Господарство радянської України в міжвоєнний період

Розвиток людського суспільства у 20—30-х роках ХХ ст. багато в чому визначили неоднозначні результати Першої світової війни (серпень 1914 — листопад 1918 рр.). Війна винищила мільйони людей, руйнувала колосальні продуктивні сили, знищила матеріальні та духовні цінностіНаприкінці війни серйозну спробу відновити свою незалежність і державність зробила й Україна, землі якої були розподілені між Російською та Австро-Угорською імперіями. В царській Росії цей комплекс заходів так і не вдалося впровадити в життя в повному обсязі, не в останню чергу через відсутність консенсусу між урядом — виразником політичних і майнових інтересів поміщицько-дворянського стану — і вітчизняною буржуазією, між капіталом і працею. Так, проігнорувавши з суто політичних мотивів ініціативу промислових кіл щодо регулювання господарської діяльності через організації підприємців, царський уряд швидко перебрав на себе справу створення спеціальних органів з вирішення основних питань функціонування воєнної економіки. В серпні 1915 р. ним було організовано чотири Особливих наради з питань оборони, палива, перевезень і продовольства. Головну роль у системі регулюючих органів відігравала перша з них, голова якої мав найбільше повноважень. У своїй роботі наради спиралися на розгалужену мережу регіональних і місцевих органів. Зокрема, воєнне виробництво дев’яти українських губерній регулювали Київське, Харківське, Одеське і Катеринославське регіональні відділення.Виходячи із стратегічного значення продукції провідних галузей промислового комплексу України, царський уряд здійснив ряд заходів із забезпечення їх необхідною робочою силою. Зокрема, для задоволення настійних вимог підприємців Донбасу і Кривбасу уряд почав надавати відстрочки від призову в армію особам, які ставали до роботи в шахтах і рудниках, направляти туди військовополонених і засуджених. У 1917 р. в кам’яновугільній промисловості Донбасу працювало вже 280 тис. осіб (проти 168,4 тис. осіб у 1913 р.), які видобули 24,3 млн т вугілля (проти 25,3 млн т в 1913 р.). Через низьку кваліфікацію гірників воєнного набору та слабкий технічний рівень вугледобувної промисловості різко знизилась якість вугілля. Збереження обсягів виробництва за рахунок збільшення працюючих зовсім не виправдало себе в металургійній промисловості України. Незважаючи на зростання тут чисельності робітників у 1917 р. порівняно з 1913 р. в два рази, випуск основних видів її продукції навпаки скоротився. В 1917 р. порівняно з 1913 р. металургійні та споріднені підприємства України виробили: чавуну — 66,6%, сталі — 66,7, прокату — 52,2, залізної руди — 53,6%. Ще більший спад виробництва був притаманний підприємствам, що виготовляли товари широкого вжитку.Перша світова війна згубно вплинула і на продуктивні сили сільського господарства України. По-перше, через мобілізацію селян-чоловіків до армії в аграрному секторі гостро постала проблема робочої сили. Ручна або частково механізована праця, яку виконували чоловіки, виявилася не під силу жінкам і дітям. На кінець 1917 р. вже одна третина селянських господарств не мала чоловіків. Різні форми вербування, залучення біженців і військовополонених тільки частково вирішили проблему браку робочої сили на селі. По-друге, майже припинилося поповнення і оновлення сільськогосподарської техніки і реманенту в поміщицьких і селянських господарствах, де й до війни рівень механізації й особливо машинізації був вкрай низький. Водночас припинилася поставка мінеральних добрив. По-третє, негативна дія двох попередніх факторів підсилювалася в результаті зменшення основної тяглової сили на селі — робочих коней, які реквізовувалися у селян і поміщиків для потреб армії.Найбільше від дії цих основних факторів постраждало землеробство, дещо менше — тваринництво. Так, загальна посівна площа в Україні зменшилася в 1917 р. порівняно з 1913 р. на 21,3% і становила 19 млн га. Валовий збір хлібів і вівса становив у 1917 р. 183,8 млн ц, або зменшився порівняно з 1916 р. на 8,8%. Незважаючи на скорочення врожаю, поміщики і заможні селяни мали певні запаси товарного хліба, які через недолугу цінову політику уряду та воєнної адміністрації, погану роботу транспорту село притримувало.кожним воєнним роком все більше погіршувалося матеріальне становище міського населення, особливо робітників, які існували за рахунок заробітної плати. Збільшення робочого дня за рахунок понадурочних робіт, зростання низькооплачуваної жіночої і дитячої праці, необґрунтоване штрафування обумовили зменшення реальної заробітної плати. Зокрема, реальна заробітна плата київського робітника складала в 1916 р. 54,8% рівня 1912 р., а в 1917 р. — вже 38,5%. На різке падіння життєвого рівня, політичне безправ’я українські робітники відповідали розгортанням страйкового руху. Зокрема, в Україні до лютого 1917 р. відбулося більше 350 страйків, в яких взяли участь 300 тис. осіб. У міру поглиблення продовольчої, сировинної, паливної і транспортної кризи, розгортання антивоєнної та революційної пропаганди тощо, ідея повалення царизму набувала все більше прихильників серед різних верств суспільства.В результаті буржуазно-демократичної революції 27 лютого 1917 р. в Петрограді було повалено царське самодержавство і влада перейшла до Тимчасового уряду, який фактично став виразником інтересів капіталістів і поміщиківТакі положення Універсалу і конкретні можливі кроки з їхнього впровадження в життя вибивали ґрунт з-під ніг більшовицької партії, яка претендувала на монополію у вирішенні соціально-економічних проблем. З метою встановлення свого контролю над Україною більшовики інспірували скликання в Києві в грудні 1917 р. І-го Всеукраїнського з’їзду Рад для переобрання Центральної Ради і українського уряду — Генерального секретаріату. Не вирішивши цього питання на свою користь, більшовицькі делегати переїхали до Харкова, де, об’єднавшись з делегатами місцевих рад Донецького і Криворізького басейну, провели з’їзд (11—12 грудня) регіонального значення, який оголосив УНР радянською державою. Було обрано її вищий керівний орган — Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК), який сформував радянський уряд — Народний Секретаріат Згідно з дорученням з’їзду ЦВК мав негайно поширити на територію України всі декрети і розпорядження РСФРР, що мають загальне значення, а саме: про мир, землю, робітничий контроль над виробництвом, про повну демобілізацію армії.В Україні послідовний перехід до політики «воєнного комунізму» почався з відновленням радянської влади на початку 1919 р. Враховуючи місцеві умови, її заходи впроваджували помірними темпами. 11 січня 1919 р. радянський уряд України видав декрет про порядок націоналізації підприємств. Керівництво цим процесом здійснювали Укрраднаргосп та його главки — Укрголовцукор, Укрголовспирт тощо. За короткий строк були націоналізовані підприємства провідних галузей промисловості й транспорту: металургійної, машинобудівної, хімічної, харчової, легкої тощо. Зокрема, тільки в цукровій промисловості було одержавлено понад 200 заводів, на яких працювали більш як 100 тис. робітників.Одночасно з націоналізацією промисловості вирішувалася і продовольча проблема. На початку 1919 р. низкою декретів в українському селі було запроваджено продовольчу розкладку. Її обсяг визначили в 140 млн пудів. Їх розверстали між губерніями і повітами, а вже ті доводили відповідні завдання для кожного села і селянського господарства. Була заборонена хлібна торгівля на базарах. Улітку 1920 р. вся Україна була оголошена територією державних заготівель. Тут було заготовлено 71,5 млн пудів хліба (проти 10,5 млн пудів у 1919 р.).У мирних умовах вирішення продовольчої проблеми на основі збереження нееквівалентного обміну між містом і селом було неможливим. За свій хліб та інші продовольчі товари і сировину селяни вимагали не знецінені радянські гроші, а предмети широкого вжитку, сільськогосподарську техніку і реманент Задовольнити цей попит було несила майже повністю одержавленій, зруйнованій і керованій збюрокраченим апаратом промисловості.На кінець громадянської війни стало ясно, що воєнний комунізм як політика і як тип господарської системи себе не виправдав. Соціалістична «держава – фабрика», являючи собою продукт матеріалізації марксистських схем побудови комунізму в трактовці радикального крила російської соціал-демократії, ідеї тотальної мілітаризації економіки і всіх інших сфер діяльності людини, нічого не могла поробити з деструктивними процесами, що проходили в її надрах. В. І. Ленін та інші партійні діячі прийшли до висновку, що наступаючий економічний і політичний крах країни і суспільства — результат не тільки несприятливого розвитку конкретно-історичних подій, але й самої системи «воєнного комунізму».Гранично централізовані, понадбюрократичні структури влади, що визнавали тільки одні методи керівництва економікою і суспільством — воєнно-комуністичні — і після перемоги над протистоячими силами, як і раніше спиралися на насильство. В мирних же умовах це спрацьовувало: люди бажали бути вільними виробниками вільної країни, а не бійцями трудових армій. Економічна неспроможність системи воєнного комунізму обумовила політичну кризу 1920—1921 рр., яскравим проявом якої стали селянські повстання проти продрозкладки і додаткових реквізицій, кронштадтський заколотНавесні 1921 р. збанкрутіла політика «воєнного комунізму» була замінена новою економічною політикою (НЕП). Проте треба зразу ж зазначити, що в момент створення нова економічна політика не становила собою чітку програму переходу до товарно-грошових відносин, ринку, тим більше госпрозрахункового чи ринкового соціалізму. Проголошена Х-м з’їздом РКП(б) у березні 1921 р., вона лише трохи прочинила двері для проникнення товарно-грошових відносин у народне господарство, що, до речі, і не планували її автори. Офіційно з’їзд прийняв рішення про заміну розкладки як способу державних заготівель продовольства, сировини і фуражу натуральним податком.Отже, господарські зв’язки міста і села повинні були розвиватися за двома напрямами: по лінії товарообміну (в натуральній формі) і місцевої ринкової торгівлі. Передбачалася така техніка здійснення товарообміну: сільськогосподарські машини та устаткування, реманент, добрива, інші промислові товари повинні були передаватися державою кооперації, а та — розподіляти їх серед селян в обмін на надлишки продуктів і фуражу. Ці товари і продукти повинні були належати державі. Товари ж самої кооперації обмінювалися між кооперативами, а також між кооперативами і приватними особами.

72. Економіка США після другої світової війни Це єдина країна, що за період війни зміцнила економіку та міжнародне становище. Національний дохід країни збільшився втричі. Після війни США виробляли 60 % світової промислової продукції, їх частка становила 2/3 золотого запасу світу і 1/3 експорту економічно розвинених держав. Найменшими були втрати людських ресурсів: 415 тис. осіб загинули і 671 тис. - були пораненими.Збільшилися обсяги промислового виробництва. Так, за 1939- 1944 рр. виплавляння сталі зросло на 70 %, електросталі та легованої сталі - більш ніж у 4 рази, прокату - на 56,7 %, видобуток кам'яного вугілля - на 60 %, а коксівного - в 4 рази, нафти - на 35 %. Динамічно розвивалися кольорова, хімічна, електротехнічна, нафтопереробна, автомобільна, літакобудівна і суднобудівна галузі. Було виготовлено 296,1 тис. літаків, 86,5 тис. танків, 233 тис. гармат, 14 263 тис. кулеметів, автоматів, гвинтівок тощо. В усіх галузях застосовували механізацію, автоматизацію, стандартизацію, спеціалізацію. Разом з тим, почався дефіцит споживчих товарів, що призвело у 1942 р. до встановлення карткової системи.Війна стимулювала розвиток сільськогосподарського виробництва, обсяги якого за 1939-1944 рр. зросли на 36 %. Технічний прогрес зумовив підвищення продуктивності праці. Фермери повністю забезпечували населення продовольством (один фермер "годував" 11 осіб), а також експортували сільськогосподарську продукцію в десятки країн світу. Одночасно продовжувалося банкрутство ферм (з 1940 до 1945 p. - 281 тис. господарств), з'явилося 44 тис. нових великих ферм.США збільшили обсяги вивезення товарів і капіталу. Так, до війни щорічно експортували 3 млрд дол., у 1944 р. - 14 млрд. Лише поставки за ленд-лізом оцінено в 46,7 млрд дол. Особливо активно американський капітал проникав у країни Британської співдружності (Канаду, Індію, Австралію тощо). Згідно з ухвалою Бреттон-Вудської конференції у 1944 р. долар використовували як міжнародну резервну валюту та світові гроші.Важливими стимулювальними чинниками економічного зростання були такі: збільшення інвестицій до 76 млрд дол., у тому числі державних - до 33 млрд, або близько 44 % від загальної суми; зростання державного регулювання економіки, у тому числі замовлень на 175 млрд дол. за 1940-1944 pp., встановлення контролю за цінами на стратегічні товари, постачання підприємств сировиною, енергоносіями тощо; технічна модернізація промисловості; концентрація виробництва, зокрема в хімічній, металургійній, газонафтовій, машинобудівній галузях.Перехід до мирного виробництва спричинив зменшення обсягів промислового виробництва. Скоротився випуск продукції в галузях, пов'язаних з військовими потребами, зокрема у сталеварній, авіаційній, суднобудівній, хімічній. Підвищений попит населення на товари широкого вжитку стимулював розвиток текстильної, харчової, шкіряної, нафтової галузей, розширення житлового будівництва.Важливе значення для становлення мирної економіки мало державне регулювання суспільного виробництва: було збільшено державні замовлення, у процесі реконверсії розпродано 2800 держпідприємств і надано субсидії приватним фірмам, зменшено податки на 6 млн дол. Згідно з Актом про зайнятість (1946 р.) держава зобов'язувалася забезпечити максимальну зайнятість, масштаби виробництва і купівельну здатність населення. Передбачалися заходи щодо організації громадських робіт і стимулювання бюджетної політики. Актом про реорганізацію законодавства (1946 р.) запроваджено на початку кожної регулярної сесії Конгресу виступ президента з доповіддю про економічний стан країни і заходи щодо його регулювання. Програма дій уряду охоплювала аналіз наявного рівня зайнятості, виробництва і купівельної спроможності, економічну програму федерального уряду, умови її виконання, рекомендації нового законодавства. Одночасно скасування державного контролю за цінами, ухвалення в 1947 р. закону Тафта - Хартлі про обмеження прав працівників на страйки та посилення впливу держави над профспілками загострили соціальну напругу в країні. Вже восени 1948 р. розпочалася перша в повоєнний період циклічна криза перевиробництва.Позитивно на економічний розвиток США вплинули соціальна політика президента Г. Трумена (1945-1953), що забезпечила збільшення погодинної оплати праці до 0,75 дол., страхових виплат і пенсій, обсягів будівництва житла; план Маршалла, що зміцнив американські економічні позиції в Європі; війна у Кореї (1950-1953), що посилила державне втручання в економіку країни і сприяла інвестуванню 30 млрд дол. у промисловість. У результаті середньорічні темпи промислового виробництва становили 5,85 %.Світове господарство до кінця 1950-х років характеризувалось економічною та політичною перевагою США. Американські економісти, взявши за основу кейнсіанську теорію, обґрунтували концепції державного планування та регулювання світового господарства. Серед них - програми створення "світового картелю" під егідою американського капіталу, здатного, на їх думку, регулювати світову економіку; плани створення "всесвітнього альянсу" і "всесвітнього уряду" для міжнародної координації національних економічних систем.

72. Особливості розвитку Англії після другої світової війни. Зазнала ворожого вторгнення, масові повітряні бомбардування були спрямовані на Лондон, Бірмінгем, Ковентрі, морські комунікації були блоковані німецькими кораблями, колонії Англії – Бірма, Сінгапур, Малайї були окуповані. Англія втратила велику частину торгового і морського флоту. У вугільній промисловості виробництво знизилося на 21%, у легкій – більш, ніж удвоє.Витрати на війну склали 25 млрд. ф. ст., державний борг зріс утричі. Податки в розрахунку на душу населення зросли більше, як утроє, вартість життя – на 72%. Війна стала джерелом збагачення монополій, які отримали на воєнних поставках великі прибутки. Для покриття витрат Англія залучила третину своїх закордонних капіталовкладень з колоніальних країн – Індії, Канади, Австралії, Південно - Африканського Союзу, з Латинської Америки і США. Друга світова війна значно послабила британську економіку. За роки війни Великобританія втратила 25% національного багатства, на 10% скоротився обсяг промислового виробництва. Частка Великої Британії у світовому експорті знизилася з 11,3% в 1937 р. до 9,8% в 1947 р. Економіка Британської імперії після Другої світової війни ослабла не тільки через природних наслідків для воюючої країни, але і в результаті поступового розпаду колоніальної системи. У післявоєнний період лейбористський уряд розробив програму відродження "Обличчям до майбутнього". Умовою її реалізації було поступове підвищення питомої ваги державної власності. З цією метою: - Була проведена націоналізація вугільної та газової промисловості, деяких електростанцій і сталеливарних підприємств, всього внутрішнього транспорту і зв'язку, Англійського банку. Компенсація власникам націоналізованих підприємств перевищувала їх реальну вартість; - Збільшилися капіталовкладення в промисловість для реконструкції підприємств; - Зросли військові витрати Англії, яка брала пряму участь у створенні блоку НАТО; - У сфері соціальних відносин був скасований антиробочий закон про профспілки і відновлено право профспілок на страйки, страйки і т. д. У традиційній для інших країн формі була проведена реформа соціального страхування. Певну роль в економічному відновленні Англії зіграло її приєднання в 1948 р. до плану Маршалла, отримання відповідно з ним поставок продукції та грошових позик. У період економічної кризи 1949 США скоротили імпорт з країн стерлинговой зони, що призвело до зменшення золотих і валютних резервів. Щоб призупинити витоку золота і валюти уряд Англії провело девальвацію фунта на 30,5%. Це послабило фунт стерлінгів як міжнародну валюту і зміцнило позиції золота. У післявоєнний період розвиток економіки країни носило нерівномірний характер. Якщо нові галузі (електроенергетика, машинобудування, хімічна промисловість) розвивалися швидкими темпами, то старі традиційні галузі (вугільна, текстильна та ін) так і не змогли досягти до 1951 довоєнного рівня. Для стимулювання зростання виробництва сільськогосподарської продукції в 1947 р. була прийнята чотирирічна програма, відповідно до якої гарантувався мінімальний рівень цін, були передбачені субсидії фермерам на заходи з підвищення врожайності і продуктивності тваринництва. В результаті сільськогосподарське виробництво в 1951 - 1952 рр.. збільшилося в порівнянні з довоєнним рівнем на 50%. Інвестиції в промисловість і чотирирічна програма розвитку сільського господарства сприяли підвищенню темпів економічного зростання, нарощування обсягів виробництва та зростання продуктивності праці. У 1948 р. промисловість країни змогла досягти і перевершити довоєнний рівень, а до 1950 р. вдалося в основному відновити економічний потенціал країни.

74. Економічний розвиток Франції після 2 світової війни. З червня 1940 р. до 1944 р. Франція була окупована гітлерівською Німеччиною. Війна завдала країні великих збитків, що оцінювалися у 1440 млрд довоєнних франків. Країна втратила 1100 тис. осіб, було знищено 2100 тис. будинків, пошкоджено 253 тис. ферм, 195,5 тис. промислових підприємств. Рівень розвитку промисловості в 1944 р. порівняно з довоєнним становив 38 %, сільського господарства - 60 %. До Німеччини на каторжні роботи було вивезено 600 тис. французів. Більшість шахт, електростанцій, суднобудівних заводів зруйновано. Франція втратила весь торговий і військовий морський флот. Посилилася інфляція. Кількість паперових грошей збільшилася порівняно з 1938 р. у 6 разів. Розпадалася французька колоніальна система. Капіталовкладення за кордоном зменшилися порівняно з довоєнними показниками на половину, порівняно з 1913 р. - у 10 разів.Відбудову промисловості було завершено в 1947 р., сільського господарства - в 1950 р. її результатом стало створення державного сектору, що охопив 1/3 національного майна країни, 20-25 % промислових потужностей, 75 % загальних перевезень, 50 % ресурсів банківсько-кредитної системи, 33 % зайнятого населення. Було націоналізовано підприємства вугільної, газової, авіаційної, електроенергетичної галузей, автомобільні заводи "Рено", п'ять банків, страхові компанії, ощадні каси. Частка державних виробничих інвестицій у ВНП становила 35-25 % від загальної суми.У 1948 р. проведено девальвацію франка, його золотий вміст зменшився на 44 % і становив 5 % від рівня 1913 р.У результаті реформування соціальних відносин відновлено 40-годинний робочий тиждень, оплату позаурочної праці та відпуски. Підвищено заробітну плату, введено державну систему соціального страхування, встановлено пенсійний вік із 65 років. Сільські жителі почали отримувати пільгові позики.У червні 1948 р. Францію було включено у систему заходів плану Маршалла. За 1948-1951 рр. країна отримала кредити, продовольство, обладнання на суму 2,5 млрд дол. До 1958 р. допомога США досягла 12 млрд дол. Це дало змогу переоснастити промисловість на основі новітніх технологій та одночасно призвело до посилення американського капіталу в нафтопереробній, електротехнічній, автомобільній галузях, у французьких колоніях. Уряд Франції був змушений надавати американцям інформацію про стан економіки країни.

75. Німецьке економічне диво. Період 50-х років характеризувався суцільними успіхами в економіці, що відомі під назвою "німецьке економічне диво". Причин цьому було чимало. Назвемо основні з них: а) виробництво відроджувалося на новій технічній основі; б) розвивалися новітні галузі, такі як електроніка, нафтохімія й ін.; в) раціонально використовувалися допомога за "планом Маршалла" (2,7 млрд. дол., з них 0,5 млрд. як подарунок), кошти з державного бюджету, що виділялися для інвестування економіки, самофінансування підприємств; г) відсутність військових витрат, 10 млн. переселенців із Центральної та Східної Європи як резерв дешевої робочої сили, подолання господарських диспропорцій розподілу; д) місткий внутрішній ринок і дешевизна робочої сили, що зумовили приплив іноземних капіталів. Однак попри всі згадані причини, головним було створення оптимальних умов для вільного розвитку економічної демократії, тобто необхідних умов для розбудови ринкової економіки. У такій обстановці чудово працювала "теорія соціального ринкового господарства" — вільна конкуренція з елементами державного регулювання. Завдяки "диву" країна змогла кожну третю марку бюджету спрямувати в соціальні фонди. Кредитна, валютна, податкова політика використовувалися для попередження криз.Для німецької економіки 50-х років характерні високі і стійкі темпи зростання. Вартість виробленої у 1956 р. продукції була вдвічі більшою, а ніж у 1936 р. Частка Німеччини у світовому виробництві 1955 р. сягала 10 %, в експорті — 7,3 %. Розвиток економіки спонукав збільшення зарплати та цілковиту зайнятість. Німецькі політики, оцінюючи ситуацію у ФРН, були недалекі від істини: за умов приватної власності була досягнута гармонія класів. З 1947 р. по 1967 р. — жодного страйку. Більше того, німецькі "брудні" підприємства, будівництво, комунальне господарство всмоктували робочу силу з Югославії, Туреччини, Італії та інших країн — так званих "гастарбайтерів", що склали 85 % усіх зайнятих на "чорних роботах".Становлення комуністичного тоталітаризму в Східній Німеччині. Повстання 17 червня 1953 р.Демонтаж фашизму на території Східної Німеччини в 1945—1949 pp. здійснювався так, що на місці політичних, економічних та ідеологічних структур правого тоталітаризму постали структури лівого тоталітаризму. На це були націлені соціально-економічні та політичні перетворення в радянській зоні окупації: аграрна реформа, спрямована на ліквідацію товарності сільського господарства з наступною соціалізацією, зміцнення монопольної ролі СЄПН, позбавлення власності воєнних злочинців. А відтак широка націоналізація основних знарядь та засобів виробництва завершила становлення засад комуністичного тоталітаризму. Однак несумісність насадженої системи з інтересами населення дуже скоро дала про себе знати. Спроби партійно-державного керівництва посадити німців на жорсткий мінімум матеріального життя через підвищення норм виробітку та зниження розцінок призвели до першого масового антитоталітарного виступу у Східній Європі.17 червня 1953 р. на центральні вулиці Берліна вийшло 100 тис. чоловік. В інших 350 містах НДР в антиурядових виступах брали участь близько 400 тис. чоловік. Демонстранти рвали та спалювали партбілети, штурмували парткоми та будинки держбезпеки, звільняли з тюрем політв'язнів. Тисячі селян вийшли із нав'язаних їм кооперативів. Учасники виступу висунули політичні вимоги: відставка генсека СЄПН В. Ульбріхта, його уряду, проведення вільних загальної німецьких виборів, виведення радянських військ. Комуністична влада розгубилася. Здавалося, прийшов кінець тоталітарному режимові у Східній Німеччині. Однак того ж дня проти повсталих було кинуто радянські танки. Радянські війська відкрили вогонь по маніфестантах. За даними німецьких істориків, загинули сотні людей, хоча в офіційних повідомленнях називалася цифра 25. За судовими вироками розстріляно 20 осіб, 10 тис. кинуто за грати. У багатьох містах на підприємства введено радянські війська. Жорстоку розправу радянський режим учинив над своїми солдатами, які відмовилися стріляти в людей. Після придушення повстання був розстріляний 41 військовослужбовець (23 — у Берліні, 18 — поблизу Магдебурга). Відпрацьований у Берліні метод придушення антисоціалістичних акцій населення пізніше не раз застосовувався у країнах ЦПСЄ.

Дата добавления: 2015-05-23