Відмова від нової економічної політики

З

моменту першої публікації в газеті “Прав да” стаття В.Леніна “Про кооперацію" пе ребувала в центрі пропагандистських зусиль партійного апарату. Про колективізацію, тобто відчуження селянської власності у колективні гос­подарства, на XII і XIII з’їздах РКП(б) навіть і не згадувалося. Зате на кожному партійному з’їзді, на всіх конференціях і пленумах ЦК КП(б)У стави­лося питання про розвиток кооперації. З бюджет­них ресурсів на кооперативне будівництво виділя­лися великі кошти.

Не дивно, що швидко розвивалися всі види коо­перації, зокрема сільськогосподарської — машин­

но-тракторні, тваринницькі цукробурякові та інші товариства. До кінця 20-х рр. у сільгоспкооперацію було залучено понад половину селянських госпо­дарств України. Всіма видами кооперації, включаю­чи споживчу, охоплювалося 85% господарств. Од­нак партапарат,який поступово прибирав до рук Сталін, не прагнув будувати незнаний йому коопе­ративний соціалізм У квітні 1925 р. відбулася XIV конференція РКП(б). На ній з доповіддю про коо­перацію виступив О.Риков, до якого перейшла по­сада голови Раднаркому після смерті В.Леніна у січні 1924 р. Та хоча він наполегливо пропагував ос­новну ідею ленінської статті про тотожність зро­стання кооперації зростанню соціалізму, у відреда­говану генсеком резолюцію вона не увійшла. Однак забуте гасло колективізації у резолюції по доповіді Рикова знову з’явилося у вигляді такої обережної ремарки: “Колективізації сільського господарства необхідно приділяти більше уваги, ніж це робилося досі”.

Сталін міг замовчувати або спотворювати про­позиції та ідеї, висловленні в останніх листах і стат­тях засновника партії, але ніколи прямо не виступав проти них. Такої потреби й не було Варто лише бу­ло пропагувати попередні, повні ентузіазму вислов­лювання Леніна про колективізацію, механічно пов'язуючи їх з кооперативним планом, тобто, ігно­рувати якісну відмінність колгоспів як ланки нето­варної комуністичної економіки і кооперативів, що не могли існувати поза ринковою економікою. Саме в цей час з явилося словосполучення “колгоспно- кооперативна форма власності”, яке об’єднувало в собі несумісні одна з одною форми власності.

1926 р. з ініціативи Сталіна в ЦК партії було утворено комісію, яка вивчала становище існуючих колгоспів і радгоспів. Комісія рекомендувала поси­лити сприяння держави розвиткові “соціалістично­го землеробства” у формі податкових пільг і прямої матеріальної допомоги. Запроваджені заходи справді стимулювали появу нових колгоспів. В Ук­раїні їх кількість збільшилася з 5454 у жовтні 1925 р. до 12042 на початку жовтня 1928 р. Однак ос­новна частина бідноти, не кажучи вже про серед­няків, не поспішала змінювати свій життєвий уклад. Восени 1928 р. було колективізовано менш як 4% плащі селянського землекористування.

У дискусії, що передувала XV з’їзду ВКП(б), опозиціонери виступали на захист гасла “надіндустріалізації”. Засудивши це гасло, політбюро ЦК не збиралося відмовлятися від вико­ристання монопольного становища держави як ви­

робника промтоварів і споживача сільгосптоварів. У директиви з’їзду для складання першого п ятирічного плану розвитку народного господарст­ва на 1928/29 — 1932/33 рр. було закладено принципове рішення про використання “ножниць цін”.

Оскільки заготівельні ціни були занижені, селя­ни не повезли хліб на ринок Держава негайно відчула гостру нестачу хліба для постачання міст, новобудов і армії. Різко зменшилося вивезення зер­на, яке давало валюту для закупівлі імпортної техніки.

У попередні роки з хлібозаготівельної кризи ви­ходили ринковим шляхом: підвищували ціни на хліб і тим самим — платоспроможний попит селянства на фабрично-заводські товари. Ринок підправляв у бік зниження директивно встановлювані державою темпи індустріалізації. Проте Сталін та його одно­думці вирішили скористатися шляхом, який більшо­вики торували у 1918 — 1920 рр.: примусити селян здавати хліб за невигідними їм цінами під загрозою штрафних санкцій аж до конфіскації майна. Ще в грудні 1927 р на XV з’їзді ВКП(б) генсек гостро критикував ідею “надіндустріалізації”, з якою вис­тупали його політичні опоненти. Як тільки опо­зиціонери опинилися поза лавами партії, він одразу перестав захищати селян і сам став найзавзятішим “ надійдустріалізатором.

Пропагандистську кампанію на користь кол­госпів партія зустріла з цілковитим схваленням. На підтримку селян пролунало кілька голосів, зокрема бухарінський. Будучи з 1918 р. прибічником швид­кої реалізації комуністичної доктрини, М.Бухарін після 1921 р. зрозумів небезпеку боротьби з ринком і прагнув поглиблювати нову економічну політику. Він заявляв про воєнно-комуністичну переоцінку ролі колгоспів, про те, що забувають ленінську кон­цепцію кооперування, коли визнають колгоспи сто­вповою дорогою до соціалізму.

Коли спалахнула заготівельна криза, в сільську місцевість поїхали “вибивати” хліб тисячі партійних працівників, у тому числі члени політбюро ЦК ВКП(б). Сталін виїхав у січні 1928 р. в Сибір. Там він показав, як треба боротися за хліб. Цілком при­родна поведінка товаровиробників на ринку була оголошена “хлібним страйком”, тобто свідомим са­ботажем політики індустріалізації. Проти “кур­кулів" вживалися надзвичайні заходи — тюремне ув’язнення, депортація у віддалені райони, частко­ва або повна конфіскація майна (“розкуркулення”).

Усі перелічені методи були використані в Ук­

раїні. Завдяки цьому з українських селян за січень

267- лютий 1928 р. вдалося вичавити 70 млн. пудів хліба. Однак тверезо мислячі працівники розуміли, що надзвичайні заходи не врятують справи.

рагнучи стабілізувати становище, О.Риков поставив питання про імпорт хліба. На політбюро ЦК ВКП(б) йому заявили, що валюта потрібна для індустріалізації Коли голова Раднаркому до­мовився про закупівлю хліба в кредит на пільгових умовах, йому не дозволили й цього. Противники непу розраховували на те, що чим гірше:тане про­довольче постачання, тим простіше буде відмовити ся від ринкових закупівель хліба і перейти до реквізиційного принципу у взаємовідносинах із се­лянами.

галін розумів, що надзвичайні заходи за до­помогою яких подолали хлібозаготівельну кризу, придатні тільки як короткотривалий захід для вилу­чення готової продукції. Ніхто не зміг би змусити селян-власників постійно, з року в рік вирощувати товарне зерно не на продаж а для держави. Щоб відсікти селян від ринку і змусити їх сіяти стільки, скільки потребувала держава, їх спочатку треба бу­ло позбавити власності, тобто кол ктивізувати

Агресивна по відношенню до селянства соціаль- но-економічна політика державної партії визнача­лася, звичайно, більш глибинними причинами ніж погляди тих або інших керівників. Справа в тому, що комплекс заходів, який окреслюється поняттям “нова економічна політика”, не ніс у собі ме­ханізмів, здатних підтримувати господарську імичку міста і села. Розвиток непу міг благотвор­но вплинути на сільське господарство, але був не­здатний забезпечити матеріальну базу для індустріалізації країни. Будучи відірваною від рин­ку, націоналізована промисловість не могла стати ефективною. Так званий ‘ госпрозрахунок не заміняв їй вільного розвитку в умовах ринку. Як тільки склалися об’єктивні умови для ідустріалізації, треба було змінювати економічну політику: або приватизувати промисловість, відмовляючись від самої ідеї “командних висот” та економічно влади або одержавити сільське госпо­дарство шляхом колективізації селянських засобів виробництва.

У державній партії перемогли сили, які стояли за збереження диктатури в економічному і політич­ному житті В нових історичних умовах вони поча­ли готуватися до повторної спроби побудувати по- заринкову економіку.

Дата добавления: 2015-05-22