Західноукраїнських землях

1. Соціально-економічний розвиток.

2. Діяльність політичних партій. Легальні та нелегальні методи боротьби.

3. Створення УВО і ОУН, їх діяльність.

4. Культурно-просвітницький рух. Громадські установи. Греко-католицька церква.

Після українсько-польської війни у Східній Галичині й перемоги Польщі у цьому конфлікті більшість західних українців, колишніх підданих Австро-Угорської імперії, увійшла до складу Польської держави, решта - опинилася під владою Румунії (Північна Буковина та Західна Бесарабія) та Чехословаччини (Закарпаття). До 1923 р. українські організації відмовлялися визнавати польське правління і лише після рішення Антанти про визнання суверенітету Польщі над Східною Галичиною почали брати участь у конституційних державних установах. Студенти мусять знати, що українці в Польщі становили дві громади: греко-католиків, понад 3 млн. яких проживали на землях Східної Галичини, і православних, які населяли Західну Волинь, Полісся і Холмщину (2 млн.) і входили раніше до складу Росії.

Слід підкреслити, що політика польського уряду щодо українців мала дискримінаційний характер. У 1924 р. було прийнято закон, який забороняв користуватися українською мовою в урядових установах. Скоротилася кількість українських шкіл, які переводили на двомовність, були закриті українські кафедри у Львівському університеті. Незважаючи на те, що Галичина була одним з найбільш аграрно перенаселених регіонів Європи, польський уряд широко запроваджував т.зв. осадництво, тобто роздавав польським переселенцям найкращі землі в краї і щедро фінансував їх. До 1938 р. у села Галичини і Волині прибуло 200 тис. поляків і 100 тис. - у міста.

Влітку 1930 р. по Галичині прокотилася хвиля підпалів польських маєтків. У відповідь уряд вживав т.зв. «пацифікації», в ході яких зазнавало жорстоких переслідувань українське населення. У 1934 р. у Березі Картузькій був створений концтабір, в якому тримали політичних в’язнів. Більшість з них була українцями.

Галичина у складі Польської держави залишилася нерозвиненою в економічному відношенні окраїною, що постачала центральним регіонам Польщі дешеву сировину і сільськогосподарську продукцію. Близько 80% населення Західної України становили селяни і лише 8% припадало на промислових робітників, які працювали в основному в лісовій і нафтодобувній промисловості.

Студентам слід мати на увазі при цьому, що Польща була конституційною державою, і незважаючи на всі її дискримінаційні акції щодо українства, останнє мало реальні можливості для організації суспільно-політичного, культурного і громадського життя. Важливе суспільне значення мала діяльність українських політичних партій. Найбільш впливовою серед них було Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), яке прагнуло до політичного компромісу в польсько-українських стосунках. Значною мірою зусиллями цієї партії у 1935 р. було досягнуто українсько-польське зближення, яке привело до значного зростання українського представництва у польському сеймі, ряд українських організацій та кооперативів отримали фінансові позички та ін. Як правило УНДО збирало найбільшу кількість українських мандатів у сеймі.

Серед інших партій найбільш помітними були радикальна партія, соціалістична партія. У 20-х роках досить значного поширення на Західній Україні набули про радянські погляди. З одного боку, вони живилися традиційним москвофільством частини галицької інтелігенції, а з другого – були наслідком успіхів українізації на Східній Україні та економічних досягнень непу. Заохочувані радянськими органами, чимало представників західноукраїнської інтелігенції емігрували до радянської України, де вони невдовзі стали жертвами сталінського терору. Нелегально діяла комуністична партія Західної України, як автономна частина Польської комуністичної партії. У 1938 р. за наказом Сталіна вона була розпущена. До 1932 р. існувала легальна комуністична організація - Робітничо-селянське соціалістичне об’єднання (Сельроб), яка прагнула завоювання масової підтримки населення.

Слід зазначити, що прагнення УНДО до центристської політики зустрічало протидію крайніх українських політичних течій, які сформувалися внаслідок невдач боротьби за українську державність у 1917-1920 рр. Студенти мусять знати основні ідеологічні та організаційні вияви т.зв. інтегрального українського інтернаціоналізму, який відкидав традиційні легальні методи боротьби, зневірившись і розчарувавшись у західній демократії, яка фактично виявила байдужість до українських визвольних змагань. У 1920 р. група українських старшин на чолі з Є.Коновальцем, який очолював корпус січових стрільців у складі армії УНР, заснувала у Празі підпільну Українську військову організацію, що ставила своїм завданням ведення збройної боротьби проти польської окупації. У 1929 р. представники УВО та радикально настроєних студентських груп утворили Організацію українських націоналістів (ОУН). Вона дотримувалася військових організаційних засад, суворої дисципліни й стала на шлях політичного терору проти представників польської влади. Разом з тим вона прагнула утворити широкий революційний рух, спрямований на відродження української державності.

ОУН мала значний вплив у багатьох господарських, освітніх насамперед молодіжних організаціях, влаштовувала масові політичні демонстрації, акції протесту, енергійно поширювала свої ідеї в масах. Залучення до ОУН молодих, енергійних, ідеалістично налаштованих, здатних до самопожертви людей зробило ОУН найбільш динамічною і впливовою політичною силою в Західній Україні 30-х роках Її члени організували в цей період сотні актів саботажу, понад 60 замахів та вбивств урядових осіб Польщі. Особливого розголосу набуло вбивство польського міністра внутрішніх справ Б.Перацького (1934), відомого своїм антиукраїнським курсом, організацією жорстоких пацифікацій українського населення. В одному з видань ОУН так визначалась її політична концепція: «Шляхом індивідуального терору та окремих масових виступів ми захопимо широкі верстви населення ідеєю визволення і залучимо їх у ряди революціонерів... Тільки безперервно вдаючись до нових акцій, ми зможемо підтримати і розвинути постійний дух протесту проти властей та зберегти ненависть до ворога і прагнення остаточної відплати».

Студенти мають звернути увагу на значні здобутки в царині соціального та економічного питань, що були наслідком самоорганізації західноукраїнського суспільства. Серед них важливе місце займала розбудова української кооперації. Кредитна кооперація об’єдналась у «Центробанк», сільська споживча і торгова кооперація - у «Центросоюз», «Народна торгівля» об’єднувала міських торговців. Найбільших успіхів в опануванні ринком досягли молочні кооперативи «Маслосоюзу». На 1939 р. кількість українських кооперативів досягла 4000, із загальним числом членів понад 700 тис.

У центрі уваги галицького громадянства були проблеми освіти. В результаті дискримінаційної політики властей з 2400 початкових українських шкіл Східної Галичини у 1922 р. у 1937 р. Залишилося лише 352, на Волині - тільки 8. У 1931 р. на 230 тис. українців припадала одна українська гімназія. У 1920 р. у Львові було засновано таємний український університет, який проіснував до 1925 р. Багато українців виїздили для здобуття освіти за кордон. Важливу роль в організації середньої освіти відіграло товариство «Рідна школа», яке заснувало близько 40 гімназій, ліцеїв та професійно-технічних шкіл. Величезну загальнокультурну працю здійснювала давня галицька інституція «Просвіта», яка утримувала надзвичайно широку мережу читалень, вела цілий ряд освітніх курсів та ін. Продовжували діяти молодіжні організації «Сокіл», «Луг», а також «Пласт» та ін.

Найважливішою і найвпливовішою організацією галицьких українців була греко-католицька церква. Її популярності та зміцненню сприяла діяльність митрополита Андрія Шептицького, спрямована на збереження східних церковних традицій і підтримку національних прагнень українського народу. Церква здійснювала величезну культурно-освітню працю, яка сприяла піднесенню національної свідомості галицьких українців, їх духовного розвитку.

Студентам необхідно також знати про умови існування українців у Румунії і на Закарпатті. Якщо Румунія своєю нетерпимістю до українців перевершувала Польщу, то закарпатські українці в складі Чехословаччини мали максимум можливостей для організації національно-культурного життя. Загальноукраїнське значення мали відкритий у Празі Український вільний університет, Українська сільськогосподарська академія у Подєбрадах, Український Високий педагогічний інститут ім. М.Драгоманова.

11 жовтня 1938 р. після Мюнхенського пакту Закарпаття отримало самоврядування. Уряд на чолі з А.Волошиним розпочав дії, спрямовані на творення автономної української держави. Однак через якийсь час угорські війська зайняли більшу частину Закарпаття, й уряд Волошина переніс столицю з Ужгорода до Хуста. Створення українського уряду справило сильний вплив на галицьких українців, які прагнули надати йому всілякої підтримки. За таємною домовленістю з Угорщиною Гітлер дав згоду на захоплення нею усього Закарпаття. 14 березня 1939 р. угорські війська розпочали наступ. 15 березня уряд Волошина проголосив незалежну Республіку Карпато-України, однак у той же день був змушений емігрувати. Уся Закарпатська Україна була захоплена Угорщиною.

Лекція XVI. Культурні процеси в Україні у 20-30-ті роки

1. Українське національне відродження і розвиток культури у 20-ті роки.

2. Партійне керівництво культурою. Здійснення політики «українізації» в культурно-освітній сфері.

3. Система тоталітаризму і духовне життя українського народу в 30-ті роки. Нищення української інтелігенції і русифікаторська політика в Україні.

Студентам слід звернути увагу, що після утвердження більшовицької диктатури як і у попередні періоди історії український культурний процес ще більшою мірою зумовлювався політичними обставинами. Політика більшовиків у галузі культури переслідувала головну мету - утримувати і розширювати свою владу. З цією метою висувалося завдання проведення культурної революції, яка супроводжувалася знищенням усіх старих різновидів культур і намаганням створити єдину для всіх пролетарську (згодом - соціалістичну) культуру. Ідеологічною основою нової культури став марксизм, який утверджувався під партійною цензурою. Зрештою пролетарська (соціалістична) культура мала утворити ворожий по своїй суті західній культурі соціальний організм, на який могла спиратися правляча партія у своїх планах розширення нової, тоталітарної системи.

У короткотривалий період визвольних змагань 1917-1921 рр. українська культура вперше після тривалої перерви знову стала національно-державною й отримала нові фундаменти для свого дальшого розвитку. Однак дуже швидко їй довелося зіткнутися віч-на-віч з наскрізь ворожою ідеологією більшовизму і практикою радянського культурного будівництва. Оскільки українська культура не поступалася добровільно перед завойовником, її необхідно було або рішуче усунути силою, або поступово підпорядкувати поставленим більшовизмом цілям.

У перший період боротьби, одночасний з періодом «воєнного комунізму», більшовики започаткували безоглядний терор проти представників національно-визвольного руху і насамперед проти української інтелігенції та селянства. Однак невдовзі більшовицький режим в Україні був змушений змінити тактику. Спочатку він перейшов до пом’якшеної русифікації («теорія боротьби двох культур»), яка формально проголошувала співіснування і вільну конкуренцію російської та української культур, а насправді забезпечувала російським шовіністам їх позиції, що вони здобули за 250 років панування царизму в Україні.

Однак у результаті нестримного звуження соціального підґрунтя партії більшовиків в Україні, вона була змушена вдатися до певних корективів у національно-культурній політиці та перейти до т. зв. українізації. Остання була проголошена у 1923 р., однак її активне здійснення почалося у 1925 р. В ході цього тактичного відступу більшовицької партії був послаблений терор, проголошено амністію колишнім повстанцям, політичним противникам. Заохочувалася до повернення на батьківщину українська політична еміграція, представникам якої надавалася можливість розвивати українську культуру в межах радянської системи.

Нова ситуація була використана українською інтелігенцією для праці, спрямованої на піднесення української культури. Чільне місце в цьому процесі відігравала Всеукраїнська Академія Наук (ВУАН) з її філіями, відділами, науково-дослідними кафедрами, що діяли також поза межами Києва. У 1924 р. повернувся в Україну М.Грушевський, який, користуючись своїм величезним авторитетом у суспільстві, вимагав від уряду забезпечення вільного культурного розвитку, своєю енергійною працею він заохотив сотні культурних діячів, які максимально використовували усі можливості боротьби за українську культуру. В цьому ж напрямі діяли тисячі учителів, лікарів, публіцистів, митців, літераторів, церковних діячів. Їх спільними зусиллями було створено таке суспільно культурне явище, яке без перебільшення можна назвати українським ренесансом ХХ ст.

Його складовою був насамперед літературний процес, який позначився створенням численних об’єднань, організацій, течій, напрямків. Творчість ряду письменників у цей період вивела українську літературу на європейський рівень. Найбільш яскраві поетичні індивідуальності об’єднувала т.зв. група неокласиків, очолювана професором Київського університету, літературним критиком, перекладачем, блискучим знавцем античності М.Зеровим. До групи входили також П.Филипович, М.Драй - Хмара, Ю.Клен, М.Рильський. Їх усіх об’єднували фактичне ігнорування радянської системи, виразно критичне ставлення до низькопробної революційно-масової літератури, підтримуваної владою, намагання органічно включити в українську літературу кращі зразки європейської літератури, орієнтація усього українського духовного процесу насамперед на Європу. Схожі гасла висував М.Хвильовий, визначний письменник, який виступав проти провінційної обмеженості й відстоював самостійність української духовності. Його заклики рівняти українську літературу на «психологічну Європу», лозунг «Геть від Москви», ставка на т.зв. «Азіатський ренесанс» були спрямовані на те, щоб вивести українську літературу на світові шляхи, вивільнити українську культуру з полону рабського наслідування російської культури.

Чи не найяскравішою постаттю у поетичній творчості цього періоду був П.Тичина, якого слід вважати справжнім засновником модернізму в українській поезії, поетом світового масштабу. Високим талантом позначена творчість багатьох інших поетів і прозаїків, серед яких слід назвати Є.Плужника, О.Влизька, Т.Oсьмачку, М.Семенка, В.Сосюру, Ю.Яновського, М.Бажана, В.Підмогильного, Г.Косинку, В.Антоненка-Давидовича, М.Ялового та ін. Серед драматургів найвидатнішим талантом був М.Куліш. Його п’єси позначені пошуками модерністичних форм вислову і нищівною критикою національної і соціальної політики більшовицької влади в Україні.

Творча діяльність Л.Курбаса і створена ним школа акторів та режисерів вивели український театр на світовий рівень. Яскравим явищем українського ренесансу стала творчість кінорежисерів О.Довженка, І.Кавалерідзе та ін., завдяки яким набув кінематограф України світової слави.

Визначним внеском у світову культуру стала творчість блискучих представників українського авангарду в живопису М. Бойчука і його школи, А.Петрицького, О.Екстер, О.Богомазова, В.Пальмова, неперевершених майстрів книжкової графіки учнів Г.Нарбута - Л.Лозовського, М.Кирнарського, Л.Хижинського.

Масштаби культурно-національного піднесення і навіть звуження сфери впливу російської культури в Україні викликали занепокоєння і переляк центральної влади. Вже в перший період українізації розпочалося цькування діячів культури послідовно національного напряму. 1927/28 рр., які пов’язані з початком індустріалізації в СРСР, для України стали початком наступу на незалежну українську науку, літературу, мовознавство, мистецтво, усі інші вияви українського культурного процесу. Кульмінаційним став 1933 р. Це був період насильницької колективізації, яка для України означала руйнацію села з його традиційними засобами самовідтворення національного організму на протязі багатьох років лихоліття. Знищення штучним голодом мільйонів українських селян, яких влада вважала головним ворогом «соціалістичного будівництва», завершила його погром. І зрештою до цього слід долучити масове обезголовлення українського народу шляхом нищення української інтелігенції, усіх здобутків українського національно-культурного відродження, нещадна русифікаторська політика і насаджування т.зв. соціалістичної культури. В результаті український народ опинився на межі, за якою повставало питання про його існування як окремого національного організму.

Лекція XXVII. Україна в роки Другої світової війни

1. Початок Другої світової війни. Включення західноукраїнських земель до СРСР.

2. Україна в планах німецького фашизму. Напад гітлерівської Німеччини на СРСР.

3. Німецький окупаційний режим в Україні. Партизанська боротьба. Діяльність ОУН-УПА.

4.Звільнення України від німецьких загарбників. Посилення опору ОУН-УПА радянській тоталітарній системі.

Для України початок Другої світової війни був пов’язаний з нападом німців на Польщу та окупацією Західної України Радянським Союзом. Напередодні цих подій був укладений нацистсько-радянський пакт, який означав поділ Європи на відповідні сфери впливу та окупації. У результаті переважна більшість західних українських земель увійшла до складу Радянського Союзу (основна частина Галичини, Буковина і Бессарабія). Разом з тим Лемківщина і Холмщина були окуповані німецькими військами, а Закарпаття було захоплене Угорщиною.

З перших кроків радянської окупації західноукраїнських земель розпочався демонтаж усіх політичних, соціально-економічних та культурних інституцій, створених зусиллями багатьох поколінь різних соціальних верств галицьких українців. У результаті надзвичайно швидко розвіялись ілюзії щодо українського характеру нової влади, що мали місце у певної частини галицького суспільства. Протягом 1939-1941 рр. радянська тоталітарна система, яка утвердилася на Західній Україні, депортувала близько 400 тис. українців. Єдиною політичною організацією, яка залишилася після ліквідації усіх українських політичних партій, фізичного знищення багатьох політичних і культурно-освітніх діячів, була ОУН. Слід однак зауважити, що ця організація зазнала розколу, в результаті чого утворилося дві фракції ОУН. Перша - керована А.Мельником, становила її помірковане крило і не виключала можливості співпраці з Німеччиною у боротьбі за українську державність, друга - революційна, керована С.Бандерою, була готова боротися з будь-якою політичною силою, що поборювала українську незалежність.

Новий етап Другої світової війни розпочався з нападу Німеччини на СРСР 22 червня 1941 р. Антинародна по своїй суті політика сталінської системи зумовила чимало стратегічних і тактичних прорахунків радянського керівництва, в результаті чого Червона Армія зазнавала одну поразку за одною. У вересні 1941 р. потрапило в оточення значне угруповання Червоної Армії під Києвом, було захоплено в полон 650 тис. полонених. На кінець 1941 р. німці окупували майже всю Україну. Студенти повинні ознайомитися з усіма виявами злочинності сталінського режиму в Україні у ході відступу Червоної Армії - масові винищення в’язнів, руйнування багатьох підприємств і житлових споруд, нищення пам’ятників культури.

Студенти мусять ознайомитись із сповненими драматизму політичними кроками ОУН в умовах німецького окупаційного режиму (проголошення у Львові 30 червня 1941 р. української держави, спроби організувати і контролювати місцеву адміністрацію у східних регіонах України). Нацистське політичне керівництво заарештувало С.Бандеру і його прихильників, було розстріляно багатьох активістів оунівського руху, представників української інтелігенції. Надії частини українських політиків використати співпрацю з німцями у державницьких змаганнях виявилися марними. ОУН перейшла в підпілля. Згідно з расовою доктриною нацистів українці, як й інші слов’яни, мали служити розбудові Німеччини на захоплених нею землях на Сході. Україна мала бути джерелом продуктів і робочої сили для німців, про жодні форми державності для українців Гітлер не хотів чути. За його наказом Україна була поділена на кілька адміністративних, не пов’язаних між собою одиниць. Найбільша з них - Рейхскомісаріат України (Правобережжя і більша частина Лівобережжя) була передана під управління Е.Коху, який закликав адміністрацію до найсуворішого ставлення до українців. Галичина була приєднана до генерального губернаторства Польщі як один із його районів. Буковина, частина Південно-Східної України, включаючи Одесу, під назвою Трансністрія були передані Румунії. Східні регіони України, наближені до лінії фронту, підлягали командуванню німецького вермахту.

Повсюдно в Україні було встановлений жорстокий окупаційний режим. За перші кілька місяців своєї влади нацисти знищили близько 850 тис. євреїв, нелюдським було їх ставлення до військовополонених, яких в Україні загинуло майже 1.3 млн. Окупанти залишили недоторканою колгоспну систему, яка давала їм можливість нещадно викачувати сільськогосподарську продукцію з України. Економічному забезпеченню нацистської Німеччини робочою силою мало служити примусове вивезення українців до III рейху. На кінець війни з 2.8 млн. остарбайтерів 2.3 млн. походили з України.

Нацистський режим спрямовував свої зусилля на те, щоб перетворити Україну повністю в аграрну країну. Вважалося, що міські центри їй не потрібні і з цією метою різко скорочувалося надходження у міста продуктів харчування. В результаті голод став звичайним явищем у містах України, різко скоротилося міське населення. Згорталася система медичного обслуговування, шкільної освіти, знищувалась українська інтелігенція. Таким чином, німецький окупаційний режим фактично здійснював політику геноциду щодо українського народу.

Студенти мусять знати, що в Україні німецькому фашизмові активно протидіяв сильний рух опору, різний за своїм політичним спрямуванням. Одним з активних чинників боротьби українського народу проти німецького окупаційного режиму була діяльність ОУН-УПА. Перші загони українських націоналістів виникли на Волинському Поліссі, де було створене нерегулярне військове формування «Поліська Січ», згодом перейменоване в Українську Повстанську Армію. З жовтня 1942 р. УПА, керована ОУН, об’єднала всі невеликі українські підрозділи і поклала початок добре організованій партизанській армії, яка поступово почала контролювати значні території Волині, Полісся, Галичини. Студенти повинні усвідомити, що УПА, яка складалася з десятків тисяч бійців і не мала ні звідки допомоги, стала унікальним явищем в європейському русі опору. Варто також ознайомитися з політичною еволюцією ОУН, яка сталася в результаті розширення її дії на терени східної України й активізації воєнних дій проти німців. У цьому зв’язку викликає інтерес платформа Української Головної Визвольної Ради (УГВР), яка відкидала расову та національну винятковість, більше уваги, ніж попередні документи ОУН, приділяла соціально-економічним проблемам.

У боротьбі з фашизмом важливу роль відіграли радянські партизанські загони. У червні 1942 р. було створене українське партизанське командування на чолі з Т.Строкачем. Одним із найважливіших завдань партизанів в Україні було руйнування комунікацій німецької армії, забезпечення радянської присутності в тилу у німців. Поширеною тактикою радянських партизанських загонів в Україні були їх рейди у віддалені райони. При цьому часто їм протидіяли загони УПА, які в той час фактично вели бойові дії на два фронти - проти німецького режиму та радянської присутності. Широкого розголосу набув рейд загону під проводом С.Ковпака до Карпат, що ставив своїм завданням знищення нафтових промислів у Прикарпатті.

У 1943 р. стався вирішальний перелом у радянсько-німецькій війні. Розпочалося вигнання німців з окупованих ними територій. Студенти мають вивчити основні воєнні операції, спрямовані на знищення угруповань німецької армії в Україні. Відступаючи з України, німці вдалися до тактики винищення її продуктивних сил. Гітлер наголошував, що «ворогові повинна дістатися цілковито спалена й винищена земля». В результаті значна частина міст Лівобережної України була абсолютно зруйнована, дещо меншими були втрати на Правобережжі. Після жорстоких боїв у жовтні 1944 р. вся територія України була звільнена від німецьких окупантів.

Студенти мусять знати про величезні втрати, яких зазнала Україна та її населення внаслідок Другої світової війни. В ній загинуло принаймні 5,3 млн. її мешканців, 2,3 млн. українців примусово вивезено на роботу до Німеччини, зруйновано понад 700 великих і малих міст, 28 тис. сіл. Загальні збитки економіки сягали 40%. у ході свого візиту до США на одній з прес-конференцій президент України Л.Кравчук зазначав, що з 1930 по 1945 рр. в Україні загинуло 15 млн. чол. Таким чином, вдруге після голодомору 1932/33 рр. Україна втратила величезну кількість свого населення і жорстоко постраждала від тоталітарних (як радянського, так і німецького) режимів. Таких втрат не знала жодна країна Європи, жоден народ світу. Разом з тим не можна не відзначити, що внаслідок Другої світової війни весь український народ в основному опинився в межах однієї держави. Цей фактор мусив враховувати радянський режим, це накладало свій відбиток і на зміст суспільно-політичного життя в Україні у післявоєнний період.

Лекція XXVIII. Україна у післявоєнний період

(друга пол. 40-х - перша пол. 80-х рр.)

1. Відбудова економіки. Тяжкий стан сільського господарства. Голод 1946-1947 рр.

2. Суспільно-політичне і культурне життя УРСР. Репресії 40-50-х рр.

3. Демократичні процеси в СРСР і Україні у 60-ті рр. Їх обмежений характер і непослідовність. Дисидентський рух в Україні.

4. Доба «застою». Стагнація економіки. Спроби десталінізації.

Першочерговим завданням радянської влади в Україні була відбудова зруйнованого народного господарства. Перший післявоєнний п’ятирічний план 1946-1950 рр. передбачав для цієї мети 20,7% загальносоюзних капіталовкладень. У ході відбудови економіки було пущено в дію 2000 промислових підприємств, Дніпрогес, завершено будівництво газопроводу Дашава-Київ та ін. До 1950 р. промислове виробництво в Україні перевищило рівень 1940 р. на 15%. Однак це не привело до суттєвого підвищення життєвого рівня народу, оскільки тоталітарний режим традиційно нехтував випуском товарів широкого вжитку. Незважаючи на тяжкі жертви й випробування, робітники мусили будь-що підвищувати продуктивність праці.

Усі вади радянської економічної системи знову виявились у сільському господарстві. У 1946 р. було вжито всіх заходів до вилучення у селян землі та реманенту, які їм вдалося взяти у користування під час війни. Взимку 1946/47 рр. в Україні був голод, від якого страждало насамперед селянське населення. На 1950 р. виробництво зерна досягло лише 60% довоєнного рівня. В той же час у 1950 р. Україна виробляла 47,8% всесоюзної продукції чавуну, 30,6% - сталі, 33,2% - прокату, 53% - залізної руди, 30% - вугілля.

Розмах українського визвольного руху під час війни, міжнародна ситуація змусили владу вдатися до певного розширення компетенції республік. УРСР стала членом ООН і до 1950 р. також членом 20 міжнародних організацій. Однак її членство в них фактично було чисто формальним.

Внутрішньополітичне життя характеризувалося дальшим посиленням тиску центру на всі суспільні процеси в республіці. 3 березня 1947 р. було усунено з поста першого секретаря ЦК КП(б)У М.Хрущова і на його місце призначено Л.Кагановича, який здійснював репресії проти української інтелігенції. Однак 26 грудня 1947 р. він був відкликаний і знову замінений М.Хрущовим. Його наступник Л.Мельников виключив за звинуваченням в українському націоналізмі понад 22 тис. членів партії. У 1946-1952 рр. українське культурне життя зазнає чергового удару. Піддаються шаленому цькуванню діячі української науки і культури, поети і письменники, серед яких були Юрій Яновський, Олександр Довженко, Максим Рильський, Володимир Сосюра, редакції ряду журналів. Зазнали осуду авторські колективи «Нарису історії української літератури», «Історії України», відновлено кампанію проти «школи Грушевського» та ін. Однак найбільших репресій, потужного тиску всього репресивного апарату сталінського тоталітаризму зазнала Західна Україна, яка продовжувала боротися проти намагань інтегрувати її в радянську систему.

Розпочалася насамперед ліквідація греко-католицької церкви, яка була важливим фактором національного відродження і духовно-культурного розвитку галицьких українців. Після смерті А. Шептицького пішли арешти й розстріли ієрархів церкви, священиків. На довголітнє заслання до концтабору було відправлено нового митрополита Й.Сліпого. У 1946 р. був проведений інспірований органами держбезпеки т.зв. «Собор греко-католицької церкви», який підпорядкував її Російській православній церкві, скасувавши Берестейську унію 1596 р. Однак значна частина духовенства і вірних противилася цьому неканонічному акту і продовжувала таємно дотримуватися греко-католицьких обрядів.

Активну боротьбу продовжувала у підпіллі Організація Українських Націоналістів, яка діяла паралельно з Українською Повстанською Армією. Студенти повинні звернути увагу на те, що боротьба з УПА, яку підтримували широкі верстви місцевого населення, набула з боку НКВС тотального характеру і виявилася надзвичайно жорстокою. Між 1946 і 1949 рр. було вислано до Сибіру близько 500 тис. західних українців. З метою дискредитації повстанців спеціальні загони НКВС переодягалися в форму УПА та грабували, ґвалтували і мордували українських селян. Однак УПА продовжувала боротьбу, розділившись на малі, більш рухливі загони, про спорадичні дії яких радянські джерела інформували навіть у 1956 р. Студенти мусять ознайомитися також з діями УПА у т.зв. «Закерзонні» - на території Посяння, Лемківщини, Холмщини. У квітні-травні 1947 р. у результаті кривавої операції «Вісла», проведеної польським урядом, було знищено значну частину бійців УПА, а більшість українського населення повністю виселено з рідної землі та розселено по всій Польщі. В результаті ослаблення УПА радянський режим зумів до 1955 р. повністю здійснити колективізацію на Західній Україні усіх 1,5 млн. селянських господарств.

Смерть Сталіна започаткувала певне послаблення жорстокого внутрішньополітичного курсу радянської тоталітарної системи. Виголошена на ХХ з’їзді КПРС промова М.Хрущова започаткувала десталінізацію, проведення економічних реформ і «відлигу» в культурному житті. Нова ситуація була використана українською інтелігенцією для бодай часткового повернення українських духовно-культурних цінностей, безжалісно вилучених з культурно-суспільного життя сталінсько-русифікаторською ідеологічною службою. Послаблення ідеологічного тиску зумовило пожвавлення наукового, літературного і культурного життя, посилився рух за розширення сфери вжитку української мови, було реабілітовано ряд репресованих діячів української культури. Надзвичайно важливе значення мало звільнення сотень тисяч українців, ув’язнених у тюрмах і таборах примусової праці.

Суттєво вплинула на суспільне життя поява нового покоління творчої молоді, т.зв. «шестидесятників», які своєю діяльністю утверджували високі мистецькі і духовні якості в українському культурному процесі, відстоювали національні права народу і людську гідність. Її репрезентували Василь Стус, Василь Симоненко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Іван Дзюба, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Валентин Мороз, В’ячеслав Чорновіл та ін. Розмах національно-культурного руху викликав ряд кроків центральної влади, спрямованих на чергову кампанію посилення русифікації і боротьби з т.зв. буржуазним націоналізмом. XXII з’їзд КПРС проголосив політику «злиття націй», що означало наступ на українську мову і культуру, який наполегливо здійснювався такими партійними функціонерами, як А.Скаба, В.Маланчук, та ін. Відповіддю були протести, петиції, демонстрації, самвидавна література та інші форми опору.

Студенти повинні знати і про ті зміни, які відбулися в економічному житті. Створення раднаргоспів було спробою пом’якшення бюрократичного централізму в радянській економіці. В сільськогосподарське виробництво були включені мільйони гектарів цілинних земель, освоєння яких значною мірою здійснювалося за рахунок України. Найширшою підтримкою в Україні користувалася ліквідація МТС і передача техніки колгоспам. Період керівництва М.Хрущова, незважаючи на всі численні прорахунки, помилки, небажання відмовитися від основних принципів тоталітаризму, сприяв більш раціональному господарюванню, певному підвищенню життєвого рівня. Припинилися масові арешти, терор і «чистки».

Після усунення М.Хрущова бюрократичне керівництво СРСР прагнуло зберегти у пом’якшеному вигляді сталінську систему. Цей курс здійснювали в Україні у брежнєвський період секретарі ЦК компартії України П.Шелест і В.Щербицький. Хоча Шелест і робив певні спроби забезпечити Україні більшу долю в економічному плануванні відповідно до її вкладу у т.зв. загальносоюзний народногосподарський комплекс. Після усунення П.Шелеста у 1972 р. його наступник В.Щербицький ще більш слухняно підпорядковував економіку України центру, запопадливо здійснював його русифікаторську політику.

Слід звернути увагу на дисидентський рух в Україні у 60-70-х рр., який викристалізувався у визвольну боротьбу за національні права України. Перші арешти його учасників мали місце у 1965 р. У січні-травні 1972 р. здійснено другу хвилю арештів діячів руху, які отримали ще суворіші вироки, ніж у 60-х рр. Серед них - В.Чорновіл, Є.Сверстюк, І.Світличний, М.Осадчий, В.Стус, І.Калинець та багато інших.

Важливим етапом правозахисного руху в Україні було утворення Української Гельсінської Спілки (УГС), до якої входили М.Руденко (голова), П.Григоренко, І.Кандиба, Л.Лук’яненко, О.Мешко, О.Тихий, Н.Строката та ін. УГС з 1975 р. видавала «Інформаційний Бюлетень» (у самовидаві), який інформував про український рух опору, загострення репресій проти його учасників. Радянська система, яка в будь-яких виявах національної самосвідомості вбачала загрозу своєму пануванню в Україні, була особливо жорстокою до українських дисидентів.

Лекція XXIX. Соціально-економічній і політичний розвиток України у другій половині 80-90-х рр. Проголошення незалежності

1. Криза адміністративно-командної системи і соціально-економічна ситуація в СРСР і Україні.

2. Спроба перебудови радянського суспільства.

3. Україна - суверенна держава.

Студентам слід зосередити свою увагу на питанні кризи командно-адміністративної системи і соціально-економічного розвитку СРСР і України, економіка якої була складовою частиною т.зв. єдиногосподарського комплексу. Короткочасне зростання промислового виробництва у 50-х - на поч. 60-х рр. змінилося нестримним падінням його темпів. В Україні вони були ще більшими, ніж по Союзу загалом. Розладнана економіка приводила до падіння життєвого рівня населення. Створення нових промислових об’єктів у Сибіру, що мали насамперед воєнне стратегічне значення, супроводжувалося занедбанням економіки України. Спроби піднесення сільськогосподарського виробництва, зростання капіталовкладень у виробництво техніки, добрив не давали належної віддачі з огляду на принципово слабку ефективність радгоспно-колгоспної системи взагалі.

СРСР виявився зрештою нездатним забезпечити населення продовольством і щорічно ввозив з-за кордону мільйони тон зерна за рахунок продажу нафти, газу та ін. природних ресурсів, які нещадно експлуатувалися радянською економікою і вели до екологічної кризи. За цих умов країна вкладала значно більше, ніж отримувала із загальносоюзного бюджету. В результаті нелюдських жорстокостей тоталітаризму, який набрав форм майже геноциду Другої світової війни, Україна трохи більше, ніж за десятиріччя втратила близько 25% свого населення. Сьогодні темпи зростання його одні з найнижчих серед країн колишнього СРСР. Суттєвого удару радянській економіці завдало зниження цін на світовому ринку на основні енергоресурси на початку 80-х рр., а також безперспективна війна в Афганістані, яка поглинала величезні матеріальні та фінансові засоби.

Радянський Союз фактично опинився поза технічною революцією, яка вивела західний світ на новий рівень розвитку цивілізації. До цього слід додати, що тотальний контроль партії над духовним і суспільним життям привів до глибокої кризи в сфері розвитку науки і культури, руйнації моралі, зростання корупції, казнокрадства, організованої злочинності. В Україні за час тривалого керівництва Щербицького (з 1972 р.) небаченого масштабу досягла русифікація українського населення, українська мова була витіснена фактично з усіх ділянок суспільного життя. Проте і економічна, і духовна експлуатація народів СРСР не приносила центру бажаних дивідендів. Країна переживала період глибокого застою й опинилася на краю прірви.

У цих умовах партійне керівництво на чолі з М.Горбачовим наважилося на певну перебудову радянської системи. На квітневому пленумі ЦК КПРС 1985 р. було проголошено про зміну економічної, соціальної та зовнішньої політики і взято курс на т.зв. «перебудову», «демократизацію» і «гласність». Однак в Україні спроби реформ зустрічали опір партійної номенклатури різних рангів, яку очолював В.Щербицький. Суттєвим фактором гальмування перебудовчих процесів в Україні було і побоювання Москви, що демократизація викличе тут до життя національне піднесення, якого завжди боялась імперія.

26 квітня 1986 р. стався вибух на Чорнобильській АЕС, що стало катастрофою глобального масштабу. Мільйони людей зазнали згубного впливу радіації. Трагедія Чорнобиля ще раз засвідчила злочинне нехтування режимом долею мільйонів людей, їх здоров’ям і добробутом, показала абсолютну безправність України перед центром. Разом з тим чорнобильські події не могли не сприяти пробудженню до активних форм протесту широких верств громадськості в Україні.

З 1987 р. під тиском світових демократичних сил радянська влада випускає на волю українських дисидентів, які включаються у національний рух. Виникають незалежні групи та організації різного політичного спрямування, серед яких - Український культурологічний клуб, Товариство Лева, Меморіал, Спілка незалежної української молоді, «Спадщина», «Зелений світ» та ін. У 1988 р. з ініціативи Української Гельсінської спілки за активною підтримкою Спілки письменників України у лютому 1989 р. був створений Народний рух України, який висунув широку програму боротьби за проведення реформ в Україні в усіх сферах духовного, суспільно-політичного та економічного життя. Причому рух, об’єднавши не тільки українців, а й представників основних інших національностей, став фактично організацією всіх демократичних сил в Україні.

Почалося відродження національно-церковного життя. Відновлюється Українська автокефальна православна церква, яка обрала патріархом Мстислава, визначного українського ієрарха, активного поборника відродження Українського православ’я. На Західній Україні виходить з підпілля Українська греко-католицька церква. В серпні 1990 р. відбулася передача їй кафедрального собору св. Юри у Львові.

Важливим показником піднесення демократичного суспільно-політичного життя стала поява великої кількості українських незалежних видань, критична спрямованість змісту ряду старих газет та журналів. Посилився рух за відродження національної символіки. Широкий резонанс мав «людський ланцюг» між Львовом і Києвом, організований на честь проголошення соборності України у січні 1919 р. Почалося розширення контактів з українською еміграцією, зростало прагнення до єднання всіх українців у справі національного відродження. В березні 1990 р. попри всі перешкоди партійної бюрократії демократичні сили отримали четверту частину депутатських мандатів на виборах до Верховної Ради УРСР. В західних областях України в обласних і міських радах до влади прийшли представників демократів. Головою Львівської обласної ради обирають відомого правозахисника В.Чорновола.

В умовах піднесення демократичного руху в Україні КПРС вдається до маневрів і кадрових перестановок. У жовтні 1989 р. було усунено з посади генсека ЦК КП В.Щербицького, активного русифікатора України. На його місце був призначений В. Івашко, а після його переходу в Москву на посаду заступника генсека ЦК КПРС, - С.Гуренка. Головою Верховної Ради УРСР обрано Л.Кравчука.

Сесійні засідання Верховної Ради відбувались у гострій політичній боротьбі між консервативною партапаратною більшістю і демократичними депутатами, які утворили Народну Раду на чолі з І.Юхновським. Незважаючи на протистояння обох груп, 16 липня 1990 р. Верховна Рада приймає Декларацію про державний суверенітет України, яка стала основою для творення незалежної української держави.

Активізація боротьби проти тоталітарної системи в Україні підноситься на новий щабель. Створюються й офіційно реєструються українські політичні партії: Українська Республіканська Партія, Демократична Партія України, Українська Селянсько-Демократична Партія, Партія зелених та ін. Посилюється вихід з партії багатьох членів КПРС, висуваються вимоги виведення парткомів з підприємств та установ, націоналізації майна КПРС. Могутньою підтримкою в боротьбі за суверенітет України стали робітничі страйки, студентські голодування, численні демонстрації у Києві та Львові.

Однак КПРС і надалі продовжувала контролювати всі важелі влади в суспільстві. Фактично якихось суттєвих структурних змін режиму не відбулося. Поглиблення економічного хаосу, який посилювався протидією партійної номенклатури реальним економічним реформам, привело до критичного стану все суспільне життя. Консервативні бюрократичні кола фактично наполягали на поверненні до старого курсу. 19 серпня 1991 р. було зроблено спробу державного перевороту. Було створено т.зв. Державний комітет надзвичайного стану, який повинен був взяти під контроль усе життя в країні та зберегти колишній порядок. Однак плани змовників не були здійснені, а лише посилили процеси демократизації в СРСР загалом. Зазнала краху стара система російського централізму.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла Акт про незалежність України. За її прикладом аналогічні акти були прийняті іншими республіками. Було припинено діяльність КПРС, а в Україні заборонено діяльність Компартії України. СРСР перестав існувати. 1 грудня 1991 р. відбувся всенародний референдум, на якому було підтверджено Акт про незалежність України. Для українського народу настав новий період історії - будівництва повноцінної власної державності, входження до кола цивілізованих країн світу.

Після проголошення Акта про незалежність України було прийнято цілу низку законів, якими було закладено підґрунтя для перетворення України з колишньої союзної республіки в незалежну, суверенну державу. Зокрема, у вересні 1991 р. було прийнято постанову про підняття над будинком Верховної Ради синьо-жовтого національного прапора, а також здійснено перший крок у напрямку виходу України з рубльової зони через введення купонокарбованців, у жовтні — набув чинності закон «Про громадянство України», у листопаді — «Про державний кордон». Ця діяльність була продовжена і в наступному році, коли у січні 1992 р. президія Верховної Ради видала указ «Про державний гімн України», яким була затверджена мелодія національного гімну «Ще не вмерла Україна». Тоді ж синьо-жовтий прапор набув статусу державного, а тризуб став малим гербом України. Одним з найважливіших кроків стало проведення 1 грудня 1991 р. загальнонаціонального референдуму, під час якого переважна більшість українського народу висловилася за незалежність.

Вже з 2 грудня 1991 р. почався процес визнання суверенної України світовим співтовариством. Першими це зробили Канада і Польща, а до кінця грудня того ж року — ще 66 держав, у т.ч. Росія і США Уряд Дж.Буша поставився до цієї події з певною обережністю, бо на українській землі була розташована значна кількість стратегічної і тактичної ракетно-ядерної зброї, і поява на карті Європи нової держави з потужним ядерним потенціалом порушувала, на думку американців, стратегічну рівновагу в світі. Так само і Росія, визнавши однією з перших незалежність України, сподівалась зберегти за собою домінуюче становище в межах всього пострадянського простору. На думку російських політиків цього можна було досягти через Співдружність Незалежних Держав (СНД) шляхом створення наднаціональних органів, яким було б делеговано право вирішувати принципові питання без узгодження з вищими законодавчими та виконавчими органами членів СНД. У цій ситуації Україна, всіляко підтримуючи курс на всебічну економічну кооперацію між державами — учасниками Співдружності, послідовно протидіяла всім спробам у будь-який спосіб обмежити її державний суверенітет. Україна обстоювала погляд на СНД як на міжнародний механізм, що був покликаний спрямувати процес формування принципово нових двосторонніх і багатосторонніх відносин між незалежними державами, що постали на уламках колишнього СРСР.

Таке ставлення України до СНД відразу ускладнило стосунки між нею і Росією. Впливові російські політики (А.Козирєв, Г.Попов, О.Руцькой) у 1991-1992 рр. фактично поставили під сумнів суверенітет України щодо Криму і південно-східних українських областей, де питому частку населення становили росіяни. У цій ситуації Україна дотримувалася виваженої політики, намагаючись розв’язувати українсько-російські проблеми шляхом переговорів, під час яких Крим не розглядався як суб’єкт міжнародного права. Одночасно загострювалася ситуація навколо Севастополя та проблеми поділу Чорноморського флоту, на чому наполягала українська сторона. Влітку 1992 р. Л.Кравчук і Б.Єльцин домовилися про встановлення подвійного контролю над Чорноморським флотом, що тільки відтягувало кардинальне вирішення цієї проблеми. Російський парламент продовжував дебатувати це питання, а в липні 1993 р. навіть прийняв безпрецедентне рішення про надання Севастополю статусу російського міста. Президент Російської Федерації Б.Єльцин був змушений відмежуватися від цього безвідповідального кроку.

У цей час значна увага в Україні приділялася створенню національних збройних сил шляхом реорганізації існуючих структур та підрозділів. Одночасно було розпочато процес скорочення української армії, бо її первісна чисельність (726 тис. чол.) значно перебільшувала критерії розумної достатності. Проблема оптимізації чисельності збройних сил України диктувалася також і тим, що народне господарство перебувало у кризовому стані. У жовтні 1993 р. Верховна Рада України прийняла воєнну доктрину, що стала значною віхою у військовому будівництві Української держави. В ній була задекларована готовність України стати у майбутньому неядерною державою, що було підтверджено у листопаді 1994 р., коли Верховна Рада ухвалила рішення про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї при умові надання гарантій безпеки з боку провідних держав світу.

Особливо активно у цей період діяло Міністерство закордонних справ України, яке, долаючи різні перешкоди, насамперед, кадрову проблему, успішно розгортало мережу своїх посольств. Зусилля українських дипломатів у повній мірі реалізувалися у 1997 р., коли було підписано кілька важливих двосторонніх угод, у т.ч. Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією та ін., нормалізовано стосунки з Румунією через підписання широкомасштабного договору в Констанці, започатковано і повністю реалізовано процес делімітації українсько-білоруського кордону. Важливе значення мала й спільна заява Президентів України і Польщі «До порозуміння і єднання», яка дозволила остаточно і безконфліктно розв’язати вузол українсько-польських проблем історичного минулого обох країн. Велику увагу було приділено МЗС України налагодженню стосунків з Європейським співтовариством, наслідком чого Україна стала асоційованим членом Ради Європи, а влітку 1997 р. підписала Хартію про особливі відносини з Північноатлантичним альянсом.

Президентські вибори, що відбулися у червні 1994 р., принесли перемогу Л.Кучмі, якого було переобрано і на другий термін. Якісно нові зміни у державі та суспільстві були закріплені прийняттям Конституції України, що сталося 28 червня 1996 р. Ця подія стала надзвичайно важливою віхою в розвитку нашого суспільства, яке засвідчило доконаність факту перетворення України у демократичну державу.

Таким чином, за десять років незалежності у досить складних умовах наша країна набула всіх ознак суверенної держави — від національно-державної атрибутики і кордонів до прийняття Конституції, чим було закладено надійне підґрунтя для подальшого розвитку України у європейському і світовому співтоваристві.

Дата добавления: 2015-05-22