадження. Майбутнє людства є потребою людини, бо без такої віри люд по-людському існувати не може.

Вирішальне значення нар мас у сусп розвитку, звертав увагу також на роль та значення особи в істор процесах. Розвиток цивілізації відбувається в інтересах усього людства. Виступав проти спроб використання досягнень цивілізації для пригноблення інших народів, стверджуючи, що подібні дії наносять шкоду всьому людству. Осн принципи у взаємовідносинах між народами - рівноправність і взаємоповага.

53. Феномен духовно-академічної філософії в Україні XIX ст.

Ідеї романтизму в УКР. були далекими від професійного філ. рівня, тяжіючи швидше до чуттєво-емоційного, символічного сприйняття світу, ніж до його духовно-теоретичного осмислення. Проф філ культура створюється на кафедрах академічних закладів як світського, так і духовного напрямів. Ставлення до філ. в Рос імп., було неоднозначним. Викладання ф-ії в університетах двічі було заборонено (1809, 1850) як такої, що призводить до нігілізму. Виключалось у викладанні ф-ії все те, що не могло бути обгрунтованим Св. Письмом. В університетах та інших навчальних закладах (за винятком дух. академій, де зберігалися курси історії ф-ії, метафізики, етики, у зв'язку з чим у повному розумінні цього слова "академічною" можна називати ф-ію саме цього типу навчальних закладів) курс філософії зводився до логіки та психології. В придушенні вільного філософствування того часу значну роль відігравала православна церква, проводячи реакційну політику. У 1817 р. Міністерство народної освіти було об'єднано з духовним відомством, професори філософії піддавалися суворій цензурі, яка виключала всі елементи вільнодумства, що виходили за окреслені духовним відомством межі. У разі виходу за такі межі професор філософії позбавлявся свого місця, незважаючи на свій професіоналізм, лояльність до царського уряду і православної церкви. Пригнічена згори філософія замикається в собі. При цьому імен філософів, як українських, так і російських (загалом всі вони, як уже зазначалось, були російськомовними), ніхто не знав Однак при всіх заборонах і стримуваннях філософія прокладала собі дорогу, чому сприяло відкриття навчальних закладів, поширення та осмислення ідей західноєвропейської філософії, зокрема німецької класичної, що водночас ламало старі традиції, стереотипи й типи філософствування. Певною мірою на цей процес вплинула і діяльність П. Лодія — українського філософа, професора Львівського, а потім першого професора філософії Петербурзького університету.Відкриття Київської духовної академії –значна подія в становленні проф. ф-ії- відбулося 28 вересня 1819 року. Більшість студентів академії була дітьми священнослужителів, що зумовлювалось спеціальними указами Святого Синоду та Київської консисторії, згідно з якими священики зобов´язувались віддавати своїх дітей на навчання під загрозою штрафу, позбавлення парафії і навіть переведення у селянський стан. Схильність до платонізму й одкровення була притаманною КДА, вона реалізувалась у працях випускників і викладачів КДА: у перекладі та історичних, філологічних і філософських коментарях В. Карпова до праць Платона, у творах І. Скворцова, зокрема у праці «Про філософію Плотіна»; Й. Міхневича «Про успіхи грецьких філософів...»; багатотомному проекті О. Новицького, ідеєю якого була єдність платонізму й одкровення; працях П. Юркевича, П. Авсенєва, П. Ліницького. Філософська спільнота КДА мала науковий вплив. І. Скворцов здійснив у викладанні ф-ії перехід від традиційного вольфіанства до кантіанства та інших філософських систем. Він, як і О. Новицький, П. Авсенєв, С. Гогоцький, працював професором в Університеті Св. Володимира і зробив, на думку українських істориків В. Шульгіна та М. Владимирського-Буданова, внесок у розвиток філософії. Автором першого в Росії багатотомного видання з історії філософії був О. Новицький, автором першого в Росії філософського словника — С. Гогоцький. Кращим перекладачем праць Платона у XIX ст. був В. Карпов, а Й. Міхневич переніс філософські традиції КДА до Рішельєвського ліцею, де вплинув на зародження фундаментальних ідей «філософії загальної справи» тодішнього студента М. Федорова. Відчутним був вплив П. Юркевича та В. Соловйова, які працювали у Московському університеті. Представники Дух ак. ф-ії: П.Лодій, Й.Шад, І.Скворцов та В.Карпов, П.Авсенєв, О.Новицький, С.Гогоцький. Репрезентаторами академічної філософії в Україні виступили Харківський університет, РішельєвськиЙ ліцей (Одеса), Київська духовна академія, Університет Св. Володимира.

55. Філософські і соціально-політичні ідеї Й.Шада.

(1758 -1834) Освіта: в єзуїтській школі. У Харківському університеті читав курс логіки. Твори: підручник з логіки («Institutiones …»), курс природного права. У 1816 р. за пропаганду шеллінгіанства був висланий з Росії. Філ погляди змінювалися впродовж діяльності. Деякий час він спирався на твори Канта. З одного боку, кантівська філософія приваблювала Його ідеєю свободи та гідності люд, а з другого — відштовхувала приниженням розуму, підпорядкуванням розуму вірі, що, вело до "дух рабства". Від Канта Шад переходить до філософії Фіхте. В подальшому відходить від фіхтеанства, стає послідовником Шеллінга, зводячи філософію до абсолютної тотожності суб'єкта та об'єкта. // У поглядах на природу переважає пантеїзм. Природа матеріальна, а вся матерія наділена двома силами, які і є її джерелом розвитку. Це позитивні і нег сили, що існують як в неорганічній, так і в орг природі, а також у люд суспільстві, тільки по-різному виявляються. В неорганічній природі вони проявляються у вигляді притягування і відштовхування, в орг — подразливості і відчуття, а у сусп — як бажання і здатність мислити. Спосіб прояву і продукування, який ми спостерігаємо в орг царстві, має місце в усій природі, бо ніщо не відбувається без сутичок і безперервної боротьби двох видів, протилежних один одному. Завдяки цьому все в природі поєднується, зв'язується, вона стає одним організмом, не перестаючи народжувати нові і нові покоління, знаходячи в цьому задоволення, ніколи не старіє і не буває безплідною. Із старості тут народжується юність, із самої смерті б'є ключем нове життя. Не сприймав гносеологічних установок Канта, вважаючи, що вони приводять до антиномій, в яких все зводиться до взаємовиключення, тоді як протилежності мають бути в єдності. Існує тільки один розум, а різним він здається через те, що виявляє себе у різних функціях — як теоретичний і практичний, між якими не існує абсолютної протилежності. Сам І. Б. Шад розглядав розум дещо теологічно, як відображення "абсолютного розуму", що є творцем світу. Однак, долаючи кантівський апріоризм, закони і принципи логіки, він виходив не безпосередньо з розуму, а з дійсності, доводячи здатність розуму пізнавати речі в собі, абсолютне.Пізнання:єдність чуттєвого і раціонального. Чуття —канал, яким здійснюється зв'язок з дійсністю і саме за їх допомогою формуються категорії як для діяльності розсудку, так і для діяльності розуму. Перший має справу з досвідом, об'єднує протилежності лише формально, другий — з ідеями, які вносять у світ єдність. Розум є і в функціях мислення, І в функціях хотіння, бо у першому випадку він робить реальне ідеальним (розумне реальне), а в другому — перетворює ідеальне в реальне (здійснює ідеальне). З-н розвитку як основний закон природи, лежить в основі походження люд, соціальних процесів. У своєму розвитку люд. проходить три етапи: тваринний, природний та моральний. Критично ставлячись до договірної теорії походження держ, обстоював ідею природного права. Вищим законом в суспільстві він вважав закон абсолютної свободи: «люд. володіє абсолютною свободою в тому розумінні, що вона здатна панувати над собою, спонукати себе до таких дій, до яких не може бути примушена зовнішніми силами».Природне право є вічним. Якщо з-нодавство в суспільстві суперечить розуму або людина обирає його не за своєю волею, вона потрапляє в рабство. Рабство —вища форма насильства, люд починають розглядати як річ, а це суперечить природ праву. Ліквідувати такий стан можна через пропаганду правових ідей, самовдосконаленням людини, бо природа людини і визначає закони сусп. Звідси засудження Шадом усіх форм деспотизму, вимоги свободи совісті, думки, свободи університетської освіти, заборона рабства.Основу прогресивного розвитку людства вбачав в його різноманітності, де умовою нормального життя кожного організму є протилежність між його частинами, вільне діяння і протидіяння націй, їх протилежність, що залежить від клімату, культури, звичаїв, різних тілесних та духовних здібностей. Будь-яке прагнення до вдосконалення згасає, коли знищується різниця між народами. Нація, яка підкоряється іншій навіть з прагнення вічного миру, виявляє своє падіння і заслуговує всі ті нещастя, які на неї можуть впасти.

57. Філософські ідеї І.Скворцова та В.Карпова.

Іван Скворцов одним з перших здійснив перехід від традиційного вольфіанства до кантіанства більш вільного і нового самостійного філософствування на основі глибокого і багатоманітного знайомства зі світовими філософськими ідеями. Особливою повагою у С. користувався Кант, творами якого він особисто поповнив бібліотеку академії. Гегель не подобався йому за раціоналізм" в якому православно-академічна філософська традиція вбачала деїзм. Крім історії ф-ії він читав також дворічний курс логіки, психології, метафізики та моральної ф-ї.Спрямованість поглядів І. Скворцова розкриває його промова "Про метафізичні начала фі-ії. "Ісус Христос, — зазначається в ній, — є єдиним вчителем істини для всіх істот розумних. Поза його світом немає істини — сліпа та філософія, яка не визнає його; нерозумна та мудрість, яка відкидає вчення одкровення. Ми — християни, і нам непростимо знати краще фі-ію Арістотеля чи Платона, ніж фі-ю Ісуса". Першоосновою світу є Бог. Мислений дух людський не є істота абсолютна і творча. Істина завжди дана, нами сприймається і пізнається. Першим відношенням духу до істини є відношення сприймання, чуття. Безпосереднім чуттям істини є віра, і ця перша форма пізнання — основа усього його розвитку. Наступний ступінь — розуміння безпосереднього змісту істин віри, виведення її на рівень знання. Звідси виникають наука і ф-ія. Це знання не є запереченням будь-якого первинного, даного у свідомості. Філософ, який відкидає віру, сам не заслуговує на довір'я. Ф-ія має грунтуватися на вірі, визнанні деяких позитивних у своїй розумній природі покладених Богом істин. Завдання філософії полягає в тому, щоб через аналіз розумової природи нашого духу відкрити в них елементи істини, очистити їх від домішок і викласти у точних і ясних поняттях. Проте людський розум не може зупинитися на цих початкових істинах, а прагне до повного і всебічного пізнання цілісності всіх речей, повної досконалості істини. Та саме тут С., поставивши питання, чи може люд. розум досягти такої системи знання, яка б задовольняла його прагнення до істини, доходить до негативного висновку, йдучи, як і Кант, шляхом підпорядкування розуму силі божого духу, де не у філософії, а в Ісуса Христа знаходиться Мудрість мудрості, Істинна філософія. Василь Карпов.Учень Скворцова. Освіта: Київська дух. академія, викладав філософію. Погляди мали теїстичний характер, проте він зробив значний крок у засвоєнні європейських методів викладання філософії, якими змінював церковнослов'янську традицію і схоластику, вольфіанство. Крім Платона (на формування поглядів вплинула фі-ія Канта і Гегеля. Ф-ія- наука, що розглядає буття одним гармонічним цілим у надчуттєвому або мислимому, оскільки воно може бути виведене із свідомості і виражене в системі. Її завдання - знайти закон гармонійного буття Всесвіту і вказати в ньому місце, значення і відношення людини. Таке розуміння ф-ії грунтувалось на двох принципах: самосвідомості і об'єднання всіх наук в одне ціле, а відповідно дослідження буття не в чистому вигляді, а в цілому бутті, що вже само по собі підносить нас над досвідом і вводить в метафізичне. Останнє, на його думку, не є ні фізичним, ні духовним, оскільки дійсне духовне, поєднуючи в собі повноту досконалості, виступає абсолютним, безумовним і безконечним, стоїть вище від умов людського буття і діяльності. Людина також не є ні фізичним, ні духовним. Вона — результат взаємного обмеження того й іншого. Галузь метафізичного, яка не є духовним, не є недосяжною і, не будучи фізичним, є доступною почуттям. Вона є особливою сферою надчуттєвості з боку цих начал. Свідомість є началом буття і пізнання. Психологізуючи останнє, першим моментом пізнання він вважав людину, а першою наукою в галузі філософії виділяв науку про самосвідомість, самопізнання, або чуттєве в сфері мислення. Залишаючись релігійним мислителем, користь філософії вбачав у тому, що істинна філософія-діє як настанова релігії і політиці, відкриваючи суттєві вимоги людської природи, узгоджується з ними, а також із законами віри та умовами життя.

58. П.Авсенєв як представник київської духовно-академічної філософії.

У сфері надчуттєвого, про яке не було однозначного тлумачення в Св. Письмі, шукав основу вільного філософствування П. Авсенєв (архімандрит Теофан). В академії і університеті, де читав курс філософії і психології, він користувався репутацією філософа живого діяльного розуму, добре обізнаного з новітніми літературними джерелами, а водночас людиною високого релігійного почуття і переконання.

Філософські погляди П. Авсенєва формувались під впливом Платона, Плотіна, Беме, батьків церкви — Макарія Єгипетського та Ісаака Сірина, ідей шеллінгіанства в інтерпретації Шуберта. За висловом Г. Шпета, під впливом останніх він відчув потяг до встановлення таких порядків життя, які зближували б фізичне і духовне, а отже, земне і небесне. Однак і таке роздумування, звичне для християнської філософії, про субстанцінність душі, відображення в ній божественного образу, не прикрите охоронними прищепленнями благодатних гіпотез, загрожувало спокоєм ортодоксальній теології. І тільки Авсенєв почав викладати свій курс в дусі шубертівського шеллінгіанства, то відразу відчув реакцію з боку тих, хто уважно стежив за розвитком і спрямуванням філософської думки в академії, що примусило його переробити курс, просити вибачення у начальства за помилки. Про цю подію не забули нагадати навіть на урочистому зібранні, присвяченому 50-річчю академії, коли уже самого П. Авсенєва не було в живих.

Пропагуючи теологічний геоцентризм, визнаючи причиною усього сутнього Бога, Авсенєв вважав, що земля є центром усього Всесвіту, створеного Богом, а все в ньому має свій дух, який є витлумаченням волі Творця. Людину він розглядав як живий союз Творця і тварі, де твар досягає своїх пристрастей, а Бог (творець) — мети свого творення. Будову душі ділив на три відділи: видозміни особи, безособовий стан і стан повного розвитку. Під психологією розумів науку, предметом якої є пояснення будови і життя душі, щоб привести людину до стану істинного самопізнання. Основними методами психології вважав спостереження, умоглядність, одкровення. Умоглядну психологію Авсенєв пов'язував з філософією, вважаючи, що вона є частиною філософії, оскільки психологічні ідеї порівнюються з філософськими, перевіряються на них, тоді як без психології філософські ідеї виступають мрійливими і безпідставними. Звертаючись до історії філософії, П. Авсенєв вважав, що на відміну від західного, що грунтувалося на індивідуальностях, російське життя є прошарком племен, які надають йому універсальності, внаслідок чого в Росії не може бути сприйнятою ні умоглядна німецька діалектика, ні емпірична англійська філософія. В Росії філософія завжди буде релігійно-духовною.

Релігійно-духовну філософію, яка розвивалась в стінах Київської духовної академії, треба сприймати критично. Однак ця критичність не має зводитися до пошуку вад як дійсних, так і бажаних з погляду критикуючого, звинувачень у тому, що той чи інший мислитель чогось не зробив, не "дійшов", не "піднявся". Тут насамперед треба враховувати ті умови, в яких розвивалась релігійно-духовна філософія в Україні. А вони були не дуже сприятливими. Слід враховувати і те, що рівень філософствування залежав від особистості філософствуючого. Адже крім названих професорів Київської духовної академії були й інші, такі як К. Грузін, А. Шикотов, В. Курковський, Д. Поспєхов, П. Рублевський, М. Троїцький (останній, перейшовши до Казанського університету, видав кілька філософських трактатів), які не залишили помітного впливу на розвиток філософської думки і яких колишні студенти академії знали тільки в "обличчя". Були й такі, що працюючи в академії, а пізніше перейшовши до університетів, принесли заслужену славу академічній філософії в Україні — Й. Міхневич, О. Новицький, С. Гогоцький, Р. Юркевич, П. Ліницький та ін.

59. О.Новицький – перший професор філософії Університету Св.Володимира.

Після закінчення навчання у Київській духовній академії Орест Новицький вчителював у семінарії в Переяславі, був доцентом Київської духовної академії, а з 1837 по 1850 р. — професор Київського університету.

Зміст філософії, на думку Н., закладено у глибинах нашого власного духу. Філософія, народжуючись у дусі, освітлює його світлом ясної думки. Свідомість на шляху до пізнання власної сутності «виходить з себе», звертаючись до оточуючої її дійсності як предмета пізнання. Але в філософії свідомість обертається, звертаючись до себе, перетворюючи себе на центр, а оточуючі предмети – на периферію пізнання. І свідомість, і навколишні предмети відбиваються у нашій свідомості лише ідеально, а не реально, тому що дійсне буття речей не залежить ані від нашої свідомості, ані від пізнання. «Світ ідей є батьківщиною філософії». Адже філософія звертається до вічного, неперехідного, необмеженого, незмінного, сутнісного, а це все віддзеркалюється лише в ідеях. Світ всезагального підвладний лише розуму, а не досвідові. Але досвід не відкидається у процесі пізнання — він завжди непорушно з'єднаний з умоспогляданням. Досвід дає зміст, умоспоглядання — форми, закони.

Шлях пізнання розпочинається з чуттів. Те, що закладене як можливість розумового пізнання на рівні чуттів, виявляється за допомогою розсудку. Вищою формою пізнання є розум. Процес філософського пізнання здійснюється діалектичним шляхом, через боротьбу різних систем, думок та ідей. Це розмаїття і внутрішня суперечність знімається у філософії, яка репрезентує підсумок попереднього розвитку.

Н. стверджує, що розум, який безпосередньо вводить нас у реальне життя духу, обґрунтовує три головні ідеї: ідею істинного — того, що у світі духовному є; ідею доброго — того, що має бути у світі явищ стосовно світу вищого; й ідею прекрасного — того, що може бути у світі явищ за умови відношення цього світу до вищого порядку речей. Процес розкриття ідей здійснюється шляхом поступового прояснення їх, рухаючись від первісної невизначеності до ясної свідомості. Головними етапами на шляху цього процесу є: а) сприйняття ідей розуму серцем, що породжує відчуття істинного, доброго, прекрасного; б) з сфери почувань ідеї переходять у фантазію, де вони утворюють зміст природної релігії. Ідея істини постає предметом вірування, ідея добра — релігійного діяння і сподівання; ідея краси — релігійної символіки і сердечного прагнення; в) на-ступний етап позначений діяльністю розсудку, який виражає ідеї за допомогою понять і суджень; г) діяльність розсудку продовжує розум, який синтезує поняття розсудку в ідеї закону, мистецтва й науки. Закон як вираз добра розвивається законодавством; мистецтво як вираз ідеї краси розкривається у мистецьких витворах; а наука як вираз істини — у системах науки наук — Ф.

Однак цей етап не є останнім, він не може дати повне задоволення ідеальним прагненням серця. Це виявляється досяжним лише у релігії Одкровення, яка є вищий синтез закону, мистецтва і науки.

Спеціальну увагу Н. приділяв питанню про проблему «корисності» філософії. Саме на міркуваннях з огляду на утилітарну «корисність» філософії, насамперед, зважаючи на політичні інтереси, формувався підхід до неї різних ідейних течій, що діяли на арені тогочасної Російської імперії.

Обстоюючи право самостійного існування філософії, Н. доводить, що філософія не може бути шкідливою чи небезпечною для держави чи релігії, оскільки сфера її діяльності не збігається з жодними практичними цілями. У цьому розумінні філософія не лише не шкідлива, а й не має ніякої користі. Погляд щодо ідеї корисності відповідає найнижчій стадії культурно-історичного розвитку. Вище стоїть ідея правди. Ще вище — ідея прекрасного. Її перевищує ідея Бога і природної релігії. Наступний етап пов'язано з ідеєю істинного. Саме на цій стадії на зміну природній релігії приходить філософія. За нею приходить релігія Одкровення.

Згадувана формула про сумнівну корисність і можливу шкоду філософії слугувала підставою для заборони викладання філософії в університетах Російської імперії.

60. С.Гогоцький як історик філософії.

Твори: "Слово о прогрессе", "Философский лексикон","Введение в историю философии». Проводив засвоєну укр. академічною філософією ідею історизму. Свої погляди називав теїстичними. Ф-ія - процес зусиль думки піднести до єдності і чіткого усвідомлення того, що дане в різних формах нашої свідомості і життя. Вона є вищою формою люд. свідомості до осмислення тих чи інших стихій, з яких складаються першозбудження в кожній живій істоті. Виникнення ф-ії пов'язував з активністю свідомості, інстинктом людини.Залежно від постановки конкретних проблем ф-ія, постає логікою; фізикою. Ф-ію розглядав у стані постійного розвитку(поступового здійснення або переходу в явище можливості, що передує розвитку.) З поняттям "розвитку" пов'язує поняття "історія", розглядаючи саму історію як досягнення морального світу, який завершує розвиток світу фізичного, і своїм плодом дає сенс і дух масі фізичної природи. Без моральності, яка усвідомлює свою мету і свої цілі, призначення всієї природи, фіз. світ був би, як тулуб без серця і голови. Ключ до історії він вбачає в глибинах моралі та релігії, самосвідомості та почуттів.Істор. Фі-ії відображає більше ніж історія людського життя, а саме: суттєву властивість розвитку внутр життя свідомості істоти на осн ідеї розвитку, яка властива духові. За Гегелем, уся історія філософії є розвиток абсолютного духу, який здійснюється за законами діалектики, що зумовлюються абсолютом або чистим мисленням. Осн помилка цього методу, за Г., полягає не просто в мрійливості уявлень про дух і про мислення, а й у тому, що він суперечить самому розвитку. Історичний розвиток філософії постає розвитком мислячої свідомості, а за діалектичною системою Гегеля мислення в своєму розвитку уже знає всі стадії цього розвитку. Якби це було дійсно так, то не було б самої історії філософії і, мабуть, невипадково, зазначає С. Гогоцький, що "у Гегеля останній період історії філософії і філософії історії видаються закінченими, такими, що завершує собою всебічний розвиток думки і життя". У розкритті спрямованості історико-філософського процесу виходить з того, що мислення не творить із нічого сукупності своїх істин, а грунтується на розвитку освіти, культури, науки, де кожна епоха характеризується відношенням мислячого духу до буття. Історію філософії поділяє на 2 періоди: від іонійських шкіл до неоплатонізму та філософії, започаткованої у XVII ст. Беконом і Декартом, яка продовжилась в останню добу філософським ідеалізмом в Німеччині. У розвитку історії ф-фії виділяв Канта, ф-ія якого стала перехідною ланкою між попередніми періодами і XIX ст. Заслугу Канта вбачав у критиці однобічності і догматичності реалізму, в тому. Основним недоліком Канта називає протиставлення матеріального світу і чуттєвої волі, відсутність зв'язку і переходу між ними такою ж мірою, як між розсудком і розумом, розумом чистим (теоретичним) і практичним.

Дата добавления: 2015-05-22