Фашистські держави і військові диктатури 1 страница

Фашизм і націонал-соціалізм свого часу запропонували «праву» альтернативу звичним буржуазним демократіям. На ранньому етапі свого існування фашистські режими успішно вирішували завдання боротьби з кризовими явищами у економіці, викорінення організованої злочинності, військово-спортивного виховання підростаючого покоління тощо. Навіть у сучасному світі під впливом фашистських та нацистських ідей продовжують залишатися певні маргінальні (соціальні та вікові) групи населення, а правоохоронним органам доводиться мати справу з різноманітними пра-ворадикальними організаціями. Тяжіють до фашизму і зовні ліві «націо-нал-большевики» п. Лімонова. Особливо піднімає голову фашизм у ситуації загострення кризових явищ у суспільстві, від чого сучасна Українська держава ще далеко не гарантована.

Важливо побачити не лише сильні, але й дошкульні сторони фашистської доктрини і фашистської практики вирішення політико-соціальних проблем у суспільному житті - як окремих країн, так і у цілому. У кінцевому підсумку, як показує досвід усіх держав світу, фашизм завжди дає ефект сильнодіючого наркотика - коротка ейфорія неминуче змінюється упадком життєвої сили та наркотичною «ломкою».

Суть фашистської політичної доктрини.

Націонал-соціалізм

як німецька різновидність фашизму

Вперше фашизм з'являється в Італії наприкінці 1910 років. У березні 1919 р. в Мілані відбувся перший загальнонаціональний зліт Союзу фашистських бойових загонів. Символом фашизму стала зв'язка-пучок стеблин (фашо), яка уособлювала силу єдності. Фашисти заперечували позитивну роль класової боротьби, закликали до співробітництва робітничого класу і буржуазії. Виступали проти парламентського ладу, за «надкласову» диктатуру. Сповідували крайній шовінізм.

На ранніх етапах фашистського руху до програм включалися популістські вимоги, наприклад, в Італії- республіки (Італія була монархією) і загального виборчого права, податку на капітал, наділення землею бідніших селян, робітничого контролю над виробництвом, націоналізації частини промисловості і церковного землеволодіння. У Німеччині НСДАП в 20-х роках вимагала захисту дрібного власни-

ка (ремісника, торгівця) в конкуренції з монополіями, державного протистояння лихварству тощо.

В основі політичної доктрини фашизму лежала зовнішньо примітивна, але приваблива і зрозуміла найширшим масам схема. У світі нібито йде майже дарвінівська боротьба народів і держав, перемагає у цій боротьбі сильніший, а слабший зникає або перетворюється на колонію переможця. Нація, яка бажає бути переможцем, а не переможеним, має в першу чергу потурбуватися про внутрішню єдність, відмовитися від непродуктивної витрати ресурсів (безробіття, страйки, втрати від криз тощо). Ця єдність нібито вимагає жертв від усіх груп населення - від робітників і селян до поміщиків і капіталістів. Отже, необхідна міцна державна машина і продумана на тривалу перспективу внутрішня і зовнішня політика. Демократія з її слабкими сторонами, що роблять неможливими внутрішню мобілізацію нації, мусить поступитися місцем диктатурі. В перспективі ця диктатура дасть нації силу і процвітання, ліквідує злочинність і класові конфлікти, дозволить перетворитися на світову державу.

Зрозуміло, що це тільки загальні контури доктрини, які в різних країнах дістали розвиток і, так би мовити, національну специфіку. Так, німецький фашизм отримав назву нацизму чи націонал-соціалізму. За Гітлером - однієї внутрішньої єдності народу для перемоги над численними ворогами не досить. Необхідна ще й чистота раси. Пересмикуючи факти, Гітлер стверджував, що піднесення держави Олександра Македонського, Давнього Риму і пізніших світових імперій досягалося на тому етапі, коли існувала «чиста» раса. Коли ж цю «чистоту» починали розбавляти представники інших рас, несучи свої впливи, свою релігію, свій збочений секс тощо, нація неминуче втрачала внутрішню єдність, що врешті-решт вело до загибелі держави.

За Гітлером, далеко не кожний етнос здатний на найвищий успіх у боротьбі з оточенням. Усі нації умовно поділяються на три категорії: нації- творці культури, нації- носії культури і нації- руйнівники культури. Перша група нібито створила переважну більшість культурних і суспільних цінностей, включаючи державу як вищу форму самоорганізації нації. Друга група здатна лише запозичувати. Повертаючись до відомої «норманської» теорії, Гітлер стверджував нібито східні слов'яни отримали державність з рук вікінгів-норманів, представників першої групи. Петро І і Катерина II перетворили Росію у світову імперію, запозичивши європейські цінності і використавши європейські військові та адміністративні кадри. Російські вчені навчалися на Заході і т. д.

До третьої групи - руйнівників належать євреї і цигани, які, з огля-

ду на власні інтереси, готові нищити цивілізацію, що стала надбанням першого типу націй. Не маючи власної державності, вони вороже ставляться до чужих держав і законів, не хочуть приносити жертви заради спільного блага, наживаються на трудоднях. Наприклад, за Гітлером, увесь капітал поділяється на два типи: виробничий і спекулятивно-лихварський. Євреї-банкіри є типовими представниками другого типу, який матеріальних цінностей не продукує, а навпаки, паразитує на першій групі, причому штучно стимулює кризові явища, подібні до Великої депресії 1929-1933 pp. В такі моменти за безцінок скуповується власність «виробничих» капіталістів, після чого вона ставиться на службу євреям. Подібним чином євреї нібито поводять себе і в інших сферах: в культурі пропагують пацифізм, космополітизм, статеві збочення тощо, в галузі освіти відстоюють лише власні «псев-додосягнення», підривають оборону держави, насаджують корупцію в державному апараті тощо.

Німецький націонал-соціалізм відрізнявся від італійського фашизму саме вимогою «чистоти крові» як основної запоруки внутрішньої єдності нації. Для того, щоб стати державним службовцем, необхідно було довести своє «арійське» походження документально до 1800 р. (часу виходу німецьких євреїв з середньовічних гетто), ця ж вимога стосувалася працівників оборонної промисловості, усіх державних підприємств тощо. Знищував гітлерівський режим і чистокровних арійців - душевнохворих, понад 50 000 яких потрапили до печей крематоріїв. У концтабори були кинуті тисячі колишніх і діючих комуністів, соціал-демократів і навіть представників буржуазних партій та ліберального кліру (церковників). Важливим доктринним положенням націонал-соціалізму став так званий «лебенсраум», тобто життєвий простір. Володіти ним могли лише найжиттєздатніші нації, представники групи «творців». Другій групі «носіїв культури» передбачалося відвести роль рабів, за винятком 10-15% від загальної кількості осіб з яскраво вираженими «арійськими» ознаками - ці підлягали онімеченню. Нарешті «руйнівники культури» - безумовному фізичному знищенню. До 1945 р. було закатовано близько 6 млн євреїв, сотні тисяч європейських циган.

Зауважимо одну не надто відому деталь - Гітлер називав японців «арійцями Сходу», тобто, як бачимо, показник неналежності до європейської раси слугував основним критерієм зачислення до групи «націй-творців культури». Не менш важливе значення мали чистота нації і її успіхи в науці, техніці, державному будівництві і, особливо, у воєнній справі.

Важливою особливістю німецького нацизму став т. зв. «фюрер-

принцип», згідно з яким «вождь», фюрер, оголошувався відповідальним лише перед Богом та історією. Фюрера не можна було змістити чи усунути, навпаки, він міг здійснювати будь-які адміністративні чи кадрові пересування, призначати свого наступника тощо.

Вважається, що національні різновидності фашизму існували в таких країнах, як Японія, Іспанія, Португалія, Польща, Угорщина, Румунія та ін. Фашистськими вважалися диктатури А. Стреснера у Парагваї та А. Піночета у Чилі. Не виключена поява фашистських режимів у майбутньому, особливо в тих країнах, що характеризуються соціальною нестабільністю, кризовою економікою, корумпованістю державного апарату, організованою злочинністю - словом, тими факторами, що змушують пересічного обивателя мріяти про диктатуру «сильної руки», «господаря», який наведе лад і порядок.

Фашизм в Італії

Творцем італійського фашизму вважають Беніто Муссоліні, сина коваля, шкільного вчителя, колишнього члена лівого крила Італійської соціалістичної партії і редактора її центрального органу газети «Аванті». Вигнаний з ІСП в листопаді 1914 p., оскільки був прихильником вступу Італії у війну (Італія воювала на боці Антанти з 1915 р.). У першій світовій війні країна втратила 700 тис. убитими, 450 тис. стали інвалідами, було знищено 1/3 національного багатства (на 65 млрд лір золотом.) На післявоєнній Версальській конференції ці жертви оплачені дуже скромно: область Трентіно і Пд. Тіроль, півострів Істрія та м. Трієст на Адріатиці. Самі італійці вважали себе «переможеними в таборі переможців»; на виборах 1919 р. перемогли соціалісти, які зібрали 31% голосів. Були розпочаті несміливі реформи - прийнято закон про соціальне страхування від безробіття, указ про допустимість самовільного захоплення необроблюваної землі.

У 1920 р. в зруйнованій війною Італії відбувся 1881 страйк в промисловості з 1286 тис. учасників, було втрачено 16,4 млн (!) робочих днів. В 1921 р. в Італії виникла комуністична партія, і країна стояла на порозі соціальної революції. Альтернативою комуністам виступили фашисти, які на відміну від традиційних буржуазних партій мали власні воєнізовані загони - «чорносорочечників», набраних з люмпенів, «золотої молоді», карних злочинців. Ці загони використовувалися під час розгону лівих мітингів і демонстрацій, для боротьби з пікетами страйкарів тощо.

В листопаді 1921 р. було створено Національну фашистську партію, яка практично відразу отримала велику фінансову підтримку крупної буржуазії. На перших же виборах ця партія зібрала 35 з 500

місць у парламенті. Цьому успіху сприяло не лише фінансування партії, але й демагогічна пропагандистська кампанія. Отримуючи підтримку від Всезагальної конференції промисловців, фашисти вимагали 8-годинного робочого дня, загального прямого виборчого права чоловіків і жінок, свободи друку тощо.

28 жовтня 1922 року відбувся похід фашистських загонів (до 40 тис. чоловік) на Рим. Маршал Бадольо потім говорив, що вистачило б 15-хвилинної стрілянини, але уряд боягузливо пішов у відставку. ЗО жовтня Муссоліні запропонував парламенту свій склад уряду і був підтриманий лібералами і католиками. Перехід до диктатури стався у кілька етапів і був завершений в січні 1925 р. На першому етапі було скасовано право селян захоплювати необроблювані землі, встановлено жорсткий контроль над профспілками, внесено реакційні зміни в робітниче законодавство. В Італії діяли десятки дрібних партій і груп. Для того, щоб нібито подолати відсутність єдності в суспільстві, було запропоновано закон, за яким партія, що набрала принаймні 1/4 голосів виборців, отримує 2/3 місць у парламенті.

На виборах 1924 р. за Муссоліні і його партію було подано саме 1/4 голосів (з 12 млн виборців). Соціаліст Матеотті спробував розкрити шахрайство на виборах, але був убитий. Опозиція на знак протесту пішла з парламенту і утворила т. зв. Авентінський блок за участю соціалістів, республіканців, католиків, а потім і комуністів. Скориставшись відсутністю парламентської опозиції, в січні 1926 р. уряд Муссоліні присвоює собі право видавати декрети в обхід парламенту.

У листопаді 1926 р. були опубліковані «Надзвичайні фашистські закони»: розпуск офіційних партій, закриття їх друкованих органів і заборона профспілок, крім одержавлених фашистських; відновлення смертної кари за політичні злочини; введено надзвичайну юстицію (трибунали) і адміністративну (позасудову) висилку. Скасовувалися місцеві органи самоуправління, замість них призначалися чиновники (т. зв. подеста). Політична поліція ОВРА провела широкомасштабні арешти, зокрема, було ув'язнено 12 тис. комуністів.

Одночасно зростала особиста влада Муссоліні. Якщо на початках прем'єр був відповідальний перед королем, а П'ємонтські статути офіційно не скасовувалися, то уже законом 1925 р. «Про повноваження голови уряду» встановлювалася невідповідальність прем'єра перед парламентом, а міністри перетворювалися на чиновників, відповідальних перед головою уряду. Уже згаданий закон 1926 р. «Про право виконавчої влади видавати юридичні норми» не робив жодної фактичної різниці між «законами», що їх видавав парламент, і «декретами-законами», прийнятими урядом.

До 1928 р. Італія досягнула серйозних успіхів у своєму розвитку. Обсяг промислового виробництва зріс на 60% порівняно з 1920 p., a доходи селян підвищилися на 40%. Одночасно було завдано серйозного удару по мафії. Разом з тим фактично було відмінено 8-годин-ний робочий день, контроль над доходами монополій тощо. Таке поєднання забезпечувало відносну стабільність уряду Муссоліні, дозволило провести «Реформу політичного представництва» (1928 p.).

На місце парламенту поступово було поставлено Корпоративну палату. Кандидати в депутати цієї палати висувалися в основному профспілками, тобто фактично керівними центрами цих фашистських (інших просто не було) спілок. Потім Велика національна рада фашизму (штаб партії) обирала із загального списку 400 «найдостойніших» кандидатів. Виборцям надавалося право схвалювати ці призначення. Право голосу надавалося чоловікам старшим за 21 рік, якщо вони відповідали одній з чотирьох вимог:

а) платили внески у профспілку або

б) сплачували річний податок у розмірі понад 100 лір, або

в) тримали цінні папери (державні або банківські), або

г) належали до церковного кліру.

В Італії протягом 1926-1934 pp. виникла т. зв. корпоративна держава. Загалом було створено 22 корпорації в різних галузях промисловості, торгівлі, сільського господарства, послуг. До них входили рівна кількість представників профспілок та підприємців і по три функціонери фашистської партії, яка мала забезпечувати «неупереджений арбітраж». Головою кожної з 22 корпорацій був сам Муссоліні. Він же очолював Міністерство корпорацій. За законом, корпораціям надавалося визначення умов праці (робочий час, заробітна плата) і вирішення трудових спорів. Страйки заборонялися і нещадно придушувалися.

Як правило, керівництво фашистських профспілок не йшло на конфлікти з підприємцями, що забезпечувало високий ступінь експлуатації за майже повної відсутності класової боротьби.

Зрозуміло, що навіть за умови швидкого економічного прогресу і вибуху штучно роздмухуваного ентузіазму ця корпоративна система вимагала постійної охорони і підтримки з боку фашистської партії, уряду держави та її карально-репресивних органів. У 1938 р. «Палата фашистських організацій і корпорацій» офіційно замінила парламент, який уже в 1924-1928 pp. фактично втратив свою роль. Цей крок мав чисто символічне значення. Натомість каральні органи держави ставали усе потужнішими. До 1926 р. в Італії не було політичної поліції, цю роль виконували карабінери - військова жандармерія. З приходом фашистів до влади було створено «організацію охорони від антифа-

шистських виступів» (ОВРА), «особливу службу політичних розслідувань», «добровільну міліцію національної безпеки», додаткові загони карабінерів. Одночасно були створені особливі «поліцейські суди» за участю начальника поліції, прокурора, начальника фашистської міліції та ін. осіб. Для осуду не вимагалося нічого, крім підозри в політичній неблагонадійності.

Як вищий суд діяв Особливий трибунал з числа генералів сухопутних сил, авіації, міліції та адміралів флоту. Цей трибунал розглядав найважливіші справи у максимально пришвидченому порядку - за 48 годин. Звинувачувальний акт видавався звинуваченому в день процесу, захисника могли перервати і навіть посадити за грати за «неповагу до закону». Вердикти оскарженню не підлягали, смертний вирок виконувався негайно. Саме такий Особливий трибунал присудив А. Грамші, засновника комуністичної партії Італії, до 20 років ув'язнення.

Фашистська партія стала частиною державного апарату. Партійні з'їзди та інші форми партійного самоуправління скасовувалися. Велика рада фашистської партії складалася з чиновників за призначенням. Головою ради ставав голова уряду. Рада завідувала конституційними питаннями, обговорювала найважливіші законопроекти, утверджувала на вищі посади. Цей особливий статус єдиної дозволеної партії освячувався авторитетом короля. Так, статут партії формально затверджувався королівським декретом, а офіційний керівник партії (секретар) призначався королем за поданням прем'єра.

Характеризуючи цей період політичного життя Італії, зауважимо, що саме у цей час Ватикан офіційно став суверенною державою і отримав свій сучасний статус. Це було закріплено в 1928 р. Латеран-ськими договорами з Пієм XI.

У галузі зовнішньої політики фашистська Італія висувала претензії на відродження Римської імперії. У Франції мали бути відібрані Савойя, Ніцца і Корсика, до складу Італії повинні були увійти о. Мальта та о. Корфу. Аж до гітлерівського аншлюсу Австрії Муссоліні не відмовлявся від планів панування над цією країною, хоча реальні можливості італійської армії були мізерні. На Африканському континенті Італія претендувала на усю Східну Африку. Реально ж вдалося захопити Абіссінію, тобто сучасну Ефіопію, у 1936 р. та Албанію у 1939 р.

Європа була неприємно вражена тим фактом, що для ведення війни проти абіссінських тубільців фашисти не вагаючись використовували хімічні отруйні речовини (від ОР загинуло 300 тис. чоловік і ще 300 тис. від голоду та 15 тис. в концтаборах).

Режим Муссоліні першим серед фашистських режимів зазнав військової, а відтак і політичної поразки. В 1943 р. розпочалася висадка союзників на Сицилії (до речі, допомогу американській армії надавала мафія). В країні відбувся антифашистський переворот. Муссоліні був ув'язнений. Гітлер ще спромігся визволити свого невдачливого союзника, але італійські партизани стратили колись могутнього диктатора, підвісивши його униз головою.

У 60-70-х роках неофашистські партії і групи, здавалось, могли стати впливовою політичною силою в Італії, однак відродження фашизму в цій країні - не сталося.

Німецький націонал-соціалізм

НСДАП- націонал-соціалістська німецька робітнича партія була створена 1919 р. Вперше німецькі фашисти зробили спробу захопити владу, організувавши антиурядовий путч в Мюнхені у листопаді 1923 р. Гітлер опинився у в'язниці, де і було створено «Майн кампф» - майже безсистемний виклад поглядів фашистського фюрера на такі далекі питання, як політика і освіта, культура і сім'я, війна і мир тощо. У своїй пропагандистській діяльності НСДАП обіцяла робітникам роботу і високу платню, селянам- землю, дрібним торгівцям- закриття універмагів тощо. Одночасно створювалися штурмові загони («коричневосорочечників») для розгону комуністичних і соці-ал-демократичних виступів і демонстрацій, погрому лівих клубів і редакцій газет.

Коли в 1929-1933 pp. капіталістичний світ охопила криза, в Німеччині випуск промислової продукції упав майже наполовину, безробітними стали 9 млн чоловік. Відбувається радикалізація німецького суспільства. Послаблюється вплив центру і, навпаки, зміцнюють свої позиції комуністи і фашисти. Так, КПН отримала на виборах 1928 р. 3,2 млн голосів, у 1930 р. 4,5 млн (77 місць у парламенті), а в листопаді 1932 p.- уже 6 млн.

Ще більше вражаючими були успіхи фашистів. У 1930 р. вони зібрали увосьмеро (!) більше голосів, ніж у 1928 р. У липні 1932 р. НСДАП отримала 13 млн голосів, однак уже на листопадових виборах того ж року - лише 11 млн. Дався взнаки брак коштів. Партійна пропаганда надто захопилася соціальною демагогією, і банкіри та капіталісти відмовилися фінансувати партію. Гітлер був змушений рішучими кроками вгамувати ліве крило своєї партії, найбільш радикальні пропагандистські гасла були зняті. Вдалося добитися порозуміння з генералітетом - фашисти пообіцяли, що штурмові загони

не будуть влиті в армію (рейхсвер офіційно налічував 100 тис. чоловік, «влиття» коричневих банд у налагоджений армійський механізм означало б загибель професійної армії).

Стан здоров'я престарілого президента Гінденбурга викликав побоювання у банкірів та промисловців. Президент, який у Першій світовій війні дослужився до фельдмаршала, відмовився мати справу з «єфрейтором»: «Я можу дати цьому пану роботу на пошті, хай наклеює марки»,- жартував Гінденбург, натякаючи на язик Гітлера. Однак після наради німецької фінансової еліти на віллі банкіра Шредера, ставку було зроблено саме на Гітлера. Президенту через його сина натякнули, що може розгорітися скандал навколо його поміщицьких маєтків (порушення податкового законодавства, інші зловживання), і Гінденбург здався. 30 січня 1933 р. президент надав Гітлеру повноваження рейхсканцлера.

Прихід фашистів до влади пояснюється такими причинами:

1. Фашисти зуміли переконати широкі верстви населення у тому, що саме вони можуть віднайти вихід з найглибшої кризи.

2. Робітничий клас був розколотий - з вини Сталіна і Комінтерну соціал-демократія була оголошена «лівим крилом фашизму», найза-пеклішим ворогом комуністів.

3. Монополістична буржуазія в пошуках виходу з кризи відмовилась від демократичних засад Веймарської республіки і зробила ставку на диктатуру сильної руки.

27 лютого 1933 р. фашисти зорганізували провокацію з підпалом рейхстагу. Комуністів було звинувачено у тому, що вони з метою наближення початку соціалістичної революції сіють напругу в суспільстві методами терору, зокрема підпалу найважливіших урядових установ. 28 лютого видано два президентських декрети: «На захист народу і держави» (скасування свободи слова, друку і зібрань) та «На захист німецького народу» (надання необмежених повноважень поліції). В березні одночасно із забороненою КПН країною прокотилася хвиля єврейських погромів. 2-3 травня 1933 р. розпущені усі профспілки і конфісковано їхнє майно. Натомість було створено фашистський Німецький робітничий союз (ДАФ), який налічував 8 млн членів у 1933 р. і 22 млн у 1939-му.

10 травня побачило світ розпорядження про конфіскацію усього майна соціал-демократичної партії та її газет, а 22 червня виданий декрет про загальну заборону діяльності цієї впливової лівої партії. У червні - липні 1933 р. Гітлер вимусив керівництво усіх буржуазних партій як ліберального, так і консервативного напрямів оголосити про «добровільний саморозпуск». 14 липня гітлерівський уряд видав за-

кон, що забороняв існування будь-якої партії, крім нацистської. «Наці-онал-соціалістична німецька робітнича партія виступає єдиною політичною партією в Німеччині. Кожний, хто спробує зберегти організаційну структуру іншої політичної партії чи створити нову політичну партію, підлягає покаранню примусовою працею до трьох років або тюремним ув'язненням від шести місяців до трьох років, якщо його дії не тягнуть за собою більш серйозне покарання у відповідності з іншими законами».

1 грудня 1933 р. нацистський кабінет видав закон про зрощення НСДАП з державою: «Після перемоги націонал-соціалістичної революції НСДАП виступає носієм ідеї держави і невіддільна від держави, устрій її буде частиною народного права, а організація її буде визначатися волею фюрера». Як пізніше заявив Гітлер: «Партія стала державною». На кінець 1934 р. у верхівці держапарату 60,7% становили нацисти, а у інших його ланках - від 60 до 80%.

Німеччина швидко переросла в унітарну централізовану державу. За 1933-1934 pp. було видано понад 230 законів і декретів. 31.03.1933 р. був утверджений «Тимчасовий закон про уніфікацію в землях», за яким ландтаги позбавлялися контролю над провінційними урядами, рівно як рейхстаг над імперським кабінетом. За тим же принципом були переформовані міські і сільські місцеві органи.

Вже 7 квітня 1933 р. вийшов закон «Про уніфікацію земель з рейхом». В кожну землю призначався намісник - штатгальтер. Останній отримав право скасовувати і затверджувати місцеві закони; звільняти і призначати усю адміністрацію земель, включаючи їхні уряди. Штатгальтер стежив за неухильним виконанням імперських законів і розпоряджень рейхсканцлера. 30.01.1934 р. закон «Про перебудову імперії» розпустив і ліквідував усі виборні органи земель, включаючи ландтаги. Кордони провінцій стали чисто адміністративними і більше не охороняли суверенітету цих земель.

30 червня 1934 р. Гітлер провів т. зв. «Ніч довгих ножів». Була знищена верхівка штурмових загонів і її провідник Рем. Після цього «ко-ричневосорочечники» були швидко зведені до рангу чогось на зразок радянських добровільних народних дружин, втративши значення самостійної військової і політичної сили. Натомість незмірно зросла роль «охоронних загонів» (СС), куратором яких був призначений Гіммлер. У 1933 р. СС налічували 165 тис. чоловік, у 1939 р.- 260 тис. Це була своєрідна расова еліта- зі 100 кандидатів утверджувалося не більше 10-15, при тому, що вимагався зріст понад 180 см, усі ознаки арійської раси (колір очей і волосся, форма черепа тощо), а кандидатура дружин СС-івців утверджувалася особисто рейхсфюрером Гіммлером.

Пізніше, під час другої світової війни, для есесівців влаштовували спеціальні будинки побачень, де расово чисті німки вперше і востаннє бачили майбутніх батьків своїх дітей. Новонароджених брала на своє виховання держава.

26 квітня 1933 р. було створено гестапо- таємна політична поліція. З листопада 1933 р. гестапо безпосередньо підлягало Герінгу, а з 1936 р.- Г. Мюллеру, колишньому шефу баварської поліції. Цікаво, що до 1933 р. Мюллер «ловив» нацистів і комуністів, не роблячи особливого розбору між ними, а членом НСДАП став лише у 1939 p., причому автоматично, оскільки органи держбезпеки були включені в СС - дочірню організацію НСДАП.

СД- есесівська служба безпеки будується як надтаємна шпигунська організація для слідкування за ворогами партії в її рядах та поза ними. 9 червня 1934 р. легалізована як «єдина служба політичної інформації і захисту партії», тобто розвідки і контррозвідки НСДАП. Керівником СД до 1942 р. був Гейдріх, далі - Кальтенбруннер. СД шпигувала навіть за найбільш високопоставленими нацистами, не кажучи вже про рядових членів партії і безпартійних. Разом з нештатними агентами СД налічувала до 100 тис. чоловік.

26 червня 1936 р. в рамках ЗІПО (поліції безпеки) об'єднувалися КРІПО (кримінальна поліція) та гестапо. Чисельність гестапо становила 15-16 тисяч чоловік, потім 50 тисяч. КРІПО налічувала 15 тисяч чоловік У 1939 р. було створено єдину РСХА, яка об'єднала усі каральні служби від СД до гестапо. Для розправи з противниками режиму були організовані концентраційні табори. Влітку 1933 р. приблизно в 60 таборах утримувалися 35^40 тис. ув'язнених. Першими великими таборами були Дахау біля Мюнхена, Бухенвальд під Веймаром та Заксенхаузен на північному заході. У роки Другої світової війни число таборів лічилося на сотні і тисячі, а число ув'язнених -мільйонами (знищено в концтаборах 11 млн чоловік). Особливо постраждали євреї, яких було винищено близько 6 млн чоловік.

На вершині державного апарату стояв фюрер. Після смерті Гінден-бурга у серпні 1934 р. посаду президента було анульовано, а його повноваження передано фюреру. З того ж року кожен державний службовець приносив присягу: «Я клянуся, що буду відданим і буду підкорятися фюреру Німецької імперії та німецького народу Адольфу Гітлеру і буду виконувати свої обов'язки добросовісно і самовіддано».

Клятва есесівців звучала так: «Я клянуся тобі, Адольфе Гітлер, фюрере і рейхсканцлере, у вірності і хоробрості. Я клянуся повинуватися до смерті тобі і тим, кого ти призначив для того, щоб командувати мною». Партійна клятва члена НСДАП: «Я клянуся у непорушній

вірності Адольфу Гітлеру, я клянуся беззаперечно підкорятися йому і тим керівникам, котрих він обере для мене». Ця присяга приймалася щорічно.

Присягу на вірність Гітлеру разом з членами НСДАП приносили члени її дочірніх організацій - СД, молодіжні, жіночі та ін. Практично усе самодіяльне населення Німеччини проходило через цю процедуру. Як стверджував Г. Герінг: «Воля фюрера і закон - суть одне й те ж». Уже 24 березня 1933 р. був прийнятий закон, який дозволив імперському уряду без згоди парламенту видавати акти, що «ухиляються від конституції». Після цього Веймарська конституція зберігалася формально, але фактично перестала діяти. Рейхстаг збирався лише для парадних демонстрацій. Фюрер мав перебувати у своїй ролі по-життєво і міг призначати свого наступника. В його руках зосередилася влада колишнього президента і канцлера, до того ж він отримав ряд повноважень, що раніше належали рейхстагу.

Вибори до рейхстагу стали фікцією. Виборчі бюлетені нумерувалися й у них було вміщено прізвище лише одного урядового кандидата. Деякий час влаштовувалися «народні плебісцити» (листопад 1933, серпень 1934 pp.), причому відмова узяти участь у цій пародії на народне волевиявлення тягнула за собою оголошення «ворогом народу». Рейхстаг, усі депутати якого приносили присягу на вірність фюреру, став по суті не органом законотворення, а своєрідною масовкою -аудиторією, де Гітлер виголошував свої найважливіші промови, як наприклад, 31 серпня 1939 р. напередодні нападу на Польщу і початку Другої світової війни.

Партійні чиновники посідали вищі щаблі державного апарату. Гіммлер був начальником усієї поліції, Геббельс - міністром пропаганди, Герінг - прем'єр-міністром Пруссії, уповноваженим по виконанню 4-річ-ного плану, командуючим військово-повітряними силами. Уповноважені партії - лейтери були у кожній установі. За місцем проживання нагляд за громадянами здійснював блоклейтер («блок» - це 40-60 сімей).

За безпосередньої участі імперського об'єднання німецької промисловості, очолюваного Круппом, було підготовлено закон від 27 лютого 1934 р. про заснування загальної імперської палати, яка стояла над 7-ма господарськими групами, ті в свою чергу об'єднували 23 господарських палати, що підпорядковували собі 170 галузевих і територіальних палат. З допомогою цього громіздкого механізму міністр економіки керував народним господарством. Дрібні підприємства підлягали примусовому картелюванню. Підприємства з капіталом менше 100 тис. марок ліквідовувалися, нові могли утворюватися з капіталом не менше 500 тис.

Дата добавления: 2015-05-23