Зародження і розвиток української політичної думки

Ос

правити вибрана, наділена особливими соціальними та
психологічними властивостями меншість — еліта, її склада-
ють індивіди, які вирізняються високими показниками в тій
чи іншій сфері діяльності, посідають найвище місце на
шкалі таких соціальних цінностей, як-то влада, багатство чи
знання.

В. Парето поділяє еліту на правлячу і неправлячу —
контреліту. Правляча еліта — це всі ті, хто прямо чи
опосередковано бере участь в управлінні суспільством.
Контреліта — це люди, які наділені характерними для еліти
психологічними властивостями, але внаслідок свого
соціального статусу і різного роду бар'єрів не мають доступу
до управління. Соціальна рівновага потребує постійного
оновлення складу правлячої еліти шляхом введення до неї
індивідів з елітарними властивостями з нижчих верств
суспільства і вилучення тих, хто таких властивостей не має.
Однак це не відбувається, оскільки правляча еліта прагне
зберегти свої привілеї і передати їх у спадок особам з
неелітарними індивідуальними властивостями. У результаті
погіршується якісний склад правлячої еліти, вона вирод-
жується, що спонукає кількісно зростаючу контреліту до
боротьби за владу. Остання скидає правлячу еліту і встанов-
лює власне панування. Так відбувається зміна правлячих
еліт, яку В. Парето назвав «законом циркуляції еліт».

За В. Парето, існують два головних типи еліт, які
послідовно змінюють один одного: еліта «левів» та еліта
«лисів». Першу характеризують крайній консерватизм,
силові методи правління. Друга, навпаки, динамічна, її
складають майстри обману й політичних комбінацій. Ста-
більна політична система характеризується переважанням
еліти «левів», а нестабільна, яка вимагає творчо мислячих,
енергійних діячів, новаторів, — еліти «лисів».

Кожен тип еліти має певні переваги на тому чи іншому
етапі суспільного розвитку. Та з часом вони перестають
відповідати потребам керівництва суспільством. Еліта
вироджується й відповідно до закону циркуляції еліт
поступається місцем контреліті, яка за допомогою мобілі-
зованих нею невдоволених мас установлює своє політичне
панування. Маси від такої зміни еліт нічого не виграють і
залишаються об'єктом панування та експлуатації. Звідси
^- Парето робив песимістичні висновки як щодо «масової

Становлення та розвиток політичних ідей

Основні історичні віхи пізнання політичних явищ

циркуляції еліти або просто революції», так і стосовно
демократії.

Близькими до цих висновків були погляди третього
відомого творця класичної теорії політичних еліт —
німецького соціолога Роберта Міхельса (1876—1936). Погод-
жуючись в основному з тлумаченням Г. Москою причин
елітарності, він особливо виокремлював організаційні струк-
тури суспільства, які стимулюють елітарність і вивищують
керівну меншість. Учений стверджував, що сама організація
суспільства вимагає елітарності й закономірно відтворює її.

У своїй основній праці «До соціології партійності в
сучасній демократії» (1911) Р. Міхельс на прикладі німецької
соціал-демократії доводив, що суспільство не може
функціонувати без великих організацій. Керівництво такими
організаціями не можуть здійснювати всі їхні члени, біль-
шість яких є некомпетентними, пасивними й байдужими як
до повсякденної діяльності організацій, так і до політики в
цілому. Ефективність функціонування великих організацій
потребує виокремлення керівної меншості, яка, маючи
спеціальну освітньо-професійну підготовку, формулює про-
грами, готує вибори, управляє фінансами тощо. Ця меншість
поступово, але неминуче виходить з-під контролю рядових
членів, відривається від них і підпорядковує політику
власним інтересам, піклуючись передусім про збереження
свого привілейованого становища. Так з необхідністю зако-
ну, який Р. Міхельс назвав «залізним законом олігархічних
тенденцій», в організаціях і суспільстві в цілому виокремлю-
ється керівна меншість — еліта.

Будь-яким, навіть демократичним суспільством, стверд-
жував Р. Міхельс, завжди фактично править олігархічна
елітарна група. Демократія як безпосередня влада мас не-
можлива суто технічно й недоцільна з огляду на некомпе-
тентність мас і їх байдуже ставлення до політики.

Р. Міхельс заперечував закон циркуляції еліт В. Парето,
вважаючи, що еліта виступає як єдина згуртована сила, бо
різні її групи мають спільний інтерес — збереження свого
панівного становища. Хоча між представниками еліти й
точиться неперервна боротьба, для мас вона є прихованою.
А тому потрібно говорити не про поділ еліти на правлячу й
неправлячу, а про поділ суспільства на еліту як панівну
привілейовану касту і маси як «демократичну декорацію».

............ О О

v.::'.:::...... V..,.-....,,...............................,..,....>,.,,..................v...... О О

Елітистський підхід до вивчення політики на початку
XX ст. був доповнений вивченням впливу так званих
заінтересованих груп (А. Бентлі) і теорією бюрократії
(М. Вебер), а згодом концепціями технократії і мерітократії
(Дж. Бернхем, Дж. Гелбрейт, Д. Белл та ін.).

Таким чином, політична думка від свого зародження й до
становлення науки про політику у нинішньому її вигляді
пройшла довгий і складний шлях, на якому політичні ідеї
виникали й розвивались під вирішальним впливом об'єк-
тивних чинників суспільного розвитку, насамперед таких, як
соціально-економічні умови життя суспільства, характер
взаємовідносин наявних у ньому різних класів, його
державно-правова система.

Політичні вчення найчастіше є ідеологічним відображен-
ням реальних інтересів певних суспільних класів. Двома
основними напрямами суспільно-політичної думки, які
склалися протягом декількох століть, є лібералізм із його
головною ідеєю індивідуальної свободи і комунізм,
центральна ідея якого — ідея соціальної рівності. Попри
класово-апологетичний характер ліберального й комуніс-
тичного вчень через їх боротьбу, взагалі через взаємодію й
зіткнення різних за своєю сутністю поглядів і позицій, в
історії політичних ідей відбувається процес осягнення
об'єктивної природи держави, поглиблення уявлень про
свободу, рівність і справедливість, про належний суспільний
і державний устрій, права і свободи людини, форми і прин-
ципи взаємовідносин особи і влади тощо. Звернення до
політичних концепцій минулого нерідко виявляється дійовим
засобом розв'язання складних проблем, які постають перед
сучасною наукою про політику.

Августин А.

Исповедь. М., 1992.

Антология мировой политической мьісли: В 5 т. М., 1997.

Аристотель.

Политика // Сочинения: В 4 т. М., 1983. Т. 4.

Становлення та розвиток політичних ідей

Основні історичні віхи пізнання політичних явищ

Бенталі Й.

Введение в основания нравственности и законодательства. М.,
1998.

Вебер М.

Политика как призвание и профессия // Избр. произведения. М.,
1990.

Гегель Г. В. Ф.

Политические произведения. М., 1979.
Гегель Г. В. Ф.

Философия права. М., 1990.
Гоббс Т.

Левиафан, или Материя, форма и власть государства церковного и
гражданского // Избр. произведения: В 2 т. М., 1965. Т. 2.
Граций Г.

О праве войны и мира. Три книги, в которых объясняется естест-
венное право и право народов, а также принципы публичного
права. М., 1957.

Енгельс Ф.

Походження сім'ї, приватної власності і держави // Маркс К.,
Енгельс Ф. Твори. Т. 21.

История политических и правовых учений / Под ред. О. Э. Лейста.
М., 2000.

История политических и правовых учений / Под общ. ред.
В. С. Нерсесянца. М., 1996.

История политических учений / Под общ. ред. О. В. Мартышина.
М., 1996.

История политических учений / Под ред. К. А. Мокичева: В 2 ч.
М., 1971. Ч. 1; 1972. Ч. 2.

Історія розвитку політичної думки: Курс лекцій. К., 1996.
Кант И.

К вечному миру: Идея всеобщей истории во всемирном граждан-
ском плане // Сочинения: В 6 т. М., 1966. Т. 6.

Кант И.

Метафизика нравов. В двух частях. Часть первая. Метафизические
начала учения о праве // Там же. М., 1965. Т. 4. Ч. 2.

Классический французский либерализм. М., 2000.
Констан Б.

О свободе у древних в ее сравнении со свободой у современных
людей // Полит, исследования. 1993. № 2.

Ленін В. І.

Держава і революція // Повне зібр. творів. Т. 33.

Локк Дж.

О государственном правлении // Избр. филос. произведения: В 2 т.

М., 1960. Т. 2.

Макиавелли Н.

Государь. М., 1990.

Маркс К., Енгельс Ф.

Маніфест Комуністичної партії // Твори. Т. 4.

Маркс К.

Критика Готської програми // Там само. Т. 19.

Мир политической мысли: Хрестоматия: В 2 т. М., 1994.

Михелъс Р.

Социология политических партий в условиях демократии //

Диалог. 1990. № 3, 5, 7, 9, 11.

Монтескье Ш.-Л.

О духе законов // Избр. произведения. М., 1955.

Мор Т.

Утопія. К., 1988.

Основи політичної науки: Курс лекцій. Ч. 1. З історії політичної

думки: від стародавності до наших днів / За ред. Б. Кухти. Львів,

1996.

Платон.

Государство // Сочинения: В 3 т. М., 1971. Т. 3. Ч. 1.

Платон.

Законы // Там же. М., 1972. Т. 3. Ч. 2.

Политические учения: История и современность: Домарксистская

политическая мысль / Отв. ред. В. Е. Гулиев. М., 1976.

Політологічний енциклопедичний словник / Відп. ред. Ю. С. Шем-

шученко, В. Д. Бабкін. К., 1997.

Руссо Ж.-Ж.

Об общественном договоре, или Принципы политического права //

Трактаты. М., 1969.

Руссо Ж.-Ж.

Рассуждение о происхождении и основаниях неравенства между

людьми // Там же.

Себайн Джордж Г., Торсон Томас Л.

Історія політичної думки. К., 1997.

Становлення та розвиток політичних ідей

Скиба В. Й., Горбатенко В. П., Туренко В. В.

Вступ до політології: Екскурс в історію правничо-політичної думки

/ За ред. В. Й. Скиби. К., 1998.

Токвиль А. де.

Демократия в Америке. М., 1992.

Хто є хто в європейській та американській політичній науці: Малий
політологічний словник / За ред. Б. Кухти. Вид. 2-ге, перероб. і доп.
Львів, 1997.

Цицерон М. Т.

О государстве. О законах. Диалоги. М., 1994.

У

країнська політична думка зародилась і
розвивалась у контексті європейської
політичної думки,яка справляла на неї
визначальний вплив. Одним із важливих
чинників розвитку української політичної
думки були об'єктивні соціально-політичні
процеси, що відбувалися в самій Україні. У
центрі них постійно перебувала проблема
державності, яка по-різному вирішувалась
політичними мислителями. З'ясування
ідейно-світоглядних і соціально-політичних
передумов, основних ідей і концепцій
політичної думки України та їхньої ролі у
становленні національної державності є
важливою умовою розуміння сучасної
української політичної дійсності, тих дер-
жавотворчих процесів, які складають її
основний зміст.

У розгляді проблем розвитку політичної
думки України важливим є питання про її
початок. Одні дослідники пов'язують його з
існуванням окремішньої української дер-
жавності (козацько-гетьманською добою),
інші — з періодом Київської Русі, ще інші
відносять витоки української політичної
думки до ще раніших часів. Для вирішення
цього питання доцільно виходити з джерел
політичних і правових ідей, які дійшли до
наших часів у писаній формі. Такими
джерелами є створені в період Київської
Русі літописи, «слова», «повчання», «житія»,
різні збірники законів та ін.

Становлення та розвиток політичних ідей

Зародження і розвиток української політичної думки

Дата добавления: 2015-05-23