Структуралізм. Одна з новітніх форм екзистенціальної філософії - герменевти­ка - безпосереднім своїм джерелом має феноменологію Едмунда Гуссерля

Герменевтика

Одна з новітніх форм екзистенціальної філософії - герменевти­к а - безпосереднім своїм джерелом має феноменологію Едмунда Гуссерля, під вирішальним впливом якої склався екзистенціалізм М. Гайдеггера.

Засновник сучасної герменевтики, учень Гайдеггера Ганс-Георг Гадамер (нар. 1900) заперечує традиційне розуміння "істинного бут­тя" як позачасового. Дійсно, реальне пізнання завжди пов'язане з пев­ним часом, замикається у своєрідному "герменевтичному колі", адже, вивчаючи історію, традицію, дослідник сам завжди рухається разом нею "в її колі". Уявлення про "абсолютність" (незалежність від будь- яких попередніх міркувань і настанов) початкових положень теорії є за Гадамером, "раціоналістичною фікцією". Саме від неї бере початок негативне забарвлення поняття "передсуд". Людина - істота, життя якої має початок і кінець, тому її досвід так само кінцевий, історичний. Отже, вчений, історик підходить до тексту з "наперед заданою традиційною точкою зору, яка, власне, є не чим іншим, як передсудом. Людина - ніколи не підходить до предмета дослідження "байДУже, абсолютно "нейтрально". Тому процес пізнання ніколи не становить абстрактно - байдужої фікції чи констатації всього того, що потрапляє до нашого поля зору. Ми "запитуємо" наш предмет, ведемо "діалог" з ним. У наслідок цього герменевтика тлумачить дослідження, пізнання як гру. Характер її визначається не її учасниками, а самим процесом гри. Грає сама гра, пише Гадамер, втягуючи в себе гравців.

Герменевтика виразно вказує на мову як конкретне втілення реальності -що є тотожністю буття, часу, історії. За Гадамером, мова є фундаментальним рівнем буття, який без вагань можна називати конституцією світу. Цю конституцію можна уявити як історично-діяльну свідомість, що є випереджаючою схемою всіх наших пізнавальних можливостей.

У 60-ті роки в європейській філософії виникає новий напрям, т. зв. структуралізм, що виступив своєрідним опонентом екзистенціалізму. Структуралізм проголошував себе "послідовно науковою точкою зору", що має намір "витіснити" антинаукові ірраціоналістичні спекуляції екзистенціальної філософії. Ґрунтом, на якому структуралізм мав намір дати бій екзистенціалізму, була мова, витлумачена як істинна реальність людського буття (всупереч емоційно-субєктивістській "реальності" людської "екзистенції"). Саме в процесі аналітичної "обробки" мови методами формальної логіки, математики з мовної реальності вичленовується "структура" - основне поняття, основна реальність" структуралістів, яка і дає назву напряму.

На противагу екзистенціалістській абсолютизації "неповторності одиничного" і "нескінченно-мінливої часової природи буття"структуруалісти Клод Леві-Стросс (нар. 1908), Мішель Фуко (1926), Жак Лакан (1901-1981) та інші проголошують принципи “методологічного примату відношень у системі", підпорядкування одиничногого елемента системи відношенням цілого і структури, незалежності структури від часових змін, від історії.

Віддверте заперечення історії та людської особистості не могло не похитнути авторитету структуралізму. Тому після короткочасного захоплення ним настає розчарування. Показовим у цьому відношенні є той факт, що під час молодіжних "бунтів" кінця 60-х років студенти покидаючи аудиторії писали на дошці: "Структури не виходять на вулиці”.

Екзистенціалізм, як бачимо, підкреслено пишається своїм «неакадемізмом", висловлює претензії на роль філософії "людини з вулиці, філософії що нібито відбиває всі найтонші відтінки конкрет­ного людського існування з усіма його труднощами. В екзистенціалізмі нерідко звучать трагічні мотиви (найуживанішими в екзистенціалістських творах словами є "страх", "відчай", "нудота", "самообман тощо). Недаремно ірландський дослідник філософії екзистенціалізму А. Асшер, говорячи про основне спрямування цієї філософії, зазначав, що предметом зображення екзистенціалістської літератури є не людина в нормальній ситуації, а "людина, щ₀ потрапила в катастрофу на залізниці".

-

Людина є основним об'єктом філософської антропології засновниками якої стали М. Шелер, X. Плеснер, А. Гелен та ін. Основною тезою цього напрямку є положення про те, що сучасне людство страждає не стільки від відсутності знань і наукових істин,скільки від невміння використовувати досягнення науки і техніки на благо людини, від незнання природи самої людини, тайн її внутрішнього життя. Отже, завданням філософії є визначення об'єктивних людських форм і норм, якими має керуватися науково-технічна й морально-практична діяльність людей. У філософській антропології людство розглядається не стільки як біологічна істота, а головним чином як духовна, наділена здатністю розрізняти існування і сутність, які обу мовлюють інші людські ознаки.

Серед філософсько-теологічних напрямків найбільш популяр­ними є неотомізм і персоналізм.

10. Критика соціальної дійсності, системи "суспільство-природа-людина" у філософії франкфуртської школи, неофрейдизму, Римського клубу.

Соціальна філософія франкфуртської школи виникла в 30-ті роки XX ст. (М. Хоркхаймер, Т. Адорно, Г. Маркузе, Ю. Габермас).

Основними ідеями цього напрямку є критика розвинено­го індустріального суспільства, яке відчужує людину й перетворює її на "одновимірну ". Щоб змінити суспільство, потрібна революція, яку мо­жуть здійснити критично мислячі інтелігенція та студентство. Але до ре­волюції соціальної необхідна "еволюція людини", спрямована проти то­тальності "одновимірної людини". Філософи критично ставляться до науково-технічної раціональності, розглядаючи її як інструмент влади над людиною, що проникає і паралізує культуру, перетворює її на

"маскультуру".

Ідея "революції людини" розглядалася також у неофрейдизмі (К. Хорні, Г. Саллівен, Е. Фромм та ін.). Основними тезами неофрейдизму є пріоритет соціального над біологічним у людині, що дає змогу сформувати особистість у соціальному середовищі. Це приводи го, що будь-яке порушення соціальної ідентичності є патологією.

Розглядаючи проблему людського існування, неофрейдисти приходять до висновку, що причиною неврозів у людини є тривоги, що виникають у дитинстві при зіткненні з ворожим світом, вони можуть посилюватися за відсутності любові й уваги.

Пізніше до цих причин додається неможливість для індивіда досягти гармонії з соціальною структурою суспільства, що формує в людини почуття самотності й відчуження. Пошук виходу вбачається у застосуванні гуманістичного психоаналізу, який зцілює людину, надає їй упевненості, змінює домінанту "мати" на "бути". Через зцілення індивіда лежить шлях до оздоровлення суспільства.

Римський клуб як міжнародна громадська організація, створена з метою аналізу розвитку людства в епоху НТР у 1968 р., досліджує глобальні проблеми і формує світову громадську думку. Результати оформляються у виді доповідей з відповідним філософським осмисленням, критикою негативних тенденцій та пошуком шляхів Гуманізації світу й людини. Серед проектів Римського клубу – “ Світова динаміка", "Людство на поворотному пункті", "Перегляд міжнародного го порядку", "Цілі людства", "Нема межі для навчання", “ Діалог про багатство і добробут" тощо

.

Дата добавления: 2015-05-23