Протосоціологія

РОЗДІЛ 3

ПИТАННЯ ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ ЗНАНЬ

1. Охарактеризувати етапи розвитку історії соціології.

2. Чому позитивізм О. Конта став домінувати в соціології І-ої половини ХІХ ст.?

3. Нові парадигми в західній та вітчизняній соціології.

ЛІТЕРАТУРА

1. Аберкомби Н. Социологический словарь: Пер. с англ. / Н.Аберкомби, С.Хилл, Б.С.Тернер: подр ед. Ерофеева – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ЗАО „Издательство „Экономика”, 2004. – 620с.

2. Арон Р. Етапи розвитку соціологічної думки: Пер.з фр. / Г.Філіпчука. –К.:Юніверс, 2004. – 688с.

3. Беккер Р., Босков А. Современная социологическая теория. - М., 1961.

4. Історія буржуазної соціології першої половини ХХ століття. - М., 1979.

5. Кравченко А.И. Основы социологии. - М., 1997.

6. Кукушкина Е.И. Российская социология XIX - начала ХХ столетия. - М., 1993.

7. Социология: Наука об обществе. Учебное пособие / Под общей ред. проф. В.П.Андрущенко, проф. Н.П.Горлача. —X., 1996.

8. Соціологія: Підручник / За ред. В.Г. Городяненка. —К., 2002.

9. Социология: Г.В.Осипов и др.,- М.: Мысль, 1990.

1. Вчення про суспільство в Стародавній Греції.

2. Суспільствознавчі концепції в період середньовіччя та в епоху Відродження.

Людина і суспільство в стародавній Греції, їх життєві сили, взаємозалежність з природою, непізнаному в світі, могучому космосі стають вперше в європейській соціокультурній традиції об’єктом систематичного осмислення, цілісного соціально-філософського, релігійно-морального аналізу. Відбувається перший етап диференціації європейського соціокультурного пізнання світу, розуміння взаємозв’зку суспільного і природного, суспільного і особистісно-індивідуального.

В період розпаду первіснообщинного устрою і становлення рабовласництва в Європі соціальне мислення з однієї сторони, різко змінюється, відображаючи всі суспільні трансформації, які відбуваються, а з іншої, стимулює ці трансформації. Цей висновок підтверджується вченням більшості відомих нам давньогрецьких мислителів.

Ксенофан Колофонський (VІ-V ст. до н.е.) – один із перших матеріалістів і атеїстів, що критикував релігійність, міфологічність та антропоморфічність своїх попередників. Боги, вважав він, є лише в головах людей, їх немає в дійсності. Головним доказом того, що боги – вигадка людей, є їх людиноподібність. Якби бики вірили в богів, вважав Ксенофан, то їх боги були б бикоподібні.

Заперечуючи реальність богів, він висунув тезу, згідно якої суспільство (Ксенофон мав на увазі сучасний йому соціальний устрій, що змінив первісний комунізм) не можна розуміти як божествинне встановлення, а процеси, що в ньому відбуваються, як детерміновані. Суспільство утворюється, на його думку, випадковими взаємозв’язками людей, в ньому не має і не може бути нічого закономірного.

Левкіпп і Демокріт (V-ІV ст. до н. е.) вчили тому, що вся дійсність матеріальна, складається із атомів [1] та їх взаємодій. В суспільстві роль атомів відіграють окремі люди. Це вчення свідчило, що суспільство – сутність суми (сукупність) атомів людей, а суспільне життя – частковий випадок природного життя, розуміючої атомістично. На відміну від Ксенофана, атомісти вважали, що суспільне життя детерміноване об’єктивними причинами. „Ні одна річ не виникає без причини, але все виникає на якійсь основі і в силу необхідності”, - сказано в одному із текстів Левкіппа. Тому атомісти були прихильниками визнання і пізнання об’єктивних законів природи і суспільства. Закони суспільства при цьому розуміються як прояв законів природи. Головний закон природи, на їх думку, - взаємопритягання та взаємовідторгнення атомів. В суспільстві він проявляється в вигляді дружби і ворожості, що передбачає суспільну поведінку людей.

Сократ (469-399 рр. до н.е.) – великий мислитель древності, який поклав початок філософському ідеалізму і створив оригінальне вчення про суспільство, назване ним „Макрос-антропос”. Цей термін Сократа в буквальному перекладі означає „Велика людина”.

На відміну від Ксенофана і атомістів, Сократ не насміхався над релігійністю і міфотворчістю попередників. Особливо високо він відзивався про антропоморфізм древніх людей, оцінюючи його методом пізнання суспільства. Підкреслюючи евристичну цінність уподібнення суспільства людині, осмислення суспільства як „великої людини”, Сократ висунув формулу „Пізнай самого себе”. Поскільки сутність суспільства „Макрос-антропос”, постільки пізнання людиною своїх власних якостей є пізнання суспільства. Сучасною мовою цю думку Сократа можна подати приблизно так – займаючись самоаналізом, людина займається суспільствознавством. По суті справи, саме Сократ першим заговорив про потребу в спеціальних знаннях про суспільство, необхідних для практики людського проживання, і поставив проблему осмислення взаємозв’язку суспільства і конкретної людини.

Платон (428/427 – 348/347 рр. до н.е.) суттєво розширив одну із ідей свого учителя Сократа, відповідно до якої суспільство розуміється як держава. Історичною передумовою ототожнення держави з суспільством є давньогрецькі міста – поліси, що створюються для захисту від ворогів, колонізації нових земель. Суспільно-політичне життя міст-полісів визначалося боротьбою за владу різноманітних угруповань громадян, особливою роллю воїнів, безправ’ям рабів, багаточисельними пережитками общинного устрою, в тому числі кровнородинних зв’язків. Для людей, які жили в таких містах, суспільне і політичне життя зливалось в щось єдине, поняття „суспільство” і „держава” урівнювались. Ця особливість суспільної свідомості древніх греків знайшла відображення в багатьох філософських діалогах Платона, в тому числі „Державі”. Саме в ньому покладено начало традиції ототожнення суспільства і держави, що довгий час проіснувала в історії соціальної думки.

Однак Платон, характеризуючи суспільне життя в містах-полісах, відмічав, що в них є дещо, що не регулюється державою, виходить за його рамки. Цю частину суспільного життя він позначив приватним життям, використовуючи в зв’язку з цим поняття „приватне суспільство”, та інші терміни, близькі по смислу до назви. Розвиток цієї думки послідовниками Платона приводить до створення одної із основоположних соціологічних теорій – теорію громадянського суспільства.

Арістотель (384–322 рр. до н.е.) відомий не тільки як всесвітньозначимий філософ, але і як осоновоположник ряду наук – логіки, етики, інших галузей знань.

Будучи учнем Платона, він (в своїх трактатах „Політика”, „Нікомахова етика” та ін.) розвив традицію розуміння суспільства як держави. На його думку, „держава – продукт природнього виникнення...”. Поставлене Сократом питання про співвідношення суспільства та індивіда Арістотель вирішує в дусі Платона – однозначно віддає перевагу суспільству-державі. Для нього очевидно, що „держава існує по природі і по природі передує кожній людині, поскільки останній, опинившись в ізольованому стані, не є істотою самодовліючою, то його відношення до держави таке ж, як відношення будь якої частини до свого цілого”.

Поглиблюючи ідеї вчителя, Арістотель вніс в них суттєві доповнення і корективи. Сутність суспільного життя він вбачав не тільки в державному її оформленні, скільки у власних відношеннях суспільства-держави. Наявність влади і поділ людей на тих, хто володарює і хто підкоряється, Арістотель вважає натуральним законом природи і суспільства. Відношення панування-підкорення детермінування природою і державою, і людиною як політичною істотою. Ці відносини вічні і корисні як державі, так і окремій людині. На цій основі Арістотель оцінює рабовласництво як благо і прояв справедливості. Але не дивлячись на це він ратував за покращення суспільства, в якому жив. Воно потребувало політичного і етичного удосконалення.

Не заглиблюючись далі в етичне вчення Арістотеля, сформулюємо висновок, який потрібний для виявлення його вкладу в соціальну теорію. Арістотель перевершив своїх попередників в тому смислі, що не обмежився ототожненням суспільства і держави, а фактично почав структурувати суспільні взаємодії людей, виділив в них поряд з політичними відношення етичного характеру. При цьому, правда, політика усвідомлюється як пріоритетна цінність, а етичні відношення як вихідні від політичних.

Підводячи підсумок поглядів мислителів Стародавньої Греції, можна зауважити, що вони:

- по-перше, спиралися на уявлення про суспільство, що сформувалося при первісному устрої, так чи інакше розвивали його;

- по-друге, відображали всі суспільні зміни що відбулися до того часу;

- по-третє, набували філософської форми, чітко не відділялись від філософського осмислення природи;

- по-четверте, суперечили один одному по осям: матеріалізм – ідеалізм, атеїзм – релігійність, індивідуалізм – колективізм;

- по-п’яте, часто мали характер утопій;

- по-шосте, являли собою особливу і важливу ступінь на шляху становлення суспільствознавства взагалі, соціології, в тому числі.

Епоха Відродження, на період якої приходиться життєдіяльність соціальних мислителів, передувавших в Європі оформленню соціологічного знання в науку, особливе значення придавала проблемі життєвих сил людини, їх природним і соціальними основам. Цим була пронизана вся історія вільнодумства тієї пори, історія мистецтва, що розвивалася під його впливом. Однак ця тенденція в розвитку суспільної свідомості обмежувалася віруваннями традиційними для середньовічної Європи.

Ідеї давньогрецьких мислителів визначили зміст уявлень про суспільство, що існувало в перші століття нової ери і раннє середньовіччя в європейській соціокультурній традиції. Із дійшовших до нас письмових джерел часів розпаду рабовласництва (колонату) і формування феодалізму в Європі, однозначно свідчить, що ніяких принципово нових суспільствознавчих концепцій тоді не з’явилося. Пояснюється це, напевно, не відсутністю розумних людей, а станом суспільного життя на той час.

Згадаємо про натуральність виробництва при феодалізмі, самодостатність господарства феодала, роздрозбленості держав, відсутність тісних економічних, політичних і духовно-культурних зв’язків між ними, багаточисельність війн, масові епідемії та інші народні біди, що сприймалися як кара божа, про розгул релігійного мракобісся та інквізиції. Під впливом означених факторів суспільствознавство теологізується [2], стає прерогативою церкви, перш за все католицької. В ньому переспівуються мотиви антропоморфізму, міфологеми „ми” і „вони”, ототожнення суспільства і держави, ідеалістичні ідеї Платона і Аристотеля. Звичайно, що ці мотиви використовувалися богословами для рішення актуальних для церкви задач.

В тезисному вигляді і викладені на сучасну мову їх можна представити наступним чином:

1. Суспільство складається із людей, що створені по волі і подобію Бога і нагороджених ним безсмертною душею.

2. Бог передбачив місце і роль кожної людини в суспільстві, а відповідно, майнову відповідність людей та ієрархію прошарків.

3. Бог низпослав деяким людям виключно духовні властивості – харизму, що дає право керувати іншими людьми, підкоряти їх своїй волі, що відповідає волі Бога.

4. Суспільство – божественне встановлення, але в ньому є дещо від Диявола (Антихриста), який постійно заважає Богу, втручається в справи людей та спотворює божественну суть їх суспільного життя.

5. Для суспільства (держави, правителів і простих християн) немає задачі більш важливої, ніж відрізняти божественне (потрібне, добре) від диявольського.

6. Краще всіх знає, що походить від Бога, а що від Диявола, католицька церква, правителі якої (Папа, єпископи, інквізитори) наділені харизмою.

7 Католицька церква: уповноважена Богом керувати суспільством; відіграє провідну роль в державі; зобов’язана виконувати божественну волю на благо людей; покликана забезпечити гармонію віри і розуму людей (розумом посягнути Бога, вірою підкріпити це посягання), що є головною умовою нормального суспільного життя.

Названі тезиси були положені в основу офіційної доктрини католицької церкви, вчення, що отримало назву томізм і збереглося по сьогоднішній день, безперечно, в модернізованому вигляді (неотомізм).

В ХІV ст. на півдні Європи (раніше всього в Італії) починають з’являтися перші симптоми майбутньої загибелі феодалізму і зародження раннього буржуазного суспільства. Усвідомлення цих процесів передовими людьми того часу призвело до багатьох протистоянь панівної тоді релігійної схоластики, в тому числі, томізму. Це відтворилося в ХV – ХVІ ст., перш за все, в відродженні і розвитку:

- матеріалістичних, індивідуалістичних та гуманістичних ідей давньогрецьких філософів (Ф.Петрарка, Л.Валла та ін.);

- комуністичної ідеології, що вимагала узагальнення власності, колективності праці, рівності в розподілі і колективізму (Т.Мюнцер, Т.Мор, Т.Кампанелла);

- натурфілософії (тобто природознавства) на базі експериментально-математичних досліджень законів природи (Дж.Бруно, Н.Кузанський, Б.Телезіо, Н.Коперник, Леонардо да Вінчі, Г.Галілей, Ф.Парацельс, І.Кеплер, Ф.Бекон та ін.).

Пошуки моделей ідеального справедливого суспільства вчені розглядали у контексті духовного, соціального досвіду епохи Відродження.

П’єтро Помпанацці (1462 – 1525 рр.) про моральність людини, роль релігії в суспільстві, а також організмічну сутність суспільства.

П.Помпонацці відмовився від трактовки суспільства як божественного встановлення і запропонував свій варіант антропоморфістської концепції. Суспільство на його думку є живим організмом, який колись народжується, росте, досягає зрілості і помирає, підкоряючись об’єктивним законам. Помпонацці робить спробу сформулювати ці закони, говорячи про:

- природну різницю людей в фізичному, інтелектуальному, моральному, професійному та ієрархічному аспектах;

- необхідність співрозмірності цих разбіжностей („нерівність між людьми не повинна бути розбратом, а породжувати удосконалення, красу, гідність та насолоду, неспіврозмірність же приводить до інших результатів”);

- наявність загальної мети „людського роду”, особливих людей („державних мужів”, „вчених”), що виражають цю мету, і приналежність кожної людини до неї, „не тільки в якості частини людського роду”;

- неминучість зла, пригноблення слабких сильними, „і не тільки зараз це так, але завжди так було, як свідчить з усих історій, і так буде завжди”;

- потреби людей в моральності, що базуються на „діяльнісному розумі” і ідеї смертності душі;

- гармонії між частинами цілого, окремими органами та всім організмом.

Тогочасна суспільна думка опинилася перед завданням осмислити існуючі соціальні реалії, передусім стосовно ролі та функцій держави, права, політики, особи. Одним із найяскравіших учених того часу, який наблизився до проблем буржуазного суспільства, став італієць Нікколо Макіавеллі (1469 – 1527 рр.). Він першим розглянув проблему технології ефективного лідерства, обґрунтував теорію організаційної поведінки. Глибокі та цікаві суспільчознавчі ідеї він висловив в книгах „Государ”, „Роздуми про першу декаду Тіта Лівія” та „Мистецтво війни”.

Використовуючи типологію форм правління (монархія, аристократія і демократія), Н. Макіавеллі довів, що ні одна із цих форм не може вважатися досконалою за всіх обставин. Саме тому він в „Государі” підносить сильну особу володаря, а в „Роздумах про першу декаду Тіта Лівія” недвозначно висловлюється на користь республіки і народу, який „багато мудріше і постійніше” правителів і в доброчинності, і в славі... в умінні зберігати встановлений устрій. Але якщо „народ розбещений” і погряз в „матеріальному інтересі”, потрібні черезвичайні міри по мобілізації його сил, потрібен правитель, „що перевершує народ” в умінні давати закони та встановлювати новий устрій і нові заклади.

Він вважав, що суспільство виникло, існує та видозмінюється не по волі Бога, а по природним причинам. В ряду цих причин в якості головних виділяється цікавість людей і їх сила. Матеріальна цікавість трактується як вираження потреб людей в їх самозбереженні (в їжі, житлі, накопиченні майна) і продовженні роду. Матеріальні інтереси різних людей не співпадають одні з іншими, а у знаті та народу ці інтереси протилежні.

В таких умовах суспільне життя стає можливим завдячуючи силі, під якою розуміється не тільки фізична потенція індивіда, але і об’єднання індивідуальних сил за допомогою і в формі держави. „Сила людей, на думку Н.Макіавеллі, тим значніша, чим краще (сильніше) та держава, в якій вони живуть. Держава ж та сильніша, чим менше государь залежить від церкви, чим вона здатна подавляти як народні хвилювання, так і підступи знаті, що визвані протиріччями їх матеріальних інтересів.

Відмітимо, що Н.Макіавеллі традиціоналіст в тому смислі, що наслідуючи Платона, Арістотеля, Фому Аквінського та інших попередників уподіблює державу і суспільство, підміняє аналіз другого характеристикою першого. І в той же час він – новатор. Зосередившись на проблематиці створення сильної держави, Н.Макіавеллі першим став розглядати політику в якості особливої сфери діяльності, яка повинна здійснюватися з врахуванням „природних причин” і „корисних правил”.

Теоретичний доробок Н.Макіавеллі оцінюють по-різному. Його часто згадують, коли до влади пробираються цинізм, корисливість. Однак ідеї Н.Макіавеллі дали життя сучасній соціологічній теорії еліт (В.Парето, Е.Дженнінг, Г.Моска, Ч.Міллс), мали вплив на автора теорії „менеджерської революції" Дж.Бернхайма. Досить авторитетним вважають його теоретики бюрократії (М.Вебер, Р.Міхельс), корупції (С.Хантінгтон), „постіндустріального суспільства" і політичного прогнозування (Д.Белл, Г.Кан, Е.Вінер).

Дата добавления: 2015-05-24