ЛЕКЦІЯ №1: Вступ до історії держави і права 2 страница

Існує декілька підходів до періодизації історії держави та права.

Прибічники утопічного соціалізму виробили формаційну схему періодизації держави і права, базуючись на соціально-економічному факторі буття. Але у чистому вигляді неможливо виділити ні рабовласницький, ні феодальний, ні капіталістичний лад: економіка будь-якого суспільства завжди була, є і буде багатоукладною, хоча в ній, яка правило, переважає якийсь один уклад. Те ж саме можна, мабуть, сказати й стосовно якої-небудь державно-правової системи, тому що, хоча держава і право нерідко поєднують у собі риси декількох різних типів, однак превалюють характерні риси якогось одного з них (крім, природно, перехідних періодів).

Сьогодні існують певні спроби взяти до уваги періодизацію історії світових цивілізацій Арнольда Тойнбі й інших істориків, але на цьому шляху зустрічається чимало труднощів, оскільки одних цивілізацій необхідно врахувати біля трьох десятків. Однак на відміну від марксистської традиції цивілізаційна версія історичного процесу більшою мірою сприяє виявленню специфічних і характерних рис у цьому досвіді.

Проте й тут належним чином не враховується, що право, подібно до багатьох зразків художньої, архітектурної чи словесної творчості, може поширюватися у територіальному просторі - в процесі культурних, торгових й інших контактів, у виді часткового чи повного запозичення; у випадку ж військових зіткнень ці запозичення можуть стати не тільки добровільними, але й примусовими. Ось чому однакові юридичні інститути й конструкції зустрічаються й у древніх вавілонян, і в євреїв, і у римлян - народів дуже несхожих, які мають різний релігійний досвід і рівень господарського розвитку.

Карл Ясперс на відміну від Тойнбі волів сприймати історію як історію культури, яка прослідковується протягом близько 5 тис. років. Від історії землі й історії життя на землі (в останньому випадку біля півмільйона років) історія духовна відрізняється тим, що це завжди ясне для людини минуле: коли є усвідомлення історії, коли є традиція, є документи, є усвідомлення своїх коренів і традицій.

Тойнбі, Хантингтон, а також почасти і Ясперс вірно фіксують головну характерну рису цивілізацій минулих і сучасних - тип релігійного світосприймання. Єдина історія людства, таким чином, розпадається на безліч окремих і замкнутих цивілізацій. У такім сприйнятті історії очевидне відмовлення від лінійного (прогресуючого) тлумачення історичного розвитку як руху односпрямованого і детермінованого прогресом розуму чи виробниц-тва технічних засобів.

Цей же підхід у ряді істотних рис виступає як протилежний і стосовно іншої версії історії - про так звані основні стадії розвитку суспільства: аграрну (традиційну), індустріальну (сучасну) і постіндустріальну (інформаційну, технотронну, і якоюсь мірою постсучасну).

Однак ці характеристики не включають у достатньо повній мірі досвід політичних новацій XX ст. з його двома світовими війнами, з розподілом світу на два протистоячі табори - соціалістичний і капіталістичний, з виникненням руху за викорінення усіх форм колоніальної і неоколоніальної залежності слаборозвинених країн.

За цією версією тільки Захід є творцем індустріальної цивілізації (тобто сучасного суспільства і сучасної секуляризованої цивілізації), тоді як Схід (насамперед, Азія й Африка) зміг створити тільки відносно розвинуте аграрне суспільство і відповідні релігійні й політичні інститути.

За такою логікою Захід виступає визначальним чинником сучасного розвитку не в силу своєї релігійності, а в силу індустріальної цивілізації з її формально-юридичною і політичною (адміністративною) раціональністю, більш ефективною організацією виробництва й товарного обміну.

Останнім словом цього західного тлумачення історії стало твердження американського футуролога Ф. Фукуями про те, що західна (ліберальна) демократія є останньою й остаточною формою правління, на якій покликане заспокоїтися людство у своїх пошуках і експериментах. Таке узагальнення було зроблено після розвалу світової соціалістичної системи й закінчення «холодної війни» між США і СРСР на початку 90-х років.

Найкращою у цій ситуації була й залишається періодизація, прийнята в науці загальної історії і вироблена ще в часи Відродження та Просвітництва: Стародавність, Середні століття і сучасність (період Нової і Новітньої історії). Саме цієї періодизації ми і будемо дотримуватися при подальшому викладі навчального матеріалу.

При цьому слід лише зазначити, що періодизація не є застиглою й абсолютно незмінною: з часом у міру того, як наукою накопичуються все нові й нові знання про предмет і процес, періодизація може видозмінюватися, а часом — і досить значним чином. Однак саме ці явища й означають собою прогрес науки, тому й ставлення до них повинно бути відповідним.

З філософської точки зору історія як один з видів знання та пізнавальної діяльності є сферою роздумів людства про себе та про результати своєї діяльності (визначення російського історика ХІХ ст. П.Г.Виноградова). З цієї позиції історія держави і права є сферою роздумів про конфлікти людей на ґрунті права, про їх участь в забезпеченні загального добра, справедливості, про їх турботи про підтримання миру, суспільної злагоди та порядку.

1. Історія держави і права за своїм змістом (предметом) та засобами дослідження (методами) є наукою та навчальною дисципліною, що лежить на межі правознавства та історії. Предмет історії держави і права носить юридичний характер, оскільки вона вивчає державні та правові явища, які реально мали місце в історичному минулому людства, а методи в основному запозичені з історичної науки.

Держава з позицій історико-правової науки – це країна з самостійною політичною владою, яка існує у певних просторових межах і в межах певного історичного періоду.

Право з позицій історико-правової науки – це історично сформована система нормативного регулювання, яка підтримується публічним примусом. На своєму довгому історичному шляху право тісно змикається з неюридичними нормами. Слід погодитись з Роско Паундом – американським філософом права ХХ ст. – що право як сучасне явище, тобто система нормативного регулювання, створена та підтримувана державою, існує тільки з XVI ст.

В світлі вищесказаного можна дати наступне визначення історії держави і права. Історія держави і права є наукою та навчальною дисципліною, яка вивчає виникнення, оформлення, розвиток та функціонування державних інститутів та правових систем з найдавніших часів до сьогодення.

У розумінні історії держави і права як науки та навчальної дисципліни є спільне та особливе. Історія держави і права як наука та навчальна дисципліна мають один і той же предмет. Але історико-правова наука вивчає всі без винятку державно-правові явища, які історично відбулись або відбуваються. Історія держави і права як навчальна дисципліна на базі наукових даних пропонує студентам окремі, найбільш виразні зразки виникнення та еволюції державно-правових явищ. Тобто, предмет історико-правової науки набагато об’ємніший, ніж предмет відповідної навчальної дисципліни.

Перед історико-правовою наукою та історією держави і права як навчальною дисципліною стоять дещо різні завдання.

Історико-правова наука, як і будь яка інша галузь наукового знання, шукає об’єктивну істину, тобто виявляє, систематизує та аналізує факти історичної державності та правового життя людства. Історико-правова наука, і це єднає її історичною наукою взагалі, має прогностичну функцію, яку коротко можна сформулювати наступним чином:

- з’ясувати витоки сучасної держави і права;

- проаналізувати зміст сучасних державних та правових інститутів в їх історичному розвитку;

- побачити перспективи розвитку держави і права.

Інакше кажучи, історико-правова наука розвивається під гаслом, яке висунув французький філософ та соціолог ХІХ ст. Огюст Конт: „Знати минуле для того, щоб розуміти сучасне та передбачити майбутнє”.

Історія держави і права як навчальна дисципліна своїми головними завданнями має:

- прилучення студентів та курсантів до історичного досвіду державності та правового життя різних народів;

- формування професійної правової культури;

- вироблення умінь аналізу та порівняння правових явищ та державних інститутів різних народів.

Особлива увага у курсі історії держави і права приділятиметься проблемам становлення сучасної правової демократичної держави, формуванню та закріпленню у законодавстві прав людини та громадянина.

І ще одна відмінність науки та навчальної дисципліни історії держави і права. Історико-правова наука є єдиною, тобто вона вивчає всі державно-правові інститути с найдавніших часів до сьогодення. Що ж стосується навчальної дисципліни, то вона з методичних міркувань поділяється на два навчальних курси:

- історія держави і права зарубіжних країн;

- історія держави і права України.

Історико-правова наука та історико-правові навчальні дисципліни тісно пов’язані з історичними науками. Історія держави і права, як і історична наука загалом, належать до суспільних наук, тобто вивчають події та явища, що мали місце в людському суспільстві. Але на відміну від загальної історії, історія держави і права вивчає одну грань історичного минулого, а саме – державно-правове буття людства. Історія повсякденного життя, соціальних та політичних рухів, війн, мистецтва, за правилом, залишаться за межами історико-правової науки.

Історико-правова наука та історико-правові навчальні дисципліни тісно пов’язані з іншими фундаментальними юридичними науками та дисциплінами, а саме – теорією держави і права та історією вчень про державу і право.

Теорія держави і права за допомогою логічного та формально-юридичного методу вивчає державно-правові явища в абстрактній формі, вивільненій від історичних випадковостей. Вона виробляє систему загально правових понять та категорій, які широко використовуються як в історико-правовій науці, так і в навчальній дисципліні.

Історія вчень про державу і право вивчає історію юридичної думки, історію формування теоретичних уявлень про державу і право. Її надбання необхідні історико-правовій науці для виявлення ідейних витоків державно-правових явищ, адже кожна зміна у законодавстві або державному ладі будь-якого народу спочатку була сформульована в ідеальному вигляді у працях мислителів, філософів держави і права, провідних юристів минулого та сучасності.

2. Певна відмінність предмету історико-правової науки та навчальної дисципліни, а головне – відмінність їх завдань продукують формування різних наборів методів, тобто прийомів опрацювання історико-правового матеріалу.

Говорячи про історико-правову науку, ми маємо на увазі методи дослідження, тобто прийоми та засоби виявлення об’єктивної істини щодо державно-правових реалій минулого та сучасності.

Історико-правова наука накопичила значний арсенал різних методологічних прийомів та засобів, які можна з досить великою часткою умовності поділити на чотири групи: загальні; загальнонаукові; міждисциплінарні; спеціальні.

Загальні методи властиві людини як розумній істоті і проявляться не тільки в науковому пізнанні, а і в повсякденному житті. До них ми можемо віднести методи: 1) спостереження; 2) порівняння; 3) рахунок; 4) узагальнення; 5) дескрипції.

Спостереження - це спосіб пізнання об'єктивного світу, заснований на безпосереднім сприйнятті предметів і явищ за допомогою органів чуття без втручання у процес з боку дослідника.

Порівняння - це встановлення розбіжності між об'єктами матеріального світу чи відшукування у них загального, здійснюване як за допомогою органів чуття, так і за допомогою спеціальних пристроїв.

Рахунок - це пошук чисел, що визначають кількісне співвідношення однотипних об'єктів чи їхніх параметрів, які характеризують ті чи інші властивості.

Узагальнення - визначення загального поняття, в якому знаходить висвітлення головне, основне, що характеризує об'єкти даного класу. Це засіб для створення нових наукових понять, формулювання законів і теорій.

Дескрипція – це опис явища. Для того, щоб з’ясувати сутність та форму державного або правового інституту, його слід об’єктивувати у якомусь знаковому, загальнозрозумілому вигляді.

Загальнонаукові методи застосовуються в усіх науках. Зокрема, це методи: 1) діалектики; 2) формальної логіки; 3) системного аналізу.

Діалектичний метод означає розгляд державно-правових явищ об’єктивно, всебічно і конкретно, виявлення притаманних їм зв’язків, наявність в них суперечностей, оцінку державно-правових явищ з якісного та кількісного боку, виявлення залежності форми явища від його сутності.

Діалектика включає такі прийоми пізнання, як синтез та аналіз:

- аналіз - метод пізнання за допомогою розчленування чи розкладання предметів дослідження (об'єктів, властивостей і т.п.) на складові частини. У зв'язку з цим аналіз складає основу аналітичного методу досліджень;

- синтез - поєднання окремих сторін предмета в єдине ціле. Аналіз і синтез взаємозалежні, вони являють собою єдність протилежностей. Розрізняють наступні види аналізу і синтезу: а) прямий, чи емпіричний, метод, який використовують для виділення окремих частин об'єкта, виявлення його властивостей, найпростіших вимірів і т.п.; б) поворотний, чи елементарно-теоретичний, метод, що базується на уявленнях про причинно-наслідкові зв'язки різних явищ; в) структурно-генетичний метод, що включає вичленовування у складному явищі таких елементів, які здійснюють вирішальний вплив на всі інші сторони об'єкта.

Однією із складових діалектики є сходження від абстрактного до конкретного. Абстракція - це свідоме уявне відволікання від несуттєвих властивостей, зв'язків, відносин предметів і виділення декількох сторін, які цікавлять дослідника. Воно, як правило, здійснюється у два етапи. На першому етапі визначаються несуттєві властивості, зв'язки і т.д. На другому - досліджуваний об'єкт замінюють іншим, більш простим, що представляє собою спрощену модель, яка зберігає головне у складному. Розрізняють наступні види абстракції: а) ототожнення, тобто утворення понять шляхом об'єднання предметів, зв'язаних за своїми властивостями в особливий клас; б) ізолювання, тобто виділення властивостей, нерозривно зв'язаних із предметами; в) ідеалізація - уявне конструювання об'єктів, які практично нездійсненні. В результаті ідеалізації реальні об'єкти позбавляються деяких належних їм властивостей і наділяються гіпотетичними властивостями.

Логіка – це сукупність законів та прийомів правильного мислення.

Основні закони логіки:

- закон тотожності. Тотожність – це такі відносини між об’єктами, коли вони є „тими ж самими”;

- закон суперечності. Суперечність – це такі відносини між об’єктами, коли вони взаємно виключають один іншого;

- закон виключеного третього каже, що кожне висловлювання є або правильним або неправильним;

- закон достатньої підстави.

Основні прийоми логіки:

індукція є умовивід, що йде від фактів до деякої гіпотези (загального твердження);

дедукція - умовивід, в якому висновок про деякий елемент безлічі робиться на підставі знання загальних властивостей усієї безлічі;

аналогія - метод, за допомогою якого досягається знання предметів і явищ на підставі того, що вони мають подібність з іншими;

гіпотеза – обґрунтоване припущення. При гіпотетичному методі пізнання дослідник нерідко вдається до аксіоматичного метод - це способу побудови наукової теорії, при якому деякі твердження приймаються без доказів і потім використовуються для одержання інших знань за визначеними логічними правилами.

Системний метод (системний аналіз) використовується при вивченні складних проблем, що знаходяться у взаємозв'язку одна з одною. В основі системного аналізу лежить поняття системи, під якою розуміється безліч об'єктів (компонентів), які володіють заздалегідь визначеними властивостями з фіксованими між ними відносинами. На базі цього поняття провадиться облік зв'язків, використовуються кількісні порівняння всіх альтернатив для того, щоб свідомо вибрати найкраще рішення, оцінюване яким-небудь критерієм. Оскільки системний аналіз носить загальний характер, тобто стосується утворення, розвитку, функціонування, синтезу будь-яких систем, то деякі вчені висували ідею того, що системний аналіз є новою загальною методологією науки. Таке сприйняття системного аналізу буде неправильним, оскільки воно зводить функцію філософського знання лише до методології наукового дослідження, тому що чим далі розвивається системний аналіз, тим більше він віддаляється від своєї первісної філософської основи.

Системний аналіз складається з основних чотирьох етапів. Перший полягає у постановці задачі - визначають об'єкт, мету і задачі дослідження, а також категорії для вивчення об'єкта. Неправильна чи неповна постановка цілей може звести нанівець результати всього наступного аналізу. Під час другого етапу окреслюються межі досліджуваної системи і визначається її структура: об'єкти і процеси, що мають відношення до поставленої мети, розбиваються на власне досліджувану систему і зовнішнє середовище. При цьому розрізняють замкнуті і відкриті системи. При дослідженні замкнутих систем впливом зовнішнього середовища на їхнє поводження зневажають. Потім виділяють окремі складові частини системи - її елементи, встановлюють взаємодію між ними і зовнішнім середовищем. Третій етап системного аналізу полягає у складанні математичної моделі досліджуваної системи. Спочатку роблять параметризацію системи, описують виділені елементи і їхні взаємодії. В залежності від особливостей досліджуваних процесів використовують той чи інший математичний апарат для аналізу системи в цілому. Якщо досліджуються складні системи, іменовані як узагальнені динамічні системи, характеризовані великою кількістю параметрів різної природи, то з метою спрощення математичного опису їх розчленовують на підсистеми, роблять стандартизацію зв'язків для різних рівнів ієрархії однотипних систем, тобто ранжирування. Прикладами такого підходу до вивчення складних систем, наприклад, державного управління, є типові ланки системи з визначеними статистичними і динамічними властивостями. Четвертий етап системного аналізу являє собою аналіз отриманої математичної моделі, визначення її екстремальних умов з метою оптимізації (яка укладається в перебуванні оптимуму розглянутої функції й оптимальних умов поводження даної системи чи протікання даного процесу) і формулювання висновків.

Міждисциплінарні методи застосовуються в декількох близьких за предметом дослідження науках. Зокрема, таким для історико-правової науки є культурологічний метод. Такий підхід припускає вивчення права як невід'ємної частини соціального спілкування разом з мораллю, етикою, релігією. Особливо він виправданий стосовно традиційних суспільств Сходу. Тут право зливається з мораллю і релігійною доктриною. В традиційних суспільствах авторитет державної влади заснований на божественному авторитеті, а право встановлює соціальний ідеал, укладений в незмінному слідуванні релігійній традиції. Це характерно для конфуціанської, буддистської, мусульманської, християнської цивілізацій.

Цей метод дозволяє вивчати правові і державні інститутів в їх взаємодії з іншими соціальними інститутами (релігія, цивільне суспільство, політичні партії і т.д.). Це дає можливість використовувати у вивченні права міждисциплінарний підхід, досягнення філософії, соціології, психології, етнографії, мовознавства і інших наук. Іншими словами, йдеться про аналіз правових інститутів в процесі їх функціонування. В результаті стає реальним вивчення «живого права», яке може істотно відрізнятися від писаного права.

Спеціальні методи властиві історичній та/або юридичній науці:

Формально-юридичний метод. Він заснований на використанні юридичного догматизму (юридичних дефініцій, принципів і конструкцій) і юридичної логіки. Він передбачає дослідження юридичних фактів і юридичних текстів, їх тлумачення в логічній послідовності з використанням спеціальних юридичних термінів і конструкцій. Цей метод дозволяє відрізняти юридичні факти від решти подій, націлює дослідника на тлумачення законодавства за допомогою юридичних термінів (наприклад, юридичні особи, спадкоємство згідно із законом або по заповіту). З його допомогою класифікуються юридичні факти, встановлюються логічні зв'язки між ними, загальні юридичні принципи.

Конкретно-історичний метод. Даний метод націлює на розгляд державно-правових явищ в неповторних умовах конкретного соціального середовища. Він звертає увагу на унікальність державної організації і правової системи у певних народів. Наприклад, виділяються специфічні риси англосаксонської, романо-німецької або мусульманської правових систем.

Порівняльно-історичний метод. Він сприяє виявленню загального, найхарактернішого в процесі виникнення, функціонування, розвитку державно-правових явищ. Передбачає комплексне вивчення правової культури в співставленні досвіду різних країн і народів, з'ясування традицій та новацій в розвитку державних і правових інститутів. Наприклад, за допомогою порівняльно-історичного методу можливе співставлення якого-небудь правового інституту або галузі права у різних народів в різні історичні періоди (діахронний аналіз) правових інститутів, існуючих одночасно в різних країнах (синхронний аналіз).

Таким чином, методологія історико-правової науки включає широке коло прийомів та засобів дослідження

Коли ми говоримо про методи вивчення історії держави і права, ми маємо на увазі, якими прийомами та способами можуть скористатись учасники процесу навчання. До таких методів ми відносимо:

- лекції. Лекції є систематичним викладенням матеріалу, який робить викладач;

- семінарські заняття. Семінарське заняття передбачає зворотний зв’язок між викладачем та студентом. Протягом семінару студенти відповідають на запитання (сократичний або майєвтичний метод), вирішують казуси, презентують реферати;

- самостійну роботу.

У процесі опанування основними положеннями історії держави і права зарубіжних країн студент має ознайомитись з правовими пам’ятками, тексти яких він може знайти у декількох хрестоматіях, а також уважно опрацювати хоча б один з рекомендованих підручників (З.М.Черніловський, В.Г.Графський, К.І.Батир, В.С.Макарчук, В.Є. Рубаник, М.М.Страхов). Для написання рефератів рекомендується звернутись до двохтомного підручника під редакцією Н.І.Крашеніннікової та О.А.Жидкова, а також до монографічних видань та ресурсів мультимедійних енциклопедій та Інтернету.

3. Проблема походження держави і права є дискусійною по сей день. Множинність теорій про походження держави говорить про те, що дана проблема не знайшла, та, очевидно, ніколи і не знайде однозначного рішення. Формування держави прийшлося на час самого раннього культурного життя людства. Тому усе, що відомо сьогодні про становлення держави з даних загальної історії, писемних пам'яток щонайнайближчих до тих часів, з даних етнографії – не більш ніж історична реконструкція.

Існує дві основні точки зору щодо співвідношення походження держави і права. Переважна кількість вітчизняних дослідників стоїть на позиціях одночасного становлення цих соціальних явищ. У зарубіжній науці є загальновизнаною істиною те, що право старше держави (до цієї точки зору зараз схиляються В.Г.Графський та С.С.Алєксєєв). Правовий звичай виник набагато раніш, ніж закон, установлений державною владою. Звичайне право спочатку – це знаряддя підтримки порядку без участі державної влади. До основних мір і санкцій у первісному суспільстві можна віднести осуд з боку суспільної думки роду-племені в особі одноплемінників. У випадку вигнання людина перетворювалася в ізгоя, і тому його можна було убити, як дикого звіра, по власній волі і безкарно. Існували також помста і примирні процедури і, нарешті, штрафи. Тобто, право виникло на власному ґрунті – на підставі забезпечення нормального функціонування людських колективів. Саме тому додержавне (природне) право властиве всім без винятку людським спільнотам.

Що ж до держави, то вона виникла там, де були певні сприятливі умови у вигляді поєднання декількох факторів:

1) географічний фактор. Державні форми організації суспільства виникли тільки там, де клімат був помірковано жарким чи помірним, де існували значні джерела прісної води, а також види флори і фауни, здатні до одомашнювання і селекції. Тільки в такому випадку можливе ведення виробляючого господарства при тім убогому інвентарі, яким володіла древня людина;

2) технологічний фактор. Пунктом відліку тут служить освоєння металу. Без металевих знарядь праці і, що не менш важливо, без металевої зброї суспільство не в змозі виробити надлишковий продукт, захищати себе і завойовувати інших. Історії невідомі держави, мешканці яких були б абсолютно незнайомі з металом;

3) соціальний фактор. Технологічний прогрес веде до появи надлишкового продукту і, що ще більш важливо, збільшує можливості вилучення не тільки надлишкового, але і необхідного продукту в частини суспільства. Суспільство розшаровується по різних напрямках (по віруваннях, майну, рівню знань). Держава виникає тільки в соціально неоднорідному суспільстві;

4) демографічний фактор. Мала щільність населення означає відсутність контактів між колективами людей, у силу чого держава – надлишкова реальність, вона, попросту говорячи, не потрібна. Збільшення щільності населення, а стародавності відомі навіть демографічні вибухи, різко підсилювало контакти, а значить – і конфлікти. З'явилася потреба в посереднику, яким виступила держава. З демографічним фактором зв'язаний

5) фактор зовнішнього насильства і зовнішньої небезпеки. Необхідність оборони подекуди стала вирішальним фактором державотворення (Литовське князівство, наприклад);

6) психологічний фактор. Людині властиві, з одного боку, агресивність і прагнення до лідерства, до слави, з іншого боку – бажання удатися під захист, бути охоронюваним і улюбленим, відчувати себе часткою колективу. Виділення лідера, здатного очолити великі соціальні зміни теж зіграло визначну роль у процесі утворення держави.

Таким чином, виникнення держави з'явилося результатом сприятливого сполучення різноманітних факторів, на одному полюсі яких – природне середовище, а на іншому – людська особистість.

В процесі становлення державності підсилилася потреба в правовому регулюванні. Зі зростанням виробництва продуктів споживання і продуктообміну належне регулювання одержує також майновий статус і інші особисті права членів родини (у тому числі дружин і дітей), майнове і священне-начальницьке положення носіїв суспільних функцій – організаційних, розподільних, військових, судових, священницьких і ін. Право набуло позитивного (волевстановленого) характеру. Воно стало знаряддям в руках правлячої еліти, в руках держави.

4. Сучасна наука нараховує не менш шести умовних стадій соціальних і культурних змін, що супроводжуються кроками по шляху становлення державної організації і права. У різних народів ці стадії приходяться на різний хронологічний час історії, але зміст стадій і їхня послідовність можна вважати закономірністю становлення держави і державного права:

1) оформлення соціально-біологічної ієрархії. У родовій громаді складається і відтворюється статево-віковий поділ соціальних функцій. На цій стадії всі члени роду безумовно рівні один одному в правах і обов'язках по виконанню загальних справ роду. Але в цій спільності вже існують стійкі лідери. Лідером ставав той, хто вмів робити щось особливе і був щедрим у роздачі членам роду колективно добутого продукту;

2) формування соціально-культурної ієрархії. Біологічні підстави поділу на старших і молодшим забуті: вони маються на увазі, але замінені поділом на вищих і нижчих. Вищі користаються привілеями у відправленні загальних справ роду, їхні розподільні, релігійні чи військові повноваження безсумнівні. Лідерство перетворюється в суспільну функцію. Непорушність ієрархії охороняється головним чином релігією та суспільною думкою. Це вже цілком суспільна влада, здатна примусити окремих своїх членів діяти в інтересах спільності всупереч особистим бажанням.

І перша, і друга стадії цілком проходять в умовах неоліту;

3) формування економічно-соціальної ієрархії. Нерівність, що стала стійкою, приводить до стійко нерівного розподілу продуктів споживання усередині спільності. На цій стадії особливо стає очевидною головна функція влади в колективі – перерозподіл продуктів, вироблених чи інакше придбаних усім колективом. На цій стадії крім рзподільчо-організаційної виникає і друга найдавніша функція влади: охорона встановленого порядку. У цій стадії етнічна спільність виступає як плем'я. На цій стадії вже досить виразні і грані права: правила вигнання і прийому чужинців, дотримання вимог громади, шлюбно-сімейне право;

4) становлення надгромадських владних структур. При стійкому прогресуючому виробництві продуктів, що перерозподіляється владою, при нормальному рівні демографічного розвитку, при відповідних екологічних умовах можливе об'єднання у велику племінну спільність. Лідери-старійшини наділені стійкими і конкретними функціями. Їх визначають або виборним шляхом, або змаганням, але вже стає можливою й узурпація (тобто захоплення влади). На результаті стадії оформляються виразні племінні структури на чолі з ієрархією вождів, з релігійними символами, з єдиними культурними правилами й обрядами;

5) протодержава (прототип держави, ще не держава за формою, але уже виконує функції політичної влади). По своїй головній ознаці - наявності влади одного вождя – протодержава одержала в сучасній науці назву чифдом; у загальному виді чифдом представляв об'єднання громад (колишніх родів чи племен) на визначеній території під владою одного правителя.

Дата добавления: 2015-05-23