Реформа 19 лютого 1861 року та її наслідки для українського селянства. 5 страница

Вказано також про те, що «в продовольчій справі Секретаріат ставить своєю задачею об'єднати роботу продовольчих органів на Україні і внести в неї ту планомірність, якої їм досі бракувало. Перед Секретаріатом стоїть основна задача створити Всеукраїн­ський Центральний продовольчий комітет, який має забезпечити автономію України в продовольчій справі та подбати про відповідне постачання Українським хліборобам потрібних в їх господарствах продуктів та знарядь».

На засіданні Центральної Ради 6 серпня 1917 р. генеральний секретар земельних справ Б. Мартос вказав, що йому приходилося працювати в дуже несприятливих умовах, при відсутності фахових сил по земельному питанню. Відзначено, що налагоджується робота організації на місцях.

У декларації Генерального Секретаріату, прийнятій 29 вересня 1917 р., підкреслено виключно важливе значення проведення земельної реформи в Україні, її суть втілено у положеннях: «трудящим масам належить право на землю, що вони її обробляють. Ця вимога має бути задоволена»Викладені й завдання Генерального секретарства по земельних справах: а) упорядкування земельних відносин через місцеві земельні комітети з широкою компетенцією щодо розпорядження земельними фондами та з широкими засобами їх діяльності, організацію агрономічних сил на Україні та об'єднання всієї справи агрономічної допомоги; б) поширити шкільну та позашкільну сільськогосподарську освіту, хліборобську кооперацію, особливо хліборобські артілі. Виділено положення «Поруч з підготуванням переходу землі до рук трудящого народу Генеральне секретарство земельних справ підготовлятиме перехід всіх лісів у національні/ власність»

Характерно, що саме у березні-грудні 1917 р. видані праці М.С. Грушевського «Хто такі українці і чого вони хочуть», «Звідки пішло українство і до чого воно йде», «Вільна Україна», «Якої ми хочемо автономії і федерації», в яких висвітлені проблеми державотворення і вирішення економічних питань.

У праці «Якої ми хочемо автономії і федерації» висвітлені важливі концептуально-теоретичні основи вирішення земельного питання. По-перше,акцентовано, що «з економічного погляду дуже важно, щоб природні багатства української землі й людська сила її не марнувалися і не притягалися штучно набік ріжними сторонніми економічними рахунками з великою шкодою для краю й даремною утратою їх для всього людства, а використовувалися мудро в інтересах економічного розвитку краю і добробуту народного Україна становить окрему економічну область зі своєю виразною фізіономією й укладом, багато обдаровану всякими умовами для великого економічного розвитку і поступу. З урахуванням цього вказувалось на потребу передачі керування економічними справами органам влади України. По-друге,спеціально виділено питання розвитку сільського господарства. М.С. Грушевський вказав на потребу забезпечення українському хліборобові якнайбільшого прибутку на основі земельного фонду – тих земель, які будуть викуплені від землевласників.

Вказані положення творчо розвинуті у праці «На порозі нової України.. Гадки і мрії», написаній у грудні 1917 – січні 1918 р. і опублікованій у лютому-березні 1918 р. В ній М.С. Грушевський розглядає аграрну проблему у взаємозв'язку із державним устроєм незалежної України. Його встановлення сприяло тому, що Україна стала єдиним властителем всіх підземних і наземних багатств, в тому числі земельних угідь. Це створило передумови для впровадження більш різносторонньої й інтенсивної культури збіжжя. Вказано на можливість і доцільність культивування в чорноморських степах бавовни, на полудневім узбережжі у більш широких розмірах – полудневих овочів. Акцентовано, що розвиток скотарства, птахівництва, рибальства, бджільництва слід провадити в розмірах більш раціональних, обрахованих на далекий експорт.

Характерно, що в Українській Центральній Раді переважали прихильники соціалізації землі. Так в офіційному поясненні Генерального Секретаріату змісту III Універсалу від 12 листопада 1917 р. щодо земельної справи йшлося: «... оберігаючи все народне хазяйство: машини, ліси, будинки, лани, скот і інше, дбаючи про порядок на Україні, Універсал не дозволяє ніяких самочинних захватів земель і всякого добра, порубки лісів тощо, бо такі захвати і порубки неминуче зруйнують відтепер вже всенародне багатство, та викличуть розруху та сварки в краю і серед селянства.... Взагалі Універсал не тільки не дає права розпоряджатися самовільно землями, сільськогосподарським реманентом, кіньми і т.п., а призначаючи його добром всенародним передає під догляд і в розпорядження Повітовим та Губернським Земельним Комітетам при допомозі Комітетів Волосних».

16 січня 1918 р. в газеті «Народна воля» опубліковано «Звернення секретарства земельних справ до українського селянства, селянських спілок, земельних комітетів, кооперативних і просвітніх товариств». В ній пропагувалася ідея соціалізації землі. «Необхідно, – вказано у зверненні, – братися до нового хазяйну­вання спілками, товариствами, спрягаючись та організовуючись Земельним спілкам легше управлятись з землею, зручніш заводити культурне господарство, швидше можна здобути агрономічної допомоги порадами, насінням, машинами і всім іншим».

Ця ідея відображена і у Відозві Ради народних міністрів до селянства, яка опублікована 17 січня 1918 р. «Справдилась, констатувалось у відозві, – давня мрія нашого селянства, мрія за котру вже багато крові пролито вся земля з нетрудових рук перейшла в розпорядження трудового народу. Тепер тільки треба подбати про те, щоб уся вона була засіяна, щоб дала вона врожаю не менше, як раніше давала. Цьому на перешкоді може стать недостача насіння, робочої скотини, плугів і іншого реманенту. Але гуртом дружно можна і з цим справитись – обробити землю не по одинці, а спілкою».

18 січня 1918 р. у Віснику Ради народних міністрів Української Народної Республіки опубліковано «Тимчасовий земельний закон», затверджений Українською Центральною Радою. У 6 ст. Декларувалося, що «Користування поверхнею землі дозволяється: а) для загально громадського господарства, коли органи державної влади, органи міського самоврядування або земельні комітети організують і ведуть різні корисні підприємства загального або місцевого громадського значення; б) для приватнотрудового господарства, яке ведеться власною працею окремими особами, сім'ями або спільно товариствами; в) під оселі й будівлі окремим особам, товариствам або громадським установам для мешкання, або для торговельних і промислових підприємств.

У 13 ст. записано: «Строки користування землею встановлю­ються сільськими громадами й товариствами на підставі прав, встановлених земельними комітетами згідно з цим законом». А у примітці до цієї статті вказано: «право користування може переходити в спадщину».

Наприкінці січня 1918 р. Центральна Рада ухвалила Земельний закон, основою якого стало скасування права власності на землю. Встановлювалося, що «землі відводяться земельними комітетами в приватнотрудове користування сільським громадам та добровільно складеним товариствам». Незважаючи на те, що закон дозволяв «перехід права користування в спадщину», основна проблема людини, землі й волі так і лишилась неврегульованою, що в подальшому призвело до фатальних наслідків. За свідченням В. Винниченка, «сільський пролетаріат в обіцянки і закони про землю не вірив, більше вірячи реальним фактам, а з іншого боку, ідея «соціалізації землі» викликала обурення заможного селянства, «яке лаяло Центральну Раду й агітувало на всі боки проти неї». Щоб якось виправдатися перед заможним селянством, Центральна Рада 29 квітня 1918 р. прийняла поправку до Земельного закону, за якою ділянки розміром до 30 дес. не підлягали переділу.

Зовсім не розробленим залишався фінансовий аспект земельних заходів, а надання переваг у правах на землю біднішим верствам селянства створило численну опозицію серед заможних прошарків сільського населення Полтавщини та Херсонщини. Таким чином, запланованих результатів – соціальної консолідації суспільства та економічного процвітання сільськогосподарської галузі – аграрна політика Центральної Ради не досягла. Земельну реформу УНР не підтримали як політичні опоненти, так і німецько-австрійська влада. Загалом же, вироблена Центральною Радою земельна програма заклала грунт для подальших пошуків варіантів розв’язання аграрного питання.

Діяльність уряду Української Держави у сфері аграрних відносин. Проведення аграрної реформи гетьман П.Скоропадський проголосив своїм основним завданням відразу ж після приходу до влади. Основні напрями майбутньої реформи гетьман визначив в інтерв’ю в пресі та у розмовах з хліборобськими делегаціями, під час яких підтвердив свою підтримку середнього селянства (для потреб селян планувалося продати ім. Майже 40% приватновласницьких земель). Найбільшу підтримку погляди гетьмана знайшли серед членів Української демократично-хліборобської партії, які й стали основними прихильниками гетьманського режиму серед селянства.

Радикальні наміри гетьмана в земельній справі підтвердив уряд: повідомлення Ради Міністрів від 10 травня 1918 р. проголошувало необхідність державного втручання в аграрне питання й примусового відчуження великого землеволодіння. Уряд обіцяв викупити за державний рахунок та передати за невелику плату хліборобам ті землі приватних власників, які не порушували „ інтересів сільськогосподарської культури”. Підготовкою планів земельної реформи мали зайнятися науковці.

Основні принципи аграрної реформи Рада Міністрів почало розглядати в першій декаді травня. Багато часу було витрачено на врегулювання ситуації, яка складалася внаслідок видання так званого наказу фельдмаршала Ейхгорна про засів ланів. Опублікований 6 квітня 1918 р. без узгодження з Центральною Радою, наказ вводив примусовий засів всієї землі. Якщо селяни не мали можливості засіяти отримані наділи, то засівом хліба займалися поміщики. Земельні комітети забезпечували повернення їм розібраного раніше зерна та сільськогосподарського реманенту. Після відновлення приватної власності почали виникати непорозуміння щодо долі врожаю між особами, які зробили посіві, та власниками земля. Німецьке командування виступало проти наказу Ейхгорна, а селяни не бажали повертати здобуту за часів Центральної Ради земля.

Вирішити справу із наказом Ейхгорна мав „ Закон про право на врожай 1918 р. на території Української Держави”, затверджений гетьманом 27 травня. Право на врожай озимини, засіяної восени 1917 р., передавалося власникам цих земель чи орендарям. Врожай осені 1918 р. закріплювався за особами, які засівали ці землі, але за умови виплати ними всіх державних та земських податків за 1918 р., сплати за користування землею власниками чи орендарями, а також відшкодування збитків власникам земель, нанесених після збору врожаю 1917 р.

Врожай з ланів, засіяних під керівництвом земельних комітетів, але насінням та реманентом власників чи орендарів, мав їм (власникам чи орендарям) і належати.

Для вирішення спірних питань створювалися особливі арбітражні комісії на чолі з представником Міністерства землеробства, до складу яких входили також по одному представникові від землевласників та селян.

Проте таке рішення не влаштовувало поміщиків: 27 травня Всеукраїнський з’їзд земельних власників висловив невдоволення вирішення справи врожаю без участі представників хліборобів та вказав на недоліки закону (врегулювання прав лише на ярові посіви 1918 р., не вирішеність ситуації з самовільними осінніми посівами 1917 р.). Крім відзначених, закон про право на врожай містив також інші нерозкриті питання: остаточність рішення арбітражних комісій і хто має їх виконувати; відсутність механізму фінансування комісій, не вирішеність питання про розв’язання конфліктів між власниками і орендарями, які порушили договір на основі Універсалу, закону Центральної Ради і сталі клієнтами урядових тоді земельних комітетів.

14 червня в доповнення до закону про врожай уряд видав закон про забезпечення цукрових заводів буряками врожаю 1918 р. Згідно з ним, увесь врожай буряків, посіяних на землях цукрових заводів чи ними орендованих, належав заводам, незважаючи на те, ким була засіяна земля. Вирішення суперечок та конфліктів між посівщиками, власниками та цукровими заводами, покладалося на комісії, зазначені в п. 5 Закону про право на врожай 1918 р. (з включеннях до їх складу представників цукрових заводів). Таким чином уряд намагався відшкодувати збитки власників землі та забезпечити інтереси цукрових заводів

Повністю врахувати інтереси селян і власників землі уряд не зміг. Селяни були невдоволені виплатою різних платежів за залишений їм врожай, а поміщики – недостатньою сумою останніх.

Другий напрямок робот уряду був пов’язаний з підготовкою земельного закону.

14 червня 1918 р. гетьман затвердив „ Тимчасовий закон про право продажу та купівлі землі позаміськими оселями”. Згідно закону кожний власник сільськогосподарських маєтностей міг продати всю свою землю, проте придбати більше 25 десятин одна особа не могла. Сільськогосподарські товариства також підлягали під дії цього закону – їхня земля протягом двох років мала розмежуватися на відрубні ділянки, але не більше 25 десятин кожна (таким чином передбачалося зовсім ліквідувати колективне господарювання на селі). Придбання землі вищезазначеної норми відбулося лише з особливого дозволу міністра для організації зразкових та промислових господарств. Купівля приватновласницьких земель та їхній розпродаж за доступними цінами безземельним та малоземельним селянам покладалися на Державний земельний банк.

Основним документом для проведення земельної реформи закон від 14 червня 1918 р. не міг стати через не доопрацювання декількох важливих проблем. У законі не визначалася ціна на землю (її встановлювали землевласники), він носив добровільний характері не спонукав поміщиків продавати своїх маєтки. Недосконала система контролю за надільною власністю відкривала лазівки для земельних спекуляцій, дозволяючи ігнорувати 25 – ти десятинну норму набування землі. Практична реалізація закону покладалася на державні установи, які знаходилися ще в стадії формування (Державний земельний банк та земельні комісії). Через невирішеність цих проблем невдоволеними залишалися поміщики, так і селяни. Спроба уряду Української Держави обмежити велике землеволодіння виявилося поверховою.

Формування органів місцевої земельної адміністрації розтяглося на досить тривалий час. Першим кроком у цій справі стало заснування тимчасових земельних комісій (губернських та повітових). В основному вони згідно з правилами Міністерства земельних справ (далі МЗС) від 16 травня 1918 р. мали займатися ліквідацією діяльності земельних комітетів, а також виконувати обов’язки колишніх селянських установ із земле влаштування. Постанови губернських комісій оскарженню не підлягали.

Повітові комісії мали сприяти відновленню прав приватної власності, насамперед дрібних хліборобів, і встановленню розмірів вчинених їм збитків, а також спонукати населення добровільно повертати розібране майно, вирішувати непорозуміння щодо посівів. Таким чином, призначенням тимчасових земельних комісій було виконання карально-репресивних заходів, частково землевлаштувальних робіт.

!5 липня гетьман затвердив обидва законопроекти про створення земельних комісій, а організаційні заходи щодо початку їхньої діяльності уряд вжив лише наприкінці липня – на початку серпня 1918 р. На практиці земельні комісії зіткнулися із складними організаційними перешкодами: низькою оплатою праці службовців, відсутністю приміщень та транспортних засобів.

Таким чином, уряд П.Скоропадського підготував широку програму аграрної реформи. Основними орієнтирами аграрної політики гетьман проголосив принципи державного втручання в земельну справу і примусового відчуження великого землеволодіння. Викуп державою приватновласницьких земель і їхній розпродаж за доступну плату безземельним і малоземельним селянам забезпечував радикальний характер реформи. Демократичного характеру розробці земельної політики надавала участь у роботі урядових аграрних комісій представників усіх зацікавлених сторін: землевласників, політичних партій та громадських організацій, а також вчених. Саме завдяки позиції останніх, а не лише через опозицію великих землевласників, було відхилено земельні законопроекти комісій В.Г.Колокольцева та В.М.Леонтовича.

Розробка соціально-економічних аспектів земельної реформи заслуговує на особливу увагу. Проголошуючи її змістом розширення дрібного селянського землеволодіння, уряд спланував ефективний механізм фінансування реформи через Державний земельний банк. Спроба врегулювання орендних відносин підвищувала перспективи наділення селян землею. Проте в умовах воєнного часу економічні чинники відігравали другорядну роль.

Визначаючи основні причини невдачі аграрної реформи Української Держави, зазначимо, що теоретичне обґрунтування законодавчих актів мало половинчатий характер, тому невдоволеними прийнятими законами залишалися як поміщики, так і селяни. Відсутність основної політичної сили, здатної втілити в життя вироблену програму аграрних перетворень, теж негативно вплинула на результати реформи. Аграрна реформа проводилася з ініціативи самого гетьмана П.Скоропадського й за участю окремих осіб, зокрема, міністрів земельних справ. Поміщики підтримували уряд із суто прагматичних інтересів збереження

великого землеволодіння. Політичні партії за часів Української Держави виявилися усуненими від влади.

За умови стабільної політичної ситуації плани земельної реформи уряду П.Скоропадського були економічно ефективними і психологічно прийнятними для селянства. Проте революційні обставини, коли навесні 1918 р. селяни фактично здійснили переділ землі, не сприяли прийняттю ними більш поміркованих варіантів розв’язання земельного питання.

При розгляді аспектів української моделі господарювання в аграрному секторі важливо враховувати стан у сільському господарстві не лише на терені Східної, а й Західної України, положення із програмних документів політичних партій та рухів, що діяли в Наддніпрянській Україні, в Галичині, Північній Буковині і Закарпатті.

Вищим органом виконавчої влади Західноукраїнської Народної Республіки була Українська Національна Рада. До підготовки проекту аграрного закону ЗУНР долучилося декілька установ. Із дня утворення не стало одним із завдань Державного секретаріату земельних справ. Його перший керівник С.Баран поділяв думку, що збільшення селянського землеволодіння за рахунок земель поміщиків і церкви має здійснюватися поступово. У грудні 1918 р. С.Барана на посаді Державного секретаря заступив Г. Мартинець, який також не був прихильником радикальних кроків – негайної й безоплатної передачі селянам земель великих господарств.

Під час сесій УНРада у Станіславі 2-4 січня 1919 р. була створена земельна комісія Ради. До її складу спочатку ввійшли представники Української радикальної партії (УРП) С.Данилович, І.Макух, І Попович, П.Лаврук, П.Шекерик-Доників, М.Королюк, від Української соціал-демократичної партії (УСДП) – А.Шмігельський, С.Вітек, Української національно- демократичної партії (УНДП) –Т.Старух, С.Онишкевич,С.Матковський, Л.Петрушевич(брат Президента УНРади Є.Петрушевича), А.Кунько, Т.Ваньо, Г.Тершаковець.

10 лютого 1919 р. склад комісії було збільшено до 25 членів. Із них 14 представляли селянство, інші -5 правників, 3 священики, 2 вчителя та інженер. Головою комісії з 10 лютого 1919 р. став Л.Бачинський (замість І.Макуха).

30 січня 1919 р. розпочала роботу правнича комісія, яка мала консультувати укладачів проекту реформи з правових питань. Членами цієї комісії стали юристи Л.Бачинський,О.Бурачинський. С.Витницький, С.Данилович, Р.Перфецький, О Стебельський, І.Макух (всього 15 осіб). Очолив правничу комісію секретар Державного секретаріату земельних справ Г.Мартинець.

У березні 1919 р. для створення законопроекту на засадах „Основ земельної реформи”, розроблених земельною комісією УНРади, ця комісія обрала субкомітет, до складу якого ввійшли Л.Бачинський(Голова), М.Королюк, Р.Перфецький, Л.Петрушевич, І.Попович та П.Філяс.

До початку лютого 1919 р. земельна комісія визначила головні засади реформи.

Основні положення земельного закону, 14 квітня 1919 р. був, нарешті, ухвалений. Його положення передбачали;

1) вивласнення двірських обшарів, монастирських, церковних, єпископських, ерекціональних і фондаційних земель, також угідь, що були у власності спекулянтів, земель, які власники не обробляли своїми силами та які перевищували певну норму; визначити обмежену площу окремого господарства мав додатковий закон;

2) утворення з вилучених угідь земельного фонду, що призначався для наділення землею на правах власності безземельних та малоземельних громадян області; частина земельного фонду ЗУНР призначалася на потреби „взірцевих господарств, рільничих шкіл, інших промислових, просвітніх, добродійних і загальнокорисних завдань”.

3) визначення кола осіб, які могли претендувати на отримання ділянки з земельного фонду ЗУНР та розподілення їх на категорії: першочергово земля мала надаватися військовослужбовцям, які втратили здоров’я у війнах, що вела УНР, за ними послідовно - вдови й сироти військовослужбовців, які загинули або померли під час таких воєн; вояки-інваліди світової війни, вдови та батьки військовослужбовців, які загинули на фронтах світової війни, інші вдови та сироти, безземельні та малоземельні господарі; отримати землю мали право громадяни ЗУНР, які займалися хліборобством до оголошення цього закону;

4) створення установ, які відповідали за вивласнення, використання до розподілу й розподіл земля: Земельна комісія ЗУНР та підпорядковані їй повіти і громадські комісії; обласна земельна комісія складалася з дев”яти членів, із яких п”ятьох обирала УНРада, а чотирьох –представляли повітові комісії; останні нараховували дев”ять членів та трьох заступників членів, із них заступників та шістьох членів обирали на три роки делегати громадських комісій, а ще трьох членів признало керівництво ЗУНР (призначались фахівці з сільського господарства та права); до складу громадських комісій входили шість членів та три заступники членів, усіх на рік обирали загальні збори громади; державному секретареві земельних справ надавалось право опротестувати рішення земельної комісії ЗУНР, якщо воно суперечило закону, врегульовувати такі суперечки між урядом і комісією мала УНРада: вивласнені землі переходили в розпорядження обласної комісії протягом року; на прохання колишніх власників було можливо залишити їм певну частину їхніх земель для утримання родини і прислуги;

5) покарання за самовільне захоплення та розподіл земель, нищення лісів, будинків, інвентарю та „земельних плодів” (втрата на отримання землі, ув’язнення строком на шість місяців, штраф до 10000 крон);

6) перехід у державну власність лісів; розпоряджатись ними доручалось Державному секретаріату земельних справ (для цього у складі секретаріату в травні 1919 р. було утворено технічно-лісову державну службу;

7) виплату компенсації власникам і орендарям вивласнених згідно з цим законом земель; суму викупу час та порядок здійснення викупних операцій мав визначити додатковий закон, який був повинен прийняти сейм ЗУНР; без відшкодування втрачали свої землі держава (Австро-Угорщина), родина Габсбургів, земельні спекулянти, особи, які брали участь (і це було виведено) у збройній боротьбі або робили замах на цілісність ЗУНР, особи, які набули землі під час війни завдяки воєнним прибуткам;

8) наділення землею було відкладено до кінця війни, тобто до часу повернення додому демобілізованих вояків та військовополонених, термін і спосіб наділення землею мав унормувати окремий закон прийнятий сеймом.

Компромісний характер реформи, замість очікуваних переваг, обумовив її вади, закон, проголосивши перерозподіл землі, відклав його здійснення на невизначений строк, отже, давав селянам не землю, як вони сподівалися, а лише надію на її отримання і, крім того, залишив без відповіді питання про викуп: чи буде він сплачуватись, якщо так, чи будуть його сплачувати селяни, які отримують землю.

Поряд з негативними аспектами аграрної політики ЗОУНР відзначені й позитивні аспекти цієї політики. Позитивний досвід реформування аграрної сфери в ЗОУНР полягає в намаганні реформаторів врахувати точки зору селянства, позбутися популізму, задовольнити вимоги незаможного селянства й водночас не зашкодити інтересам держави, створити умови для її економічного розвитку.

Важлива перевага аграрного законодавства ЗОУНР, особливо в порівнянні з аграрним законодавством УНР та радянського уряду, полягала в намаганні вирішити земельне питання з дотриманням вимог законності, без нехтування правами власника.. Приймаючи його, керівництво ЗУНР намагалося уникнути звинувачень з Заходу у більшовизмі та схильності до революційного розподілу поміщицьких земель.

Дата добавления: 2015-05-23