Створення СРСР

НЕП

У березні 1921 р. відбувся черговий X з'їзд РКП(б), на якому В.Ленін переконав своїх однодумців у необ­хідності нової економічної політики (Л. Троцький звер­нувся до ЦК РКП(б) з подібною пропозицією ще в лютому 1920 р., але її було відхилено). Основними-складовими непу були: відновлення торгівлі та товар­но-грошових відносин; введення стійкої грошової оди­ниці, надання їй конвертованості; дозвіл приватної торгівлі; денаціоналізація середніх та дрібних підпри­ємств, повернення їх старим власникам; введення гос­подарчого розрахунку на підприємствах (право прода­жу надпланової продукції); дозвіл іноземних концесій (передача на певних умовах і на певний термін права експлуатації окремих державних об'єктів); відновлен­ня матеріальних стимулів виробництва, розвиток коо­перації та оренди; зменшення державного втручання в економіку; заміна продрозверстки продподатком. Неп мав забезпечити виживання більшовицького режиму в умовах міжнародної ізоляції і масових виступів насе­лення. Проте ленінська партія погоджувалася лише на тимчасовий компроміс із підприємництвом, не збира­лася відмовлятися від мрії створити соціалістичну еко­номіку. Саме тому уряд залишав за собою контроль за такими «командними висотами» в економіці, як важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля.

У сільському господарстві неп передбачав цілу си­стему заходів, серед яких найголовнішою була заміна продрозверстки продподатком. Розмір продподатку визначався напередодні посівної й був вдвічі меншим, ніж розмір продрозверстки, передбаченої на 1921 р. Селянам дозволялося продавати надлишок продукції на ринку, організовуватися в кооперативи, а також орен­дувати землю та використовувати найману працю.

У промисловості неп передбачав повернення дрібних та середніх підприємств їх власникам, проведення де­централізації управління промисловістю. Підприємства могли об'єднуватися в трести. Було відмінено обов'яз­кову трудову повинність, створювались умови для фор­мування ринку робочої сили. У промисловості також

дозволялося використання найманої праці та оренди. Під час проведення нової економічної політики залу­чався іноземний капітал шляхом створення концесій та спільних підприємств.

У галузі торгівлі створювалися умови для розвитку трьох її форм: приватної, державної та кооперативної, організовувались ярмарки. У 1922—1924 рр. було вве­дено в обіг нову грошову одиницю — червонець, який дорівнював 10 золотим карбованцям, став конвертова­ним і сприяв оздоровленню економіки в цілому. Було введено єдину систему податків, створювалися ощадні каси та Ощадний банк.

Політика непу була неоднозначно сприйнята деяки­ми діячами компартії України, які виступили проти заміни продрозверстки продподатком. Але, незважаю­чи на це, нові віяння поширилися й на українських землях. В умовах непу довоєнного рівня досягли га­лузі легкої, харчової промисловостей, виробництво пред­метів споживання.

Підсумки непу досить суперечливі та неоднозначні. Було відновлено господарство, зруйноване за роки війни. Зросло промислове та сільськогосподарське виробниц­тво, пожвавилася торгівля і товарообмін, була знята со­ціальна напруга. Проте відставала більшість галузей важ­кої промисловості, які, так само, як транспорт, зв'язок, зовнішня торгівля, були під контролем держави. Ставала все очевиднішою невідповідність між ідеологією більшо­виків і практикою.

Поряд зі змінами в економічній сфері, більшовики змушені були рахуватися з українським рухом, що знач­но зміцнів за роки національно-визвольних змагань. Але їхні поступки українцям, як правило, мали декла­ративний характер. Зокрема, проголошуючи на словах відданість принципу самовизначення націй та «визнання самостійності УСРР», російське керівництво на чолі з В.Леніним насправді прагнуло міцніше прив'язати Україну до Москви. Вже влітку 1919 р. більшовики втягнули її у т. зв. воєнно-політичний союз радян-

ських республік, за яким створювалася єдина армія, орга­ни безпеки, деякі інші структури. Наступним кроком у цьому напрямі стало підписання 28 грудня 1920 р. між РСФРР і УСРР Союзного робітничо-селянського до­говору. За ним Радянська Україна фактично була поз­бавлена ознак реального суверенітету, передавши в со­юзне, а насправді — московське підпорядкування армію і флот, управління економікою і зовнішньою торгівлею, фінанси, можливість розпоряджатися трудовими ресур­сами, шляхами і навіть засобами зв'язку.

Ще більше зросла залежність України від російського центру, коли ЗО грудня 1922 р. І з'їзд Рад РСФРР, УСРР, БСРР і Закавказької федерації (Азербайджан, Вірменія, Грузія) ухвалив у Москві декларацію і до­говір про створення СРСР. Єдине, чого вдалося доби­тися національним республікам — це уникнути сталін­ської моделі об'єднання, яка передбачала включення їх на правах автономій до складу Російської Федерації. За основу державного союзу було взято ленінський федеративний принцип, що формально надавав суб'єк­там об'єднання однакового статусу. В.Ленін не був про­тивником централізації, але розумів, що негайне ство­рення відверто централізованої держави за образом і подобою Російської імперії негативно вплине на пер­спективи «світової соціалістичної революції». Однак, як показало майбутнє, створення СРСР все ж ґрунту­валося на принципі імперського централізму. Союзний договір передбачав: 1) український радянський уряд на території республіки теоретично мав юрисдикцію над сільським господарством, внутрішніми справами, пра­восуддям, освітою, охороною здоров'я та соціальним за­безпеченням; 2) із союзним урядом український уряд ділився владою в питаннях виробництва продуктів хар­чування, робочої сили, фінансів, народного господарства та інспекції; 3) у виключній компетенції союзного уря­ду залишилися зовнішні зносини, армія, флот, зовнішня торгівля, зв'язок, транспорт.

За Конституцією СРСР 1924 р. Україна мала фор­мальне право на вихід із союзу, але лише за дозволом компартії. Пізніше Сталін визнавав: «За бажанням рес-

публіки можуть вийти з СРСР. Та в кожній з них на те й існує компартія, щоб вони цього ніколи не побажали». Легітимність договору про створення СРСР є сум­нівною, оскільки всі рішення приймалися партійною верхівкою, а про такі загальнодемократичні механізми, як опитування чи референдум, ніхто й не згадував. Крім того, дехто з дослідників стверджує, що навіть з погля­ду радянського права при утворенні союзної держави було допущено серйозні порушення. Так, історик Я. Даш-кевич, проаналізувавши союзний договір 1922 р., при­йшов до таких висновків: 1) Радянський Союз як то­талітарна держава був утворений з допомогою бруталь­ної сили, яка на самому початку свого виникнення навіть не дбала про те, щоб своє терористичне існування і пра­вовий нігілізм маскувати юридичними формулами; 2) Україна, приступаючи до союзного договору'1922 р. як нібито окрема соціалістична держава, вже в той час була в становищі колонії, що було закріплено де-юре двома роками раніше російсько-українським союзним договором 1920 р.; 3) так званий союзний договір 1922 р. ніколи не вийшов поза стадію проекту, який ще треба було доповнювати, обговорювати, затверджувати і вво­дити в дію. Як міжнародний акт він не був рати­фікований і ніколи не діяв ні формально, ні фактично. Жорстока централізаторська тенденція, що посилюва­лася в умовах тоталітарного режиму, вела до обмеження і так незначних прав республік, які об'єдналися в Радян­ському Союзі. Проте сам факт існування та визнання Української Соціалістичної Радянської Республіки з чітко окресленою територією, власними адміністрацією, центром, апаратом, із можливістю розвивати культуру, мову, літературу створював певні передумови для націо­нально-культурного відродження українського народу.

2. Національна політика більшовиків в Україні

Українське відродження сер. 1920-х — поч. 1930-х рр. — надзвичайно цікаве явище в історії України. Безсумнів­но, що його коріння знаходилося в періоді недовготривалої української державності 1917 —1919 рр., який розкував

творчі можливості української нації. Динаміка процесу національного відродження була настільки сильною, що він розвивався далі, незважаючи на великі втрати в ла­вах інтелігенції під час громадянської війни та велику еміграцію творчих сил за межі радянської України.

Причини «коренізації»

Успіхи в національно-культурному будівництві 1920-х — поч. 1930-х рр. були досягнуті перш за все завдяки здійсненню політики, що ввійшла в історію під назвою «коренізація». Намагаючись розширити націо­нальну та соціальну базу свого режиму, Москва зробила спробу залучити до управління в республіках представ­ників неросійських національностей. Такий жест центру пояснювався різкою невідповідністю між загальною кількістю представників корінної нації в тій чи іншій національній республіці до їх частки в партійно-дер­жавному апараті. Зокрема, наприкін. 1920 р. українці, складаючи бл. 80 % населення УСРР, у КП(б)У стано­вили лише 19, а у квітні 1922 р. — 23,3 %, частка росіян і євреїв дорівнювала відповідно 53,6 і 13,6 %. Виправити цю невідповідність взявся в 1923 р. XII з'їзд РКП(б), який проголосив політику «коренізації» партійно-дер­жавного апарату в неросійських республіках.

Отже, деяка лібералізація політики більшовиків у національному питанні в 20-х роках була викликана не сентиментальними поривами, а їх намаганнями укоре­нитися в національних республіках — звідси й назва політичного курсу — «коренізація». Щоб зміцнити свій вплив у республіках, партія змушена була розмовляти з населенням його мовою і створити власних апаратників з місцевих кадрів. Безсумнівно, що «коренізація» мала побічний ефект у вигляді стрімкого розвитку пригні­чених до того національних культур.

Дата добавления: 2015-05-22