Основні засади зовнішньої політики України. Визначення України як суб’єкта міжнародних відносин

Визначення України як суб’єкта міжнародних відносин.

УКРАЇНА В СИСТЕМІ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Глобальний характер змін, які безпосередньо позначились на міжнародному статусі Україні й які визначають її місце у світовому співтоваристві, обумовлюється основними факторами: руйнуванням системи балансу сил, що існувала за часів „холодної війни”; домінуванням США як єдиної світової супердержави після розпаду Радянського Союзу й Варшавського Договору; збереженням та посиленням НАТО як системи колективної безпеки трансконтинентального характеру і водночас слабкими механізмами врегулювання конфліктних ситуацій, якими володіють Європейський Союз та ОБСЄ; тенденцію до оформлення багатополюсного контуру, зокрема з метою створення противаги політичному та економічному впливові США, з відмінними за політичною, економічною, військово-технічною могутністю центрами тяжіння; намаганнями конструювання загальноєвропейської – трансатлантичної – євразійської системи колективної безпеки.

Перехід до багатополюсного світу в сучасних умовах домінації США, і наявності низки потенційних центрів тяжіння різної політичної, економічної, військової ваги, очевидно можливий лише через системну інтеграцію континентальних та трансконтинентальних державних угруповань. Іншими словами, жодна з країн сучасного світу (за винятком США) не може отримати статус світової держави окремо, не виступаючи складовою певного інтегрованого цивілізаційного утворення. Це стосується як європейських країн, так і Росії, Китаю, держав ісламського світу.

Виходу України на міжнародну політичну арену в ХХ ст. сприяв процес дезінтеграції Російської імперії і російські революції 1917 р. (лютнева та жовтнева). У перші роки радянської влади склалися сприятливі умови для налагодження економічних і політичних відносин України з іноземними державами. Вже тоді молода українська дипломатія продемонструвала здатність реально забезпечити встановлення міжнародних відносин з іноземними державами. У 1920-1922 рр. Австрія, Польща, Італія, Німеччина, Франція, Туреччина, Чехословаччина, Болгарія, Угорщина визнають де-юре і де-факто народний уряд України і встановлюють з ними дипломатичні відносини. Тоді ж було підписано перші рівноправні договори з великими державами Європи, Україна уклала чи приєдналася до понад 60 міжнародних угод, урядові делегації України взяли участь в різноманітних міжнародних конференціях.

Після об’єднання в 1922 р. України з іншими радянськими республіками в СРСР її діяльність на міжнародній арені істотно обмежено. Договір про створення СРСР (30 грудня 1922 р.) звузив права союзних республік, у тому числі України, на здійснення відносин з іноземними державами та забезпечення власних зовнішньополітичних інтересів, які передавалися загальносоюзним зовнішньополітичним органам. Представників України введено до складу колегії Наркомату іноземних справ СРСР з правом на участь у здійсненні зовнішньополітичного курсу СРСР, а також – на реалізацію конкретних питань, що стосувалися специфічних інтересів України у тих чи інших іноземних державах. Пізніше на території України запроваджено інститут уповноваженого Міністерства закордонних справ СРСР; натомість представників України виведено з складу союзних дипломатичних місій в Австрії, Італії, Англії, Канаді, Німеччині, Польщі, Туреччині, Литві. І з 1930-х рр., відколи Радянський Союз фактично став унітарною державою з надзвичайно централізованими владними повноваженнями Москви, союзні республіки позбавлено будь-якого впливу на зовнішньополітичну діяльність СРСР.

Посилення ролі Радянського Союзу на завершальному етапі другої світової війни призвело до поновлення на початку 1944 р. участі України в міжнародних відносинах. До компетенції Президії Верховної Ради Української РСР і республіканського уряду віднесено дещо ширші повноваження, зокрема представництво у міжнародних відносинах. Українська РСР стала однією з держав-засновниць Організації Об’єднаних Націй, стала членом її важливих спеціалізованих установ: ЮНЕСКО, МАГАТЕ (міжнародного агентства з атомної енергії), ЮНІДО (організації з питань промислового розвитку), МОП (міжнародної організації праці). Були засновані постійні представництва України при ООН у Нью-Йорку, при відділеннях ООН у Женеві та Парижі. Постійна особиста участь представників і делегацій України в діяльності асамблей, конгресів і конференцій ООН, міжнародних організацій, асоціацій, об’єднань та інших міжнародних форумів мала важливе значення для розширення міжнародних зв’язків. Починаючи із середини 1940-х рр., Україна постійно брала участь і в міжнародно-договірних відносинах, підписавши майже 170 міжнародних угод. Але двосторонні міжнародні договори й угоди Україна фактично не укладала, тому що на двосторонній основі політичні, зовнішньоторговельні, правові й інші відносини з іноземними державами здійснювали виключно відповідні органи Союзу РСР. Хоча на території України, які відомо, функціонували окремі іноземні консульства. Але, як відомо, їх акредитовано при Міністерстві закордонних справ СРСР, а не при Міністерстві закордонних справ Української РСР. Також Україна не обмінювалася дипломатичними і консульськими представництвами з жодною країною світу.

Отже Українська РСР була позбавлена можливості здійснювати безпосередні дипломатичні і консульські відносини з іноземними державами. Хоча, згідно ст. 74 Конституції Української РСР, республіка мала право на встановлення своїх представництв на консульському рівні в окремих державах, а також – при міжнародних організаціях. Кардинальні зміни, пов’язані з концептуальним визначенням повноважень республіки в сфері зовнішньої політики, почались у період радянської перебудови 1985-1991 рр.

Важливий крок на шляху здобуття Україною незалежності зроблено для входження в чинну систему міжнародних відносин. Безпосередня практика зовнішньополітичної діяльності започаткована Комісією у закордонних справах Верховної Ради. Саме вона зобов’язала Міністерство закордонних справ Української РСР у двотижневий строк підготувати і внести на розгляд Комісії пропозиції законодавчого забезпечення зовнішньополітичної діяльності Української РСР. Ця ж комісія рекомендувала призначити на посаду Міністра закордонних справ Української РСР Анатолія Зленка. Сесія Верховної Ради Української РСР прийняла відповідне рішення.

Ідеї та пропозиції, нагромаджені в процесі обговорення питань, пов’язаних із зовнішньополітичною діяльністю Української РСР, створили підґрунтя для підготовки і прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.), в якій, як відомо, наголошувалося, що Україна визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права, що відносини з іншими суверенними республіками мають будуватися на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги та невтручання у внутрішні справи. В десятому розділі документа під назвою „Міжнародні відносини” зазначено: Україна як суб’єкт міжнародного права “здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для забезпечення національних інтересів у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, технічній і спортивній сферах. Україна виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, бере участь у загальноєвропейському процесі та в європейських структурах”. Іншим важливим зовнішньополітичним актом України цього періоду стала Постанова Верховної Ради „Про чинність міжнародних договорів на території України” (10 грудня 1991 р.), якою проголошено перед усім світом, що „укладені і ратифіковані Україною міжнародні угоди становлять невід’ємну частину національного законодавства” (див.: Схема 13.1).

Важливими віхами на шляху утвердження України як суб’єкта міжнародних відносин стало прийняття Верховною Радою України документа під назвою „Основні напрями зовнішньої політики України” (2 липня 1993 р.), в якому викладено концепцію зовнішньополітичної діяльності держави, а згодом, 28 червня 1996 р., тексту Конституції України. В ст.18 Конституції України, зокрема, підкреслюється: „Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права”. Неподільною і недоторканою оголошено територію України і, водночас, відсутність територіальних претензій до будь-якої іншої держави. Основним законом задекларовано також без’ядерний статус країни, оборонний характер її військової доктрини, формування національних Збройних сил на засадах мінімальної достатності. Ключову роль у цьому процесі відіграли результати всенародного референдуму (1 грудня 1991 р.), на якому практично 90 % громадян висловились на підтримку Акту проголошення державної незалежності України
від 24 серпня 1991 р.

Три перешкоди необхідно було обійти на шляху входження молодої суверенної держави в міжнародні структури, які, по-перше, визначали традиційну підпорядкованість Москві; по-друге, становили проблемність ядерного арсеналу, який залишився в Україні після розвалу СРСР; по-третє, зумовлювали занепокоєність Заходу щодо напрямків подальшого розвитку нашої держави. Узгодженість духу і букви Декларації про державний суверенітет, Основних напрямів зовнішньої політики України і Конституції України з логікою відносин на міжнародній арені знімали застереження з боку світової громадськості, крок-за-кроком прояснюючи перед усім світом характер, а також головні вектори спрямованості зовнішньої політики нашої держави. Розглянемо їх докладніше.

Як відомо, за часів СРСР усі контакти із Заходом йшли через Москву. Отже, досвідчена російська дипломатія в односторонньому порядку володіла системою контактів з міжнародним співтовариством. Відповідно – молода українська зовнішньополітична служба була недосконалою і не мала уявлення про роль і функції України як у пострадянському просторі, так і в глобальному масштабі. Що в підсумку зумовлювало недостатній рівень знань про шляхи забезпечення державою своїх геополітичних інтересів. В першій половині 1992 р. Україна починає розвивати усе нові узи дипломатичного визнання, які тісно єднають новостворену суверенну державу зі світом. За перший рік незалежності нас визнало 130 країн світу. Сто одна з них установила з нами дипломатичні відносини. Практично щодня ми отримували повідомлення про дипломатичне визнання України та пропозиції встановити контакти. Перший міністр закордонних справ Анатолій Зленко, зокрема свідчить: “Ми приймали новопризначених іноземних послів, відряджали власних керівників дипломатичних місій, відкривали посольства, готували візит за візитом, темно-синя папка “Визнання України” за лічені тижні стала грубезним пошарпаним томом.

Наступний крок також давався не так просто. Вже з перших місяців своєї незалежності Україна мала справу з низкою зовнішньополітичних проблем, визначених рутинною щоденною практикою міжнародного життя. Скажімо, визнаючи українську незалежність, багато румунських політиків при першій-ліпшій нагоді нагадували, що не вважають лінію українсько-румунського кордону “історично справедливою”, посилаючись при цьому на так званий Пакт Ріббентропа-Молотова. У перші роки незалежності від російських колег також постійно чули, що той чи інший регіон України “завжди був, по суті, російським”. І хоча заяви ці робилися дружнім і довірливим тоном, супроводжувалися поплескуванням по плечу і приятельською мімікою, сама присутність подібних настроїв серед політиків і простих громадян нашого найбільшого сусіда дуже ускладнювала розбудову міждержавних взаємин

Так само на рівні російської академічної науки. Аналізуючи офіційний документ “Основи прикордонної політики Російської Федерації” (Москва, 1996), у якому сформульовано цілий ряд загроз національним інтересам і безпеці Росії у прикордонному просторі, російський політолог Н.С.Мироненко, зокрема, називає дві: 1) територіальні претензії щодо Росії, 2) невизначеність міжнародно-правового оформлення кордону, які, на його думку, на рубежах Брянської, Курської, Бєлгородської, Воронезької, Ростовської, Краснодарської областей конституйовані з боку України достатньо чітко За певних умов такі “хмаринки” спроможні швидко розростись у грозові хмари, що приносять бурю. Що з усією очевидністю продемонстрував українсько-російський конфлікт навколо острова Коса Тузла, який наприкінці 2003 р. розгорівся в Азовському морі.

Прагнучи зробити свій вклад у процес ядерного роззброєння, йдучи послідовно до без’ядерного статусу, Україна першою на земній кулі заявила про відмову від ядерної зброї: спочатку підписала угоду СНД з питань ядерних озброєнь (грудень 1991), а згодом – Лісабонський протокол (травень 1992 р.). Показово, що весь арсенал мобільних ядерних ракет було передано Росії раніше передбаченого терміну і задовго до підписання Лісабонського протоколу. Згідно з московською Заявою президентів США, Росії й України від 14 січня 1994 р., наша держава взяла на себе зобов’язання протягом семи років ліквідувати всю розташовану на її території ядерну зброю, одержавши відповідне матеріальне відшкодування і гарантії своєї безпеки спочатку від США і Росії, а потім і КНР. Добровільна відмова третьої за своїм ядерним арсеналом держави від цієї зброї масового знищення не має прецедентів і наочно демонструє перед усім світом глибоко миролюбну сутність української держави. Приєднання після цього України до Угоди про нерозповсюдження ядерної зброї укріпило позитивний імідж нашої держави. Україна виступила за безстрокове продовження дії цього договору. Відповідне рішення було одностайно прийняте на міжнародній конференції в Нью-Йорку в травні 1995 р.

Проголошення принципів безядерності і позаблоковості було далеко не найгіршим із усіх можливих рішень. Інша справа, що після ядерних випробувань у Індії та Пакистані (травень 1998 року) в Україні зрозуміли, що володіння ядерною зброєю є важливим військово-політичним фактором захисту національної безпеки та суверенітету. Звичайно, якщо для цього існують відповідні матеріальні та інтелектуальні ресурси, а також політична воля (див.: Схема 13.2.). Проблема ядерного роззброєння стала для України своєрідним ключем, яким можна було відкрити двері у західний світ. Вже на початку свого незалежного існування, відмовившись від успадкованого ядерного потенціалу, цілком закономірно наша республіка вважала, що за такий крок можна було очікувати від міжнародного співтовариства твердих гарантій своєї безпеки і територіальної цілісності.

Крім того, у масовій свідомості українців панувала відраза лише про згадку можливості збереження ядерної зброї. З плином часу суб’єктивно визначене ставлення до цієї проблеми стратегічного значення доповнило усвідомлення неможливості власними силами України утримувати в бойовій готовності величезний ядерний потенціал. Адже для цього слід проводити широкомасштабні профілактичні роботи, зв’язані з використанням промислових потужностей, технологій, спеціалістів, якими Україна достатньою мірою не володіла. А додавши постійну потребу в модернізації, проведення чергових випробувань, а також своєчасної утилізації продуктів ядерного виробництва і озброєнь, то перед Україною поставали завдання, які власними силами вона успішно вирішити не могла.

Сміливі рішення і дії українського керівництва стимулювали провідних світових потуг до висновку, що виникнення у центрі Європи нової незалежної держави не створить нових загроз міжнародній безпеці. У випадку України без’ядерний статус та позаблоковість сприяли вирішенню завдання міжнародного визнання її незалежності.

Відправним моментом у процесі переходу зовнішньополітичної діяльності республіки на рейки самостійної і рівноправної участі в міжнародних відносинах стало визнання України міжнародним співтовариством. Упродовж 1992 р. Україну визнали 132 держави. З яких 106 відразу встановили дипломатичні зв’язки з Україною. Станом на 1 січна 1997 р. Україну визнали 154 держави. Важливе значення для міжнародного визнання України мав вступ до впливових міждержавних організацій. Станом на 1 січня 1997 р. Україна була членом 47 міжнародних міжурядових організацій.

Дата добавления: 2015-05-23