Поняття суб'єкта господарювання, ознаки його ідентифікації. Класифікація суб'єктів господарювання 1 страница

Фінансова діяльність підприємців — фізичних осіб

Фінанси некомерційних організацій — об'єднань громадян

Фінанси організацій і установ, створених органами виконавчої влади

Основи організації фінансів суб'єктів підприємництва — фінансових установ

Поняття суб'єкта господарювання, ознаки його ідентифікації. Класифікація суб'єктів господарювання

ФІНАНСИ СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Л Е К Ц І Я

2. Основи організації фінансів суб'єктів підприємництва (підприємств) реального сектору економіки

Різні види людської діяльності в ринкових умовах виявляються як сукуп­ність економічних взаємовідносин і зв'язків між фізичними особами, суб'єктами підприємництва та державними інституціями. Ця діяльність лю­дей, пов'язана зі створенням матеріальних і нематеріальних благ та послуг, координується у межах чинної економічної системи — сукупності наявних у країні принципів, правил, законодавчо закріплених норм, які визначають форму і зміст основних економічних відносин, котрі виникають у процесі ви­робництва, розподілу, обміну й споживання економічного продукту.

Як організуюча сила ринкової економіки ця система потребує відповідної ін­фраструктури у вигляді державних та недержавних інститутів; виробників ма­теріальних і нематеріальних благ, продавців, покупців, споживачів із відповід­ним економічним та правовим статусом — суб'єктів ринкової економіки.

Економічна система як сукупність/господарських (інституційних) одиниць містить такі сектори економіки:

1) державні й недержавні корпорації (суб'єкти господарювання сфери су­спільного виробництва), які займаються ринковим виробництвом товарів та послуг для продажу за цінами, що покривають витрати виробництва і дають прибуток або досягають інших цілей, яких прагнуть його власники: державні, приватні, колективні, орендні, спільні підприємства, акціонерні товариства, товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю, кооперативи, а та­кож добровільні об'єднання підприємств і галузеві органи господарського управління у формах асоціацій, консорціумів, корпорацій, концернів, органі­зацій орендарів тощо;

2) фінансові корпорації, що займаються фінансово-посередницькою діяль­ністю, забезпечують рух грошової маси, формують кредитні та фінансові ре­сурси, необхідні для ефективного функціонування економіки, і мають на меті отримання доходу: кредитні установи, інвестиційні фонди, страхові організа­ції, недержавні пенсійні фонди та ін.;

3) загальне державне управління, до якого належать органи управління
центрального та місцевого рівнів та некомерційні (неприбуткові) організації,
що утримуються за рахунок коштів бюджету: лікарні, загальноосвітні школи,
вищі навчальні заклади, професійно-технічні училища, творчі спілки, театри,
бібліотеки, музеї та ін.;

4) некомерційні організації, що обслуговують домашні господарства, до
яких належать суб'єкти економіки, що створили окремі групи домашніх гос­подарств для забезпечення їх політичних, релігійних і професійних інтересів,
а також для надання соціально-культурних послуг (соціально-культурні
підрозділи нефінансових корпорацій), отримують доходи з метою забезпечен­ня своєї життєдіяльності: творчі спілки, громадські організації, політичні
партії та ін.;

5) домашні господарства, які об'єднують фізичних осіб як споживачів, а в деяких випадках — як суб'єктів некорпоративної виробничої діяльності, котрі отримують доходи з метою поліпшення свого матеріального становища.

Господарські (інституційні) одиниці поділяють на дві групи: юридичні осо­би та домашні господарства.

Юридичні особи. Корпоративні підприємства, створені з метою ринково­го виробництва товарів та послуг, є джерелом прибутку чи іншої фінансової вигоди для своїх власників. Вони перебувають у колективній власності акціонерів-пайовиків, які діють окремо від підприємств, і їх відповідальність обме­жена сумою капіталу, вкладеного в акції:

а) господарське товариство — підприємство або інші суб'єкти господарю­вання, які створили юридичні особи та/або громадяни шляхом об'єднання їх майна й участі в підприємницькій діяльності товариства з метою отримання прибутку: акціонерне товариство — господарське товариство, яке має статут­ний капітал, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, й відповідає за зобов'язаннями тільки майном товариства, а акціоне­ри несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, у межах вар­тості належних їм акцій; товариство з обмеженою відповідальністю — госпо­дарське товариство, що має статутний капітал, поділений на частки, розмір якого визначений в установчих документах, і відповідає за зобов'язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили вклади, не­суть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, у межах своїх вкладів; товариство з додатковою відповідальністю — господарське товариство, ста­тутний капітал якого поділений на частки, визначені установчими документа­ми розмірів, і яке відповідає за зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному в установчих документах однаково кратному розмірі до вкладу кожного а учасників; повне товариство — господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном; командит-не товариство — господарське товариство, в якому один або кілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасни­ки присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники);

б) кооперативи — добровільні об'єднання громадян з метою спільного ви­ рішення економічних, соціально-побутових та інших питань (виробничі, спо­живчі, житлові тощо);

в) господарські об'єднання. Об'єднанням підприємств є господарська ор­ганізація, утворена з двох або більше підприємств з метою координації їх ви­робничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних і соціальних завдань.

Некорпоративні підприємства — підприємства, які належать одному власникові і в усьому іншому, крім форми власності, поводяться так, наче вони є корпораціями. Прикладами таких підприємств можуть бути: а) компанії (підприємства) у державній, одноосібній приватній чи іншій власності — само­стійні суб'єкти господарювання, створені компетентними органами державної влади або органами місцевого самоврядування чи іншими суб'єктами для за­доволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичної виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому Господарським кодексом України та іншими законами; б) резидентні філії іноземних фірм.

Некомерційні організації створюють з тією самою метою, що і корпорації, але їх організаційно-правовий статус не дає їм можливості бути джерелом до­ходу для суб'єктів, які їх контролюють та фінансують.

Органи державного управління: а) неринкові установи й організації покли­кані виконувати законодавчу, юридичну або виконавську владу над іншими інституційними одиницями; їхніми повноваженнями є збирання податків та інших обов'язкових платежів, а також витрачання їх відповідно до певної уря­дової політики; б) ринкові заклади органів державного управління та нерин­кові некомерційні організації (негоспрозрахункові друкарні, автогосподарства тощо, які виконують платні роботи на замовлення фізичних і юридичних осіб); в) неприбуткові організації, що утримуються за рахунок коштів бюджету, які надають безкоштовні індивідуальні послуги громадянам у сфері освіти, куль­тури і спорту, відпочинку, соціального забезпечення.

Домашні господарства як споживчі одиниці та учасники виробничої діяль­ності. Остання набирає форм: поставки робочої сили для різних типів інституційних одиниць; безпосередньої зайнятості на власних некорпоративних підприємствах (в індивідуальних, сімейних, селянських, підсобних господарствах, котрі займаються підприємництвом без утворення юридичної особи).

Найбільш узагальненою характеристикою внутрішньої інституційної оди­ниці є поняття суб'єкта господарювання, що відображає його сутнісні ознаки та місце в економічній системі.

Суб'єкти господарювання — організована форма продуктивної діяльності окремих громадян, підприємств, організацій та державних інституцій, які від­повідають вимогам економічної системи. До суб'єктів господарювання нале­жать не лише юридичні чи фізичні особи, які займаються діяльністю з вироб­ництва, реалізації, придбання товарів, іншою господарською діяльністю, а й будь-які юридичні або фізичні особи, котрі здійснюють контроль над суб'єктами, група суб'єктів господарювання, якщо один або кілька з них здійснюють кон­троль над іншими, та органи державної влади, місцевого самоврядування, ад­міністративно-господарського управління і контролю в частині їх діяльності з виробництва, реалізації, придбання товарів чи іншої господарської діяльності.

Найважливішими ознаками будь-яких суб'єктів господарювання, які ви­значають їх місце у господарських відносинах, є такі.

Господарська компетенція(сукупність господарських прав та обов'язків), властива суб'єктам господарювання в усій її повноті або така, якою їх наділя­ють відповідні державні інституції. Ступінь господарської компетенції зале­жить насамперед від участі суб'єктів у господарських відносинах, які здій­снюються у формі організаційно-господарських і оперативно-господарських відносин. До організаційно-господарських відносин належать: організаційно- структурні, які виникають під час створення, реорганізації та ліквідації суб'єктів господарювання і характерні для всіх суб'єктів господарювання; ор­ганізаційно-функціональні, які виникають у сфері управлінського впливу на суб'єкти господарювання та діяльності державних інститутів і характерні для органів виконавчої влади, державних установ, які репрезентують державу в економічній системі, для органів господарського управління.

Майнова незалежність та відповідальність за зобов'язаннями у межах
належного їм майна, якщо інше не передбачено законодавством. Відповідно до законодавства, яке регламентує діяльність суб'єктів господарювання будь-
якої галузі, вони відповідають за зобов'язаннями в межах належного їм май­
на. Однак залежно від інституту засновників і обраної організаційно-правової
форми вони мають різний ступінь майнової відповідальності. Наприклад, за
зобов'язаннями повну необмежену майнову відповідальність несуть приватні
підприємства і підприємці; повну — державні комерційні підприємства і гос­подарські товариства; обмежену майнову відповідальність — казенні підпри­ємства, товариства з обмеженою чи додатковою відповідальністю. Державні
(комунальні) організації та установи несуть майнову відповідальність у межах грошових коштів без її перекладання на рухоме і нерухоме майно засновників (вищі органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування); об'єднання громадян та інші громадські організації — повну майнову відповідальність без її перекладання на засновників (членів організації).

Мета, яка залежить від їх функціональної ролі в економічній системі.
Метою суб'єктів підприємницької діяльності (у тому числі підприємців) є при­бутковість, збільшення вартості капіталу; метою установ, що створили органи влади, і громадських утворень (некомерційних організацій) — соціально важ­лива діяльність і отримання вигоди.

Організаційно-правова форма та юридичний статус. Суб'єкти господарю­вання, метою яких є отримання прибутку (підприємство, господарське товарис­тво, кооператив, корпорація, концерн, консорціум), а також некомерційні ор­ганізації (установа, організація, членське товариство, місія, фонд та ін.) на­ бувають статусу юридичної особи. Не набувають статусу юридичної особи об'єднання підприємств, що діють відповідно до договору про спільну діяльність без створення юридичної особи та без об'єднання вкладів, промислово-фінансові групи, пайові інвестиційні фонди, страхові пули, технологічні парки та ін.

Особливий статус наложить індивідуальним підприємцям — організованій формі продуктивної діяльності окремих громадян та громадян, об'єднаних у сім'ю, яка відповідає вимогам економічної системи. Ці суб'єкти економіки ма­ють ті самі ознаки, що й окреслене вище коло суб'єктів господарювання (гос­подарську компетенцію; майнову незалежність та відповідальність за своїми зобов'язаннями у межах належного їм майна; мету діяльності).

Отже, суб'єктами господарювання є власники майна і наділені майном не­залежні учасники господарських відносин різних форм власності й організа­ційно-правових форм із властивою їм господарською компетенцією відповідно до функцій, які вони виконують у ринковій інфраструктурі, здатні нести май­нову відповідальність за зобов'язаннями в рамках, передбачених суспільним господарським порядком, та мають на меті отримання вигоди або суспільно-корисну діяльність.

Отже, з урахуванням основних ознак суб'єктів господарювання, до них на­лежать: суб'єкти підприємницької діяльності (підприємства і господарські то­вариства та їх об'єднання) реального сектору економіки; фінансові установи (кредитні установи, інвестиційні фонди, страхові компанії та ін); державні установи й організації, створені органами влади, що здійснюють господарські операції з метою одержання доходу; некомерційні організації, тобто організа­ції, що обслуговують домашні господарства; підприємці.

2. Основи організації фінансів суб'єктів підприємництва (підприємств) реального сектору економіки

Фінансам суб'єктів підприємництва — складовій фінансової системи краї­ни — належить визначальне місце у структурі фінансових відносин суспіль­ства, які на всіх рівнях господарювання і у всіх сферах суспільної діяльності опосередковують створення і розподіл валового внутрішнього продукту. Фінанси суб'єктів підприємництва — насамперед відносини розподілу, пов'язані з трансформацією ВВП та інших грошових надходжень (страхових відшкодувань, бюджетних коштів, коштів засновників тощо) у фінансові ресурси та їх використанням у процесі відтворення.

До фінансів суб'єктів підприємництва (підприємств) належать групи відно­син розподілу, пов'язані з: формуванням та розподілом валового й чистого до­ходу і прибутку, отриманими від звичайної діяльності; формуванням та вико­ристанням амортизаційних відрахувань; організацією взаємовідносин із державою й місцевими органами самоврядування з приводу сплати податків, інших платежів та вилучення частини чистого прибутку до бюджетів усіх рів­нів; відрахуваннями до державних цільових фондів; здійсненням дивідендної політики; бюджетним фінансуванням (отриманням бюджетних позик та суб­сидій); взаємовідносинами з іншими суб'єктами підприємництва та фінансо­вими установами з приводу інвестування коштів у цінні папери й одержання доходів від фінансових інвестицій, отримання і погашення кредитів, емісії цінних паперів, зберігання коштів, страхування тощо.

Викладене вище свідчить про те, що формування фінансових ресурсів пов'язане не тільки з трансформацією створеного підприємством ВВП та ін­ших грошових надходжень, а й фінансових відносин, що зазвичай виникають через потребу покриття трансакційних витрат: оплати послуг кредитних уста­нов і страхових компаній, інвестиційних фондів, господарського суду; управ­лінських послуг, що надають вищі органи виконавчої влади й органи місцево­го самоврядування у сфері охорони навколишнього середовища, метрології, отримання дозволів та ліцензій тощо.

Отже, можна констатувати, та фінанси суб'єктів підприємництва — еконо­мічні відносини, пов'язані з формуванням, розподілом і використанням фінан­сових ресурсів у процесі відтворення. Фінанси суб'єктів підприємництва як еко­номічна категорія виражають свою сутність через виконувані ними функції.

Прийнято виокремлювати три/основні функції фінансів суб'єктів підприєм­ництва.

Формування фінансових ресурсів у процесі фінансово-господарської
діяльності, тобто здійснення підприємством розподілу доходів від звичайної та надзвичайної діяльності з метою формування грошових резервів і фондів ці­льового призначення.

Розподіл та використання фінансових ресурсів для забезпечення поточ­ної (операційної) та інвестиційної діяльності* виконання зобов'язань перед
бюджетами всіх рівнів, фінансовими установами та іншими інститутами, що
впорядковують та обслуговують економічну діяльність у сфері суспільного ви­робництва.

Контроль за дотриманням вартісних пропорцій, формуванням та вико­ристанням фінансових ресурсів у відтворювальному процесі ₄ який перебуває у тісному зв'язку і взаємообумовленості з розподільчою функцією. Ця функція базована на контролі за рухом фінансових ресурсів.

Фінансові ресурси є матеріальною основою фінансів. їх основна ознака — придатність до витрачання на статутні потреби підприємства, тобто їх спрямо­вують на збільшення основного і поповнення оборотного капіталів, а також для покриття витрат, пов'язаних із матеріальним заохоченням працівників і задоволенням їх соціально-культурних та інших потреб.

До фінансових ресурсів підприємства належать:

1) фінансові ресурси, утворені за рахунок доходів від звичайної діяльності:

- чистий прибуток (у тому числі з резервами і залишками невикористаного прибутку за попередні періоди) — частина прибутку від звичайної діяльності, що залишається підприємству після сплати податку на прибуток і формування резерву на виплату дивідендів (у господарських товариствах) та вилучення частини чистого прибутку підприємств державної і змішаної форм власності до бюджетів різних рівнів;

- амортизаційні відрахування (разом із залишками невикористаних сум
амортизаційних відрахувань у попередні періоди), призначені для фінансу­вання реальних капітальних вкладень і поповнення основного й оборотного
капіталів. За економічною природою амортизаційні відрахування є відшкодо­ваною частиною фінансових ресурсів, авансованих у попередні періоди в ос­новні засоби і нематеріальні активи;

- частина витрат на капітальний ремонт і поліпшення основних засобів та нематеріальних активів, які відносять у встановлених законом розмірах до
витрат підприємства (зменшення валового прибутку);

- кошти акціонерних товариств, одержані від додаткової емісії акцій та
емісійного доходу, призначені на фінансування витрат зі збільшення активів
суб'єкта господарювання;

- кошти державного (місцевого) бюджету, інвестовані у підприємство на
безоплатній основі, що одержують зазвичай державні та комунальні підпри­ємства.

Обмеженість власних фінансових ресурсів підприємств спонукає їх до залу­чення інших інвестиційних ресурсів. Йдеться, як правило, про боргове фі­нансування підприємств за рахунок:

- коштів мінімальної заборгованості із заробітної плати — "стійкі пасиви". Ці кошти постійно перебувають у господарському обороті на безоплатній ос­нові (до призупинення фінансово-господарської діяльності). їх можна кваліфі­кувати як кошти (майно), отримані в довірче управління від працівників під­приємства, оскільки в колективній або індивідуальних угодах немає застережень щодо заборони використання економічно-природної заборгова­ності з коштів у господарському обороті, призначених для виплати заробітної плати, в період її нагромадження до моменту виплати;

- коштів від продажу корпоративних облігацій, у тому числі конвертова­
них;

- позичених коштів, одержаних у вигляді комерційного і банківського
кредитів;

- державного кредиту;

- допомоги від вищих органів (асоціацій) на умовах повернення.

Найприйнятніше ранжирування згаданих вище ресурсів за ступенем без­печності: 1) власні й прирівнені до власних фінансові ресурси (чистий прибу­ток, амортизаційні відрахування, стійкі пасиви); 2) реінвестовані дивіденди (емісія акцій); 3) зменшення власного портфеля фінансових інвестицій (вивіль­нення власних фінансових ресурсів); 4) доходи від продажу конвертованих об­лігацій, коли недоцільне або неможливе вивільнення коштів за рахунок змен­шення власного портфеля фінансових інвестицій; 5) залучення позичених коштів; 6) додаткова емісія акцій.

Основні принципи організації фінансів суб'єктів підприємницької діяль­ності, тісно пов'язані з метою і завданнями та визначені статутними докумен­тами, такі.

Саморегулювання господарської та фінансової діяльності, суть якого по­
лягає у наданні підприємствам (крім казенних) повної самостійності в прий­нятті та реалізації заходів у сфері виробництва, інвестиційній діяльності, вра­ховуючи наявні фінансові, трудові й матеріальні ресурси. Для виконання
завдань підприємство планує діяльність за допомогою складання бізнес-плану і поточних виробничих, інвестиційних та фінансових планів залежно від попи­ту на свою продукцію, роботи й послуги. Оперативне фінансове планування підприємство здійснює за допомогою бюджетування — системи кошторисів, що складають на підставі контрактів зі споживачами продукції та постачаль­никами матеріальних ресурсів, зобов'язань перед бюджетом і державними ці­льовими фондами тощо. Усі фінансові плани підпорядковані гарантуванню фінансового забезпечення діяльності підприємства фінансовими ресурсами і виконанню зобов'язань, за якими підприємство відповідає майном і доходами, отриманими від звичайної діяльності.

Самоокупність і самофінансування. Цей принцип означає організацію
фінансової діяльності таким чином, щоб окупити кошти, інвестовані у підпри­ємство, за рахунок отриманого прибутку та інших власних фінансових ресурсів і повністю виконати зобов'язання перед постачальниками матеріальних ре­сурсів, фінансовими установами та бюджетом. Самофінансування, на відміну від самоокупності, передбачає фінансування не лише відтворення, а й розвит­ку підприємства за рахунок власних фінансових ресурсів.

Розмежування джерел формування капіталу на власні й позичені, що є
важливим для підприємств, оскільки в окремі періоди діяльності (або постій­но) виникає додаткова потреба в коштах, яку реалізують шляхом отримання
коротко- і довгострокових кредитів. Поєднання власних та позичених коштів
дає змогу раціональніше використовувати і зберігати власний оборотний капі­
тал, своєчасно реалізовувати інвестиційні проекти.

Наявність фінансових резервів. Формування фінансових резервів — одна з важливих умов діяльності підприємств в умовах ринку. Сформовані резерви за рахунок власних фінансових ресурсів, котрі перебувають у формі високоліквідних активів (грошові кошти, державні та інші високоліквідні цінні папери тощо), мають гарантувати стабільну діяльність підприємства в умовах мінливої ринкової кон'юнктури і виконання зобов'язань перед партнерами і державою.

На організацію фінансів також впливають організаційно-правові форми суб'єктів підприємницької діяльності, (підприємство, господарське товарис­тво, виробничий кооператив, об'єднання підприємств: корпорація, концерн, консорціум, промислово-фінансова група, технопарк та ін.). Організаційно-правова форма підприємства визначає майнову та фінансову відповідальність і правомочність його засновників, структуру управління й способи формування капіталу тощо.

Матеріальною основою функціонування суб'єкта підприємництва і здій­снення ним виробничої та інших видів діяльності є майно, яке визнають акти­вами (тобто контрольованими ресурсами), використання яких, як очікують, приведе до економічних вигід у майбутньому. Отже, капітал — вкладення фі­нансових ресурсів у активи, які перебувають у розпорядженні підприємства (товариства) та є достатніми для виконання господарської й фінансової діяль­ності та отримання прибутків.

Виходячи з власних інтересів та умов ринку, інвестори (фізичні та юридич­ні особи) сподіваються мати у власності частину капіталу (активів) підпри­ємств, який дасть їм очікувані доходи. Тому капітал слід вважати боргом суб'єкта підприємництва (підприємства, товариства) інвесторам і, відповідно, мірою його відповідальності перед ними.

На момент утворення суб'єкта підприємництва формується статутний капі­тал за рахунок майнових вкладень, котрі можуть складатися з вартості ма­теріальних цінностей, об'єктів права, фінансових активів та грошових коштів, які належали фізичним і юридичним особам, або грошових коштів, котрі одер­жали господарські товариства від продажу акцій акціонерам. На цьому етапі суб'єкт підприємництва ще не має зовнішньої заборгованості, тому його ста­тутний капітал визнають відповідно до законодавства власним капіталом, який дорівнює вартості активів.

Власний капітал суб'єкта підприємництва, який здійснює фінансово-госпо­дарську діяльність, залежно від джерел формування поділяють на вкладений і нагромаджений.

Вкладений капітал — капітал, який внесли засновники (власники) під­приємства. Статутний капітал — зафіксована в установчих документах за­гальна вартість активів, що є внеском власників (учасників) до капіталу під­приємства. Мінімальний розмір статутного капіталу акціонерного товариства не може бути меншим за 1250 мінімальних заробітних плат, товариства з обме­женою відповідальністю — 100 мінімальних заробітних плат, товариства з до­датковою відповідальністю — 100 мінімальних заробітних плат за умови, що за недостатності цієї суми учасники такого товариства відповідають за його борги додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеска кожного з них. На підприємствах і в господарських това­риствах, де не передбачена така фіксація капіталу, мінімальний розмір статут­ного капіталу дорівнює сумі фактичного внеску грошових коштів і майна власників до статутного капіталу. Пайовий капітал — пайові внески членів спілок та інших підприємств, якщо це передбачено засновницькими докумен­тами. Додатковий вкладений капітал — сума, на яку вартість реалізації ви­пущених акцій перевищує їхню номінальну вартість (в акціонерних товарис­твах); сума капіталу, внесеного засновниками понад статутний капітал (на інших підприємствах).

Нагромаджений капітал — капітал, одержаний у процесі господарської та фінансової діяльності суб'єкта підприємництва. Розрізняють такі види: ін­ший додатковий капітал — сума дооцінки необоротних активів, вартість не­оборотних активів, безкоштовно отриманих підприємством від інших юридич­них або фізичних осіб, та інші види додаткового капіталу; резервний капітал

— сума резервів, створених відповідно до законодавства або установчих доку­ ментів за рахунок нерозподіленого прибутку підприємства (товариства); не­розподілений прибуток (непокритий збиток) — сума, встановлена при визна­ченні підсумку власного капіталу.

Під час господарської діяльності суб'єкт підприємництва використовує за­лучені кошти, спричинюючи боргові зобов'язання — вимоги кредиторів щодо його активів. Тому власний капітал підприємства (товариства) визначають як різницю між вартістю його майна і коротко- та довгостроковими зобов'язан­нями. Отже, власний капітал — частина активів підприємства, що залишаєть­ся після вирахування його зобов'язань.

Відповідно до фінансової концепції збереження капіталу в господарських то­вариствах, яким законодавець встановлює мінімальний розмір статутного капіталу (товариства з обмеженою відповідальністю та акціонерні товариства за­критого й відкритого типу), вартість чистих активів має дорівнювати або перевищувати мінімальний розмір статутного капіталу. Якщо їх вартість менша від мінімального розміру статутного капіталу, товариство підлягає ліквідації.

У результаті вкладень у капітал формується дві частини: основний і оборот­ний капітали. У процесі функціонування основний капітал набуває форми не­оборотних активів, а оборотний — форми оборотних активів. Зазначимо, що оборотні активи поділяються на ті, що є оборотними коштами (забезпечують операційну діяльність), і ті, що сприяють отриманню фінансових доходів (роз­міщення вільних коштів на депозитних рахунках, у короткострокових фінан­сових інвестиціях тощо).

Основний капітал. До основного капіталу належать вкладення в необорот­ні активи у вигляді вартості матеріальних активів — основних засобів у робо­чому стані, незавершених капітальних вкладень, нематеріальних активів — об'єктів права і довгострокових фінансових інвестицій. Характерні ознаки не­оборотних активів: очікуваний строк їх корисного використання (експлуатації)

— більше року або операційного циклу, довшого за рік (основні засоби, нематеріальні активи, довгострокові фінансові інвестиції); поступове зменшення їх вартості у зв'язку з фізичним або моральним зношенням (основні засоби і не­матеріальні активи); відшкодування їх вартості (основні засоби, нематеріальні активи, довгострокові фінансові інвестиції).

Основними засобами прийнято вважати матеріальні активи, що утриму­ються підприємством з метою використання їх у процесі виробництва, надан­ня послуг, здавання в оренду, очікуваний або встановлений строк корисного використання (експлуатації) яких більше року (або операційного циклу, якщо він довший за рік) та вартість яких перевищує 1000 грн. і поступово зменшуєть­ся у зв'язку з фізичним або моральним зносом. Основні засоби мають грошову оцінку і відображаються у балансі підприємства як основні активи.

Основними оцінками грошового вираження основних засобів є первісна і справедлива. Первісна (балансова) вартість основних засобів — історична (фактична) собівартість необоротних активів у сумі грошових коштів або спра­ведливої вартості інших активів, сплачених (переданих) чи витрачених для їх придбання (створення). Справедлива вартість основних засобів — сума, за якою здійснюють обмін активу або сплачують зобов'язання в результаті опера­ції між обізнаними, зацікавленими та незалежними сторонами: земля та будів­лі, машини й устаткування — ринкова вартість. За відсутністю даних — відновлювальна вартість (сучасна собівартість придбання) за вирахуванням суми зносу на дату оцінки; інші основні активи — відновлювальна вартість (сучасна собівартість придбання) за вирахуванням суми зносу на дату оцінки.

Дата добавления: 2015-05-23