Історія становлення соціологічних знань

РОЗДІЛ 2

ПИТАННЯ ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ ЗНАНЬ

1. В чому полягає специфіка соціології як науки?

2. Проаналізуйте головні поняття, що складають предмет соціології?

3. Яке пізнавальне і практичне призначення соціології?

ЛІТЕРАТУРА

1. Аберкомби Н. Социологический словарь: Пер. с англ. / Н.Аберкомби, С.Хилл, Б.С.Тернер: подр ед. Ерофеева – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ЗАО „Издательство „Экономика”, 2004. – 620с.

2. Арон Р. Етапи розвитку соціологічної думки: Пер.з фр. / Г.Філіпчука. –К.:Юніверс, 2004. – 688с.

3. Бергер П.Л. Приглашение в социологию. — М., 1996.

4. Вебер М. Основные социологические понятия. Избр. произведения. - М., 1990

5. Кравченко А.И. Основы социологии. - М., 1997.

6. Маковецький А.М. Соціологія. — Чернівці, 2000

7. Социология: Наука об обществе. Учебное пособие / Под общей ред. проф. В.П.Андрущенко, проф. Н.П.Горлача. —X., 1996

8. Соціологія: Підручник / За ред. В.Г. Городяненка. —К., 2002

9.Соціологія: терміни, поняття, персоналиії, навчальний словник-довідник / За ред. В.М. Печі. —К.-Львів, 2002

1. Витоки історії соціологічних знань.

2. Етапи еволюції історії соціології.

3. Теорії сучасної соціології.

Будь-яке знання людини про себе, суспільство, навколишній світ проходить багато етапів - періоди виникнення, становлення і розвитку. Соціологія — специфічна галузь знань, наука про суспільство, суспільні відносини проходить такі ж періоди. Кожному етапу, періоду розвитку властиві специфічні особливості, що характеризують, з одного боку, рівень знань про суспільство, суспільство про себе, навколишній світ, а з іншого, — здібності, можливості людини проникнути в таємницю суспільних явищ, пізнати їх. Багато галузей знань про суспільство, взаємозв'язок суспільства з природою під впливом об'єктивних умов і потреб буття з’явилися на ранніх стадіях існування людини і суспільства та порівняно швидко перетворилися на науки (математика, філософія, історія та ін.), що налічують у віковому календарі вже цілі тисячоліття. Але існують і порівняно молоді науки, які ті ж тисячоліття накопичували необхідні специфічні знання і в процесі діяльності людського розуму, перетворювалися на системи знань, навчань зі своїми законами, поняттями, методами пізнання і об'єктивно необхідними суспільству функціями молодих наук. Історія молодих наук порівняно коротка, хоча їх передісторія починається практично разом з появою здатності людей до осмислення навколишнього світу і свого місця в ньому. Такою наукою і є соціологія.

Про виникнення, основні етапи розвитку та історичні форми, напрями знань про суспільство, суспільні відносини й відносини між людьми — соціальні спільності, прошарки та особистості розповідає наука — історія соціології, що вивчає суспільство і що виділяється з різноманіття людського досвіду, набуваючи форми емпірично обгрунтованої наукової теорії.

Витоки історії соціологічних знань сягають сивої давнини, коли з'являється уявлення про суспільство, виникають ідеї і формуються теорії про суспільне життя, суспільство, про внутрішні його процеси, розвиток, про людську культуру. Саме, на грунті виникаючих стародавніх поглядів, ідей, вчень про суспільство поступово нагромаджуються знання про суспільне життя, формуються ідеї, теорії права, моралі, сім'ї, держави і самого суспільства.

Абсолютно очевидно, що природа, створюючи людину, не ставила перед ним якусь мету, не приписувала йому які-небудь функції. Людина сама шукала значення свого життя, що зводилося до самого життя, до збереження себе як представника роду людського, підкоряючись інстинкту самозбереження. І лише після того, як із збирача дарів природи людина перетворилася в землероба і скотаря, вона почала переосмислювати своє соціальне призначення. В процесі трудової діяльності людина все більше і більше віддаляласяся від тваринного світу і набувала все більш досконалих властивостей розумової діяльності. Колективність, що сформувалася, дозволила людині не тільки зберегтися як біологічному виду, але і створити основу для перетворення в людину соціальну вже в первісному суспільстві. В процесі поступового вдосконалення продуктивності праці відбувається економічне звільнення частини суспільства, яка ще мало чисельна та існувала за рахунок найжорстокішої експлуатації і повної неволі безпосереднього виробника.

В епоху рабовласництва відбувається якісна зміна відносин власності, що обмежує можливість організації праці в більш широких масштабах. Епоха рабовласництва створила можливість виділитися в певний шар рабовласникам. Нагромаджуються багатства, що зосереджуються в руках племінних вождів, старійшин, знаті, рабовласників. Виникає і формується держава. В господарсько-економічне життя суспільства втручається політика. Управління соціальними процесами стало невід'ємною частиною суспільного життя. Соціальне управління перетворилося на інструмент, за допомогою якого, досягаючи в процесі виробництва вдосконалення знарядь праці і розвитку, певний ступінь соціально-економічного життя утворює державу зі всіма атрибутами життєдіяльності суспільства людей. Діяльність держави направлена на збереження привілейованого положення пануючих соціальних прошарків — рабовласників. Роль рабовласницького ступеня соціально-економічної спільності не обмежувалася тільки реалізацією можливостей, закладених попередньою первісно-громадською сферою життя. Рабовласництво створило передумови самоудосконалення не тільки більш широкому колу заможних, але і вперше незаможним — землеробам, скотарям виноградарям і т.п. Правда, всього лише в продуктивності праці. Але і це вже прогрес. Такий соціальний прогрес визначався не довільно, а досягнутим рівнем продуктивності праці. Праця стає достатньо продуктивною, щоб відмовитися від жорсткої форми експлуатації - рабства, але недостатньо продуктивною, щоб надати особисту свободу землеробам, скотарям і т. п.

Історична місія феодалізму складніша, але не у використанні створених рабовласництвом передумов, а в підготовці переходу до потенційно нового типу виробництва, хоча і такого, що спирається на приватну власність. Росте потреба в розширенні торгівлі, обміну різними товарами і т.п. Зароджувалися і ставали капіталістичні відносини — відносини ринку. Феодалізм створив продуктивну, соціальну силу суспільства — найманих робітників, вільних від засобів виробництва. Зруйновані різновиди приватної власності: неповна власність феодала на безпосереднього товаровиробника і його власність на засоби виробництва. Кріпосний, що став особисто вільним, але без засобів виробництва, без коштів для існування, вимушений продавати здібність до праці. Соціальна спільність, що народжується, буржуазія, стала готова зайняти пануюче положення в суспільстві. Отже, феодалізм створив для буржуазії механізм економічного примусу, важливий головний стимул активізації виробничої діяльності. Феодалізм стає непотрібним. Людство вступає на вищу, в порівнянні з феодалізмом, ступінь соціально-економічних відносин, що тягне за собою формування капіталістичних та соціально-політичних відносин. Під тиском демократичної політичної боротьби буржуазія вимушена допускати трудящих до суспільно-політичного життя. Таким чином, капіталізм крок за кроком, не завжди добровільно, здійснює свою історичну місію, поступово наближає людство до вищого людського ідеалу.

Історія становлення соціологічних знань з античності до сучасності яскраво свідчить про закономірний діалектичний процес визрівання суспільної потреби в соціологічних знаннях. Пізнаючи навколишній світ, людина, перш за все, пізнає самого себе, своє буття, осмислюючи ті явища, які визначали сутність суспільних відносин, їх взаємозв'язки і наслідки. І чим більше посягала людина на досконалі умови життя, тим більше вона потребувала конкретних знань про своє і сусіднє суспільство (общину), про можливість задоволення своїх все зростаючих потреб в процесі різноманітних відносин в суспільстві і навколишньому світі. Об'єктивні процеси, що привели до виникнення держави, неминуче привели і до формування у правлячих класів і соціальних сил потреб в соціологічних знаннях. По мірі історичного прогресу суспільство удосконалюється, ускладнюються соціальні зв'язки, соціальні дії, відносини між соціальними спільностями, соціальними структурами, стають більш багатоплановими. В соціальних відносинах, соціальних зв'язках, соціальних діях відображаються не тільки бажання пізнати глибоко минуле і сучасне в суспільному бутті, але і прагнення зорієнтуватися в історичній перспективі. Разом з історичною умовою і вдосконаленням суспільного буття, вдосконаленням соціальних зв'язків, соціальних дій, зростанням потреб в соціологічних знаннях, разом з розширенням об'єкту соціологічного пізнання удосконалювався, ускладнювався і сам предмет пізнання. Суспільна і наукова думка потребувала не тільки відомостей прикладного, господарсько-економічного і політичного характеру, але і проникнення в сутність явищ, що відбуваються, в їх закономірні зв'язки.

Підсумовуючи вищевикладене, можна виділити в історії соціології декілька етапів.

Перший етап охоплює виникнення і становлення соціальних знань про суспільство в Стародавньому світі (міф і епос — як найдавніші форми віддзеркалення дійсності; розвиток емпіричних соціальних досліджень, розвиток історіографії та соціальні й політичні вчення в Стародавній Греції і Стародавньому Римі).

Другий етап охоплює розвиток соціальних знань в епоху середньовіччя (зміна світоглядної системи і форм пізнання. Теософія Августина Блаженного. Соціальні знання та ідеї про суспільство в епоху Відродження. Переписи на Русі. Козацькі реєстри в Україні і т.п. Становлення соціологічних знань: Н.Макіавеллі, Ж.Воден, Т.Гоббс та ін.).

Третій етап: соціальні знання про суспільство і людину XVII— XVIII ст. Концепції природного права і суспільного договору. Соціологічні концепції Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо та ін.

Четвертий етап: соціологічні знання XIX - XX ст. Наука про людину. Соціологія О.Конта. Інтенсивний розвиток емпіричних соціологічних досліджень. Домінування методологічного напряму в соціології позитивізму. З контівських часів починається так звана академічна соціологія як окрема галузь знань про суспільство. Виникають різні школи: натуралізм, еволюціонізм, органицизм, социал-дарвінізм та ін. Кінець XIX — початок XX ст. пов'язаний з гострою кризою натуралізму в соціології, поворот інтересів до проблем соціальної дії і взаємодії, розробка методів „розуміючої” соціології та концепції соціології особистості (М. Вебер, Е. Дюркгейм та ін.).

В цей період почав активно розвиватися психологічний напрям в соціології (А.Уорд, Ф.Гіддінгс, Р.Лебон, Р.Тард, Ч.Кули та ін.), що дозволило зробити новий крок на шляху наближення до конкретних проблем особистості, соціальної групи, суспільства. Саме цьому напряму соціологія зобов'язана збільшеним інтересом до вивчення внутрішнього світу людини, соціально-психологічних відносин між людьми і спільнотами.

Російська соціологічна думка XIX - початку XX ст. відображала погляди різних соціальних та ідейно-політичних сил - від революційно-демократичних до консервативних. Основними її течіями були: позитивізм (М.М.Ковалевській), релігійний консерватизм (М.Я.Данилевській), психологізм (М.І.Карєєв), суб'єктивізм (М.К.Михайловський).

Розвиток соціології в XX ст. пов’язаний, по-перше, із становленням і посиленням емпіричної лінії, по-друге, з прагненням певним чином з'єднати теоретичну і емпіричну соціологію. Хронологічні рамки цього етапу охоплюють, починаючи з 20-х років, пів-століття.

Причини активного розповсюдження емпіризму слід вбачати в розвитку як суспільства, так і самої науки, у виході на новий, більш високий рівень. Емпіричні дослідження в промисловості показали, що соціально-психологічні чинники відіграють значну роль. Крім того, вони відкрили широкі можливості соціології і дали поштовх її активному впровадженню в діяльність фірм. З'явилася потреба в нових кадрах, і американські університети (а потім і європейські) сталі енергійно займатися її задоволенням. Виникла потріба в модній і не погано оплачуваній професії соціолога.

Соціологія 70 - 80-х років характеризується наявністю декількох напрямів (з погляду "класичного аналізу" науки) і парадигм. Маючи на увазі диференціацію соціології по напрямах, виділимо три основних - неомарксизм, неопозитивізм та розуміючу соціологію. До першого віднесемо Франкфуртську школу і радикально-критичну соціологію в США, до другого - структуралізм, структурний функционалізм, постпозитивізм, неоеволюціонізм, до третього - етнометодологію, символічний інтеракціонізм, феноменологічну соціологію.

Крім цього, слід назвати як особливий напрям - марксизм, представники якого використовують в своїх теоретичних дослідженнях фундаментальні ідеї К.Маркса. Відзначимо, проте, що відношення західної соціології до напряму марксизму вельми "прохолодне". Якщо концепцію К.Маркса вважають одним з найзначніших внесків в розвиток соціології XIX ст., то його дослідників в XX ст. чекає абсолютно інша "доля". Необхідно довести, що базуючись на марксових ідеях, можна досягти в соціології яких-небудь успіхів.

Новим і важливим є підхід до аналізу сучасного стану соціології, заснованого на парадигмах, що склалися. Поняття „парадигма” було введено в широкий дослідницький обіг Т.Куном, американським філософом та істориком науки, в середині 70-х років і означає певну сукупність фундаментальних підстав наукового знання. Парадигма - це початкова концептуальна схема, свого роду модель постановки проблем і її рішення. Іноді під парадигмою розуміють вагомі теорії або групи теорій, а також всіма визнані досягнення в даній області науки. Звідси зрозуміло, що, у зв'язку з наявністю цілого ряду фундаментальних теорій, соціологія виступає як "мультипарадигматична дисципліна", тобто як наука, що має безліч парадигм.

Досліджуючи її сучасний стан, російський соціолог Г.В.Осипов виділяє декілька парадигм, що базуються на теоріях К.Маркса, Е.Дюркгейма, М.Вебера. Це парадигми соціальних чинників, соціальних дефініцій, соціальної поведінки. До першої Г.В.Осипов відносив структурний функционалізм і теорію соціальних конфліктів, до другої - символічний інтеракціоналізм і етнометодологію, до третьої - теорію обміну і психологічний редукціонізм.

Дещо інші підходи до визначення парадигм ми зустрічаємо в західній соціологічній літературі. Так, Ф.Гіддінгс, розглядає концепції О.Конта, Е.Дюркгейма, К.Маркса, М.Вебера, стосовно до сучасного стану соціології - функционалізм і структуралізм, символічний інтеракціонізм, марксизм, теорію конфліктів.

Разом з тим є сенс говорити, не про безліч соціологічних парадигм, а про дві - класичну і сучасну для 80-х років XX ст. Що дає підставу для подібної думки? Західні соціологи одностайно стверджують, що у зв'язку з переломним характером сучасної епохи описувати соціальні процеси на рівні поглядів К.Маркса, М. Вебера, Е. Дюркгейма вже неможливо. Тому на зміну повинна прийти нова парадигма, що дасть більш повну картину соціальної реальності, уявлення про суспільство, його соціальну структуру і організацію та індивідів.

Дата добавления: 2015-05-24