Стильове розмаїття української архітектури 19-20 століття. 1 страница

Архітектура минулого вирішувала значно вужче коло завдань. Проте тепер будування за масштабом було грандіозніше, що не мало аналогій у минулому; причому індустріальний і технологічний розвиток ставився вище від проблем краси. Будувалися фабрики, заводи, адміністративні й торговельні споруди, вокзали, лікарні, спортивні й розважальні заклади, школи й виставкові зали, розкішні палаци буржуазії й доходні будинки, а також кладовища на периферії міста. Важливими були зміни в плануванні міста за новими принципами містобудівництва, завдання транспортних систем і поліпшення санітарних умов та побутових потреб. Суттєво зросли потреби в житлі – у містах зростало населення за рахунок села. В умовах пореформеного села більша половина його мешканців змушена була шукати роботу в містах, що зумовило необхідність у бараках, доходних будинках, притулках.

Складалася нова урбаністична наука, яка регламентувала зростання міст і навіть деякі з них помітно перетворювала. В цей період повністю визначився центр міст: Хрещатик (Київ), проспект Свободи (Львів), вул. Сумська (Харків). Вирівнювалися вулиці, полегшився рух по місту, розвивалася мережа доріг.

Поряд з традиційними природними будівельними матеріалами – деревом і цеглою, у світ техніки міцно ввійшли метал і залізобетон, алюміній і скло.

Архітектура цього часу мала складну стилістику, в якій перепліталися класичні форми звернення до історичних епох, що зумовило безсистемне змішування різних стилів – поверхове наслідування художньо-архітектурних форм із мистецтва минулого, так званий еклектизм.

Розбудова столиці та великих міст зумовила нові вимоги до адміністративних споруд, зовнішній вигляд яких мав відповідати їхньому призначенню. Більшість губернських міст на сході України, як і на заході, мали побудовані споруди в класичних формах (Київ, Одеса, Полтава, Чернігів, Дніпропетровськ, Львів).

Особлива увага приділялась вокзалам. Великі залізничні станції поєднували два явища: архітектуру споруди і технологічну експресію – могутні дебаркадери, конструкції із заліза і скла, що закривають перони. Так виглядає вокзал у Львові, збудований за прикладом Відня.

Важливу соціокультурну функцію виконують парки та сади як місця для відпочинку і прогулянок. За поширеними в Європі початку XIX ст. проектами у такий спосіб вводились в урбаністичний краєвид фрагменти живої природи. Для цього використовували старі фортифікаційні споруди – на місці валів і оборонних стін насаджували алеї, бульвари, парки (Львів, Київ). Зокрема, у Львові створено парки перед Університетом, на Високому Замку, широко відомий парк Стрийський, у Києві – Володимирська гірка. В кожному місті та містечку першочерговим вважалось завдання засадження деревами пішохідних вулиць, створення садів і парків.

Будівництво спершу вирізняли надзвичайно активний, проте стихійний характер, прагнення до концентрації в районі центру, поза усякими містобудівними заходами. Не лише у Києві, а також у більшості міст міські території давали змогу вільного розвитку, що згодом викликало появу контролю за плануванням та утвердженням проектів споруд державними технічно-будівельними комітетами, створеними 1885 р. (у Львові – Галицька дирекція будівництва, з кінця XVIII ст.).

Відповідно до вимог часу зросли потреби в архітекторах. їх кількість поповнювали випускники Петербурзької академії мистецтв (П. Альошин, О.Бекетов, В.Городецький, В.Ніколаєв, В.Риков), Петербурзького інституту цивільних інженерів (О.Вербицький, О.Кобелєв) та Московського училища живопису, скульптури й архітектури (К.Жуков), приїжджими з Росії архітекторами (Л.Бенуа, Ф.Лідваль, В.Покровський, І.Фомін, О.Щусєв, В.Щуко). Значна частина з них залишалась працювати в Україні, прилучившись до створення високопрофесійної школи української архітектури.

У Галичині, переважно Львові, працювали вихованці Віденської академії. Тут сформувалась львівська група талановитих архітекторів, частина з яких стали професорами спеціального відділу Політехнічного інституту, що забезпечував Львів власними фахівцями.

В ансамблі міст чільне місце посідали споруди театрів і музеїв. Наприкінці XIX-початку XX ст. з-поміж театральних споруд вирізняється формою архітектура оперних театрів низкою принципових елементів: склепінчасте покриття над партером, сцена і просценіум, галерея; фойє. Під впливом паризької “Гранд-Опера” (Ш.Гарньє) у стильових нормах Ренесансу збудована за проектом В.Шретера споруда Київського оперного театру (1898-1901); такий вплив відбився на оперних театрах, що споруджувалися в Одесі (1884-1887; арх. Г.Гельмер, Ф.Фельнер) та Львові (1897-1900; арх. З.Горголевський).

Розвиток музеїв був уповільнений, бо політики сприймали їх як осередки утвердження національної самобутності. Тут насправді зосереджувалася пам’ять нації, її культурне надбання, що відповідало зростанню національної самосвідомості.

Містобудівний розвиток Києва здійснювався за планом 1837 р. (автори інженер Л.Шмегельський, арх. В.Беретті, Л.Станзані) в бік вулиць Великої Васильківської і Брест-Литовського шосе; далі були розплановані квартали в районі Шулявки, Куренівки і Лук’янівки.

Прокладались нові вулиці, формувались нові поселення, що загалом змінило обличчя міста. Споруджувалися багатоповерхові будинки, що розташовувалися суцільним фронтом. В оформленні фасадів переважали стильові риси Ренесансу. Незважаючи на звертання до інших стильових форм, все ж таки однакові методи творчості, типи споруд і будівельна техніка зумовили єдиний стильовий характер вулиць Хрещатика, Володимирської, Миколаївської, Фундуклеївської, Великої Васильківської, Бібіківського бульвару (тепер бульвар ім. Тараса Шевченка).

Визначилась функціональна роль Хрещатика як нової центральної вулиці. Тут споруджувалася низка громадських споруд: біржа, банки, критий ринок, центральний телеграф, пасаж, купецьке зібрання. Як транспортний і діловий центр Хрещатик об’єднав історичні частини – Старе місто, Поділ, Печерськ. До складу міста увійшли Соломенка, Батиєва гора, Шулявка, Караваєві дачі та інші околиці.

Архітектурний вигляд центра Києва визначили споруди відомих архітекторів, з-поміж них – О.Шілле, В.Ніколаєв, В.Городецький, О.Кобелєв, А.Андрєєв, Л.Бенуа, Ф.Лідваль. Керівну роль виконував академік архітектури В.Ніколаєв (1847-1911). Він брав участь у спорудженні найвизначніших будівель Києва – Оперного театру, міського музею, будинку колишнього Купецького зібрання (1882; нині – Київська державна філармонія), ресторану “Лейпціг” на перехресті Володимирської та Прорізної, трапезної Києво-Печерської лаври (1900).

Поряд з Хрещатиком прокладені вулиці Миколаївська, Мерінгівська, Оль-гінська і Нова. На цих вулицях за проектами архітекторів Е.Брадтмана, В.Городецького та Г.Шлейфера були створені значні архітектурні споруди: готель “Континенталь” (1897), цирк Крутикова (1898-1903), театр Соловцова (1898; тепер – Український академічний театр імені Івана Франка). На пагорбі над театром розташований особняк архітектора Владислава Городецького, фантастично-екзотична споруда, відома як “будинок з химерами” (1901-1903), завдяки скульптурній декорації (Е.Саля). Будинок не має стильової єдності. Тут декоративні барокові елементи поєднуються з готичними та модерними.

В.Городецький вирішував споруди у різних стилях, залишивши в історії архітектури Києва виняткові досягнення. Однією з перших його споруд (зведена у 1897-1900 pp., з використанням конкурсного проекту Г.Бойцова) є колишній Київський художньо-промисловий і науковий музей (тепер – Національний музей образотворчого мистецтва) з доричним портиком і скульптурами (скульптор Е.Саля). Проект музею вирізняє чіткість плану, що зумовив зручність експозиції. В.Городецький збудував також у модернізованому мавританському стилі кенасу (молитовня громади караїмів; 1898-1902; нині кенаса належить Будинкові актора), у готичному стилі – Миколаївський костел (1899-1901; тепер Будинок органної та камерної музики).

До найкращих вулиць Києва належить Володимирська з її скверами і парком, вільним розташуванням житлових і громадських споруд, театру опери і Педагогічного музею (1944; арх. П.Альошин), бібліотеки Київського національного університету (1944; арх. В.Осьмак), колишньої Ольгинської гімназії (1914; арх. П.Альошин). На вулиці Володимирській сусідство зі стародавніми пам’ятками визначило характер стилістики нових форм – класицизм, ренесанс, бароко, що загалом зберігає певну гармонійність, особливо при злитті з простором Софійсько-Михайлівського майдану – одного з найкращих у світовому містобудівництві.

Активно розвивались будівельні справи в інших містах. У другій половині XIX ст. Одеса швидко розросталась за рахунок численних заводів, фабрик та приросту населення. В місті працювали архітектори А. Бернардацці, М. Толвінський, С. Ландесман, Г. Дмитренко та ін. Забудовувалися головні вулиці – Преображенська, Дерибасівська, Старопортофранківська, планувалися міські сквери, бульвари озеленювалися акаціями. Все, що будувалося, мало підкреслено репрезентативний характер.

Швидко зростав Харків, що зумовлювалося історично сформованою радіальною схемою вулиць з одним центром – Університетською гіркою, де розташовувались магістрат, Покровський собор, університет. Однак перспективи зростання міста визначав генеральний план 1890-1895 pp., розроблений групою архітекторів. До міста прилучались околиці, старі вулиці випрямлялись і розширювались. За межі міста винесли десять заводів, кладовища, скотобійні та ін. Розвивались кілька районів, що мали свою функціональну диференціацію. Вагомий внесок у будівництво Харкова зробив провідний архітектор О. Бекетов, прибічник класичних стильових норм. Серед його споруд – бібліотека ім. В.Короленка (1901), Медичне товариство (1912), Комерційний інститут (1914-1916). Загалом О: Бекетов визначив архітектурний вигляд Харкова. Тоді головними вулицями стали Сумська і Пушкінська.

В інших містах, насамперед в обласних центрах, забудова впродовж XX ст. відбувалася повільнішим темпом, проте в тих самих стильових нормативах неокласицизму, неоукраїнських форм.

Великий адміністративний і культурний центр Галичини – м. Львів, за панування Австро-Угорщини втрачало середньовічну замкненість і перетворювалося в європейське з широкими бульварами, вулицями, багатоповерховими будинками. В останній чверті XIX-на початку XX ст. закінчилося формування нового центру Львова: проспект Свободи, площа Адама Міцкевича, проспект Тараса Шевченка (створений на місці давнього оборонного валу і русла р. Полтви).

Упродовж другої половини XIX-початку XX ст. групою львівських архітекторів збудовані наймасштабніші споруди адміністративного, культурного, навчального призначення, переважно у ренесансно-бароковому стильовому вирішенні.

У стилі Високого Відродження зведено головний корпус Львівської політехніки (1873-1877; арх. Юліан Захаревич). Споруда акцентована виступаючим корінфським портиком (тепер – Національний університет “Львівська Політехніка”).

У стилі неоренесансу працював у Львові архітектор поляк Юліус Гохбергер (1840-1905). Серед його споруд – будинок Товариства взаємної допомоги. Особливо вирізняється грандіозна споруда Крайового Галицького сейму (1877-1881), де виступаючий портик з лоджією також завершує аттик (тепер – Львівський національний університет ім. Івана Франка).

На вулиці Коперніка у стилі французького Ренесансу розташована чудова споруда палацу Потоцьких. Зводив палац у 1889-1890 pp. архітектор Ю.Цибульський за проектом французького архітектора Л. д’Овернь. Палац вирізняють продуманість внутрішнього композиційного планування та багатство ліпної декорації, в екстер’єрі – завершення, де відображено особливості французької архітектури. Тепер у палаці розміщена експозиція західноєвропейського мистецтва XIV-XX ст. (Львівської галереї мистецтв).

У спорудах, проектованих Ю.Захаревичем, дотримано стильового монізму. Сам автор міг творчо поєднати в естетичному зовнішньому вигляді споруди стильові особливості Ренесансу з новими містобудівними завданнями. Так він вирішив будинок Галицької ощадної каси (1891; тепер – Музей етнографії та художнього промислу). На аттику – скульптурна група “Ощадність” (скульптор Л. Марконі). Зі спокійною ритмічною урівноваженістю двох верхніх поверхів контрастує перший – рустикований коленим каменем суворий поверх. Ясність та елегантна простота вирізняють вестибюль і сходову клітку з вітражами.

Архітектура XX ст. позначена пошуками нового етапу розвитку. Найпоширенішим став модерн, головним скеруванням було протиставлення історизму й еклектиці. Хронологічно модерн охопив незначний часовий період – 90-ті роки XIX ст., близько 15 років до початку Першої імперіалістичної війни. Це був короткий період накопичення та усвідомлення нових художніх ідей і форм. Велика увага приділялась опрацюванню функціональних питань, використанню нового будівельного матеріалу – залізобетону, металу, скла, кераміки. Відбулося створення системи конструктивних і художніх ознак нового архітектурного стилю, прагнення загального оновлення мистецтва, відмова від ордерної системи і будь-яких форм минулого.

Стиль модерн склався в умовах швидкого розвитку індустріального суспільства і піднесення національної свідомості.

Розрізняли три різновиди стилю: 1) чистий модерн; 2) стилізаторський; 3) раціоналістичний (у раціоналістичному закладені риси майбутнього функціоналістичного конструктивізму). У модернізмі відбувалися важливі процеси осмислення нових художніх ідей, пошуку форм. Тоді трансформувалися звичні нормативи стилів, активно зверталася увага на природу. Копіювалися природні форми, передусім рослинні з підкресленням їх динаміки – це в’юнкі лінії, лілеї, очерет, цикламен, іриси. Орнамент був основним виразним засобом – криволінійний, пронизаний експресивним ритмом, переплетення, лінія якого несла духовно-емоційний і символічний зміст.

Орнамент та інші рельєфні прикраси були виконані скульптурно, у кераміці та мозаїці. Декор вільно компонувався на площинах, часто асиметрично. В конструктивних засадах нової архітектурної системи асиметрія визначала її виразну сутність.

Модерн набув поширення переважно у середовищі заможних власників палаців, котеджів, вілл, прибуткових споруд. До перших модерних прибуткових будинків належав будинок Кона на Миколаївській вулиці Києва (арх. Е.Братман, Г.Шлейфер), будинки на вулицях Володимирівській, Рейтарській, Заньковецької, площі Софійської та ін. Раціоналістичний модерн (стриманий від декору) вирізнявся бездоганними пропорціями прорізів (вікна, двері), формою еркерів, м’якими окресленнями вікон і балконів. У цьому стилі зведені споруда міської залізничної каси на Пушкінській вулиці (1912-1914; арх. О.Вербицький), критий Бессарабський ринок (1909-1912; арх. Г.Гай).

Значну роль відіграв модерн у спорудах центру Харкова: на Миколаївській і Павлівській площах зводилися банківські й житлові споруди, будівлі Міської думи, ломбарди (1908), численні банки, страхові товариства “Росія”, готель “Версаль” (1915); на вулицях Сумській і Пушкінській багатоповерхові доходні споруди. Центральний район відповідно розвивався як фінансовий і культурний центр міста.

Український національний модерн найпоширеніший на Харківщині та Полтавщині. У цьому стилі в передреволюційний період будувались лікарні, школи, комплекси селекційних станцій, деякі споруди в Миргороді, Чернігові й інших містах. Найкращою спорудою був будинок Полтавського губернського земства (1905-1909; автор художник-архітектор В.Кричевський). Фасад вирішений монументально і динамічно: ризаліт, що активно виступає по центру, флакований двома “втопленими” в тіло споруди баштами зі заломами, покритий кольоровою черепицею дахом, звис якого підтриманий кронштейнами, спаровані вікна другого поверху розділені витими колонками.

Двоповерхову споруду замикають злегка виступаючі ризаліти з крутими верхами. В інтер’єрах стіни, колони, арки прикрашені народним орнаментом.

Згодом В.Кричевський цими засадами керувався і надалі у спорудах Києва. Архітектуру глибоко народну за своєю сутністю реалізовано у споруді школи імені І. Котляревського у Полтаві (1903-1905; арх. Є.Сердюк, М.Стасюков), а також церкві у Плішіївцях (1902-1906; арх. І.Кузнєцов). За ескізами художника О.Сластьона зведено будинок Миргородського курорту з високою баштою перед входом (1914-1917) та школу у Млинцях (1909-1911). У стилі національного модерну будували в містах Катеринославі, Харкові, Чернігові та ін.

Модерна архітектура західних областей України, з урахуванням народного мистецтва гуцулів і бойків, розвивалася досить успішно у містах Львів, Кам’янка-Бузька, Дрогобич, Коломия, Трускавець та ін. Модерн у Львові мав віденське забарвлення так званої сецесії, з характерним перебільшенням декоративних прикрас (Будинок філармонії, 1907, арх. В.Садловський.

Крім модерну, на початку XX ст. важливим стильовим керунком був неокласицизм, викликаний прагненням до архітектури високої художньої виразності, що вбачалось у російському класицизмі та критичному відношенні до стилізаторства, надмірній декоративності, простонародності модерну. Неокласицизм заохочувався у спорудах державних установ, банків, для створення величних будівель. Це було явище типово російське, воно не мало будь-яких зарубіжних виявів.

Неокласицизм в Україні пов’язаний з діяльністю архітекторів, серед яких П.Альошин, П.Андрєєв, О.Бекетов, О.Красносельський.

Засвідчує неокласицизм незначна кількість споруд: Київ – Педагогічний музей і Ольгінська гімназія (1911; арх. П.Альошин), Харків – Сільськогосподарський і Мечніковський інститути (1911-1914; арх. О.Бекетов), Дніпропетровськ – Дитячий пансіон (1914-1915; арх. О.Красносельський). Набагато пізніше неокласицизм, що за радянського часу виявився в скеруванні “радянського історицизму”, чітко простежується і в монументальній споруді Академії ветеринарної медицини (Львів; 1960; арх. І.Жолтовський).

З 20-х років і майже до кінця XX ст. триває радянський період. В історії України – це складний час, наповнений суворими подіями, тотальним нищенням, руїною. Людське життя втискувалось у жорстокі рамки надуманої ідеології, незалежна думка каралась таборами смерті, тюрмами, голодомором.

В архітектурі, як найбільш показово-рекламній ділянці, перехрещувалися новітні світові досягнення і шанування вибраних сторінок з традицій. Отже, в ній планувалося втілити ще небачені містобудівельні задуми, відповідно до нового історичного періоду, нові типи конструктивних рішень і форм архітектури першого десятиліття радянської влади: Дніпрогес, ансамбль площі Дзержинського та Держпрому (Харків), соціалістичне місто (Запоріжжя).

9.3. Малярство ХІХ - ХХ ст. Впродовж XIX ст. у малярстві простежувалися тенденції реалістичного передання дійсності. їх розвиток зумовив поширення демократичних течій у суспільній думці. Т.Шевченко ослабив засилля академізму. Накреслені ним шляхи розвитку в різних жанрах, закономірно наповнили глибоким змістом і майстерним виконанням його послідовники.

Українське малярство прагнуло до правдивого відображення життя, утвердження нових ідеалів. Почали активно розвиватися жанри: портрет, краєвид, побутова картина.

Найповніше себе виявили художники, творчість яких сформувалася у період переходу від романтизму до реалізму (50-60-ті роки XIX ст.). Особливе значення для них мала творчість Т.Шевченка. Його послідовниками були Л.Жемчужников (1828-1912), І.Соколов (1823-1918), К.Трутовський (1826-1893). Художню освіту вони отримали в Петербурзькій академії мистецтв.

Тривалий час Л.Жемчужников чимало картин створив з життя українського народу. Окремі з них навіяні поезією Шевченка, зокрема “Кобзар на шляху”. Займався також офортом, видавав серію під назвою “Живописна Україна” (1861-1862) як пам’ять про Шевченка і продовження його колишньої серії. Хоча вона значно поступалася Шевченковій, однак об’єднала навколо поетової спадщини видатних художників України та Росії (І.Крамськой, І.Шишкін, Ф.Васильєв, В.Маковський, К.Трутовський, І.Михальцева та ін.).

До української тематики звертався І.Соколов. Він часто перебував в Україні; 1883 р. переїхав до Одеси, з 1886 р. викладав у Харкові, став віце-президентом Харківського товариства любителів красних мистецтв. Звертався до обрядових і побутових сцен: “Свято Івана Купала на Україні”, “Сільське весілля”, “Кобзар” (всі — 1857), “У корчмі” (1859). Розкривав гострі соціальні події: “До корчми”, “Скарга”, “Похорон”, “Погорільці”. Його картина “Проводи рекрутів” за змістом сповнена справжнього драматизму, належить до визначних творів 1860-х років.

На традиціях реалістичного мистецтва і творчості Т.Шевченка формувався К. Трутовський. Українець за походженням, він народився в Курську, але дитинство пройшло в маєтку батька на Харківщині, що значною мірою зумовило поетичний світ його образів, зображення побуту й обрядів села. За твір “Хоровод у Курській губернії” (I860) художник дістав звання академіка. У серії сатирично-викривальних картин він правдиво зобразив життя провінційних поміщиків: “Гра в карти” (1861), “Поміщики-політики” (1864), “Привели до пана” (70-ті роки), “Танок кріпачок перед поміщиками” (1859). Сповнені лірики та душевної краси твори “Білять полотно” (1874), “В місячнуніч” (1881), “Весільний викуп”.

З-поміж художників, які за походженням або місцем діяльності пов’язані з Україною (водночас і з Росією), відомі Ілля Рєпін, Архип Куїнджі, Микола Ге, Михайло Врубель, Володимир Маковський, Микола Ярошенко. До найвідоміших здобутків їхньої творчості належать картини з історії України, відображення народного побуту, краєвиди.

Найстарший з них – М. Ге (1831-1894) – майстер історичної картини. Провідного значення у нього набула євангельська тема, хоча його не можна назвати релігійним художником. У 1875 р. М.Ге переїхав на хутір Іванівський Чернігівської губернії. Був одним із засновників Товариства передвижників. Малював краєвиди, портрети; образи портретованих розкривав з глибоким психологізмом (портрет М.Костомарова).

Широта творчих інтересів, сила художнього узагальнення вирізняють творчість І.Рєпіна (1844-1930). Відзначений Великою золотою медаллю після завершення навчання у Петербурзькій академії мистецтв (1864-1871). Відразу після повернення із-за кордону поїхав у рідний Чугуїв, де вивчав селянський побут, звичаї, людські колоритні типажі. Оспівує свободолюбство і патріотизм народу (1908; “Чорноморська вольниця”). Народна тема простежується в картинах “Українська селянка”, “У волосному правлінні”, “Екзамен у сільсь-кій школі”, “Протодиякон”, “Вечорниці”. Значна частина творчості І. Рєпіна належить історії українського мистецтва. Він виховав чимало художників з України. Творчі орієнтири українських живописців в ділянці історичного жанру (С.Васильківський, Г.Крушевський, О.Мурашко, О.Сластьон, М.Самокиш) надовго визначила його картина “Запорожці пишуть листа турецькому султану”.

Опоетизував природу України А. Куїнджі (1840-1910). Він народжений у Криму, грек за національністю; рано осиротів, мав тяжке дитинство. Був вільним слухачем Петербурзької академії мистецтв. Розквіт його майстерності припадає на знамениті краєвиди, де розкрито красу української природи: “Чумацький тракт у Маріуполі”, “Українська ніч” (1876), “Ніч над Дніпром”, “Дніпро вранці” (1881), “Степ у цвіту”, “Нічне”.

У Києві працював М.Врубель (1856-1910). Тут він мав змогу реалізувати, хоча й частково, тяжіння до монументальності та здійснити особливі декоративні якості свого унікального малярства. Черпав натхнення з творів літератури, театру, музики, образотворчого мистецтва. Працював у багатьох видах творчості, найповніше охопив кінець XIX-початок XX ст., виражаючи суперечності епохи й пошуки духовного оновлення. Твори М.Врубеля сповнені глибини думки і почуття, виражені в бездоганному малюнку та багатстві палітри, у їх числі “Східна казка” і “Дівчинка на тлі персидського килима”.

Значні творчі здобутки характеризують киянина Опанаса Рокачевського (1830-1901). Після закінчення Петербурзької академії мистецтв (1852-1857) він жив і працював у Києві, очолював малювальну школу при Києво-Печерській лаврі (з 1860). Надавав перевагу портретам, залишаючись гранично об’єктивним і правдивим, зберігаючи високу школу малюнка та благородну стриманість кольору. Академічна школа ще простежується у закінченій сухості добротного виконання, однак подих романтизму наклав свій хвилюючий відбиток, що виявляється в композиційних пошуках, аксесуарах, поетичних мотивах тла. Це засвідчив і “Портрет літньої жінки”. Старша жінка у святковому вбранні спокійно сидить у садку біля щільної огорожі. Обличчя зосереджене, є в ньому міцна воля і загартований характер, а насамперед духовне злиття з національною культурою. Жінка – в очіпку, білій сорочці з пишними рукавами та старомодній квітчастій корсетці. Тут безсумнівний зв’язок з давніми козацькими портретами, з мудрими і вільними жінками – Розумихою та Параскою Сулимою, та ж епічність і святість традицій, лише пригашених гірким відчуттям усвідомленої неволі, з яким народжуються і вмирають.

Академічна школа простежується у стилістиці “Автопортрета” (1866) М. Раєвської-Іванової (1840-1912). Вона навчалась у Дрездені. Це перша жінка-художниця в історії українського мистецтва, яку Петербурзька академія мистецтв тоді удостоїла звання художника (1868). Відчуваючи власну непересічність і особливість виду занять, вона зображає себе у повному екіпіруванні художника: з палітрою, перед полотном і з пензлем у руці. Інші твори художниці невідомі. Проте в цьому єдиному “Автопортреті” розкрився її глибоко ліричний талант. Вона відома і як талановитий педагог, – відкрила у Харкові приватну рисувальну школу (1869), на основі якої пізніше було утворено міську школу рисування й живопису (1896) та художнє училище (1912).

До української тематики звертався Сергій Васильківський (1854-1917). Після закінчення Петербурзької академії мистецтв (1885) його картина “На Дінці” була відзначена Великою золотою медаллю, що надавало право впродовж чотирьох років вдосконалювати майстерність у Європі. Він вивчав барбізонців, художників-реалістів Франції середини XIX ст., пізнавав їх майстерність, гармонійне звучання барв, ставлення до природи. Знайомство з тогочасним європейським малярством сприяло посвітлінню його палітри, чистоті та звучності барв. Не використавши повного терміну перебування за кордоном, 1888 р. повернувся до Харкова, працював над краєвидами рідної природи. Відомим твором цього часу є “Козача левада” – поетично-пісенний образ України.

У 1900 р. С.Васильківський разом з М.Самокишем видав альбом “З української старовини”, що мислилось продовженням Шевченкової “Живописної України”. У виданні взяв участь видатний український історик та етнограф Д.Яворницький; С.Васильківський створив аквареллю 20 портретів (Б.Хмельницького, І.Гонти, А.Кисіля, П.Конашевича-Сагайдачного, Г.Сковороди, селян і городян, кобзарів, воїнів-запорожців). В його численній спадщині переважають краєвиди, намальовані соковито, дзвінкими барвами, залиті сонцем і пронизані прозорим повітрям. На першій виставці українського образотворчого мистецтва у Полтаві восени 1903 р. (організована з нагоди відкриття пам’ятника І.Котляревському) він виставив 43 твори. Як переможець конкурсу (1903) з оздоблення будинку Полтавського земства створив три великі композиції (4мх10 м), присвячені Полтавщині.

Композиції за характером і живописним рішенням наближались до станкового малярства, проте були першими в Україні зразками оздоблення громадських приміщень на тему вітчизняної історії.

Художні виставки, які спорадично відбувались у великих містах (Київ, Харків, Одеса), консолідували творчі сили митців. Перша виставка Товариства передвижників 1872 р. побувала у Києві та Харкові.

У полотнах перших українських художників, учасників пересувних виставок, зображено тяжкий стан пореформеного села (М.Кузнецов, К.Костанді, Г.Ладиженський). їх творча діяльність пов’язана з Одесою.

Одесит Киріак Костанді (1852-1921) відомий як тонкий колорист, майстер жанрових картин і краєвиду. Він ініціював створення Товариства південноросійських художників, яке очолював у 1902-1921 pp. Поглибив досягнення пленеризму, навіть побутові картини малював на природі, що визначило їх емоційність. Імпресіоністична живописна тенденція набула конкретності під час його закордонної подорожі (з братами Кузнецовими) по Франції, Німеччині, Італії (1887). У побутових сценах, незважаючи на потяг до вальорного збагачення, він залишився філософом, який розмірковує над долею людини, швидкоплинним життям і вічністю природи, немічною старістю і квітучою, юною весною: “Рання весна” (1890; Національний музей українського мистецтва, Київ), “Старенькі” (1890), “Бузок”.

Улюбленими мотивами художника, співзвучними українським пісням та національній ментальності з її сентиментальністю і душевним смутком, стали сутінки (знак прийдешньої старості та самотності) та бузок – таємничість сил природи, що хвилюють миттєвістю цвітіння й нездійсненою примарою щастя. В такому контексті слід розглядати одну з найкращих картин Костанді “Сутінки. Баба жене корову” (1897; Художній музей, Одеса), де майстерно, через простий мотив розкрито подих села, щоденні турботи передано поетично, з душевною теплотою.

Дата добавления: 2015-05-23