Періодизація історії філософії України. 10 страница

Якщо згадані правила стосуються зносин індивідів між собою, то решта регулюють ставлення індивіду до колективу. Серед них головними є два.

12. «Не пануй і не підлягай пануванню».

13. «Будь ні над колективом, ні під ним, ні поза ним, а тільки активною, відданою клітиною його. І тоді навіть страждання за нього буде тобі за вищу радість».

84. Дослідження національного характеру (Мірчук, Шлемкович)

Іван Мірчук визначав філософію як науку про світогляд і свою основну працю, видану 70 років тому, назвав «Світогляд українського народу». Слідом за В’ячеславом Липинським він розглядав Україну як цивілізаційне пограниччя, що ним пролягає культурний кордон між Заходом і Сходом. Тому у сприйнятті світу українцями філософ убачав, окрім проявів національної вдачі, риси одночасно західного і східного світоглядів.

Особливості українського світосприйняття, вважав Мірчук, виразно простежуються при порівнянні його із західним (насамперед німецьким) і російським світоглядами. Німецькій свідомості, писав філософ, притаманна ґрунтовність, дисципліна, системність і віра у силу розуму: «Цілісне наставлення до життя мусить бути продиктоване розумом, усі рішення під безпосереднім впливом почувань – заборонені. При такому способі життя втрачає значною мірою у своїй вартості, але, з іншого боку, не вдається заперечити величність такої спроби систематизації нашого духу».

Європейське мислення, наголошує Мірчук, від античності спирається на індивідуальну свідомість і має своїм вихідним пунктом суверенну особистість. На противагу цьому «характерною рисою російського світогляду є виразна нехіть до виявів власного “я” і рівночасне захоплення своєрідним духовним колективізмом». І якщо для західної свідомості засадничою цінністю є особиста свобода, то «сутність, провідна засада “русского мира” – це примус, що виходить від зверхньої влади як органу Божої волі».

Українцям, на думку Мірчука, властива саме європейська, індивідуалістична настанова – їхнє духовне життя, розуміння суспільного ладу, моралі, права та практичної діяльності теж виходять із поняття вільної, самодостатньої особистості. Тож вони завжди неґативно сприймають будь-яке підпорядкування особи чи обмеження її прав – навіть у громадських інтересах. Унаслідок цього, наголошує філософ, в Україні радянська влада наразилася на масовий, затятий опір: «Колективістичні експерименти, які проводились Совітами й приносили мільйони людських жертв, найкраще свідчать про те, що зроблене урядом в самій Росії не стрічало великого спротиву, тоді як український селянин готовий був вести і вів боротьбу на життя й смерть за збереження приватної власності як підстави західної культури».

Крім індивідуалізму, українців, за Мірчуком, вирізняє внутрішній зв’язок із власною землею, «тисячолітня інтимна сполука зі “скибою”», ґрунтом, ріллею, чорноземом, із природою, а відтак зі своєю місцевістю, зі звичним краєвидом, з оцим-от «призначеним долею простором».

Нарешті, ще одна підвалина українського світогляду – ідеалізм, за якого у картині світу людини переважають суб’єктивні уявлення, а її думками та вчинками керує не стільки розум, скільки почуття та воля. Наслідком такого ідеалізму, підкреслює філософ, є особлива чутливість, емоційність і релігійність, розвинуте відчуття краси та схильність до ідеалізації, що «виявляється в українців також у ставленні до жіноцтва, яке в українському громадянстві посідає упривілейоване місце».

Однак усі ці, такі привабливі, складові українського світогляду, застерігає Іван Мірчук, можуть стати небезпечними для історичної долі нації: «Надмірний ідеалізм, що цілком не враховує вимоги дійсності, а також непогамований індивідуалізм, який відкидає будь-який авторитет, заперечує значення традиції, а власні інтереси ставить вище від добра спільноти, перевага чуттєвості над розсудком – все це, на загал беручи, тяжкі хвороби, які за несприятливих умов можуть привести до катастрофи».

У другій половині 1950-х років у «Ключах» вийшли три книги Шлемкевича – «Загублена українська людина», «Галичанство» та «Верхи життя і творчости». У першій із них філософ аналізує чотири типи української людини, які сформувалися впродовж століть перебування Наддніпрянщини під російською владою та з незначними змінами збереглися до сьогодні. Перший, наймасовіший тип змалював Микола Гоголь у повісті «Старосвітські поміщики» – такій людині притаманне веґетативне існування з його провідною думкою «Чого би такого з’їсти?». Українська людина другого типу, як і сам Гоголь, зачарована Російською імперією та вбачає своє призначення у служінні їй, хоч, як і Гоголь, зберігає певний сентимент до України. Третім типом є сковородинська людина з її ідеалом утечі від «світу закутого», яку цей «світ ловив, але не впіймав» (ще замолоду Микола Шлемкевич протиставляв Григорієві Сковороді німецьких філософів Йоганна Ґотліба Фіхте та Ґеорґа Вільгельма Геґеля – вони, навпаки, самі впіймали світ у свої системи категорій). Нарешті, четвертим типом є шевченківська людина; її гасло – «Борітеся – поборете!», її мета – національне визволення, а результат її зусиль – єдність думки та дії, духу та життя.

У «Галичанстві» філософ досліджує ще один вимір української синтези – соборність українських земель: тих, які перебувають «у світлі Львова», і тих, «що стоять у духово-політичному засягу Києва». Історія піддала українців своєрідному природному добору: від примусу панщини та утисків Польської держави на Січ утікали найбільш енерґійні, свавільні та рухливі особистості. Внаслідок цього добору серед західних українців, уважав Шлемкевич, переважають розважливі, обережні, вперті та дисципліновані особи, натомість серед східних українців – емоційні, запальні та відчайдушні. Ця психологічна різниця наочно проявилась у листопаді 1918 року, коли у Львові провідники Західно-Української Народної Республіки мали спонукати народні маси до зрушення, натомість у Києві провідники Директорії мусили радше стримувати повстанську стихію.

Після захоплення Радянським Союзом західноукраїнських земель комуністична влада вдалася до примусового «соборного зрівняння» – «осхіднячення» Заходу та «огаличанювання» Сходу України. Відтак, наголошував філософ, по війні «йде взаємне наближення, уподібнення уладу життя і уладу духа. Соборність стає не тільки географічним і державно-політичним поняттям, але й психологічним».

85. Філ дискусії у 20-30-ті рр. ХХ ст..

1) У період (1925 — 1928 рр.) розпочинається літературна дискусія, яка, беручи початок від обговорення проблем розвитку українського мистецтва, дуже швидко набуває характеру загальнофілософського осмислення української національної ідеї. В центрі дискусії постала концепція, яку запропонував у низці гострололемічних памфлетів і статей М.Хвильовий.

Літературна дискусія 1925–1928 років — публічне обговорення шляхів розвитку, ідейно-естетичної спрямованості та завдань нової української радянської літератури, місця і роліписьменника в суспільстві.

Дискусія виникла через глибокі розходження у розумінні природи і мети художньої творчості серед українських письменників, ідейну і політичну конкуренцію літературних організацій. Приводом до неї стала стаття Миколи Хвильового «Про „сатану в бочці“ або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», яка була спрямована проти низькопробної «червоної графоманії», що була написана у відповідь на виступ «Про критику і критиків у літературі» початківця Григорія Яковенка.

Активну участь у дискусії взяли літературні організації «Гарт», «Плуг», «Ланка»-МАРС, пізніше ВАПЛІТЕ і ВУСПП, письменники і громадські діячі Микола Хвильовий, Микола Зеров,Андрій Хвиля, Сергій Пилипенко, Олександр Дорошкевич, Самійло Щупак, Микола Скрипник та ін. У ході дискусії було опубліковано понад 1000 статей. Найбільш резонансними були памфлети Миколи Хвильового «Апологети писаризму», «Україна чи Малоросія», «Думки проти течії», Миколи Зерова «До джерел».

Величезні аудиторії зібрали диспути у Всенародній бібліотеці України в Києві 24 травня 1926 та в Будинку ім. Василя Еллана-Блакитного в Харкові 21 лютого 1928.

Дискусія мала також політичний аспект - літературну критику використовували для звинувачення опонентів в ідеологічних ухилах. Дискусія засвідчила нову розстановку мистецьких сил. Після «зречення» Миколи Хвильового і «саморозпуску» ВАПЛІТЕ провідні ролі в літературному процесі відігравали ставленики партійного апарату.

2)Юринець і Хвильовий виявились центральними фігурами дискусії між «механістами» та «діалектиками», що прокотилась по всьому Радянському Союзі, в тому числі в Україні наприкінці 20 — на початку 30-х років. Назви двох груп, які виокремлюються в середовищі марксистів під час дискусії, — «механісти», «діалектики» — досить умовні.

До першої з них — «механістів» — зарахували деяких з тих природознавців і філософів, що осмислювали методологічні проблеми природознавства. До другої — групу професійних філософів, яку очолював один із провідних радянських філософів того часу А.Деборін. Сама дискусія виникла на грунті необхідності філософського узагальнення деяких нових явищ, пов'язаних із застосуванням фізико-хімічних, а також математичних методів до аналізу живої природи. З погляду одних учасників дискусії плідне узагальнення даних науки може здійснюватися на грунті самої науки. Для марксизму — твердили вони, — не існує якоїсь сфери філософування, окремої й відособленої від науки. Філософія, вважали вони, і є не що інше, як узагальнення висновків сучасної науки. Їхні опоненти стверджували, що така позиція, по суті, веде до відродження методології механіцизму, що склалась у XVII — XVIII ст. і намагалась звести різноманітні процеси природного й суспільного життя до найпростіших, механічних законів. Натомість підкреслювалося, що філософія — це не є просте узагальнення наук, а специфічна галузь теоретичного знання, яку треба розвивати як абстрактну науку шляхом аналізу категорій, використовуючи для цього вчення Регеля та створену ним систему філософських категорій.

Отже, у процесі дискусії висувались важливі проблеми, що стосувалися розуміння предмета філософії, методу філософського мислення, співвідношення філософії й науки. Попри крайнощі в оцінці позицій опонентів і помилкових висловлювань, яких припускалися учасники дискусій, на першому етапі сама по собі дискусія могла послужитися творчому обговоренню актуальних проблем філософії.

Але саме цей, творчий потенціал, закладений в ході першого етапу дискусії, не відповідав лінії на дезінтелектуалізацію духовного життя, впроваджену під проводом Сталіна.

Реалізацію цієї, сталінської лінії в дискусії бере на себе третя сила, що включається в філософську дискусію 1930 р. Це були представники «нового покоління» — вихованці рабфаків та інституту «червоної професури» М.Мітін, В.Ральцевич, П.Юдін та деякі ін. Надзвичайно низький рівень філософської культури не давав змоги їм вдатися до глибокого теоретичного аналізу позицій окремих учасників дискусії. Але «нові люди», що виходили на арену ідейного життя, ставили перед собою інші цілі й реалізували їх новими засобами. Починаючи з цього часу, філософська дискусія вже нічим не відрізнялась від усіх дискусій наступних років. Вона, по суті, започатковує ту диктатуру у сфері ідейного життя, що є характерною для всього періоду панування культу особи Сталіна. Істотне значення надається кваліфікації позиції «діалектиків», даної Сталіним 9 грудня 1930 р. під час бесіди із згадуваними вже «молодими філософами», які входили до бюро партійного осередку інституту червоної професури — з цих пір за деборинцями було закріплено найменування, офіційно дане їм Сталіним — «меншовикуючі ідеалісти». Ця малозрозуміла назва при всій своїй невиразності досить чітко спрямовувала на пряме пов'язування філософської позиції з політичними орієнтаціями її носіїв. Виявлялось, що для того, щоб спростувати теоретичні погляди опонента, достатньо відшукати політичні помилки в його минулій чи сучасній діяльності. З іншого боку, будь-яке відхилення у сфері філософії від офіційно декретованої позиції тим самим розцінювалось як політично ворожа діяльність.

Філософська дискусія завершилась. Натомість почався етап фізичного винищення філософів. «Механістів» репресували за помилки, на які вказували під час дискусії «діалектики». «Діалектиків» — за те, за що їх критикували «механісти».

86. Тріумф і трагедія Юринця

Застосовуючи метод «іманентної критики» для дослідження ранньої творчості П. Тичини (віршів, уміщених у збірках «Сонячні кларнети», «Плуг», «Вітер з України»), В. Юринець здійснив комплексний історико-філософський аналіз відчування поетом космосу, природи, кохання, історичного процесу (чотирьох важливих аспектів його поетичної проблематики) крізь призму античної та європейських філософських традицій.

Історико-філософському осмисленню актуального на той час питання взаємообумовленості, співмірності історичних шляхів українського та європейського культуротворення присвячено вміщені в альманасі «Літературний ярмарок» діалоги, охарактеризовані В. Юринцем як чудернацька розмова кількох вітчизняних письменників з письменниками інших класів і епох про цінність культурної спадщини, її місце і роль у комуністичному суспільстві. У цьому уявному діалозі між «фалангою молодих творців» (тогочасних українських письменників) і класиками світової літератури (Й.-В. Гете, О. де Бальзак, В. Вітмен та ін.) В. Юринець наголосив на очікуванні нового типу вітчизняного діяча культури — «пролетарського Лессінга», вільного, за його словами, працівника безкласового суспільства з глибоким знанням ленінізму не в догматичних схемах, а в діалектичній гнучкості з широкою філософською культурою.

Уже на перших курсах він надрукував наукову працю про Е. Гуссерля, привернувши увагу А. Деборіна і деборінівської школи знанням мов, ерудицією, філософською підготовкою. По закінченні Інституту червоної професури працював у Комуністичному університеті народів Сходу, професором філософії Першого Московського університету, Інституту народного господарства. В 1925 р. переїхав до Харкова, очолив в Українському інституті марксизму-ленінізму кафедру соціології. В. Юринець входить до складу редколегії головного партійного журналу ЦК КП(б)У "Більшовик України", "Прапор марксизму", письменницького журналу "Червоний шлях". Виявом високої оцінки В. Юринця як вченого-філософа стало його обрання академіком ВУАН у 1929 р. В 1933 р. був виключений з партії, заарештований в липні 1937 р. і розстріляний 4 жовтня 1937р. До цього часу нереабілітований.

Сферою наукових інтересів В. Юринця були діалектичний та історичний матеріалізм, історія філософії, зокрема дослідження класиків матеріалізму минулого І найвидатніших представників сучасної йому ідеалістичної філософії, філософське осмислення новітніх досягнень фізики. Крім, того, він плідно працював у з'ясуванні генези марксизму, намагаючись синтезувати діалектичний матеріалізм з новітніми досягненнями наукового пізнання, підняти діалектику до рівня сучасної логіки. Його перу належить ряд статей про власне бачення ним творів Г. Сковороди, М. Яцькова, Л. Українки, В. Сосюри, М. Хвильового, П. Тичини, М. Бажана з виходом на усвідомлення необхідного зв'язку мистецтва, культури й філософії.

У січні 1931 року на Республіканській нараді марксистсько-ленінських науково-дослідницьких закладів УСРР (Харків) у таких ухилах було звинувачено провідних співробітників Інституту філософії і природознавства ВУАМЛІНу: С. Семковського, В. Юринця, П. Демчука. У липні 1933 року було видано Постанову ЦК КП(б)У «Про націоналіста та плагіатора В. Юринця», в якій його було проголошено буржуазним націоналістом, прихильником буржуазно-ідеалістичної філософії, а його учня П. Демчука — «представником войовничого західноєвропейського фашизму». Упродовж 30-х років багатьох вітчизняних науковців, не в останню чергу — філософів, було репресовано і розстріляно на підставі сфабрикованих карних справ, наприклад «Троцькістську терористичну групу Інституту філософії» та ін.

87. філ думка 60-80 рр

кожне філософське слово ретельно перевірялось щодо відповідності до офіційно декретованої доктрини «марксизму-ленінізму», який був максимально здогматизованим і дегуманізованим варіантом здійсненої Леніним і Сталіним інтерпретації марксистського філософського світорозуміння. Тому лише після смерті Сталіна (1953 р.) і критики культу його особи на XX з'їзді КПРС (1956 р.) за часів так званої хрущовської відлиги, коли тиск більшовицько-партійного пресу на духовне життя дещо послабився, активізуються філософські пошуки в Україні. Природньо, найбільш плідні результати ставало можливим здобути в тих галузях філософського знання, що з огляду на офіційно-декретовану систему філософії розташувались на найбільш далекій периферії. Туди не завжди доходили руки пильних ідеологічних цензорів і контролерів. Такими галузями передусім виявились логіка, методологія науки та історія філософії.

Спираючись на апарат сучасної формальної логіки, досягнення в галузі психології наукової творчості, широкий культурознавчий матеріал, вчені серйозно досліджують такі складові наукового пізнання, як наукова проблема, науковий факт, наукова абстракція, наукова ідея, система теоретичного знання, світогляд.

Переакцентування спрямованості філософського пошуку з того, що не залежить, на те, що освоюється людиною під час світоглядного осмислення світу, в подальшому визначило плідну розробку світоглядно-гуманістичної проблематики, питань філософії культури, що починають активно розроблятись українськими вченими впродовж 70 — 80-х років.

Другим спрямуванням, що активізується цього часу, є історико-філософські дослідження. У цій галузі найвищими досягненнями було позначено, принаймні, три напрями.

Передусім, активно освоюється спадщина німецької класичної філософії. Школа, очолювана В.І.Шинкаруком, здійснює плідне вивчення проблем діалектики, логіки та теорії пізнання на грунті аналізу філософії Канта, Гегеля, Фейєрбаха та інших представників німецької філософської класики.

Більш інтенсивно, ніж раніше, осмислюються здобутки зарубіжної філософії XX ст., зокрема феноменологія Е.Гусерля, філософія життя, екзистенціалізм, неофрейдизм тощо. Попри обов'язкові для тогочасних видань термінологічні штампи на зразок «буржуазна філософія», в цих працях містилася значна об'єктивна інформація про позитивний результат, досягнутий провідними філософськими школами СІЛА, Франції, Німеччини впродовж XX ст.

Зрештою, помітні зрушення відбуваються й в розробці питань історії філософії України. Найбільш цінними тут були здобутки, одержані в результаті руху «вглиб» нашої історичної давнини. Якщо традиційно початок історії філософської думки України прийнято було рахувати від філософії Г.Сковороди, то завдяки зусиллям дослідників Києва і Львова, починаючи від 60-х років, здійснюється серйозне вивчення філософської спадщини професорів Києво-Могилянської Академії, діячів Острозького науково-освітнього центру та ін. Від 80-х років активізувалось дослідження філософських ідей в культурі Київської Русі.

Звичайно, позитивні результати, одержані в такого типу дослідженнях, могли б бути більш значними, якби не гальмуючий вплив офіційно-декретованої філософської доктрини. Але безсумнівним є те, що сам по собі здобуток, одержаний філософами України кінця 80-х років об'єктивно не вкладався, ба навіть підривав підмурок, на якому трималась будівля ідеологізованої філософії. Охоронці доктрини не могли не бачити це, спрямовуючи зусилля на придушення плідних ідей.

Влаштовуються гучні дискусії, на зразок тієї, що відбувалась у Москві 1968 р., де Копніна і його школу було звинувачено в проповіді ідей «буржуазної філософії». У 70-ті роки деяких філософів України було репресовано за звинуваченням в «українському буржуазному націоналізмові». Але важливо, що ці репресивні заходи виявились нездатними паралізувати філософську думку. Й за цих складних умов вона жила, творячи фундамент для відродження національної філософської культури, здійснити яке покликане нове покоління філософів України.

У багатьох текстах 60—80-х років з проблематики діалектичного та історичного матеріалізму їх «творчий розвиток» здавався творчим лише автору. В обговоренні проблем соціальної, політичної філософій (тексти з історичного матеріалізму, політекономії соціалізму, наукового комунізму) ідеологічні обмеження були ще сильнішими, оскільки йшлося про ідеологію і практику «побудови комунізму». Однак у великій кількості заідеологізованої писанини все-таки наявні тексти іншої якості. Тому необхідно відрізняти те, що було наслідком ідеологічного тиску, від обмежень горизонтів мислення філософа, спричинених ізоляцією від західної філософської традиції. Одним із способів установити ці обмеження є порівняння способів мислення, які філософи 60—80-х років артикулювали в публікаціях 90-х років XX ст. — початку XXI ст., коли вони могли вільно висловлювати свої думки (цікавим з цього погляду може бути розгляд В. Шинкаруком новітніх перспектив діалектики у статті «Діалектика: традиційні та нові підходи» (2001), а також у монографії «Діалектика без апології: філософсько-антропологічні аспекти» (1998).

88. проблеми ділектики, логіки Копніна

Істотне пожвавлення філософського життя цього часу в Україні відбулося завдяки активній діяльності талановитого філософа, здібного організатора науки Павла Васильовича Копніна (1922—1971 рр.). П.В.Копнін приїхав в Україну 1958 р. Спочатку він очолював кафедру філософії Київського політехнічного інституту, потім Київського університету, а від 1962 по 1968 р. був директором Інституту філософії АН України. 1967 р. його було обрано академіком АН України. Київський період виявився найбільш плідним у творчості П.Копніна, відчутно він позначився на активізації філософських досліджень в Україні,

Наукові інтереси П.В.Копніна були зосереджені навколо дослідження проблем логіки, теорії пізнання й методології наукового пізнання. Всупереч вульгарному онтологізмові та вульгарному соціологізмові, притаманному офіційно декретованій версії філософії діалектичного та історичного матеріалізму, П.В.Копнін акцентує увагу на гуманістичній спрямованості філософії. Філософія, підкреслював він, повинна зосередити увагу не на вивченні невблаганних, не залежних від людини, «об'єктивних законів», що діють в природі й суспільстві, а на те, що залежить від людини, що освоюється людиною в процесі її діяльності. Розмірковуючи над природою знання, передусім знання наукового, він прагне окреслити його в контексті сукупного досвіду, здобутого людством. Цим визначалось спрямування наукового пошуку створеної ним київської школи «логіки наукового пізнання». Видана 1965 р. під такою назвою книга підготовлена колективом, який очолив П.В.Копнін, була перекладена на ряд іноземних мов й започаткувала широку популярність цієї школи серед фахівців багатьох країн світу.

Теоретико-пізнавальна тенденція полягала у погляді на діалектику як на метод, «логіку», теорію пізнання, що насичувало діалектичний матеріалізм теоретико-пізнавальною проблематикою. Із цим пов´язували сподівання, що в такий спосіб можна зробити діалектичний матеріалізм більш критичним чи науковим. Найпомітніше цей підхід був означений у публікаціях П. Копніна «Діалектика як логіка» (1961), «Логічні основи науки» (1968), «Діалектика. Логіка. Наука» (1973), «Діалектика як логіка і теорія пізнання» (1973), а також українських філософів, які розвинули цей напрям мислення. До цієї категорії В. Шинкарук у своїй праці «"Хрущовська" відлига і нові тенденції» зарахував М. Поповича, Є. Жарікова, С. Кримського, І. Бичка, В. Косолапова, П. Йолона, В. Черноволенка, А. Артюха. У цьому підході до діалектики можна було включити й елементи аналітичної філософії, а наголошення на ролі практики давало змогу залучати певні елементи прагматизму та операціоналізму. Загалом публікаціям Копніна притаманний обережний перегляд ортодоксальної версії діалектичного матеріалізму (з незмінним посиланням на авторитет В. Леніна тощо). Попри те, його критикували крайні ортодокси, які відстоювали «істинний» марксизм-ленінізм. У лекціях, кулуарних розмовах він був значно сміливішим. Будь-яка критика К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна наражала її автора на звинувачення. Як засвідчує В. Горський, так трапилося з В. Губенком після спроби в одній зі своїх публікацій застерегти від догматизації філософії Леніна — «надмірного перебільшення винятковості певних положень ленінської теоретичної спадщини».

Погляд на діалектику як певну «логіку» (теорію пізнання) можна було зробити перспективним лише шляхом відмови від субстанційної діалектики з її схильністю до натуралізму. Для цього потрібно розвивати перспективу мислення, яка б поєднала соціологію науки (це зроблено, наприклад, у «Структурі наукових революцій» Т. Куна) з герменевтичним і комунікативним підходами (філософська герменевтика Г.-Г. Гадамера, критична герменевтика Ю. Габермаса). У такому разі парадигми наукового пізнання розглядалися б як певні переконання, яких дотримуються певні наукові спільноти, організовані у певні інституції, а зміну цих парадигм можна було б розглядати з точки зору різноманітних комунікативних практик, наслідком яких стає зміна парадигм.

Гуманістична тенденція діалектичного матеріалізму полягала в розвитку діалектики як певної традиції філософського мислення, початки якого сягають античності. На відміну від зацікавлення суто теоретичними питаннями діалектики у руслі субстанційної онтології (публікації М. Злотіної, В. Босенка) гуманістична тенденція найпомітніше представлена у публікаціях В. Шинкарука, О. Яценка, В. Іванова, М. Булатова, І. Бичка, М. Тарасенка, В. Табачковського, яким притаманні намагання зарахувати до проблематики діалектичного матеріалізму певні елементи філософії культури, філософії світогляду, філософської антропології, обговорювати проблему співвідношення між необхідністю і свободою тощо. Ішлося також про подолання субстанційно-натуралістичної зорієнтованості діалектичного матеріалізму.

89. Філ погляди Шинкарука

Школа, очолювана В.І.Шинкаруком, здійснює плідне вивчення проблем діалектики, логіки та теорії пізнання на грунті аналізу філософії Канта, Гегеля, Фейєрбаха та інших представників німецької філософської класики.

Під час панування комуністичного режиму постійно піддавався нападкам з боку партійно-номенклатурної бюрократії, звинувачувався у ревізіонізмі. Не зважаючи на це, продовжував гуманістичні традиції українського типу філософствування, створивши Київську школу філософії, в центрі якої стояла проблема «людина — світ», і де в філософському творчому пошуку замість спустошеної марксистської «людини народної маси» поставала особистість з її переживаннями, вірою, тривогами, любов'ю та надіями.

Хоча частина робіт з цієї тематики вийшла ще за часів радянського ладу, особливо яскраво ці його провідні ідеї почали втілюватися в конкретні теоретичні наробки наприкінці 1990-х — на початку 2000-х років

. Літературна спадщина академіка Володимира Ілларіоновича Шинкарука понад 500 наукових праць. Перше видання вибраних творів у 3-х томах здійснено Українським центром духовної культури в 2003—2005 рр. за фінансової підтримки Товариства «Знання» України. Упорядники текстів та укладачі цього видання — вихованці сучасного мислителя професори В. В. Лях і В. Г. Табачковський — цілком справедливо назвали В. І. Шинкарука «хрещеним батьком» і патріархом сучасної української філософії, вплив якого на духовне життя українського суспільства є й понині беззаперечним. І не випадково те, що за своїм ідейно-теоретичним значенням вибрані твори В. І. Шинкарука відкривають серію книг «Філософська спадщина України».

Ідейно-теоретичний зміст і практична значимість духовної спадщини академіка В.І. Шинкарука описана у вступних розділах до кожного тому видання «Вибраних творів» та 154 наукових публікаціях про його життя і діяльність. У цій праці автор відібрав лише декілька епізодів з опублікованого, в яких розкривається невеличка частина внеску цієї людини як сучасного мислителя в розвиток політичної науки.

Червоною ниткою пронизують опубліковані науково-аналітичні праці декілька фундаментальних філософсько-антропологічних ідей В.І. Шинкарука, а саме:

1) про сутність світогляду як форми суспільного самоусвідомлення людини;

2) про особливості світогляду як способу духовно-практичного освоєння світу людиною;

3) про людську свідомість як таку, що і за своїм предметом, і за суб'єктом є передусім світоглядною свідомістю;

4) про філософію як форму теоретичної постановки й розв'язання найкардинальніших світоглядних проблем, завдячуючи чому вона постає формою духовно-теоретичного самовизначення людини у світі, — всі ці ідеї живили перспективу зовсім нетрадиційного для офіційного марксизму погляду на взаємозумовленість розмаїття форм і способів духовного освоєння світу як ціннісно-смислових регулятивів людської життєдіяльності.

90. Дев»яності, проблеми і прекспективи

Із виникненням української незалежної держави та занепадом комуністичного тоталітаризму розум звільнився з довготривалого полону, оскільки було скасовано ідеологічний контроль держави над інтелектуальною діяльністю. Від початку 90-х років основні зусилля філософів були спрямовані передусім на долання успадкованої ізоляції української філософії від західної, світової філософій. Подібні завдання постали і перед дослідниками з історії української філософії. У 90-ті роки стала очевидною фрагментарна представленість текстів з української духовної спадщини.

До початку 90-х років XX ст. філософські твори західної та світової філософій українською мовою в Україні не перекладали. Насправді переклад більшості філософських творів не є механічною справою: для якісного перекладу філософських творів замало знання мов. Його якість насамперед залежить від того, чи розуміє і як розуміє перекладач зміст тексту: переклад більшості філософських творів є завжди інтерпретацією. Розуміння оригінального тексту залежить від знання ідейного контексту, в якому закорінені лексичні значення того тексту, з яким має справу перекладач, без чого неможливо вдало вибрати українські лексичні відповідники, написати коментарі та передмову.

Дата добавления: 2015-05-22