Ліквідація неписьменності (20-30-ті роки XX ст. у Радянській Росії) як чинник зміни загальної культури суспільства

Ліквідація неписьменності — культурно-освітня кампанія, здійснювана більшовицькою партією у 20–30-ті роки XX ст., спрямована на подолання неписьменності серед широких верств населення, в першу чергу сільського. У доктрині більшовиків про побудову комуністичного суспільства важливе місце посідала культурна революція.

Основний наголос у культурно-просвітницькій діяльності робився на ідеології, вихованні мас у дусі комуністичних ідей.

Метою “культурної революції” було формування в суспільній свідомості певних стереотипів, які зробили б поведінку широких мас населення прогнозованою.

У 20-ті роки важливим напрямком культурного будівництва була ліквідація неписьменності населення. У 1923 р. в Україні було створено товариство “Геть неписьменність”, яке очолював голова ВУЦВК Г. Петровський. Активістів лікнепу, більшість яких були вчителі, назвали по-воєнному - культармійцями. Держава не лише забезпечувала безкоштовне навчання в гуртках лікнепу, а й надавала певні пільги тим, хто навчався.

У 1924 р. розпочалась підготовка до запровадження чотирирічного обов’язкового навчання дітей. У містах це завдання було виконано за кілька років. Проте в цілому в Україні в 1927/28 навчальному році поза школою ще залишалось 35 % дітей шкільного віку.

Найголовнішим завданням у сфері культури партія вважала підготовку фахівців робітничого походження, їм були надані великі пільги. З цією метою при вузах почали створюватись робітничі факультети.

Робітфаківці забезпечувались гуртожитком, їм виплачувались державні стипендії.

Інтенсивно розвивалася мережа освітянських закладів. У 1925 р. в УСРР діяло близько 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів, 30 робітфаків. Важливою передумовою успішного розвитку освіти стала українізація, що відкривала для українців доступ до знань за допомогою рідної мови. Цей фактор, а також стабілізація суспільно-економічного життя за часів непу позначилися на досягненнях у сфері культури. Так, наприкінці 20-х років частка неписьменних серед дорослого населення скоротилася з 76 до 43 %.

16.Предмет і завдання курсу "Історія педагогіки". Основоположні принципи розгляду історико-педагогічного процесу.

Предметом історії педагогіки є процес виникнення, становлення і розвитку основних педагогічних категорій (навчання, освіта, виховання), педагогічних систем та концепцій, а також унікального досвіду освітньої й виховної практики.

Завдання:

Формування цілісної системи знань про історико-педагогічний процес. Оволодіння кращими здобутками світової педагогіки, розвиток творчого потенціалу та пошукової діяльності.

Формування критичного, професійного педагогічного мислення, педагогічного світогляду.

Формування здатності аналізувати, співставляти, порівнювати явища у ретроспективі.

Принципи:

Історизму. Ставить за мету виявити точно час і місце виникнення того чи іншого педагогічного явища, концепції чи системи; передбачає окреслення труднощів утвердження тих чи інших освітньо-виховних явищ. Реалізація принципу історизму призводить до виявлення новацій у педагогічному досвіді минулого і, разом з тим, дозволяє оцінити його з позицій сьогодення.

Логічного взаємозв’язку. Полягає у тому, що освіта й виховання виникають не ізольовано, а в складній системі суспільного розвитку.

Об’єктивності (науковості). Передбачає розгляд історико-педагогічних явищ з відображенням їх істинності. Йдеться про об'єктивне оцінювання виникнення та ретроспективу становлення того чи іншого педагогічного поняття. Компаративістики (порівняння).

Дата добавления: 2015-05-24