Сутність, типологія та фактори розвитку партійних систем

Діапазон трактувань поняття "партійна система" надзвичайно широкий: від обмеження партійної системи лише взаємовідносинами між самими партіями до встановлення зв'язку з усією системою владних відносин у країні. В сучасній українській партології поступово утверджується думка, що сутність партійної системи проявляється в наявності стійких зв'язків не тільки між партіями, а й між партіями та державою (Ю. Шведа, М. При-муш, Л. Дунаєва). Влада як об'єкт міжпартійних відносин з'єднує партії в певну цілісність, владно-партійна взаємодія формує стійкі відносини між суб'єктами партійної системи. Тому в партійну систему включаються лише ті з партій, які:
а) виражають значні інтереси суспільства і користуються підтримкою громадян;
б) дотримуються політичних і правових норм, що регулюють партійну конкуренцію;
в) здобувають представництво в державних органах влади (насамперед, парламенті).
Спираючись на вказані вище ознаки, ми можемо визначити партійну систему як сукупність політичних партій, які, відповідно до чинного законодавства та волі виборців, е представленими в органах влади і забезпечують дієвість взаємодії між суспільством та державою.
Різновиди партійних систем можуть виділятися на базі різноманітних критеріїв, які дозволяють виділити істотні відмінності не тільки між різними типами партійних систем, але й у межах одного типу. Численні типології партійних систем групують на основі кількісного та якісного критерію. Але найбільш плідним видається поєднання та взаємодоповнення цих критеріїв (модифікована класифікація).
Кількісний критерій вказує на те, скільки партій реально борються за владу або здійснюють вплив на неї. При якісній характеристиці партійної системи увага акцентується на формах взаємодії між партіями та на способах формування ними урядів (на ґрунті однопартійної більшості, стійких або змінюваних коаліцій, за наявності антисистемної опозиції у парламенті або без неї тощо). Якісні характеристики враховують, скільки партій беруть реальну участь у політичній боротьбі і формуванні інститутів державної влади.
Залежно від числа партій М. Дюверже виділив:
• однопартійні (неконкурентні) системи, які поділяються на деспотичні та демократичні різновиди;
• багатопартійні (конкурентні) — з однією домінуючою партією, двопартійні та мультипартійні системи.
Класифікація партійних систем Ж. Блонделя ґрунтується на врахуванні двох змінних — кількості партій та їх положення в партійній системі. В результаті вчений виділив чотири типи партійних систем:
• двопартійна;

• система двох з половиною партій;
• багатопартійна з домінуючою партією;
• багатопартійна без домінуючої партії.
На сьогодні найбільшого поширення в теорії партійних систем набрала класифікація, запропонована американським політологом Дж. Сарторі. При класифікації партійних систем Дж. Сарторі оперує щонайменше двома змінними: кількість партій-суперниць та ідеологічна дистанція між ними. У результаті вчений запропонував семичленну класифікацію партійних систем:

1. Однопартійна система властива авторитарним і тоталітарним режимам, коли управління здійснюється однією партією, їй характерне конституційне закріплення керівної ролі однієї партії, зрощування партійного та державного апарату, заборона утворення інших партій.
2. Партійна система з партією-гегемоном (гегемоністська система) характеризується наявністю декількох політичних сил і панівним становищем однієї партії за відсутності реальної партійної конкуренції. 3. Система з домінуючою партією (партійна система домінування). Система домінування передбачає існування кількох партій, одна з яких упродовж тривалого часу (понад 20 років) перемагає на виборах і одноосібно формує уряд. Система домінування характеризується демократичним політичним режимом, стабільністю однопартійного урядування і малоефективністю опозиції. Така система існувала, наприклад, у Японії з 1955 по 1995 рік, коли правлячою силою постійно була одна партія: Ліберально-демократична за назвою і консервативна за змістом діяльності.
4. Двопартійна система. Характерні риси біпартизму: демократичний політичний режим; наявність кількох політичних партій; існування двох партій, значно пріоритетніших за інші; формування складу уряду однією з двох партій, яка перемогла на виборах; впливовість опозиційної партії, яка програла вибори. 5. Партійна система поміркованого (обмеженого) плюралізму. Ознаки: наявність у країні багатьох політичних партій; представництво в парламенті лише кількох партій; репрезентація в уряді деяких із представлених у парламенті партій; відсутність позасистемної опозиції; демократичний політичний режим.
6. Партійна система крайнього (поляризованого) плюралізму. Ознаки: демократичний політичний режим; наявність багатьох політичних партій; гострота ідеологічних розмежувань між ними; присутність серед опозиційних партій позасистемних; наявність двосторонньої деструктивної опозиції; функціонує декілька політичних партій, об'єднаних у два чи більше крупних блоки, які сприяють консолідації політичних сил, подоланню різкої роздробленості політичних сил; формування уряду партіями центру — лівого чи правого.
7. Атомізована система. Для цього типу партійної системи характерними є: демократичний або авторитарний політичний режим; незначна впливовість усіх партій; присутність серед опозиційних партій позасистемних; формування уряду на позапартійній основі або на основі широкої коаліції; відцентрові тенденції суттєво домінують над доцентровими, що об'єктивно веде до слабкості політичного центру; наявність безвідповідальної опозиції, досить характерним є політика надмірних обіцянок.

34. Етапи становлення і розвитку партійної системи України.
Можна виділити кілька етапів формування сучасної партійної системи в Україні.
I етап (1990—1993 pp.) — період початкової багатопартійності (т.зв. "національно-романтичний"). Його характерними рисами були:
• правове оформлення багатопартійності в 1990 р. внаслідок скасування 6 і 7 статей Конституції СРСР, в яких закріплювалася однопартійна система. (СПУ);
• визначальним при створенні партій був ідеологічний чинник.
• нові партії були нечисленними, мало відповідали реальним потребам громадян та не були залученими до вироблення державної політики;
• партійні структури, маючи лише попередні програми без механізмів їх реалізації, не могли стати повноцінними суб'єктами політичної системи.
II етап партійного будівництва тривав з 1993 р. до 1998 p., тобто до парламентських виборів за новою змішаною мажоритарно-пропорційною виборчою системою. Дослідники визначають цей період партійного розвитку як етап атомізованої багатопартійності.
Основні риси періоду атомізованої багатопартійності:
• на тлі соціально-економічних проблем, що охопили українське суспільство в цей період, спостерігається організаційне оформлення партій і подальше зростання їх кількості

• однак партії ще не мали такого рівня впливу, який допоміг би їх фракціям створити більшість у парламенті та місцевих представницьких органах, формувати склад уряду та органів виконавчої влади на місцях. • правоцентристський (національно-демократичний) та лівий напрям отримали своїх фаворитів. У 1993 р. відбулася трансформація громадської політичної організації НРУ у політичну партію, а також було знято заборону з діяльності КПУ. Вибори 1994 р. підтвердили домінуючі позиції цих політичних сил;
• вплив ідеологічного чинника на створення партій відчутно зменшується і поєднується з іншими факторами.

III етап (1998—2006 pp.) — період формування системи поляризованого плюралізму. Початком цього етапу є проведення виборів 1998 р. на новій мажоритарно-пропорційній основі, яка діяла до парламентських виборів 2006 р. Зміна виборчої системи з мажоритарної системи абсолютної більшості на змішану мажоритарно-пропорційну стимулювала трансформацію партійної системи з атомізованої в систему поляризованого плюралізму. Про це свідчать такі характеристики:
• значна поляризація серед політичних сил, ідеологічна несумісність крайніх екстрем політичного спектру;
• існування політичного центру і двосторонньої опозиції;
• наявність політичних сил, які відмовляються визнавати чи ставлять під сумнів легітимність існуючих у державі порядків;
• зростає чисельність політичних партій, утворюються їхні структури в регіонах;
• зменшення кількості безпартійних депутатів та зміцнення статусу політичних партій завдяки проведенню виборів на партійній основі;
• скорочення кількості політичних партій, представлених у парламенті.
IV етап розпочався після проведення парламентських виборів 2006 р. на новій партійній основі. Система пропорційного представництва з закритими партійними списками сприяла розгортанню передвиборної боротьби між партіями як організаціями та заохочувала кандидатів дотримуватися їхніх партійних брендів. Зберігається персональний чинник партійнополітичної структуризації. Основна боротьба на виборах 2006 року відбувалася між партіями та блоками, які орієнтовані на конкретних політичних лідерів — В. Ющенка, О. Мороза, В. Януковича, Ю. Тимошенко, В. Литвина.
Серед основних результатів виборів 2006 р. слід відзначити наступні моменти.
• Підсумки виборів вказують на суто регіональну підтримку основних політичних партій, яка відтворює "розкол" за віссю "схід-захід", а також суперечить загальній логіці пропорційної системи. Так, на виборах народних депутатів України виборці заходу країни в середньому по 20—30% голосів віддали Блоку Юлії Тимошенко (БЮТ) і Політичній партії "Народний Союз Наша Україна" (ПП НСНУ), півночі і центру — 30—40% БЮТ, 10—20% ПП НСНУ, натомість виборці сходу і півдня — 40— 70% Партії регіонів (ПР). Важливо зауважити, що зміцнення саме регіональної підтримки й, отже, використання інерції розколу як дієвої технології були свідомо обрані партіями, попри задекларовані ними настанови на консолідацію України та претензії на загальнонаціональний статус.
• Вибори 2006 р. засвідчили прискорення дії тенденції декомунізації України. За умов збереження старого виборчого бар'єру КПУ навіть не змогла б потрапити до Верховної Ради. Таким чином, за рівнем своєї підтримки вона перейшла в категорію малих партій. Одночасно не пройшли до парламенту сили, які позиціонують себе як представники комуністичного напряму (Блок Наталії Вітренко "Народна опозиція" та Виборчий блок "За Союз").
• Вибори 2006 р. є підтвердженням кризи моделі суспільного розвитку, яка була запроваджена за часів президентства Л. Кравчука та Л. Кучми.

35. Теорії та моделі місцевого самоврядування: сутність та порівняльний аналіз.
На основі вищезгаданих теорій у практиці управління склалися дві моделі демократичної організації влади на місцях:

1) європейська, яка використовує, насамперед, положення державницької теорії;

2) англо-американська, що бере за основу громадівську теорію.

Для європейської моделі місцевого самоврядування характерним є поєднання на одному територіальному рівні місцевого самоврядування з місцевим управлінням. При цьому на місцеві органи управління покладаються певні функції щодо місцевого самоврядування. В минулому, це була, насамперед, функція адміністративної опіки, яка передбачає, що рішення органів місцевого самоврядування не можуть вступити в силу, поки не дістануть схвалення місцевого адміністратора, призначеного чи уповноваженого органами державної влади (префекта, бургомістра, губернатора).
У сучасній управлінській практиці переважає функція адміністративного нагляду, яка обмежується перевіркою законності рішень органів місцевого самоврядування. Адміністратору дається для перевірки невеликий термін, по закінченні якого рішення вступає в силу, якщо не надійшло заперечень.
Англо-американська модель характеризується дією місцевого самоврядування на всіх територіальних рівнях нижче держави, суб'єкта федерації чи автономного регіону.
Батьківщиною цієї моделі є Велика Британія. Саме в цій країні склалася традиція самостійності громад та більш крупних історичних спільнот людей щодо управління місцевими справами в межах законів, але без втручання центральної державної адміністрації та її представників на місцях. Саме місцеве управління такого роду було названо Рудольфом Гнейстом місцевим самоврядуванням.
Наприкінці XX століття почала формуватися так звана новітня концепція (модель) місцевого самоврядування.

Дата добавления: 2015-05-23