Просвітницька і педагогічна діяльність І.Огієнка

Іван Іванович Огієнко (1882-1972), визначний український вчений, педагог, релігійний, громадський та державний діяч, поет, перекладач, лінгвіст, філософ, етнограф, історик [3, с 58]. Сучасники називали його людиною енциклопедичних знань, праці та обов'язку [4, с 3].

Іван Огієнко - Митрополит Іларіон - ці величні імена являють нам всесвітньо відому й різнобічну постать.

У 1909 році, захистивши кандидатську працю "Ключ Розуміння" Іоаникія Галятовського", закінчив університет з дипломом першого ступеня, став дійсним членом Українського наукового товариства. Як талановитого випускника Рада історико-філологічного факультету університету св. Володимира рекомендувала І.І. Огієнка для підготовки до викладацької праці [3, с 58-59]. Працюючи в середніх школах, І.І. Огієнко у центр виховної системи ставив виховання через засоби історії (виникнення, становлення та розвиток свого народу, нації). Він вважав, що аналіз таких явищ, як: життя козацтва, релігійних братств, стану освіти, науки у відповідні періоди поглиблюють духовність, сприяють розвитку самосвідомості учнів [5].

Розквіт найкращих рис І.І. Огієнка, на думку О.М. Завальнюка, прийшовся на 1918-1920 pp., коли доля закинула його на щедру Подільську землю, де він за умов розрухи, різкого погіршення життя людей, політичної нестабільності, ворожої експансії творив одне з найбільших чудес свого життя - Кам'янець-Подільський державний український університет [4, с 6]. І.І. Огієнко був найяскравішою і найбільш діяльною постаттю в університеті. 18 травня 1918 р. Рада лекторів Київського українського народного університету обрала І. Огієнка відповідальним за вчасне відкриття університетського закладу в Кам'янці на Поділлі. А через 4 дні, 22 травня та ж Рада проголосувала рішення за призначення його "в. о. ректора Кам'янецького Університету згідно з пропозицією п. Міністра освіти" [3, с 9].

Іван Іванович Огієнко розглядав університет не тільки як вогнище знань і лабораторію передової загальнолюдської наукової думки, а підносив його значення до рівня національного відродження. Тому всю справу виховання свідомої української інтелігенції він прагнув поставити на наукову систему організації освіти, яка б спиралася на передовий світовий досвід і відповідала характеру й традиціям найкращих університетів Європи та Америки [4, с 12]. І.І. Огієнко зазначав, що "наш університет український по духові й устроєві, а наша мета - науковий дослід і виховання молоді. Університет виховуватиме інтелігенцію, буде вселяти любов до інших народів, якщо ти руський - то будь руським, якщо ти поляк - то будь поляком, якщо ти єврей - то будь євреєм. Університет буде зв'язком між професорами та студентами, що дасть змогу працювати разом на користь рідної України" [2, с 2].

Слід також відзначити, що І.І. Огієнко займав посаду міністра освіти (1918— 1919 pp.) та міністра віросповідань (1919-1924 pp.) в Україні, був головноуповноваженим уряду УНР в останній рік його існування, деканом Колегії Св. Андрія Первозванного у Вінніпезі, Митрополитом Холмщини та Підляшшя. Він був людиною високої працездатності та працелюбності. "Праця - то щастя наше. Правдиве щастя - у праці. І що більше я працюю, то щасливішим стаю. А вже праця для Бога та для народу - це найвище щастя людини. Працюй самовіддано в родині, громаді, в державі, і матимеш щастя повне" [5].

За I.I. Опенком головною ознакою, на якій духовно і культурно зростає людина, є його рідна мова. Він зробив значний внесок у розв'язання мовно-освітніх питань та у формування й розвиток нової системи національної освіти. На думку І.І. Огієнка, проблема збереження рідного слова є важливим пріоритетом: "... тільки рідна мова приносить людині найбільше і найголовніше особисте щастя, а державі - найсильніші патріотичні характери" [7, с 15]. Як мовознавець і літератор він зосереджував свою увагу на питаннях відродження рідної української мови. Глибоке фундаментальне дослідження української мови, що концентрує в собі не лише лінгвістичні основи, а і її філософські, культурологічні, психологічні пласти, дало можливість І.І. Огієнку визначити потенціал рідної мови у формуванні цілісного освітнього та духовного середовища [9].

За І.О. Кучинською І. Огієнко вбачав сутність слова у різних аспектах і площинах духовності: слово як буттєвість сущого; слово як елемент матеріалізації свідомості; слово як культурний чинник; слово як образ; слово як символ; слово як синонім творчого доробку особистості. Він стверджував про переконуючу силу слова у виховному процесі, яка сприяє самооволодінню внутрішніми процесами, становленню та розвитку свідомої і відповідальної особистості. [5, с 10-12]. "В мові - наша культура, ступінь нашої свідомості. Мова - душа кожної національності, її найцінніший скарб... Звичайно, не сама по собі мова, а мова, як певний орган культури, традиції. Мова - це не тільки простий символ розуміння, бо вона витворюється в певній культурі, в певній традиції. В такому разі мова - це найясніший вираз нашої психіки, це найперша сторожа нашого психічного я..." [7, с 239-240]. Це далеко неповний перелік цитат, що вербалізують розуміння І.І. Огієнком сутності рідної мови, її потенціалу у формуванні духовно та культурно означеної, самодостатньої спільності людей, здатної до неперервного саморозвитку. Рідна мова трактується як вираження національної психіки, душі й свідомості народу, як основа, фундамент спільності, оруддя духовної культури [6].

І.І. Огієнко наполягав на необхідності використовувати мову як вісник мозку, думки, інтелекту та історичного акумулятора будь-якого народу. Саме у мові відбивається культура, серед якої живе народ, його історія, психологічні особливості характеру. Духовну культуру І.І. Огієнко розглядав, як інтелектуальний стан народу, що охоплює науку, віру, переконання, звичаї, етику і т.п., що може вагомо впливати або обумовлювати розвиток окремої людини і суспільства. Духовна культура є окремою цінністю для особистості, яка відображається у почуттях, вільній грі розуму, філософському світосприйнятті, прагненні до пізнання. її світом, вважає учений, є наука, релігія, мистецтво, філософія, мова, де формуються ті цінності, ідеї, за допомогою яких, спрямовує свою життєдіяльність. Таким чином, завдяки культурі, можна оцінити суспільні цінності, людські досягнення, окремі риси розвитку особистості та її діяльності. Сам термін "культура", на думку автора, носить широке смислове навантаження, яке дає можливість визначити характерні особливості певного народу, рівень освіченості соціальних груп або індивіда, характеризувати певну історичну епоху у розвитку людства, рівень їх духовної культури, а також такі якості особистості, як витриманість, ввічливість, ерудованість, акуратність тощо [5, с 7-9].

У науково-педагогічній спадщині І.І. Огієнка яскраво простежується думка вченого про те, що "власна духовність - то моральна атмосфера народу, яка оточує й виховує його" [6, с 9]. Усі компоненти духовності становлять національні цінності, що, в свою чергу, є основою освіти і соціального виховання. "Ми зобов'язані конче берегти все своє, рідне, не поривати звичаєвих і духовних зв'язків зі своєю Батьківщиною, зі своєю родиною. Людина втягає в себе все, що складає душу її народу, славу його перемоги, сором його поразок, гіркоту його рабства, скорботу і радість усіх попередніх поколінь. Мова, релігія, обряди, епос, народні пісні, мудрість попередніх віків, передання, казки, повір'я, - усе це склало людину, у нас - українця. Це її рідна стихія, її рідна кров" [9].

II. Огієнко вважає, що одне з головних у духовному розвитку особистості є вірне визначення його соціальної спрямованості: необхідно вчити дітей, як слід поводитись у своїй родині, поєднуючи особисті потреби з суспільними інтересами та інтегруючи у вихованні кращі загальнолюдські якості з національними. Одним із головних принципів виховання (розглядаючи поряд з природо-відповідністю, народністю, індивідуалізацією, демократизацією, етнізацією, інтегрованістю і безперервністю) II. Огієнко називає гуманізацію виховання, в основі якої лежать повага до особистості, створення умов для формування кращих якостей та розвиток здібностей вихованців, а також гуманізація взаємин між вихователями і вихованцями [6].

Положенням про процес соціального становлення і розвитку особистості відведене значне місце в науковій спадщині II. Огієнка. Зазначимо, що усвідомлення соціальної сутності особистості відбувалося протягом багатьох років, оскільки особистість - категорія історична і соціальна одночасно, належить до певної епохи нації, класу, групи і т.п. Хід історії показує, що будь-яка епоха готує людину не до життя взагалі, а до життя в конкретно-історичних умовах [1].

Основними факторами, які на думку І. Огієнка мають вирішальне значення у процесі формування особистості є: природні задатки; звички, набуті в ранньому дитинстві; система виховних впливів під час навчання в школі; виховні засоби навколишнього середовища [5].

Величезного значення в процесі соціального становлення особистості І. Огієнко відводив родині. Родина була і повинна залишатися атмосферою тепла, любові і довіри, зосередженням духовного і душевного світу дитини, найпершим і найближчим оточенням, в якому вона день за днем вбирає і активно переосмислює людські цінності. Становлення і розвиток дитини як особистості, формування рис характеру - гуманності, милосердя, співчуття, любові до людей та національної свідомості визначаються тією атмосферою, тим реальним життєвим оточенням, у яке вона потрапляє з перших років життя: "... дитячий садок, школа, товариство з вулиці, різні юнацькі організації і церква. Кожний з цих виховних чинників має свої особливості, але найважливішим по значенню є сім'я"

Постійна підтримка ініціативи дітей, поступове залучення їх до активної участі в сімейному спілкуванні сприяють формуванню ціннісних орієнтацій, оцінок, власних поглядів на найрізноманітніші життєві явища родинного і суспільного життя.

Велику увагу Іван Огієнко приділяє ставленню дорослих до дітей. Воно, на думку вченого, формується під впливом двох чинників - любові і соціального обов'язку. В атмосфері любові розкривається душа дитини і вбирає в себе те, що дає їй оточення. Але лише за розумного поєднання любові і соціально-моральної відповідальності за виховання своїх дітей можливе успішне формування в сім'ї повноцінної особистості. Надмірна батьківська любов неодмінно призводить до невиправданих помилок. Дитина втрачає ініціативність і самостійність, а батьки, з часом, - авторитет та впливовість на дитину. Ні до чого доброго, на думку І.І. Огієнка, не призводить і надмірно суворе виховання. Систематичні погрози, примус, беззастережні вимоги теж погано впливають на дитину. Найкраща виховна лінія, за твердженням вченого, є середина між постійною суворістю і добродушною м'якістю. Проте, опіка батьків - не єдине джерело формування у дітей ціннісних орієнтацій, поглядів на світосприйняття. З часом діти починають дорожити думкою своїх ровесників, товаришів. Тому дуже важливим для виховання є вміння батьків бачити в друзях, близьких, знайомих своїх дітей передусім позитивні сторони [8; 9].

Ставлення до своєї дитини виявляється також в оцінках її дій, вчинків, результатів діяльності. Оцінюючи поведінку своїх дітей, батьки допомагають їм розібратися в соціальній важливості їхніх вчинків. Об'єктивна, критична і водночас доброзичлива оцінка дорослих допомагає глибше усвідомити свої позитиви і негативи, розібратися в оточенні, правильно і критично його оцінити і, власне, більш точно підійти до вибору свого ідеалу. "Якщо дитина відчуває справедливу оцінку своїх дій і вчинків, вона краще працює і вчиться" [5].

Опираючись на власні спостереження, практичний досвід педагогічної діяльності, професор II. Огієнко покладав великі надії на родинне виховання як важливий чинник соціалізації дитини, становлення і розвитку її інтелектуально-духовного світу, формування рис характеру. До умов, які постійно впливають на характер виховання він відносив ставлення дорослих до дітей, взаємини між батьками, їхні зацікавлення, дотримання обов'язків. Поряд з цим, для повного виховного процесу, вважав учений-педагог, має бути міцний зв'язок між школою, родиною, оточенням і церквою. Гуманістична спрямованість його поглядів лежить через морально-етичну сферу - допомогти ближньому, покривдженому, духовно слабшому [6].

Велику увагу у своїх працях І. Огієнко приділяє позанавчальній виховній роботі з дітьми і молоддю, що є досить актуальним і в наш час. "Щоб жити належно, як міцна і окрема нація, ми мусимо негайно організувати нову сітку добре поставлених Недільних і Рідних шкіл. Ці школи - основа нашого дальшого буття як окремої української нації" [9].

На думку І. Огієнка, позашкільна робота була і залишається необхідною складовою суспільного виховання. Вона є найкращим засобом формування гармонійного розвитку особистості. Особистісно-орієнтоване виховання в позашкільних закладах, вважав І.І. Огієнко, набуде певного довершення за умови свідомого використання національної спадщини, залучення до співпраці батьків, учителів, духовенства. Позашкільне виховання І.І. Огієнко пов'язував з традиційною культурою українців, їх етнічною історією, самосвідомістю та менталітетом [5, с 15].

До функцій, які виконують позашкільні виховні заклади, на думку І. Огієнка, слід віднести: а) надання додаткової освіти української молоді через різні види діяльності; б) створення умов для розкриття здібностей кожного вихованця; в) виховання громадянської свідомості; г) закріплення почуття національної гідності; д) формування творчої, естетично збагаченої, працелюбної, гуманної, порядної особистості [6].

Основними принципами позашкільної виховної роботи за Іваном Огієнком є: добровільність, особиста спрямованість, наснага, індивідуалізація на основі врахування природних нахилів та інтелектуальних здібностей кожного учня [8].

Як зазначає І.О. Кучинська, наукові погляди І.І. Огієнка щодо змісту духовної особистості та факторів її виховання ще в юнацькому віці базувалися на класичній грецькій філософії та філософії нових часів, але головним джерелом його світоглядних переконань були християнські релігійні уявлення. Слід наголосити, що релігію І.І. Огієнко виділяв як важливий компонент системи духовної діяльності людей, який відіграє особливу культурно-історичну роль, являється певним засобом відродження духовних та національних цінностей людства й культурно-освітнього розвитку. Завдяки релігії зберігаються народні традиції й звичаї, відбувається духовне єднання етносу і людського роду, зростає значимість загальнолюдських моральних цінностей й норм, формується певний спосіб духовного життя людей. Релігія також, на думку науковця, є ціннісною формою свідомості, оскільки в ній статусу цінностей набувають різноманітні ідеали, ідеї, норми, матеріальні блага та предмети, що здійснюють ціннісну орієнтацію особистості [5, с 17].

Постійна підтримка ініціативи дітей, поступове залучення їх до активної участі в сімейному спілкуванні сприяють формуванню ціннісних орієнтацій, оцінок, власних поглядів на найрізноманітніші життєві явища родинного і суспільного життя.

Джерелом духовного формування нації, І. Огієнко вважав духовні цінності. Вивчаючи його наукові твори, такі як: "Українська Церква і наша культура", "Книга нашого буття на чужині", "На Голготі" та ін. ми спостерігаємо, що людина, Бог, сім'я, рідна мова, культура, Батьківщина були для II. Огієнка важливими духовними цінностями, на яких, на його погляд, повинен Грунтуватися весь виховний процес. Одним із перших вчений доводив, що родинне і шкільне та позашкільне виховання матиме високу результативність лише тоді, коли зміст освіти концентруватиме в собі ідейні, морально-духовні здобутки рідного народу, відображатиме його духовні цінності та національні традиції, звичаї, обряди. У роботі з молоддю, констатував І. Огієнко, потрібно пам'ятати, що Духовні цінності та орієнтації знайшли найглибше втілення в українсько-виховних ідеалах, які в кожний історичний період буття нашого народу відображали його життєві потреби, інтереси, цілі [9].

Повернення людей до вічних духовних цінностей (любові, віри, надії, правди, патріотизму, Бога та ін.), за глибоким переконанням Івана Огієнка, є визначним критерієм духовної особистості, де Духовність вчений-педагог розглядав як складну багатомірну систему ціннісних орієнтацій, що тісно пов'язані з провідними життєвими цілями та мораллю Християнства. В духовність, як складну систему, вважав, входять утворення свідомості й самосвідомості людини, де віддзеркалюються її найважливіші життєві потреби, погляди, інтереси, ставлення до навколишньої дійсності і до себе самої, як соціального індивіда. Християнська мораль, на думку вченого, - основа у відродженні духовної сутності особистості, яка включає в себе норми поведінки, актуалізує увагу на внутрішньому стані людської душі, метою якої є чистота та цілковитість самого створіння людини. Ця мораль заперечує будь-який егоцентризм та вчить розумному, доброму й вічному, піклується про душу та розвиток добра в людській особистості [5, с 11].

Зазначимо, що комплексність духовного виховання бачилась І. Огієнку як принцип побудови якісно нового змісту освіти, організації процесу навчання та виховання, сконцентрованого навколо формування духовно розвиненої особистості.

У процесі реалізації духовно-національного виховання формується, констатував І. Огієнко, така система основних компонентів духовного світу особистості: національна психологія, національний характер і темперамент, національний спосіб мислення, християнська етика, народна естетика, народна правосвідомість, національна філософія, духовно-національний світогляд і національна ідеологія [6].

Історико-логічний аналіз архівних матеріалів показав, що реалізувати свої погляди стосовно виховання духовних цінностей вчений зміг, працюючи в Кам'янець-Подільському (1918-1921 pp.), коли впроваджував в українському державному університеті такі засоби виховного впливу, як: рідномовне навчання і виховання; орієнтація на духовно-національні цінності у формуванні моральної, національно свідомої особистості; спільна праця наукових та релігійних діячів у справі відродження української культури, церкви, мови, історії, звичаїв і традицій народу [3].

Варто відзначити, що педагогічну громаду Огієнко-міністр орієнтував застосовувати у виховній практиці духовно-національні традиції українського народу, аргументуючи це тим, що без засвоєння моральних, культурно-історичних здобутків минулого формування гармонійно-розвиненої особистості, громадянина, патріота не здійсниться [9].

Учений залишив глибокий слід подвижницької діяльності на ниві української науки, подільської зокрема. Багатьма своїми творами, просвітницькою і громадсько-політичною діяльністю Іван Огієнко пробуджував національні почуття та сприяв духовному розвитку особистості українця. Сподвижників професора дивувала широта його наукових, громадських і духовних інтересів. Його діяльність була спрямована на формування у підростаючого покоління національної свідомості і самосвідомості, гордості й гідності [4, с 119].

II. Огієнко належить до тих небагатьох освітніх діячів, які найглибше розкрили першооснови духовної спрямованості українського народу і найповніше відобразили культурно-історичні основи духовно-національної системи навчання і виховання через дослідження християнської (православної) віри, традицій народу, його звичаїв, обрядів, культури, історії, мови [5, с 9]. Таким чином, II. Огієнко скеровував свої зусилля на духовний розвиток особистості, пропонуючи педагогічній громаді розглядати цей розвиток, як процес індивідуально-особистісного прилучення до християнської спадщини народу, опанування загальнолюдськими цінностями і соціокультурним досвідом людства в процесі духовно-практичної діяльності і самостійного творчого розвитку.

Дата добавления: 2015-05-24