Червоний терор в Україні в 1919 р

Передбачена III з’їздом Компартії України «воєнно-комуністична» політика прийшла з Росії, де впроваджувалася ще з весни 1918 р. Там вона викликала масовий опір, що переріс у громадянську війну. Тепер ця політика переносилася в Україну, де мала підтримку ще меншу, ніж у Росії. Незгодних з нею влада готова була нейтралізувати з фанатичною рішучістю і жорстокістю. В масовій свідомості більшовиків знищення експлуататорських класів і всіх ворогів радянської влади взагалі сприймалось як один з найважливіших кроків на шляху до комунізму.

Ця оманлива «простота» штовхала каральні органи на винищення цілих соціальних груп. «Ми знищуємо буржуазію як клас. Не шукайте на слідстві матеріалу і доказів того, що звинувачений діяв ділом чи словом проти радянської влади. Перше питання, яке ми повинні йому запропонувати, якого він походження, виховання, освіти чи професії. Ці питання й повинні визначити долю звинуваченого і в цьому зміст і «суть червоного терору», — ці слова, видрукувані 1 листопада 1918 р. у чекістській газеті «Красный террор», належать Мартину Лацісу, який очолював Всеукраїнську надзвичайну комісію (ВУНК) з квітня 1919 р.

Правові норми в практиці чекістських органів не бралися до уваги: право підпорядковувалося «революційній доцільності», яка ніким не регламентувалась і не контролювалась. Кожен розумів «революційну доцільність» по-своєму.

Розмах розправ над реальними й уявними противниками радянської влади в 1919 р. набагато перевищив масштаби подібних дій 1918 р. Якщо в 1918 р. йшлося про тисячі жертв, то у 1919 р. — про десятки тисяч. Було чимало випадків, коли розстрілювали заручників, набраних з «буржуазних верств населення», членів сімей тих, хто оголошувався ворогом радянської влади, але перебував на зайнятих її противниками територіях. Жертвами червоного терору стали не лише поміщики, капіталісти, офіцери чи члени антирадянських партій, підпільних організацій та повстанських загонів. Серед страчених було багато безпартійних інтелігентів, священиків, службовців. Страчували за ознакою «виховання, освіти та професії». Нарешті, режим, який називав себе робітничо-селянським, без вагань знищував тисячі незгодних з його політикою робітників і селян. Каральні експедиції проти повсталих селян супроводжувалися масовими розстрілами й спаленням цілих сіл. Але це лише примножувало число незадоволених. Ось чому у квітні 1919 p. Президією ЦВК Рад України було прийняте рішення «Про недопустимість спалення сіл під час придушення куркульських повстань». Та це рішення ігнорувалося: і спалення сіл, і масові репресії продовжувалися. Разом з тим, репресивна практика вдосконалювалася: стало ширше практикуватися взяття заручників із тих сіл, де було багато співчуваючих повстанцям. У разі антибільшовицького виступу ці заручники підлягали негайному знищенню. Історія вчить, що терор завжди був знаряддям тих політичних режимів, які не мали масової підтримки населення. Таким був організований радянською владою червоний терор в Україні 1919 р.

Дата добавления: 2015-05-22