Утворення незалежних держав

Незалежні латиноамериканські держави утворилися ще в першій половині XIX ст. Тут затвердилася республіканська форма правління.

Конституції країн регіону складалися, як правило, за зразком Конституції США. Законодавча влада в країнах Латинської Америки належала зазвичай Національному конгресу (таку назву тут мав парламент), який складався з двох палат: Сенату і Палати депутатів.

Главою держави і главою уряду був президент, що обирався загальним голосуванням (багато в чому така система організації влади збереглася й у наші дні).

Втім парламентаризм і демократія багато в чому були формальними. І на те були свої причини. Будь-яке реальне розширення прав і свобод загрожувало існуванню латифундій і звичному укладові життя.

Влада з цих республіках належала, як правило, різним кланам латифундистів, тісно пов’язаних з керівництвом католицької церкви й армійською верхівкою. Нерідко вона приймала форму особистої влади вождя (каудильйо), який безпосередньо спирався на генералів і офіцерів. Генералітет і вище офіцерство, як правило, були вихідцями із середовища землевласницької аристократії. Армійська верхівка найчастіше визначала напрямок політики країни, часто здійснювала військові перевороти і ставила до влади того чи іншого каудильйо.

Особливості економічного розвитку

В економічному відношенні країни Латинської Америки переважно через їхній аграрний розвиток залежали спочатку від Англії (упродовж XIX ст.), а після Першої світової війни — від США.

Поєднання політичного суверенітету й економічної залежності багато в чому визначало розвиток країн цього регіону. З 20 латиноамериканських республік найбільш розвинутими і впливовими були Бразилія, Аргентина і Мексика.

Країнами з великими потенційними можливостями були Венесуела, Перу, Чилі. У післявоєнний період система ринкових відносин практично повністю сформувалася в Аргентині, Уругваї, Чилі, Мексиці, Бразилії, а в Болівії та Парагваї вона лише зароджувалася.

Проте в межах світової господарської системи латиноамериканський регіон відігравав роль аграрно-сировинного придатка. Країни Латинської Америки вивозили продукцію гірничодобувної промисловості, сільську сировину і продовольство, а ввозили машини, устаткування та товари широкого вжитку.

Кожна з них виробляла і поставляла на світовий ринок один-два види продукції: Бразилія — каву, Аргентина — зерно і м’ясо, Уругвай — вовну, Чилі — мідь і селітру, Болівія — олово, Перу — срібло і бавовну, Венесуела — нафту і залізну руду, Коста-Ріка і Гватемала — банани.

Усе не сприяло надзвичайно великій залежності економіки латиноамериканських країн від кон’юнктури світового ринку. Ці країни вступали в смугу найжорстокіших потрясінь щоразу, коли зовнішня ситуація складалася несприятливо для їхнього експорту.

Внутрішньополітична нестабільність

Олігархія (від гр. oiigos— нечисленний і arche — влада) — влада небагатьох, режим, при якому влада (політична, економічна) належить вузькому колу осіб.

Для Латинської Америки в міжвоєнний період, як, між іншим, і в наш час, були характерні різні соціальні контрасти. Місцева олігархія потопала в розкоші, а основна маса робітників і трудівників села жили в злиднях.

Внутрішньополітична нестабільність виражалася в постійному протиборстві диктаторських режимів і демократичних сил. Ця боротьба стосувалася корінних інтересів практично всього населення, порушувала їхній звичний життєвий уклад, призводила до взаємної жорстокості й непримиренності.

Такою розмаїтою, суперечливою, охопленою різними конфліктами і проблемами, постає перед нами Латинська Америка на початку XX ст.

2. ПОЧАТОК МЕКСИКАНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

Завдання Мексиканської революції

Мексиканська революція розпочалася у 1910 р. і мала виключно аграрний характер. Її рушійною силою стали селяни, які вимагали землю, воду для зрошування і школи. Важливим завданням революції було також здійснення широких соціальних реформ, покликаних завершити боротьбу за незалежність:

— посилити державу і ослабити церкву, великих латифундистів, іноземний капітал та армію;

— реабілітувати індіанців та інтегрувати їх у національне життя;

— добитися економічної і зовнішньополітичної незалежності Мексики.

Повстання Франсіско Мадеро

Франсіско Мадеро

Мексиканські повстанці, Мехіко

Мексиканська революція

На чолі революційного руху в Мексиці опинився Франсіско Мадеро, нащадок багатого землевласника. Бурхлива діяльність Мадеро принесла йому славу «апостола мексиканської демократії».

Однак правлячі кола країни розв’язали репресії проти опозиції, і Мадеро був заточений у в’язницю. Проте йому вдалося втекти до США, де він підготував революційний заколот, що розпочався 20 листопада 1910 р. Повстання швидко переросло у революцію, а через шість місяців, 21 травня 1911 р., уряд підписав договір у Сьюдад-Хуаресі про відставку президента країни Діаса та формування тимчасового уряду. У ніч з 24 на 25 травня Діас таємно покинув столицю і відбув до Європи.

У листопаді 1911 р. Мадеро був обраний президентом. Його коротке 15-місячне президентство становило так звану «ідеалістичну фазу» революції.

Сповнений благородних ідей, але політично недосвідчений Мадеро спробував дати Мексиці демократію, до якої вона не була готова.

Він зіткнувся з безліччю перешкод, серед яких найважливішими були:

— нападки преси, що зловживала свободою слова;

— підривна діяльність профспілок, які дістали право на страйки;

— зростаюча залежність уряду від армії;

— інтриги посла США Генрі Вільсона, який підтримував противників Мадеро;

— військові заколоти, спровоковані як лівими, так і правими політичними силами в країні.

Колосальних сил і коштів потребувала боротьба із заколотами, наприклад, з повстанням Паскуаля Ороско, колишнього головнокомандувача революційної армії, або з селянським партизанським рухом на півдні країни під керівництвом Еміліано Сапати (1883-1919 рр.).

Завершальним ударом став заколот столичного гарнізону, розпочатий 9 лютого 1913 р. Десятиденні вуличні бої (так звана «трагічна декада») завдавали великих збитків місту і спричинили численні жертви серед мирного населення.

Командувач урядових військ Вікторіано Уерта (1850-1916), таємний учасник змови, 18 лютого арештував Мадеро та віце-президента країни Хосе Піно Суареса. 22 лютого 1913 р. вони були вбиті охороною на шляху до в’язниці.

Роки війни

Еміліано Сапата

Вбивство Мадеро і встановлення військової диктатури В. Уерти об’єднало різкі фракції революціонерів. Губернатор штату Кауїла Венустіано Карранса (1859-1920) 26 березня 1913 р. проголосив «план Гуадалупе», у якому закликав до відновлення конституційного уряду.

Боротьбу проти Уерти очолили генерал Альваро Обрегон (1880-1928) та селянські вожді Еміліано Сапата і Франсіско (Панчо) Вілья (1878-1923). Об’єднаними злами у липні 1914 р. вони скинули режим Уерти. Цьому сприяв і той факт, що президент США Вудро Вільсон відмовився визнати уряд Уерти.

Однак відразу після перемоги революціонери почали боротьбу за владу. У жовтні 1914 р. з метою примирити ворогуючі сторони було скликано революційний конвент за участю представників Вільї і Сапати. Пересвідчившись, що Карранса піклується тільки про утримання влади, конвент призначив ряд виконавців для проведення соціальних і економічних реформ. Більшість зборів зажадала, щоб Карранса склав із себе повноваження «вождя революції», але той відмовився це зробити і переніс свою штаб-квартиру до Веракруса. Випустивши низку революційних декретів, Карранса залучив на свій бік робітників і дрібних землевласників. Урядові війська навесні 1915 р. розбили Північну дивізію Вільї у битвах при Селає та Леоне і взяли під контроль центральну частину країни.

Революційні події в Мексиці тривали. Сапата продовжував опір на півдні, поки не був убитий у 1919 р. Вілья вів партизанську війну на півночі аж до повалення режиму Карратіси у 1920 р.

Дата добавления: 2015-05-23