Розвиток політичної науки в Новий час

Політичні ідеї Нового часу (ХУІ-ХІХ ст.) були спрямовані на обґрунтування можливості устрою суспільства на принципах раціоналізму, волі й громадянської рівності. У цей період висновки політичної науки усе більше набували практичного характеру, орієнтуючись на рішення назрілих соціальних проблем.

Наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. у політичній науці активно розвиваються теорії природного права та суспільного договору, розробниками яких були Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Локк та ін.

Голландський юрист і політичний мислитель Г. Гроцій є одним із засновників вчення про природне право та родоначальником міжнародного права. На думку Г. Гроція, люди на ранніх етапах були рівними, мали спільну власність. Цей «природний» стан характеризувався відсутністю держави та приватної власності. Але принципи справедливості порушилися, виникла ворожнеча, розпочалися війни. З метою подолання ненависті, створення нормальних умов для співжиття, люди уклали суспільний договір і створили державу.

В основу теорії держави англійський філософ та політичний мислитель Т. Гоббс поклав уявлення про природу індивіда. Він вважає, що спочатку усі люди були рівними, але егоїзм сприяє виникненню у суспільстві стану «війни всіх проти всіх». Керуючись інстинктом самозахисту і намагаючись зберегти власне життя в умовах загальної війни, частина людей погодилася обрати правителя чи керівний орган, який би, завдяки своїй владі над людьми, поклав край загальній війні.

«Суспільний договір» за Т. Гоббсом полягав у тому, що індивіди передавали своє право на самоврядування одній авторитетній особі, яка б, у свою чергу, брала на себе зобов’язання діяти в ім’я усіх. Для укладення суспільного договору необхідна була згода більшості, а меншість повинна була підкоритися їй. Об’єднана у такий спосіб сукупність людей складала державу. Після укладення договору громадяни втрачали всі свої попередні права (крім тих, які суверен вирішує їм залишити); вони не могли змінити встановлену форму правління. Громадяни не мали права на повстання, крім випадків самозахисту, якщо суверен не забезпечував підданим безпечне життя.

Англійський мислитель другої половини XVII ст. Дж. Локк уперше чітко розділив такі політичні поняття, як особистість, суспільство, держава й поставив особистість вище суспільства й держави. За Локком, людина від народження має природні права (на життя, волю й власність). Приватна власність для неї — засіб Створення вільного суспільства. Локк продовжив аналіз суспільного договору, трактуючи його як установу громадянського суспільства й підкреслюючи, що держава підкоряється суспільству й особистості.

У державному устрої варто передбачити поділ влади таким чином, щоб створенням законів займалися одні особи й установи, а виконанням цих законів — інші, тобто розділити владу на законодавчу й виконавчу. Судова влада розчинялася у виконавчій. Перше місце приділяється владі законодавчій як верховній (але не абсолютній) у країні. Інші влади повинні підкорятися їй. Разом з тим, вони зовсім не є пасивними придатками законодавчої влади й мають на неї (зокрема, влада виконавча) досить активний вплив.

Ідея народного суверенітету була відома й до Ж.-Ж. Руссо. Але він розвив її, затверджуючи, що народний суверен — це колективна істота, що не може бути представлена окремою особистістю; це влада, здійснювана загальною волею або волею більшості, що неподільна. Демократія й свобода — лише там, де законодавцем є народ. Але, допускаючи все-таки можливість народного представництва для країн з великою територією, Руссо, однак, підкреслював, що й тут депутати — слуги народу і їхні постанови можуть стати законом лише після затвердження їх референдумом.

6. Основні політологічні концепції XX століття.

Для першої половини XIX ст. характерне зміцнення буржуазних прав і свобод, прийняття відповідних кодексів і конституцій. Активізується діяльність політичних партій. Виникає сучасна представницька держава у’формі конституційної монархії або республіки.

На початку XIX ст. проблеми науки про політику, політичну владу й політичні відносини знайшли розробку у працях відомого німецького філософа Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831 рр.). Політичні питання функціонування держави й права перебували в центрі уваги Гегеля на всіх етапах творчої еволюції його поглядів.

Основні положення політичної концепції Гегеля полягають у наступному.

По-перше, держава того часу — це конституційна монархія, що володіє сильною бюрократичною виконавчою владою, урівноваженою участю громадян в управлінні.

По-друге, правова й інституціональна структура держави перебуває в процесі змін, викликаних пристосуванням теоретичних передумов до традиційних умов.

По-третє, політичне життя кожної епохи формується й визначається домінуючими духовними й матеріальними силами даної епохи, її культури й цивілізації.

Гегель виділяє громадянське суспільство й політичну державу, дає їхнє визначення і вказує на їхні розходження.

Щодо конкретно-історичного аспекту гегелівського вчення, варто звернути увагу на те, що в умовах напівфеодальної Німеччини Гегель, при всій помірності й компромісності його поглядів, займав історично прогресивні позиції, обґрунтовував необхідність суспільних перетворень, був прихильником конституційної монархії й законності, буржуазних прав і свобод, приватної власності і т. ін.

У XIX ст. сформувалося марксистське політичне вчення, яке вплинуло не тільки на розвиток теорії, але й на долі багатьох народів. Засновниками марксизму були Карл Маркс (1818-1883 рр.) і Фрідріх Енгельс (1820-1895 рр.).

Понад півтора сторіччя не вщухають суперечки навколо теоретичної спадщини К. Маркса й Ф. Енгельса. На відміну від гегельянства, марксизм виступає не тільки як напрямок теоретичної думки, але і як впливова течія соціально-політичної думки, що тісно пов’язана з масовими суспільними рухами XIX і XX ст.

Основні політологічні концепції марксизму:

1. Матеріалістичне розуміння історії. Основний принцип цієї концепції — визнання первинності суспільного буття й вторинності суспільної свідомості. Зі складної сукупності суспільних явищ марксизм виділяє матеріальні відносини, які визначають ідеологічні суспільні відносини. В основі цього виділення лежить той простий і природний факт, що люди, перш ніж займатися наукою, політикою, філософією, релігією й т. ін., повинні їсти, пити, одягатися, мати житло і т. д. У процесі виробництва матеріальних благ вони вступають у певні, від їхньої волі не залежні, виробничі відносини, які становлять матеріальну основу, реальний базис суспільства, над яким зводиться ідеологічна й політична надбудова суспільства.

2. Класовий підхід до всіх явищ, що відбуваються у суспільстві. Наприклад, обумовленість факту існування політичної надбудови наявністю соціальних класів, визначеність форми держави процесами взаємодії класів, залежність напрямків і методів діяльності апарата держави від співвідношення класових сил і т. д.

3. Вчення про диктатуру пролетаріату. К. Маркс і Ф. Енгельс обґрунтовували необхідність завоювання політичної влади пролетаріатом для побудови нового суспільства.

Політологічні концепції марксизму знайшли відбиття в теоретичній і практичній діяльності В. І. Леніна (1870-1924 рр). У ленінських роботах особливу увагу приділено походженню, суті й майбутності держави, питанням диктатури пролетаріату, як влади робітничого класу. У політологічній спадщині Леніна значне місце належить також вченню про політичну партію. Ленін розробив теоретичні основи й створив політичну партію, що зуміла взяти в руки політичну владу в державі й довгий час залишалася єдиною правлячою партією.

Особлива роль у розвитку політичної науки належить німецькому соціологові М. Веберу (1864-1920 рр.).

Дата добавления: 2015-05-23