Прозріння Стівена Дедала 20 страница

СТАНІСЛАВ ЛЕМ (1921–2006)

У 20-х рр. XX ст. наукова фантастика стає одним із провідних жанрів масової літератури. З того часу у цьому жанрі написано дуже багато, проте лише небагатьом авторам вдавалося утриматися в межах «високої» культури. І в їх числі поляк Станіслав Лем.

Попередниками сучасної наукової фантастики були відразу декілька жанрів. Це утопія і антиутопія, тобто прибрані в художню форму роздуми про устрій ідеального суспільства або, навпаки, про небезпечні тенденції суспільства сучасного; філософська притча, що втілює у зримі образи абстрактні поняття; соціальна сатира, що «переодягає» сучасні автору звичаї у найдивніший одяг, щоб підкреслити їх безглуздість. Лем неначе будить у сучасній науковій фантастиці пам’ять про ці жанри: усі його твори можна сприймати як роздуми про філософські або соціальні проблеми, яким задля цікавості надано форму фантастичних романів або оповідань. Недаремно серед його творів окрім фантастики є і повноцінні філософські трактати: «Діалоги» (1957 р.), «Summa technologiae» (1964–1974 рр.), «Філософія випадку» (1968 р.), «Фантастика і футурологія» (1970 р.).

І разом з тим твори Лема – не притчі: дуже любовно і ретельно виписує він образи майбутнього, дуже достовірними і «щільними» вони виходять. Сюжет теж займає дуже багато місця: філософська притча вважає за краще розмірковувати і показувати, а не розказувати. Лем іде за законами жанру, які вимагають тримати читача у постійній напрузі: письменник-фантаст не має права бути нудним.

З вельми просторого арсеналу «фірмових» тем наукової фантастики Лем обрав тему космосу. Взагалі у фантастичній літературі космос зображається по-різному: або як простір, співмірний з людиною – щось подібне до величезного архіпелагу, де можна мандрувати між островами-планетами, дивуючись з незвичайних тварин, рослин і традицій, або як щось інше, з людиною неспівмірне і до кінця незрозуміле. У «серйозних» творах Лем обирає другий шлях, у сатиричних і гумористичних – перший.

Дебютував Лем романами «Астронавти» (1951 р.) і «Магелланова хмара» (1955 р.). В «Астронавтах» він розвиває тему, якою забарвлене все світовідчуття 50-х – початку 60-х рр.: тему можливої загибелі людства
у ядерній війні. «Ось що може трапитися з нами», – говорить Лем, описуючи планету, де ця війна відбулася. «Усю поверхню пологого схилу вкривали дрібні пузирі склоподібної маси, застиглої у момент кипіння... На гладенькому тлі проступали два силуети, загострені догори, немов тіні
у високих капюшонах. Один сильно нахилився вперед, немовби падаючи, інший скорчився, ніби сівши і втягнувши голову в плечі» – такою побачили земні астронавти Венеру. Важко не взнати в цьому описі страшні наслідки атомного вибуху в японському місті Хіросіма (1945 р.), де на стінах будинків залишилися силуети тих, чиї тіла випарувалися від немислимого жару, але частину його ввібрали в себе, і тому за ними стіни сплавилися трохи менше...

На відміну від «Астронавтів» другий роман Лема – утопія. Автор малює світлу картину далекого майбутнього, де єдине людство, давно вирішивши всі соціальні й економічні проблеми і побудувавши ідеальне суспільство, спрямоване в космос, щоб знайти там братів по розуму. Обидві книги тепер здаються надто наївними, і хоча майбутнього майстра вже видно в окремих, живо виписаних деталях, але його ще дуже сковують звичні думки й уявлення.

У двох наступних романах – «Едем» (1959 р.) і «Повернення із зірок» (1961 р.) – Лем постає вже зрілим письменником. Райдужна картина комуністичного суспільства зміняється в них критикою комуністичної ідеї, під владою якої жила в ті роки Польща.

«Едем», або «рай земний», – так назвали земляни дивну своєю красою планету. Експедиція, що прилетіла її досліджувати, намагається встановити контакт з жителями. Але результати спостережень виявляються дивними: заводи, які нічого не виробляють, вірніше, переробляють власну продукцію; рови, наповнені трупами; тіла аборигенів незвичайно спотворені; дивні поселення, схожі на концтабори... Жителі не тільки не йдуть на контакт, вони відгороджуються від землян, намагаючись накрити їх корабель непроникним куполом. Протягом усього роману читач, як і герої книги, нічого не розуміє. І лише під кінець приходить розгадка.

У самій основі суспільства Едему – брехня: воно свідомо видає себе не за те, чим є насправді. Того, хто насмілюється сказати правду, знищують. Якийсь час тому влада (про саме існування якої заборонено навіть згадувати) зробила спробу перебудувати біологічну природу жителів планети (звідси й понівечені тіла). Експеримент не вдався, і тепер кожного, хто заговорить про нього, чекає кара... Земляни дізнаються про це від місцевого вченого, який з жаги пізнання добровільно йде на вірну загибель.

Усе це було добре відоме тим, хто жив у тоталітарному суспільстві, – і масовий терор, і «створення нової людини», задля якої можна знищувати тих, хто «оновлюватися» не хоче, і недавнє минуле, про яке заборонено згадувати, і непривабливий теперішній час, який наказано вважати щасливим. Цьому жаху Лем протиставляє потяг людини до пізнання – тільки прагнення до Істини можна протиставити суспільству, що живе брехнею.

У романі «Повернення із зірок» Лем знову торкається теми створення «нової людини». Тут він ставить ще більш тонкий експеримент: спробуємо уявити, що ми змінили людську природу в ім’я безумовного, начебто, блага – гуманності. Герой роману повертається з космічної подорожі, а на рідній планеті все вже не так, як раніше (один з улюблених фантастичних сюжетів). Тепер житель Землі не здатний заподіяти шкоди іншому: за допомогою спеціального щеплення кожного ще в дитинстві позбавляють агресивності. Насильство зникло, і настало, здавалося б, загальне блаженство. Але чому ж не радіє герой (і читач)? З’ясовується, що після щеплення зникає і мужність, і навіть потяг до зірок, адже в людській природі все взаємопов’язане. Та й чеснота, яка прищеплена лікарем, а не обрана вільно, якось не викликає поваги...

Одночасно ті самі мотиви Лем розробляв і в гумористичній, ігровій формі – так виникли його «Зоряні щоденники Ійона Тихого» (1957–1971 рр.), а за ними «Казки роботів» (1964 р.) та «Кіберіада» (1965 р.). Перша
з книг – пригоди такого собі космічного Мюнхгаузена, що мандрує між зірок. Дві інші є казками, що їх могли б розказувати один одному роботи. Знущальні пародії на теорію і практику соціалізму поєднуються в них
з дотепним використовуванням усілякого фантастичного антуражу – петлі часу, штучного надрозуму і т. п. Так, на одній з планет, де побував Ійон Тихий, місцеві жителі (індіоти) ввірили правління машині, щоб вона встановила загальний порядок і гармонію. Та заявила, що кращий шлях до порядку і гармонії – перетворити всіх індіотів у красиві різнокольорові шестикутні плитки і викласти візерунками з них поверхню планети. Перед космічним мандрівником машина теж гостинно відкриває двері
у перетворювач. «Я ж не індіот», – відповідає він. На іншій планеті правитель оголосив, що люди мають повернутися до способу життя найдавніших предків, і проголосив гасло «ориблення». Перехід до ідеалу, звичайно, буде плавним – просто вода почне потихеньку прибувати, а сили еволюції у цей час поступово пристосують людство до дихання зябрами...

Особливе місце в творчості Лема займає роман «Соляріс» (1961 р.). Сам автор визнає його своїм кращим твором. Лем виступає тут як письменник-філософ, і його філософія виявляється чимось ніби спроби побудувати нове богослов’я.

На планеті Соляріс (лат. «сонячний») земляни знаходять... живий океан і починають його досліджувати. Океан неначе не звертає на них уваги – він живе своїм життям: у ньому на якийсь час формуються якісь складні утворення, які потім зникають. Люди їх вивчають і класифікують, а про сам океан не можуть сказати, по суті, нічого.

Кельвін, герой роману, прилітає на дослідницьку станцію. На його здивування, його ніхто не зустрічає – мешканці станції дуже зайняті своїми справами, а один з них нещодавно наклав на себе руки.

Поступово Кельвін дізнається, що до кожного з мешканців приходять «гості» – образи людей, що таїлися в глибинах пам’яті. З дивної примхи живого океану вони знаходять плоть і слідують як тінь (або як сумління) за тим, до кого прийшли. Вони живі – думають, відчувають, плачуть і кохають, але все ж таки є лише фантомами. До Кельвіна приходить жінка, яку він колись кохав і яка покінчила з собою з його вини. Спочатку він (як і інші) намагається позбутися «гості», потім грає сам
з собою, уявляючи, ніби вона – дійсно його кохана, потім починає кохати по-справжньому – вже цю, саме цю жінку. І «гостя» з проекції чужих думок, розкаянь сумління і спогадів усе більше стає самостійною особистістю і починає розуміти, що вона – несправжня, що всі її спогади – уявні. Це жахливо – вона не хоче жити. Один з учених винаходить апарат, який повинен захистити їх від «гостей», і кохана Кельвіна добровільно йде на знищення – вона не бажає бути «уявно».

Живий океан, придуманий Лемом, – образ багатовимірний. Це образ Невідомого: всі спроби зрозуміти і пояснити або передбачити його поведінку виявляються марними. Мабуть, це і образ Природи, яка дозволяє людині відкрити окремі таємниці всесвіту, але їй ніколи не вдасться пояснити його цілком. Океан Лема вступає з людиною в контакт, хоча ні мета, ні спосіб цього контакту людям незрозумілі. Так океан стає неначе іншим найменуванням Бога, над таємницями якого б’ється людина (недаремно «гості» приходять до людей через «двері» сумління). Але і це не дає однозначного розуміння. Лем говорив про «Соляріс»: «Річ, яку я ціную, хоча сам не вповні розумію».

Думка, яка прагне Істини, яка б’ється на межі віри, але не переступає її з побоювання збрехати собі, – ось тема, що стала однією з основних
у творчості Лема. І саме ця тема робить його одним з найбільш чутливих до свого століття письменників, хоча і зображував він частіше століття майбутнє, ніж своє власне.

МАСОВІСТЬ ТА ЕЛІТАРНІСТЬ У СУЧАСНІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Методичні рекомендації.

1. Попередньо ознайомитися з текстами художніх творів, звертаючи особливу увагу на визначення та співвіднесеність специфічних рис масовості й елітарності літературного твору.

2. Окреслити основні напрямки та художні течії в масовій та елітарній літературі ХХ ст. у контексті європейського та світового літературного процесу.

3. Зробити виписки з художніх творів та критичної літератури, що найбільш яскраво ілюструють характерні риси поетики згаданих напрямків.

Одним з найбільш яскравих літературних і культурних феноменів, що ними відзначається літературний процес ХХ століття, є масова література, що передбачає потічне «виробництво літературної продукції». Найбільш яскраво це виявляється у таких жанрових напрямках, як детектив, фантастика і фентезі. При цьому слід зауважити, що біля джерел кожного з цих напрямків стоїть кілька надзвичайно талановитих авторів, що, певною мірою, створюють своєрідну «модель» жанрової форми, за якою дотепер продовжують писати численні ремісники-епігони.

АГАТА КРІСТІ (1890–1976)

Агату Крісті вважають королевою детективного роману, і цілком заслужено. Щорічно у всьому світі продаються сотні мільйонів примірників її книг. До кінця XX століття твори письменниці перекладені понад 100 мовами. А створені нею герої – сищик Еркюль Пуаро
і прониклива старенька міс Марпл – живуть не тільки на сторінках книг, але і на сцені театру і на кіноекрані.

У чому ж секрет її популярності? Таємниця, що зачаровує, захоплюючий розвиток події, непередбачуваність розв’язки – і при цьому злегка іронічний тон викладу, симпатичні, інколи дивакуваті шукачі істини, ідилічні замальовки провінційного англійського побуту. Логічна
і психологічна переконливість висновку: знайти злочинця в калейдоскопі персонажів завжди виявляється непросто, але чітко розраховані ходи ведуть до неймовірного на перший погляд фіналу, «коли... розсіяні там
і тут частинки правди раптом з’єднуються в чіткий, геометрично правильний візерунок». Нарешті, неодмінна перемога добра над злом, покарання злочину.

Агата Мері Кларисса Міллер народилася в маленькому курортному містечку Торкі графства Девон. Писати детективи вона почала, уклавши парі з сестрою. Свій перший роман – «Таємнича подія в Стайлсі» – Агата написала в роки Першої світової війни, працюючи доглядальницею
в шпиталі, а потім навчаючись на помічника фармацевта у шпитальній аптеці. Видавництва спочатку повертали рукопис, але в 1920 р. книгу було надруковано. Наступні твори публікувалися вже під ім’ям Агати Крісті
(у 1914 р. вона вийшла заміж за військового льотчика Арчибальда Крісті). Невдовзі письменниця набула популярності, але справжню славу, причому скандальну, їй приніс шостий роман – «Убивство Роджера Екройда» (1926 р.). Він був побудований всупереч канонам детектива: оповідач і злочинець виявляються однією і тією ж особою. Публіку такий прийом збентежив, критики теж сприйняли його неоднозначно: одні розцінили як провал, інші – як блискучий успіх.

Уже в перших творах Агати Крісті з’являється детектив Еркюль Пуаро, що відразу здобув симпатію публіки. Його чарівливість зовсім іншого роду, ніж у блискучого Шерлока Холмса або добродушного Жуля Мегре. Автор ставиться до нього з іронією, у вигляді героя підкреслено смішне: лисина, франтівські вуса, манірність, котячі звички. Навіть ім’я Еркюль (французький варіант імені Геркулес) стосовно маленького на зріст франтуватого бельгійця звучить комічно. Пуаро – іноземець, дивак, але він тримається з гідністю і кожного разу з блиском розплутує найскладніші злочини, насолоджуючись інтелектуальною діяльністю, роботою «сірих клітинок». Є у нього і свій Ватсон – це капітан Гастінгс, якому сищик пояснює сутність власного методу. А метод Пуаро полягає
в розкритті психології підозрюваних, адже він переконаний, що характер злочину визначається характером злочинця.

Майстерність Крісті як автора детективів також ґрунтується на власному методі. Це відточений нею прийом «убивства в закритій кімнаті», коли злочин скоєно в ізольованому місці (в будинку, в потязі, на острові) і злочинець – один з присутніх. Автор підтримує психологічну напругу не стільки стрімким розвитком дії, скільки створенням пасток для читача: тінь підозри падає на кожного з персонажів. Врешті-решт вбивцею виявляється той, кого найменше підозрюєш.

Іншою особливістю книг Крісті є авторська відчуженість, яка досягається за рахунок іронічного тону викладу. Він помітний навіть
у найпохмуріших її творах, таких, як «Кінь Блід» (1961 р.), «Десять негренят» (1939 р.), «Спляче вбивство» (1976 р.), де нагнітається атмосфера страху, містичного жаху. Але відчуженість не означає повної безсторонності. Автору безумовно симпатичні шукачі істини: і пихатий старомодний Пуаро, і прямолінійний Гастінгс, і міс Марпл, допитлива стара леді, що своєю проникливістю вражає професіоналів, і дещо божевільна вигадниця детективних історій Аріадна Олівер, яку Крісті наділяла деякими власними рисами і звичками (кажуть, вона обдумувала сюжети, гризучи яблука, – пристрастю до яблук відрізняється й місіс Олівер).

Серед численних творів Агати Крісті є й шпигунські романи, зокрема «Таємний супротивник» (1922 р.), «Н або М» (1941 р.), у яких діє шпигунська подружня парочка Томмі і Таппенс, що не сумують
у найважчих ситуаціях.

Треба зазначити, що, не зважаючи на теплі почуття автора до Пуаро, відносини між ними склалися непрості. В якийсь момент детектив неабияк набрид письменниці. «Він висів у мене на шиї», – говорила вона. Крісті вирішила позбутися сищика, написавши в 1940 р. роман «Завіса», але ризикнула опублікувати книгу лише в 1971 р. Протягом дії у романах Агати Крісті Пуаро дожив до 130 років (письменниця визнавала, що дуже прорахувалася, вивіши його на сцену відставним поліцейським комісаром не першої молодості), зовні майже не змінюючись і зберігаючи вірність своїм звичкам. А з міс Джейн Марпл, старенькою з провінційного містечка, що з’явилася вперше в 1930 р., Крісті вже не розлучалася. Попри всю винахідливість письменниці використовування нею відпрацьованих схем створює враження одноманітності. Неспроста один з її критиків,
Ч. Осборн, відзначав: прочитати більше двох її історій підряд все одно що відразу з’їсти коробку шоколадних цукерок – задоволення вишукане, але
й надмірне («Життя і злочини Агати Крісті», 1982 р.).

Можна сперечатися про літературні переваги творів Агати Крісті (окремо серед них стоять вісім психологічних романів, опублікованих під псевдонімом Мері Уестмекотт). Сама письменниця із цього приводу не переймалася. «Якби я писала, як Грем Грін, – визнавала вона, – я б стрибала до стелі». Проте про цінність її книг говорять не тільки численні премії, почесний ступінь доктора літератури, дворянський титул, наданий їй королевою Єлизаветою в 1971 р. Англійці брали її детективи з собою
в бомбосховища під час повітряних нальотів у роки Другої світової війни. Ці історії допомагали зберегти спокій духу, повірити у справедливість,
у те, що добро врешті-решт обов’язково переможе.

ДЖОН ТОЛКІН (1892–1973)

Доля Джона Роналда Руела Толкіна була б найзвичайнішою, якби не одне диво. Дивом цим стала книга, опублікована, коли її автору виповнилося 63 роки. Книга, визнана фахівцями шедевром «високої» літератури і разом з тим нечувано популярна. Шлях до неї був довгим
і важким. А почалося все з гри.

Протягом багатьох років Толкіна знали як чудового університетського викладача й ученого-філолога – але не більше.

А тим часом його займала не стільки філологічна кар’єра, скільки філологічна гра. Вивчаючи стародавні мови (він говорив французькою, німецькою, іспанською, знав готську, давньоісландську, англосакську, средньоанглійську, валлійську і фінську мови), Толкін придумував на їх основі нові. Перекладаючи і коментуючи середньовічні тексти, він складав, наслідуючи їх, свої власні.

Так, граючи зі словами, він придумав слівце «хоббіт». З нього народилася речення: «У землі була нора, а в норі жив собі хоббіт»,
а з речення – оповідь.

Уже в самому слові були визначені властивості майбутнього літературного персонажа. У «хоббіті» поєдналися англійське «rebbit» («кролик») з середньоанглійським «hob» – так за старих часів іменувалися маленькі чарівні істоти, добрі пустуни і нешкідливі злодюжки.

Мовна гра привела Толкіна до казкової традиції. Саме звідти для хоббітів були запозичені риси казкових чоловічків: волохаті ніжки, гострий зір, уміння безшумно пересуватися і миттєво зникати. До цих рис Толкін додав дещо від комічних буржуа з «дорослих» романів XIX ст.: приземленість, вузький кругозір, консерватизм і здоровий глузд. Так вийшов персонаж казкової повісті «Хоббіт, або Туди й Назад» (1937 р.) – Більбо Беггінс.

На початку повісті Більбо Беггінс – п’ятидесятирічне дитя, що присвятило всі попередні роки, за звичаєм зразкової хоббітської родини Беггінсів, ситним трапезам і палінню тютюну.

Тим часом у характері Більбо ховаються досі невідомі самому герою якості – весела заповзятливість і творча цікавість, по материнській лінії успадковані ним від дивної та незвичайної хоббітської родини Туків. Ця початкова суперечність явного і можливого, беггінсівського і туківського начал у житті героя – основа сюжету повісті.

Після успіху казки від Толкіна, звичайно, зажадали «ще хоббітів». Під час роботи над продовженням «Хоббіта» несподівано з’явився задум грандіозної епопеї «Володар кілець». Щоб утілити цей задум у життя, університетському професору було потрібно 12 років наполегливої, майже героїчної праці. Коли ж у 1954–1956 рр. трилогія побачила світ, читачі були більш ніж здивовані. Чекали чергову чарівну історію для дітей – отримали чарівну історію на рівні найбільш вражаючих досягнень «дорослої» літератури XX ст.

Одного хоббіта для створення такого складного і глибокого твору було, звичайно, замало. Іншим зерном, з якого виросла книга, став загадковий рядок поета VIII ст. Кіневульфа: «Це Еренділ, найяскравіший з янголів Середзем’я». Красиве ім’я Еренділ захотілося поставити в ряд інших красивих імен, а Середзем’я населити персонажами улюблених поем і легенд. Так було розпочато створення чарівної країни, її міфології та історії.

До початку роботи над епопеєю Толкін уже створив цілий континент – з розробленою географією, зведенням переказів, легенд і пісень, системою вигаданих мов. Вписавши в нього сюжет своєї епопеї, автор досягнув дивного для чарівної історії ефекту достовірності. У читача виникає відчуття, що світ, створений фантазією Толкіна, існує насправді. Адже
в ньому так само, як і в реальному світі, орієнтуєшся по карті, пізнаєш нові мови, вивчаєш міфи і перекази різних народів. У «Володарі кілець» хоббіт став частиною цієї «уявної реальності». Внаслідок цього змінилися
і Середзем’я, і хоббіт. Середзем’ю до хоббіта не вистачало дії, літературного сюжету і героя, з яким би читач міг співставити самого себе. І ось з появою такого персонажа закінчилася філологічна гра Толкіна
і почалася велика література. Але і сам хоббіт тут не міг уже залишатися колишнім персонажем дитячої казки.

В епопеї «Володар кілець» Толкін розгорнув один з епізодів «Хоббіта». Епізод цей – з кільцем, яке втратила підступна істота на ім’я Горлум і знайшов Більбо, – не здається читачу «Хоббіта» надто важливим. У повісті кільце не більше ніж традиційний чарівний предмет-«помічник», що робить власника невидимкою. Але в трилогії воно набуває величезного значення. Це Кільце Всевладдя, створіння і потенційне знаряддя універсального зла, що несе смертельну загрозу всьому Середзем’ю. Так знахідка Більбо, передана ним своєму племіннику Фродо, виштовхує хоббітів з їх притулку у водоверть великого часу, в епіцентр одвічної боротьби добра і зла.

Кільце було «призначене» хоббіту наперекір злу і «волі Ворога». Проте подальша доля кільця залежить від вільного вибору самого хоббіта. Воно ж не в змозі притягти гріх ззовні, воно шукає – і знаходить – гріховні інстинкти в душі свого власника, випробовуючи сильних спокусою влади, слабких – спокусою володіння. Ще в повісті Більбо був поставлений перед вибором: скористатися «підказкою» кільця й убити «слизьку тварюку» Горлума або, згідно з хоббітською природою, пожаліти його. Більбо «почав з жалості», і цей «нікчемний» вчинок – його перша перемога над злою волею кільця, дає надію Середзем’ю. Друга перемога – добровільна відмова Більбо від кільця на користь свого племінника Фродо. Тепер уже спадкоємець Більбо має зробити вибір: чи прийняти покладену на нього місію чи відмовитися від неї.

Місія здається непосильною – знищити кільце. Сказавши «так», Фродо не тільки стикається з майже непереборними зовнішніми перешкодами, але і виявляється приреченим на болісну внутрішню боротьбу. Влада кільця не може не вплинути на волю його володаря, будь-яка гріховна думка якого відтепер у багато разів посилюється кільцем, тіло «розутілюється», стає все більш примарним, а душа прагне смерті.

Протистояти всьому цьому здається вищим за можливості хоббіта. Адже він – «малозростик». І читач розуміє: вказівка на малий зріст хоббіта – метафора, обернена до нього, читача, теж маленького по відношенню до великої історії. Та й сам Толкін зізнався одного разу: «Насправді, я – хоббіт». Але якраз «маленькі люди» і стають героями – така думка Толкіна. Саме із звичайного і рядового зростають великі справи; ґрунт великої історії – повсякденність і побут. Буденні властивості хоббітів здатні перетворюватися: скромність обертається на самопожертву, здоровий глузд – на героїчну винахідливість, оптимізм і життєлюбність – на стійкість і мужність. У слабкості хоббітів закорінена їх сила. «Хоббіти чіпко тримаються за світ», «обома ногами стоять на землі», «то вони м’якіші за масло, то раптом жорсткіші за старе деревне коріння» – так про них говорять персонажі епопеї. За словами автора, він створив хоббітів маленькими, щоб «виявити в істотах більш ніж слабких вражаючий
і несподіваний героїзм звичайної людини у надзвичайних обставинах».

Суворі випробування випадають на долю Фродо і його друзів-хоббітів під час однієї з найважчих криз Середзем’я. Це той етап космічної боротьби добра і зла, коли сили добра тануть, замикаючись у своїх самотніх оазисах, на останніх острівцях стародавнього чарівництва. Ці оазиси – Заповіданий Край Тома Бомбадила, володіння ельфів
і стародавній ліс Фангорн, житло деревних велетнів онтів. А в цей час зло, втілюване переможеним янголом Сауроном, стрімко поширюється
і захоплює все нові території. Сила зла у «Володарі кілець» більша, ніж
у будь-якій іншій чарівній казці. Сила добра, навпаки, обмежена ззовні
і обмежує себе зсередини. Добро не має права робити замах на чиюсь свободу волі, а отже, і претендувати на владу.

Воно відчуває себе винним за минуле, тому що в майбутньому йому загрожує небезпека перетворитися на зло. Перемога добра здається читачу неймовірною. Щоб перемогти, воно мобілізує всі свої можливості, об’єднавшись навкруг мага Гендальфа і нащадка стародавнього королівського роду Арагорна.

На раді вільних народів Середзем’я Фродо вирішує таємно пробиратися в Мордор, підвладний Чорному Володарю Саурону. Там він повинен знищити кільце в тому місці, де воно було створене, – в надрах Вогненної Гори Ородруїн. З Фродо, окрім хоббітів Піна і Меррі, зголошуються йти представники вільних народів, що об’єдналися у Братерство Кільця, – люди Арагорн і Боромир, ельф Леголас, гном Гімлі і маг Гендальф.

Дороги хоббітів незабаром розходяться. Пін і Меррі потрапляють
у світ епічної героїки (до Мустангріму і Гондора), де вони самі сприймаються як прибульці із стародавніх переказів і де мають прилучитися до військової слави стародавності. Доля Фродо, що пробирається до Фатальної Гори Ородруїн, інша. Не випадково ландшафт, що його оточує, так нагадує сучасні військові полігони й індустріальні звалища. Наближаючись до кінця подорожі, він стає все більше подібний до героїв XX ст. і все далі від легендарного минулого.

Велика частина «Володаря кілець» була написана під час Другої світової війни, що багато пояснює в героїзмі Фродо. Йому не дано відкрито протистояти ворогу. Натомість він відчайдушно чинить опір кільцю, яке відвертає хоббіта від земляків, прирікає його на самотність, роздвоює свідомість. Викликана кільцем душевна хвороба Фродо лякає читача своєю «сучасністю»: у маленькому хоббіті раптом вгадується відкрита новітньою літературою «маленька людина», змушена протистояти «пустелі» навколо себе і «чудовиську» в самій собі.

Історії Фродо не судиться завершитися традиційною казковою формулою: «Відтоді він жив щасливо до кінця своїх днів». Доля його є сповнена трагічних суперечностей. Здійснивши подвиги понад свої сили, він проте зазнав поразки. Подолавши непереборні зовнішні перешкоди, сам собі виявився найзлішим супротивником. Три рази Фродо добровільно жертвував собою. Вперше – ще удома: «Доведеться мені залишити Торбу, покинути Хоббітанію і взагалі піти світ заочі». Вдруге – в ельфійському Роздолі: «Я готовий віднести кільце, хоча й не знаю, чи дістануся до Мордора». Втретє – на горі Овід, після розколу Братства Кільця: «Я повинен йти один». Але у вирішальний момент він привласнив кільце
і зрікся своєї місії: «Я прийшов. Але я можу вчинити інакше, ніж було задумано. Чужий задум я відкидаю. Кільце – моє!».

Все ж таки Середзем’я було врятоване не з волі випадку і не тільки
з волі Божественного провидіння. Вирішальним у долі вільних народів Середзем’я став акт милосердя. Фродо зумів не тільки пожаліти свого слугу-ворога і супутника-переслідувача Горлума, але зрозуміти його
і навіть, переступивши через відразу, полюбити. Те, що всупереч прямій доцільності Горлуму подаровано життя, кінець-кінцем і вирішило справу: у фатальну хвилину він напав на Фродо, відкусив палець з надітим на нього кільцем і, похитнувшись, впав у жерло Ородруїна. Так за допомогою злої волі була отримана перемога над злом.

Цю перемогу читач сприймає як диво – дуже мало можливостей залишалося для її здобуття. У чому все ж таки був шанс добра? Вільний вибір на користь добра наділяє навіть слабкого елементарним здоровим глуздом, здатністю уяви і мужністю в хвилину небезпеки, коли доводиться рятувати себе, свій дім і свій світ. А Саурон позбавлений саме здорового глузду і уяви. Він не в змозі передбачати дій добра, бо не може навіть уявити собі, що таке добро. Саурон не здатний зрозуміти, як можна добровільно відмовитися від кільця. Злий Володар робить фатальну помилку, тому що про все і всіх судить по собі.

Після завершення епопеї, її публікації і приголомшуючого успіху Толкін повертається до філологічної гри. В останні 20 років життя він пише невеликі стилізації, складає додатки до «Володаря кілець»
і безуспішно намагається реалізувати свій давній проект «Книги втрачених переказів» під новою назвою «Сільмарілліон». Останній твір так
і залишився, за влучним виразом видавця С. Ануїна, «книгою в собі». Посмертна публікація незакінченого рукопису, здійснена сином Толкіна Крістофером, стала не стільки фактом літератури, скільки «культовою» подією.

З початку 60-х рр. Толкін стає об’єктом культу, який у 80–90-х рр. набуває форми молодіжної «гри в Толкіна». У кінці XX століття доля спадщини Толкіна представляється парадоксальною: складна і глибока книга «Володар кілець» все частіше стає для молодих читачів лише приводом погратися в лицарів і чарівників.

У «Володарі кілець» Толкін-письменник успішно використовує свій досвід філолога. Приклад – дослідження характеру Горлума. Толкін-філолог розкриває його за допомогою тонких мовних деталей. Доля Горлума тісно пов’язана з долею імені, яке він носить. Його «правильне» ім’я – Смеагорл – підкреслено хоббітське. На одній з вигаданих Толкіном мов Середзем’я воно означає «той, що заривається в нору». Тут за першим значенням (хоббітська нора) ховається друге – прогноз підземелля, тьми
і самотності. Як ім’я, що втратило перші два склади, перетвориться на вигук «Горлум», так і хоббіт Смеагорл перетвориться на «слизьку тварюку». Особливості мови Горлума вказують на його роздвоєння: то він Горлум, то Смеагорл. Смеагорл діє «від себе». Тоді він вживає займенник «я». Горлум же, по-перше, намагається утекти від відповідальності, кажучи про себе в третій особі, по-друге, він плазує перед кільцем, називаючи себе в множині – «ми», по-третє, він замикається у власному егоїзмі, називаючи своєю «втіхою» одночасно і кільце, і себе.

Дата добавления: 2015-05-23