Людство між полюсами “політики сили” і “балансу сил” та інтересів

Сучасної геополітики

Р о з д і л 9. Силовий фактор розвитку

9.1. Людство між полюсами “політики сили” і “балансу сил” та інтересів.

9.2. Сучасна геополітична стратегія України крізь призму її національних інтересів.

9.3. Домінанти воєнно-силової політики у сучасному світі.

Розроблення та імплементація ефективної національної геостратегії, визначення геополітичних пріоритетів на базі об’єктивного усвідомлення національних інтересів є одними із завдань політичної еліти України та стали сьогодні важливими питаннями національної безпеки і оборони. Це означає, що від правильної оцінки геополітичних факторів та реального і своєчасного впливу на них залежатиме безпека та стабільний розвиток держави на далеку перспективу. Особливості географічного розташування України виключають варіант нехтування її геополітичними особливостями не тільки для неї самої, а й для розвитку Європи та всього світу.

Силові детермінанти політики започатковано вченнями Н.Макіавеллі, Т.Гоббса, Б.Спінози, Ж.Бодена та інших мислителів Нового часу. Стосовно сфери міжнародного життя поняття “політика з позиції сили” означає, що використання сили, передусім у формі війни, є змістом міжнародної політики. Походження формули “політика з позиції сили” пов’язують із діяльністю американської школи політичного реалізму (Г. Моргентау, Н. Спайкмен, Р. Страус-Хюпе, Р. Нібур, Ч. Бірд). З названою школою пов’язані численні зовнішньополітичні концепції США та інших країн Заходу, у яких фактору сили у період після Другої світової війни надавалось і продовжує надаватися самодостатнє значення. Спираючись на Німецькі політичні традиції (передусім на вчення К.Клаузевиця і О.Бісмарка), Г. Моргентау сформулював положення, яке стало класичним у західній політичній науці: сила являє собою сукупність усіх можливостей, які має політичний суб’єкт для задоволення своїх інтересів. За Г. Моргентау, “жадання влади” як відмінна риса будь-якої політичної діяльності веде до того, що міжнародна політика неминуче “набуває вигляду політики сили”. При цьому сила не зводиться виключно до військових її форм, у значній кількості випадків вона стосується матеріального, передусім фінансово-економічного чинника суспільства і держави загалом.

Відомий американський політик Г. Кіссінджер також розглядав силу як багатовимірну соціально-політичну категорію. Згідно з його поглядами досягти світового, континентального чи регіонального панування окрема держава може шляхом мобілізації усіх своїх національних ресурсів, у тому числі і політико-дипломатичних можливостей. Розширене тлумачення сили передбачає, що результативність її застосування залежить від здатності держави маніпулювати конфліктними та кооперативними відносинами у світовому співтоваристві, а також від володіння мистецтвом політичної дипломатії.

У другій половині XX ст. різко зросли бойові можливості армій, збільшилася частота їх застосування. До 50 армій світу, що функціонували на момент закінчення Другої світової війни, додалося ще близько 150, з них 25 – на пострадянському просторі. Головними тенденціями розвитку цих головних інструментів військової сили на сьогодні є:

- бойова могутність збройних сил розвинутих держав продовжує збільшу­ватися, в основі чого перебуває впровадження нових технологій військової діяль­ності на основі нових систем озброєнь, посилення професіоналізації збройних сил, інтенсифікація бойової підготовки, удосконалення психологічного гарту особового складу;

- розширюються та зміцнюються воєнно-політичні альянси держав, що найбільш яскраво проявляється в еволюції НАТО та ОДКБ (Організації договору про колективну безпеку СНД) у другій половині 1990-х рр. та у перше десятиріччя ХХІ ст.;

- показники технічної оснащеності приблизно 100 армій світу “підтягуються” до рівня передових збройних сил високорозвинутих країн за рахунок експортної експансії провідних виробників зброї на всі можливі ринки планети;

- країни, що розвиваються, намагаються започаткувати власне виробництво зразків сучасної зброї, оволодіти високими технологіями, насамперед ракетними, мікроелектронними, лазерними та ін.

Особливістю геополітичної обстановки наприкінці ХХ ст. є той безперечний факт, що США залишаються безумовним силовим лідером сучасного світу за своїм економічним потенціалом, фінансовими та технологічними можливостями, інноваційними ресурсами, воєнною могутністю та готовністю її використати.

Військовий бюджет Вашингтона продовжує залишатися астрономічним: від 265,3 млрд. доларів США у 1998 р. до 267,2 млрд – у 2000 р., понад 300 млрд. (після початку антитерористичної операції) – у 2001 р. У 2010 р. на потреби Пентагону направлено 626 млрд. доларів США. У 2011 р. військовий бюджет США може поставити новий рекорд – уперше перевищити 700 млрд. доларів США. Причому з 708 млрд. доларів США, які президент Барак Обама має намір запросити в Конгресі, 159 млрд. планується витратити на операції в Афганістані та Іраку.

Щорічний бюджет НАТО становить близько 2 млрд. євро, з яких 540 млн. відводяться на підтримку інфраструктури, ще 300 млн. призначено на покриття адміністративних витрат і 1 млрд. – на проведення операцій.

Сукупний військовий бюджет країн – членів ЄС становить 60 % від американського, проте військовий потенціал європейців ледве досягає десятої частини американської потужності.

Військовий бюджет Китаю у 2010 р. буде становити 532,1 млрд. юанів (майже 78 млрд. доларів США).

У 2009 р. військові витрати Росії зросли на 23,1 % (порівняно з 2008 р.) – до 1,26 трлн крб.

Отже, для будь-якої держави світу актуальним залишається збереження військової могутності за рахунок утримання великих регулярних професійних і напівпрофесійних армій індустріального типу.

Силове бачення геополітики неможливе без використання терміну “баланс сил” між державами (наддержавними об’єднаннями, блоками, коаліціями).

У структурній перебудові світових відносин виникають та зникають різного типу центри домінуючих впливів та активності. Чотири десятиліття світ був двополюсним, бо складався з 2 центрів протистояння – СРСР та США або “системи соціалізму” та “капіталістичної системи”, а також третьої, майже не структурованої системи держав. Сучасний світ більше не є двополюсним, протистояння “капіталізму” і “соціалізму” вичерпало себе.

Після саморозпаду Радянського Союзу та самоліквідації системи соціалізму, коли зникла двополюсність, світ на нетривалий час перетворився на однополюсний з повною гегемонією США. Водночас так званий “третій світ” втратив свої характерні риси і розколовся на нерівні групи, ознаками яких стали такі визначення, як “переможці” (Сянган, Сінгапур, Тайвань, Південна Корея) з кандидатами на цей титул Таїландом і Малайзією; “невдахи” (Сомалі, Руанда, Ліберія, Сьєрра-Леоне, Заїр тощо); “бунтівники” (Іран, Ірак, Північна Корея, Лівія, Сирія).

Унаслідок серйозних змін на світовій арені світ врешті перетворився на багатополюсний з досить великою кількістю реальних воєнно-політичних центрів сили. Основними серед них є: США, об’єднана Європа, Росія, Китай, Японія, Індія, Пакистан, Іран, Бразилія, Ізраїль, Південноафриканська Республіка та деякі інші.

В умовах багатоповерхового, багатополюсного світу проблема балансу сил у світовій політиці набуває особливої актуальності.У статичному відношеннібаланс сил є умовою існування незалежних держав, що перебувають у контакті одна з одною. У динамічному розуміннібаланс сил – це політика уряду, спрямована на реалізацію такої умови. У зв’язку з цим балансом сил можна вважати ситуацію, при якій агресивна акція будь-якої держави зустріне протидію з боку коаліції держав (у формуванні якої головну роль відіграють ситуативні чинники), достатньо сильну, щоб нейтралізувати агресію.

У сучасному світі можна констатувати суперечливість процесів глобалізації та регіоналізації. Нові центри світової могутності – Китай, Росія, Індія, Бразилія – вступають у жорстку боротьбу з США та Європою. Наявні також реальні тенденції соціальної та економічної маргіналізації у різних регіонах світу.

Головним напрямом міжнародних політичних відносин у сучасному світі є створення і реалізація стратегії та ефективної системи безпеки, яка б забезпечу­вала захист усього світу від воєнних загроз та була б заснована на врахуванні балансу сил та балансу інтересів: національних, регіональних, глобальних.

Друга половина XX ст. – складний шлях держав світової спільноти до створення геополітичної ситуації, за якої баланс сил дозволяв унеможливлювати ситуацію початку третьої світової війни. Міжнародна стурбованість масштабами військових приготувань у їх ядерних варіантах поступово призвела до розроблення і реалізації низки міжнародних угод і домовленостей, які, змістовно ускладнюючись і набираючи ознак політико-правової системи, дозволили на кілька десятиріч сформувати світовий геополітичний баланс військових сил.

Основними кроками формування такого силового балансу можна визначити такі.

1. Підписання Договору про часткову заборону випробувань ядерної зброї між США, СРСР, Великою Британією, Францією і КНР, який набув чинності 10 жовтня 1963 р.

2. Укладання Космічної угоди – Договору про принципи діяльності держав при дослідженні та використанні космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла. Документ забороняв виводити на навколоземну орбіту, встановлювати на Місяці або на будь-якому іншому небесному тілі чи розміщувати у будь-який інший спосіб у космічному просторі ядерну та іншу зброю масового знищення. Договір набув чинності 10 жовтня 1967 р.

3. Підписання одного із найвагоміших документів сучасності – Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, який набрав чинності 5 березня 1970 р. Метою його розроблення було взаємне намагання ядерних лідерів запобігти “розповзанню” бойових ядерних засобів по планеті з одночасним сприянням мирному використанню ядерної енергії. Цією нагодою скористалися країни Латинської Америки, які на правовому рівні забезпечили відсутність ударних ядерних засобів на своєму континенті (Договір Тлателолко), країни Південно-тихоокеанської зони (Договір Раротонго), країни Південно-Східної Азії (Бангкокський договір), африканські країни (Договір Пеліндаба).

4. Здобутком 1971 р. став Договір про заборону розміщення ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення на дні морів і океанів та у їх надрах.

5. 26 березня 1975 р. набула чинності Конвенція про заборону розробки, виробництва і накопичення бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї та про її знищення. Країни, що приєдналися до Конвенції, взяли на себе зобов’язання не розробляти, не виробляти, не накопичувати і не придбавати біологічних речовин чи токсинів, а також відповідних видів зброї і засобів доставки. Розуміючи значення цього документа, Україна 13 січня 1993 р. підписала Конвенцію, яка, набравши чинності 15 листопада 1998 р. після її ратифікації Верховною Радою, стала істотним правовим регулятором військового будівництва в Україні.

6. Тимчасова угода про деякі заходи стосовно обмежень стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1) започаткувала тернистий шлях радянсько-американських, а після 1991 р. – російсько-американських діалогів навколо проблем взаємного ядерного роззброєння і заходів контролю за зброєю такого типу. Набрала юридичної сили у жовтні 1972 р.

7. Засобом ефективного регулювання балансу сил протягом більш як трьох десятиліть є домовленість між США і СРСР про системи ПРО – Договір про обмеження систем протиракетної оборони. Вступивши в дію одночасно з ОСО-1, Договір обмежував кількість баз розміщення пускових пристроїв, так званих “антиракет”, спочатку до двох, а з 1974 р. – до однієї для кожної зі сторін. 12 червня 2002 р. США в однобічному порядку вийшли з Договору.

8. Підписання 1 серпня 1975 р. Хельсінкського Заключного акту Наради з питань безпеки і співробітництва у Європі (НБСС) стало новим кроком конструювання загальноєвропейської системи безпеки. Глави 35 держав (у тому числі США і Канади) зобов’язалися повідомляти інших учасників Наради про проведення масштабних військових маневрів за участю більш ніж 25-тисячних контингентів військ. Хельсінкський акт стимулював пошук нових форм взаємодії табору соціалізму і світу капіталізму, формуванню силового балансу сил між ними.

9. У червні 1979 р. політичні лідери СРСР і США підписали Договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-2), який змінив Тимчасову угоду 1972 р. Проте ні Верховна Рада Радянського Союзу, ні Конгрес Сполучених Штатів Договору не ратифікували внаслідок взаємної недовіри.

10. У квітні 1981 р. у Нью-Йорку була відкрита для підписання Конвенція про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що завдають надмірних ушкоджень або мають невибіркову дію (Конвенція про “негуманну” зброю), а також Протоколи до неї. Ці Протоколи заборонили застосування зброї, призначеної для ураження фрагментами, що не піддаються виявленню у тілі людини за допомогою рентгенівського апарату, застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв, обмежували застосування запалювальної зброї. Результатом роботи українського парламенту стосовно цього питання став Закон України “Про прийняття Протоколу про заборону або обмеження застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв з поправками, внесеними 3 травня 1996 р.”. Закон посилив процес набуття національною оборонною сферою України нормативів її відповідності загальноєвропейським роззброювальним заходам.

11. Світового резонансу набули Керівні принципи Режиму контролю за ракетними технологіями (РКРТ), розроблені і прийняті у 1987 р. за ініціативою США, Канади,ФРН, Франції, Великої Британії, Італії та Японії, до яких поступово приєдналися промислово розвинуті держави світу. Основною метою Режиму стало запобігання поширення ракетних засобів доставки зброї масового знищення (балістичних ракет класу “земля-земля” і крилатих ракет) насамперед у країни, що не мають таких засобів.

12. Наступним кроком політики балансу сил став Договір між СРСР і США про ліквідацію ракет середньої і малої далекості. Документ ставив за мету демонтаж і наступну ліквідацію радянських і американських балістичних ракет наземного базування та крилатих ракет радіусом дії від 500 до 5500 км (від 300 до 3400 миль). Підписаний 8 грудня 1988 р., Договір був повністю виконаний 1 червня 1991 р.

13. 19 листопада 1990 р. 22 держави, що представляли Варшавський договір і НАТО, підписали Договір про звичайні збройні сили у Європі. Договір скорочував і встановлював для європейських країн кількісні рамки на основні типи озброєнь, що використовуються для здійснення раптової атаки та початку широкомасштабних наступальних операцій, – танки, бойові броньовані машини, артилерійські системи калібру 100 мм і вище, бойові літаки та ударні вертольоти. Дія Договору поширювалася на геополітичний простір від Атлантичного узбережжя до Уральських гір. Документ набув чинності 9 листопада 1992 р.

14. Договір про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-І), підписаний на межі розпаду СРСР 31 липня 1991 р., дозволив істотно знизити рівень ядерного протистояння обох держав, встановивши значно нижчі межі кількості міжконтинентальних балістичних ракет (МБР) та їх пускових пристроїв і боєголовок, пускових пристроїв і боєголовок балістичних ракет на підводних човнах, а також важких бомбардувальників і їх ядерних озброєнь. Радянський Союз і Сполучені Штати домовилися про скорочення кількості ядерних зарядів до рівня у 6000 одиниць.

15. У липні 1992 р. Договір про звичайні збройні сили у Європі було переглянуто і трансформовано у Підсумковий акт переговорів про чисельність особового складу звичайних збройних сил у Європі. Сторони, які підписали документ, заявили про запровадження істотних обмежень щодо чисельності звичайних збройних сил своїх держав від Атлантики до Уралу.

16. У січні 1993 р. президенти Російської Федерації та Сполучених Штатів Америки підписали двосторонній Договір про подальше скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-2). Документ передбачав нові скорочення російських і американських стратегічних ядерних систем шляхом ліквідації усіх МБР з касетними боєголовками індивідуального наведення та зменшення загальної кількості боєголовок для кожної зі сторін до 3000 – 3500 одиниць.

17. У квітні 2010 р. лідери Росії і США поставили підписи під новим Договором про обмеження стратегічних наступальних озброєнь. Відповідно до нього кількість ядерних зарядів Росії і США зменшується на третину.Кожнасторона має право самостійно вирішувати, яким з елементів ядерної тріади слід “підрізувати”, а який залишити незмінним або навіть наростити. Головне, аби кількість зарядів і носіїв вписувалася у договірні рамки. Більш того, за Росією і США зберігається право удосконалювати свій ядерний потенціал. У новому СНО зафіксовано положення про взаємозв’язок стратегічних наступальних і стратегічних оборонних озброєнь, у тому числі кількості стратегічних носіїв ядерної зброї Росії з протиракетною обороною США. США і Росія запропонували ядерним державам приєднатися до цього Договору.

Отже, політика балансу сил і сьогодні залишається головним інструментом міжнародних відносин, збереження стабільності у світі, забезпечення локальної, регіональної та міжнародної безпеки. Водночас тисячоліття ворожнечі і війн переконливо показують неможливість подальшого прогресу на основі силового протиборства. Принцип балансу сил і формула розвитку держав шляхом обмеження інтересів інших країн і народів у сучасному світі поступово втрачають сенс. На зміну концепції балансу сил іде концепція балансу інтересів у зовнішній політиці держав.

Баланс інтересів у міжнародних відносинах – це не підпорядкування інтересів інших країн своїм інтересам, а здатність включити їх інтереси в коло своїх власних. Інакше кажучи, баланс інтересів можливий на основі загальних потреб, загальних як для різних держав, так і для різних класів і страт, що складають народи цих держав, тобто на основі загальнолюдських потреб та інтересів.

Усвідомлення державами необхідності створення справедливих відносин розподілу й обміну, формування загальноприйнятого економічного порядку є базою для складання балансу інтересів в економічній галузі. Існує реальна основа для формування балансу інтересів у зовнішній політиці держав, яка пов’язана з першочерговими потребами збереження життя на Землі, прогресом людського суспільства, всебічним удосконалюванням особи. Отже, людство поступово уявляє для себе всю складність свого майбутнього, тому процес становлення взаємозалежного світу, єдиного соціуму інтенсивно розвивається.

Дата добавления: 2015-05-24