Перехід до кочового скотарства

Наступним кроком в цьому напрямку стало кочове скотарство; жителі степу почали кочувати разом зі своїми стадами.

Поштовхом до цих швидких і корінних змін, що відбулись у VIII ст. до н.е., було нове фундаментальне відкриття – створення жорстких вудил.

За створенням жорстких вудил прийшло освоєння вершництва: наїздництво перестало бути мистецтвом небагатьох джигітів – воно стало доступне всім, і всі чоловіки сіли на коней.

Кочівники Середньої Азії звичайно зимували в районах на південь від Сир-Дар’ї, а влітку переганяли свої стада за півтори-дві тисячі кілометрів на багаті пасовиська північного Казахстану (з причини суворого клімату ці пасовиська не могли використовуватися взимку).

Кочування давало змогу освоїти північні степи і гірські луки, однак воно вимагало зміни способу життя. Кочівники відмовились від рослинної їжі, вони харчувалися, головним чином, молоком і молочними продуктами.

Важливими винаходами кочівників, без яких було неможливим життя в степу, були сир і войлок.

З переходом до кочового скотарства різко змінився весь образ степів. Зникли багаточисленні селища, життя тепер проходило у візках, в постійному русі людей разом зі стадами від одного пасовиська до іншого.

Жінки і діти їхали в поставлених на колеса халабудах. Хоча були племена, де на коней сіли і жінки.

Грецький історик Геродот передає, що у сарматів жінки «разом з чоловіками і навіть без них верхи виїжджають на полювання, виступають у похід і носять однаковий з чоловіками одяг».

Археологи свідчать, що в могили жінок, так само як і в могили чоловіків, часто клали уздечку, символ вершника. Спосіб життя верхи на коні примушував дивуватися багатьох античних істориків.

«Вони неначе приросли до своїх коней, - писав римський історик Амміан Марцеллін про гунів, - і часто сидячи на них… займаються своїми щоденними справами. День і ніч проводять вони на коні, займаються купівлею і продажем, їдять і п’ють, і, схилившись на круту шию коня, засинають… Коли ж доводиться радитися про серйозні справи, то й наради ці вони ведуть, сидячи на конях».

Кочівництво дозволило освоїти нові пасовиська, але щільність населення в степу залишалася низькою.

Екологічна ніша скотоводів була дуже вузькою, і голод був постійним явищем. Китайські хроніки містять багато повідомлень про голод серед кочівників.

«В тому ж році в землях сюнну був голод, від нього з кожного десятка населення вмерло 6-7 чоловік, а з кожного десятка скота пало 6-7 голів… Сюнну кілька років страждали від засухи і саранчі, земля на кілька тисяч лі лежала гола, люди і худоба голодали і хворіли, більшість з них померли і пали… Був голод, замість хліба вживали розмелені в порошок кістки, лютовали повальні хвороби, від яких велика сила людей померла…»

Арабські історики також сповіщають про частий голод серед татар; є повідомлення про те, що в роки голоду кочівники поїдали падаль, продавали в рабство своїх дітей.

Нестача засобів існування породила звичай жертвопринесення старих у массагетів; у деяких племен було прийнято умертвляти вдів, немовлят вбивали і ховали разом з померлою матір’ю.

В умовах напівголодного існування бедуїни Аравії нерідко вбивали новонароджених дівчаток.

За одержаними даними, середня тривалість життя кочівників складала 36-38 років.

Спосіб життя кочівників визначався не тільки обмеженістю ресурсів кочового господарства, але і його нестійкістю. Екологічні умови степів були мінливими, сприятливі роки змінялися засухами і джутами (смерчами).

В середньоазіатських степах джут траплявся один раз в 7-11 років; сніговий буран чи голольод приводили до масової загибелі худоби; в деякі роки гинуло більше половини поголів’я.

Загибель худоби означала страшний голод; кочівникам не залишалося нічого іншого, як помирати або йти в набіг.

«У нас тривають постійні війни, − говорив скіф Токсарис у римського письменника Лукіана, − ми або самі нападаємо на інших, або відбиваємо напад, або вступаємо в битви за пасовиська…»

«У цих племен … всі люди без розбору − воїни», − говорив про арабів Амміан Марцеллін.

Вічна і загальна боротьба в степу називалася у казахів «баримтою».

«Казахські племена і роди постійно ворогували між собою, − писав історик С.Є.Толибеков. − Кожний кочовий аул, почувши про наближення ворога, одразу збирав своє майно, і, спішно нав’ючивши його на верблюдів, кидався навтіки. Якщо загроза була великою, то кидали навіть юрту і стадо баранів, тікали, в чому були, уганяючи своїх коней та верблюдів».

Дата добавления: 2015-05-23