Видав Іван Тиктор у Львові 1935 р. 71 страница

З іменем Васильківського й Сластьона звязані перші спроби відродження українського архітектурного стилю. Ці два малярі надхнули цілу низку українських архітектів думкою про використання для потреб сучасности форм і конструктивних ідей українського бароку та народнього деревляного будівництва. З понуки Васильківського створив Василь Кричевський, архітект, маляр і графік, а позатим ерудит-мистецтвознавець, дім полтавського земства (1903) що був першою спробою примінення українського архітектурного стилю до будівничих вимог сучасности. Той сам Кричевський започаткував теж відродження української книжної графіки, що згодом, в творах Юрія Нарбута, Павла Ковжуна, Миколи Бутовича та цілої пліяди поменших творців, досягла незвичайно високого рівня й світової слави. Слідами архітектурних спроб Кричевського пішли такі українські архітекти, як Сергій Тимошенко в Харкові, Дяченко в Києві, Мощенко в Полтаві, Олександер Лушпинський та Роман Грицай і багато молодших у Галичині.

Галицьке малярство дуже довго не виходило поза межі церковного кустарництва й щойно Корнило Устиянович (1863-1902) позатим талановитий поет і публіцист, зважився надати йому характер справжнього мистецтва й на свій спосіб зрозумілу, національну закраску. В релігійне малярство пробував він впровадити мотиви української історичної тематики й жанру, не цураючися й етнографізму, що найшов особливо яскравий вираз в творчости Юліяна Панькевича. Рівночасно лаври першого галицького мистця-імпресіоніста европейської міри й заслугу над організацією мистецького життя в Галичині здобув собі талановитий пейсажист, учень Станиславського — Іван Труш. Деяку своєрідність в межах західньо-европейського імпресіонізму, з другої руки, виявив учень краківської академії Олекса Новаківський. Творцем нової школи українсько-візантійського, монументального малярства стався Михайло Бойчук; до синтези в виборі поміж візантійською традицією й інтімністю побутово-етнографічного елєменту, що з такою силою позначилися в українському іконописі XVI—XVII ст. дійшов виїмкової міри ерудит — Петро І. Холодний. Клясичну графічність україно-візантійського іконопису старається зберегти й розвинути в своїх творах Михайло Осінчук.

Академія Мистецтв, що повстала в Києві майже рівночасно з відродженням української Державности, з несподіваною легкістю могла обсадити свої катедри такими видатними малярями сучасности, як згадані вже — Бойчук, Нарбут і Василь; Кричевський, та пейсажист Микола Бурачек, стиліст-декоратор Михайло Жук, Федір Кричевський, Манєвич та. маляр-імпресіоніст европейської міри — Олександер Мурашко.

Характеристичне, що при обсаді катедр Академії не найшлося підхожого кандидата на катедру різьби, що хоч мала на старій Україні свою вироблену традицію, а, на грані XVIII і XIX ст. видала таких велитнів, як Мартос та Козловський, то протягом XIX ст. все таки «пасла задніх» в порівнянні з малярством. За ціле сторіччя можемо назвати тільки кількох українських, та й то не першорядних різьбарів, як учень Мартоса Кость Климченко, сучасник Шевченка М. Забіла та працюючий для чужинців Петро Війтович. Краще пішли справи з українською різьбою з перших років XX ст. коли на цьому полі зявилися імена Петра Кузневича, Михайла Паращука та Андрія Коверка в Галичині та Трипільської, Балавенського, Гаврилка й цілої низки поменших на Україні. Все одно, коли треба було збудувати памятник Шевченкові в Києві, то з поміж українських різьбарів не було кому... Творчість найславнішого з поміж сучасних українських різьбарів — Олександра Архипенка, звязана з українською культурою хіба тільки походженням мистця, що позатим належить у цілости до експериментально-новаторської сфери ділання західно-европейського мистецтва.

В цілому, сучасна українська образотворчість виявляє всі познаки молодечої стихійности з якою кидається на всі чергові напрямки й тільки з трудом, у творах своїх виїмково талановитих абож освічених представників здобувається на своєрідність, радше вичувану, аніж зрілу до синтетичного охоплення.

Музика

Вже в XVII ст. проникають в українську музику, через церковні школи та брацькі колегії, західньо-европейські впливи. М. Березовський, Д. Бортнянський та В. Ведель, оце найзамітніші українські композитори другої половини XVIII ст., що на основі старих українських вокальних традицій і під впливом італійських композиторів як Палєстріна й Скарлятті витворили специфічно український, хорово-вокальний стиль у церковній музиці. Композитором европейської міри, що своєю працею й творчістю зробив переворот у церковній музиці не тільки України, але й Московщини був Бортнянський.

Перший у Галичині церковний хор, заснований в Перемишлі єп. Снігурським (1829) використовуючи для своїх продукцій твори Бортнянського та пізніших композиторів Великої України, виховав ціле покоління композиторів т. зв. «перемиської школи», як М. Вербицький, І. Лаврівський та їх переємники В. Матюк і С. Воробкевич.

Рівночасно з культурою церковної музики розвивається в нас і світська музика опер, опереток та мистецька транспозиція невичерпаної скарбниці народніх мельодій. «Козак-стихотворець» кн. Шаховського з музикою італійця Кавоса (1812) та «Наталка Полтавка» Котляревського з музикою В. Барицького (1834) аранжованою відтак О. Маркевичем (1853), І. Ляндвером (1854) й нарешті Миколою Лисенком, а відтак «Сватання на Гончарівці» Квітки й «Чорноморський побут» Кухаренка, оце перші зразки українських «оперет» і «мельодрам», творених на західньо-европейський зразок. Замилування до того типу музичної творчости процвітала в рівній мірі на Великій Україні як і в Галичині, де церковні композитори як Вербицький, Воробкевич, Бажанський та Матюк не цураються світських пісень, дороблюючи музику до театральних пєс, спіраючись на народній мельодиці, але деколи йдучи в розріз з її духом і настроєм. Та щойно «Запорожець за Дунаєм» з музикою Артемовського-Гулака, що зявився вперше на сцені в 1863 р. утримався на ній як справжня українська оперета, за якою зявляються все нові й кращі. В 1872 р. появляється «Різдвяна Ніч» М. Лисенка, тодіж таки в Галичині повстає «Ніч під Івана Купала» Н. Вахнянина, а за ними ціла низка опер і оперет російських композиторів («Коваль Вакула» і «Мазепа» зросійщеного українця Чайковського, «Князь Ігор» Бородіна, «Травнева Ніч» Римського-Корсакова, «Сорочинський Ярмарок»/ Мусорського й і.), в яких основу лягла українська тематика й українська народня мельодика.

Слава й заслуга творця національної музичної культури України належиться Миколі Лисенкові (1848-1913), що «перший відкрив для нашої музичної культури народню пісню, як національний чинник у музиці, поклав під українську музичну культуру тривкі підвалини й своєю творчістю, що розтягається від етнографічної ділянки, через вокальну творчість (від дрібних пісень і хорів до великих кантат, із «Радуйся ниво» на чолі), фортепянові твори аж до оперової ділянки включно (Різдвяна Ніч, Утоплена, Тарас Бульба, Ноктюрн і т. п.) визначив шляхи, якими українська національна музична культура повинна розвинутися, й залишив нам дуже цінні та цікаві зразки українського музичного стилю». (В. Барвінський).

Перед Лисенком і рівночасно з ним виступають такі українські композитори, як С. Артемовський, П. Ніщинський, М. Аркас та інші, яких твори пройняті українською музичною стихією, але Лисенко перевисшив їх усіх свідомістю своєї творчости, освітою й фаховістю підходу до справи.

Лисенко виповнив собою цілий період історії сучасної української музики, по якому вибиваються на перші місця такі творці, як К. Стеценко та М. Леонтович. Стеценко, близький своїм стилем до Лисенка, з помітними впливами Чайковського, створив цілу низку хорових мініятур, з яких деякі слід признати перлинами не тільки української, але всесвітньої хорової літератури. Зате підхід М. Леонтовича до опрацювання народніх пісень назвав В. Барвінський — геніяльним; він наближується до способу «вокальної інструмен-тації».

«Хорова фактура Леонтовича наскрізь поліфонічно-контрапунктична, з частими імітаційними наступами голосів, аж до 4-голосової фугальної експозиції включно. Та проте саме в Леонтовича треба підкреслити вміння, як у нікого іншого,— простими засобами осягнути надзвичайні вокальні ефекти».

Позатим з музик Великої України заслуговують на увагу — інструменталіст П. Сениця, передчасно померший Яків Степовий, автор опери «Купальна Іскра», Б. Підгорецький та феноменальний диригент О. Кошиць, що то в момент, коли на українській землі велися криваві змагання за Державність, полонив цілий культурний світ українською піснею, репродукованою його величавим хором-капелею.

З галицьких композиторів лисенківської доби слід згадати — знаменитого організатора музичного життя, диригента й автора популярних пісень та хорів Остапа Нижанківського, першого в Галичині музика-професіонала Дениса Січинського (сольо-співи, опера «Роксоляна»), Генриха Топольницького («Хустина»), Філярета Колессу (вязанка любовних пісень на хор «Вулиця»), Ярослава Лопатинського (оперета «Еней на мандрівці») та автора низки світських і церковних хорів і ліричних мініятур Йосифа Кишакевича.

Пліяду представників модерної української музики, що зважилися вивести її з вузьких меж побутовщини й етнографізму на широкі простори всесвітньої музичної культури, отвирає виїмкової міри творець Станислав Людкевич, що «в сфері музичної техніки й виразу стоїть більше в звязку з романтиками Шопеном, Мендельзоном, Грігом і особливо Чайковським, ніж з Лисенком». (В. Барвінський).

Наймолодша генерація українських музиків повернула на шлях занедбаної дотепер інструменталістики. Належать до неї в першу чергу вихованці Праги — Василь Барвінський, Нестор Нижанківський, Микола Колесса та Зенон Лисько. З інших композиторів молодшої генерації заслуговують на увагу — М. Гайворонський як один з творців стрілецької пісні, Я. Ярославенко, Б. Вахнянин, Б. Безкоровайний, М. Форостина, І. Левицький та інші.

Велика Історія України

Дата добавления: 2015-05-23