Групові методи виховної роботи. 1 страница

Серед них найпоширеніші - "круглі столи", гуртки за інтересами, обговорення радіо- і телепередач, новинок преси, акції милосердя, пошукова діяльність, екскурсії, походи, заочні подорожі, заходи з фізичного виховання - олімпіади, туристичні походи, бесіди про гігієну.

"Круглі столи" зазвичай збирають молодих людей, які не обмежуються власною думкою в пошуках істини. Тему визначають заздалегідь. Учасники демонструють свої знання з цієї теми й перспективи її розвитку. "Круглі столи" сприяють розширенню кругозору, формуванню світогляду, загальнолюдських і національних цінностей.

Свій творчий потенціал студенти реалізовують у гуртках за інтересами, основні завдання яких - формування національного свідомого патріота-громадянина України; виховання фізично й морально здорової людини; усвідомлення моральних цінностей, ідеалів, культурних традицій, етичних норм; формування естетичних смаків; створення атмосфери емоційної захищеності, любові; збереження родинних традицій сімейних реліквій, вивчення родоводу, звичаїв, обрядів свого народу і народів, що населяють Україну; вивчення мови й шанування культури, національної літератури, мистецтва, преси, радіо і телебачення.

У виховній роботі ефективним є використання радіо- і телепередач, перегляд художніх фільмів.

У процесі виховної роботи доцільно практикувати обговорення публікацій із найпопуляршших видань, які приваблюють студентів своїми аналітичними матеріалами щодо політичної, економічної, культурної ситуації в Україні.

Формуванню національної свідомості, патріотичних почуттів студентської молоді сприяє їхня активна участь у створенні університетських краєзнавчих музеїв, призначених для вивчення, збереження та використання пам'яток природи, матеріальної і духовної культури народу.

Ефективними виховними заходами є також історико-етнографічні експедиції з вивчення історії свого міста, села, області, краю та топоніміки цієї місцевості, дослідження історичних пам'яток, збирання предметів старовини, легенд, народних традицій, звичаїв тощо.

7.3. Метод навчання – це основний спосіб досягнення певної дидактичної мети, спосіб впорядков діялбності вчителів і учнів вирішення завдань освіти, виховання і розвитку у процесі навчання
Класифікація:
- Метод організації і здійснення навчальної діяльності учня
1. за джерелом передачі і сприйм-ня навч матер-лу:
1.1 словесні:
1.1.1. бесіда – вступна, повторююча, еврістична чи репродуктивна
1.1.2. розповідь – словесний монолог. Форма ознайомл-ня учня з матер- лом
1.1.3. поясн-ня – розкр-тя змісту осн понять, встан-ня причино-наслідкових зв׳язків
1.1.4. інструктаж
1.2. наочні:
1.2.1. ілюстрація - показ предметів і явищ у вигляді фото, картин (засоби є нерухомі)
1.2.2. демонстрація – наочний показ матер-лів хар-ся рухливістю. Відео
1.2.3. спостереження
2. за логікою передачі і сприймання інформації
2.1. індуктивні – спочатку засвоюються часткові факти а потім робл-ся узаг-ня
2.2. дедуктивні - спочатку повід-ть заг полож-ня а потім виводять частковий випадок
3. за ступенем самостійності мисл-ня школярів у процесі навч-ня
3.1. репродуктивні – акт-не сприй-ня і запам׳ят-ня навч матер-лу
3.2. пробл-но-пошукові – передб-ть запам׳ят-ня навч мат-лу та акт-ть учнів у процесі навч
4. за ступенем керівн-ва навч роботою
4.1. під керівниц-м вчителя – роб-та в класі
4.2. самост-на роб-та – роб-та вдома
- М-ди стимул-ня і мотив-ції навч-пізн діял-ті
1. м-ди стимулюваня інтересу до навч-ня
- створ-ня сит-ції інт інтересу
- пізнав ігри
- навч-ні дискусії
2. м-ди стим-ня обов׳язку і відповід-ті
- роз׳язн-ня мети навч-ня предмета
- пред׳явл-ня вимог до вивч-ня предмету
- заох-ня і покаран-ня у навч-ні
- М-ди контролю
1. усний контроль – опитування
2. письмовий – диктанти. К.р., твори
3. машинний контроль – комп.
4. самоконтроль – усвідомлене регул-ня учне6м своєї діяльності з метою збагач-ня знань

Прийом навч-ня – складовий комп-т м-ду який спрямовує учнів на розв-ня часткових дидакт завдань.
Дидакт прийом вкл-є дію. Прийоми дії розв-ть конкрет завд-ня що ведуть до досягн-ня осн мети.
Засоби навч-ня – облад-ня що викор-ся у сист-мі пізн діял-ті:
1.слово вчителя
2. підручник
3. техн засоби
Вибір ме-дів і зас-бів навч-ня предб-є врахув-ня:
1. мети і завд-нь уроку
2. обсягу і скла-ті навч матер-лу
3. віку учнів
4. рівня їх підготовлен-ті
5. часу навч-ня
6. матер-но-тех бази
7. типу і стр-ри року

8.1. Поняття «метод» (грец. metodos — шлях дослідження, пізнання) означає спосіб теоретичного і практичного освоєння дійсності, а їх сукупність позначається поняттям «методологія». Виховання як специфічний вид діяльності та наукова галузь охоплює відповідну сукупність методів.
Методи виховання — шляхи і способи діяльності вихователів і вихованців з метою досягнення виховних цілей.

Першовідкривачем методів виховання вважають німецького педагога Йогана-Фрідріха Гербарта (1776—1841), який вважав, що філософія визначає мету виховання, а психологія — шляхи до цієї мети.

Метод виховання поділяють на окремі елементи — прийоми виховання, які використовують для підвищення виховної ефективності методів.
Прийом виховання — складова частина методу, що визначає шляхи реалізації вимог методів виховання.

Методи і прийоми виховання є своєрідними інструментами в діяльності вихователя. їх дієвість залежить від використання виховних засобів.

Засоби виховання — надбання матеріальної та духовної культури (художня, наукова література, радіо, телебачення, Інтернет, предмети образотворчого, театрального, кіномистецтва тощо), форми і види виховної роботи (збори, бесіди, конференції, гуртки, ігри, спортивна діяльність), які задіюють під час використання певного методу. Дієвість методів виховання залежить і від того, наскільки у виховному процесі задіяна праця молодої людини над собою, природа, надбання національної культури (казки, легенди, колискові пісні, обряди, звичаї та ін.).

Основним критерієм оцінювання виховного методу є відповідність його виховним цілям і завданням. У педагогічній науці існує кілька класифікацій виховних методів. Найчастіше при цьому беруть за основу систему виховних впливів, за допомогою яких відбувається формування особистості.

Однією з найпоширеніших є класифікація методів російського вченого-педагога Віталія Сластьоніна, згідно з якою розрізняють такі групи методів:

1. Методи формування свідомості особистості: бесіди, лекції, методи дискусії, переконання, навіювання, приклад.

2. Методи організації діяльності, спілкування, формування позитивного досвіду суспільної поведінки: педагогічна вимога, громадська думка, довір'я, привчання, тренування, створення виховних ситуацій, прогнозування.

3. Методи стимулювання діяльності і поведінки: гра, змагання, заохочення, покарання.

4. Методи самовиховання: самопізнання, самооцінювання, саморегуляція.

Використання їх забезпечує формування в учнів практичних умінь і навичок самовиховання як найвищої форми виховання і подальшого самовдосконалення. Вони враховують демократичні засади виховання, необхідність активної участі дітей у виховному процесі.

8.3. Зміст освіти – один із основних компонентів процесу навчання. Це система наукових знань, умінь, навичок, оволодіння якими забезпечує всебічний розвиток розумових і фізичних здібностей учнів, формуваня їх світогляду, моралі, поведінки, підготовку до праці і життя. Зміст освіти відповідає на основне запитання дидактики “чого навчати?”. Він визначає спрямованість навчального процесу, його характерні пріоритети.

Методологічною основою теорії змісту освіти є діалектика, теорія пізнання (гносеологія), теорія всебічного розвитку особистості, принцип єдності теорії і практики. На сучасному етапі основою для формування змісту освіти є програма “Освіта” (Україна ХХІ ст.). В ній сформульовано основні цілі, завдання і принципи розвитку змісту освіти.

Основні цілі та завдання програми «Освіта» (Україна XXI ст.)

Ø Відродження і розбудова національної системи освіти.

Ø Формування творчої особистості.

Ø Демонополізація системи освіти.

Ø Лібералізація традиційних освітніх структур.

Ø Широке використання досягнень вітчизняної та світової педагогіки.

Ø Створення в суспільстві атмосфери сприяння розвиткові освіти.

Ø Подолання національного нігілізму, заідеологізованості

Ø Підготовка нової генерації педагогічних кадрів.

Ø Формування нових економічних основ системи освіти.

Основні принципи програми «Освіта» (Україна XXI ст.)

· Пріоритетність освіти.

· Демократизація.

· Гуманізація.

· Гуманітаризація.

· Національна спрямованість.

· Відкритість системи освіти.

· Неперервність.

· Єдність навчання і виховання.

· Багатоукладність і варіативність освіти.

До основних компонентів змісту освіти належать (за І. Лернером):

1) досвід пізнавальної діяльності, що відображений у знаннях про природу, суспільство, техніку, мислення і способи діяльності;

2) досвід здійснення відомих способів діяльності, які втілюються разом із знаннями в уміння і навички;

3) досвід творчої, пошукової діяльності по вирішенню нових проблем (втілення раніше засвоєних знань в практику);

4) досвід ціннісного ставленння до об’єктів і засобів діяльності людини, її прояву у відношенні до оточуючого світу, до інших людей.

Досвід пізнавальної діяльності особистості охоплює систему знань про природу, людину, суспільство, мислення, виробництво та засоби діяльності, засвоєння яких забезпечує формування у свідомості учнів наукової картини світу.

Знання, як основний елемент змісту освіти, відображають узагальнений досвід пізнання дійсності, накопичений людством у процесі соціально-історичної практики. Зміст загальної середньої освіти охоплює різні види знань: основні поняття і терміни, факти повсякденної дійсності й науки, які дають змогу зрозуміти закони науки, формувати переконання; теорії, які містять систему наукових знань про певну сукупність об’єктів, зв’язки між законами, прогноз у даній предметній галузі; знання про способи діяльності, методи пізнання й історію науки; оціннювальні знання про норми ставлень до різних явищ життя.

Усі види знань взаємопов’язані й потребують комплексного засвоєння.

Досвід здійснення відомих способів діяльності (практичний досвід). Зміст цього досвіду становить система загальних інтелектуальних і практичних умінь та навичок, яка є основою конкретних видів діяльності: пізнавальної, трудової, художньої, громадської, ціннісно-орієнтаційної, комунікативної. Участь у названих видах діяльності забезпечує здатність учнів оволодіти культурою народу.

Вказані види діяльності взаємозв’язані і відображаються в змісті освіти. При відборі змісту враховуються також й інші види і галузі діяльності (соціально-політична, художньо-естетична, сімейно-побутова тощо).

Досвід творчої діяльності покликаний забезпечити готовність до пошуку шляхів вирішення назрілих проблем. Він вимагає самостійного застосування раніше засвоєних знань і вмінь у нових ситуаціях, формування нових способів діяльності на основі вже відомих.

Важливими характеристиками творчої діяльності є:

- самостійне перенесення знань і вмінь у нову ситуацію;

- бачення нової проблеми в знайомій ситуації;

- бачення структури об'єкта і його нової функції;

- самостійне комбінування відомих способів діяльності в новий;

- знаходження різних способів вирішення проблеми і альтернативних доказів;

- побудова принципово нового способу вирішення проблеми, який є комбінацією відомих.

Досвід ставлень особистості до світу, діяльності є специфічним. Сфера почуттів людини не збігається зі змістом знань про навколишню дійсність, навичками й уміннями.

Система мотиваційно-ціннісних і емоційно-вольових ставлень разом із знаннями і вміннями є умовою формування системи цінностей, ідеалів, світогляду особистості.

Усі перераховані компоненти змісту загальної освіти взаємопов’язані і взаємозумовлені. Уміння без знань неможливі; творча діяльність здійснюється на основі сформованих знань і умінь; знання про діяльність, забарвлену емоціями, передбачають поведінкові навички й уміння.

До недавнього часу в шкільному навчані переважав традиційний суто просвітницький підхід, в основі якого – оволодіння учнями якомога більшим об’ємом знань, формування способів діяльності на основі засвоєння еталоннтх зразків. Тому більшу частину змісту освіти становили перші два з названих його компонентів. На сучасному етапі, коли змінюються акценти в цілях навчання, зростає питома вага тих компонентів змісту, що забезпечують формування творчих рис особистості, досвіду емоційно ціннісного ставлення до дійсності. Реалізація цієї вимоги повинна стати об’єктом проблемного навчання, постійних пошуків нових методів і форм навчання, цілеспрямованої самостійної діяльності учнів. Ця робота повинна знаходити відображення у створенні державних загальноосвітніх стандартів з кожної освітньої галузі, в яких повинні бути передбачені конкретний зміст і обсяг творчої діяльності учнів. Окрім цього такий зміст має знайти відображення в навчальних програмах, підручниках, реалізується у “живому” процесі навчання.

9.3. Підготовка вчителя до уроку складається з двох органічно пов'язаних між собою етапів: планування системи уроків з теми і конкретизації цього планування стосовно кожного уроку, осмислення і складання планів окремих уроків.

Тематичне планування призначене для визначення оптимальних шляхів реалізації освітньої, розвиваючої і виховної функцій навчально-виховного процесу в системі уроків і позаурочних занять з даної теми або розділу навчальної програми. До цієї системи, в залежності від основної дидактичної мети, можуть ввійти як уроки різних типів і видів, так і інші форми організації позакласної та позаурочної роботи учнів.

Успіх тематичного планування залежить від того, наскільки чітко учитель уявляє собі, що повинні учні міцно засвоїти, з чим познайомитися, що вміти, знати і т.д. Тому тематичне планування розпочинається з ретельного вивчення вчителем навчальної програми з предмету, освітніх стандартів, визначення основних виховних і розвивальних завдань у межах навчального предмету в цілому і з даної теми, зокрема. Тільки в результаті такої попередньої роботи можна зрозуміти значення кожного "народжуваного" в тематичному плані уроку. Інакше, замість системи взаємопов'язаних уроків отримаємо випадковий "набір" уроків.

Науково обґрунтовану схему тематичного планування запропонував відомий російський дидакт М.І.Махмутов, яка має такий вигляд [286,147].

Схема тематичного планування

1. Назва теми:

1) мета (загальна дидактична) уроку або системи уроків;

2) тип уроку (уроків);

3) спільні методи навчання (репродуктивні або продуктивні);

4) обладнання і основні джерела інформації;

5) види контрольних робіт на основі системи уроків.

2. Актуалізація:

1) опорні знання (поняття і факти) і способи дії;

2) типи самостійних робіт.

3. Формування нових понять і способів дії:

1) нові поняття і способи дії;

2) головні і другорядні проблеми та типи самостійних робіт.

4. Застосування (формування умінь та навичок):

1) типи самостійних робіт;

2) між-предметні зв'язки.

5. Домашнє завдання:

1) повторення (обсяг навчального матеріалу);

2) типи самостійних робіт.

Основою тематичного планування в даній схемі слугує дидактична структура уроку, компоненти якої містять елементи знань (понять) і способів дій, типи самостійних робіт, тобто зміст і способи навчання.

Розпочинаючи планування системи уроків з чергової теми, вчитель повинен чітко уявити якими опорними знаннями, уміннями і навичками уже володіють учні, які види наступних зв'язків (предметних, міжпредметних) можуть і повинні на їх основі актуалізуватися. Тільки після цього можна розробляти конкретні програми роботи учнів з даної теми.

В цих програмах учитель чітко визначає якими основними знаннями, уміннями і навичками повинен оволодіти учень при вивченні матеріалу з даної теми. В програмі перелічуються основні поняття і закономірності, які вводяться в даній темі; найважливіші відомості про навчальні явища, процеси, події і т.д.; характеризуються типи задач, які учні повинні навчитися розв'язувати, а також очікуваний приріст у знаннях, уміннях і навичках учнів, що має відбутися в результаті вивчення теми.

Учитель планує також формування в учнів умінь навчально-дослідницької діяльності, накреслює основні завдання виховання відповідального ставлення їх до навчального матеріалу, до тих видів діяльності, які здійснюватимуть школярі в процесі вивчення даної теми.

Саме цілеспрямованість учителя при здійсненні тематичного планування, конкретизація ним найближчих завдань навчання і є власне управлінням процесом навчально-пізнавальною діяльністю учнів в системі уроків, основою його творчого підходу до поурочного планування структури і змісту майбутньої діяльності на уроці, до визначення системи та послідовності власних дій і дій учнів на кожному уроці. Тільки після визначення дидактичних завдань до кожної теми в цілому, можна розпочинати підготовку до кожного конкретного уроку.

В чому ж полягає безпосередня підготовка учителя до уроку? Що таке поурочне планування?

Безпосередня підготовка вчителя до уроку — це планування уроку, конкретизація тематичного планування, стосовно кожного окремо взятого уроку, осмислення та складання плану і конспекту уроку після того як визначено основний зміст і спрямованість уроку. План уроку необхідний кожному вчителю, незалежно від його стажу, ерудиції і рівня педагогічної майстерності. Складається він на основі тематичного плану, змісту програми, знання вчителем учнів, а також рівня їх підготовки. В плануванні уроку і розробці технолога його проведення виділяються дві взаємопов'язані частини: 1) осмислення мети уроку, кожного його кроку; 2) запис у спеціальному зошиті в тій чи іншій формі плану уроку.

Мета уроку визначається на основі змісту матеріалу, матеріальної бази школи і характеру такої діяльності учня з навчальним матеріалом, яку можна організувати в даній навчальній ситуації. На цьому етапі підготовки уроку учитель на основі розумового експерименту здійснює прогнозування майбутнього уроку, "прокручує" його в думці, розробляє своєрідний сценарій власних дій і дій учнів у їх єдності. І лише після визначення основного змісту і напрямку власної діяльності і діяльності учнів, учитель добирає необхідний і достатній матеріал, який повинні засвоїти учні, накреслює послідовність введення в обіг тих чи інших понять, які будуть вивчатися на уроці; добирає найвиразніший матеріал, що спонукатиме до активної розумової діяльності учнів, накреслює орієнтири у вигляді узагальнених запитань, проблемних завдань та ін.

В процесі підготовки уроку увага вчителя повинна бути привернута до педагогічного передбачення, прогнозування можливого повороту думки учнів при розв'язанні конкретних навчальних завдань. Підготовка учителя до уроку охоплює, таким чином, не лише ретельний аналіз навчального матеріалу, його структурування у відповідності з етапами його вивчення, але й можливі запитання, відповіді, судження самих учнів. Чим ретельніше буде здійснений такий аналіз, тим менша ймовірність зустрітися з зовсім неочікуваними ситуаціями в процесі проведення уроку.

Після ретельного аналізу, обдумування композицій уроку учитель здійснює запис плану-конспекту уроку. Досвідчені вчителі обмежуються короткими записами, початківцям варто писати більш розгорнуті плани-конспекти уроку.

План уроку — це початок творчого пошуку, засіб ефективності уроку, реалізація задуму вчителя, ґрунт натхнення і талановитої імпровізації. В ньому відображається тема уроку, клас, в якому він проводиться, мета уроку з конкретизацією його дидактичних завдань, короткий зміст матеріалу, який вивчається на уроці, визначаються форми організації навчально-пізнавальної діяльності учнів, методи, засоби навчання, система завдань, в процесі виконання яких здійснюватиметься актуалізація раніше засвоєних знань і способів діяльності, формування нових наукових понять і способів діяльності та їх використання в різних ситуаціях навчання, контроль і корекція навчальної діяльності учнів в їх поступальному русі від незнання до знання, від невміння до вміння здійснювати необхідні практичні пізнавальні дії в процесі реалізації завдань уроку.

В плані уроку уточнюється його структура, визначається орієнтовна міра часу на різні види роботи, передбачаються заходи перевірки успішності навчання школярів, конкретизуються їх прізвища, кого планується опитати, перевірити тощо.

Успіх уроку залежить не тільки від старанної підготовки до нього вчителя, але й від підготовки самих учнів до роботи на уроці, від того психологічного настрою, з яким вони приходять на урок. Підготовка учнів до наступного уроку в системі уроків передбачає:

¾ ознайомлення учнів з планом їх роботи на наступних уроках в системі уроків з теми;

¾ орієнтацію учнів на їх попереднє ознайомлення з окремими розділами або темами підручника, читання науково-популярної й художньої літератури з проблем наступного уроку, проведення спостережень та нескладних дослідів, які можуть сприяти вивченню нового матеріалу.

Можна рекомендувати наступну схему плану-конспекту уроку:

Схема плану-конспекту уроку

1. Тема програми.

2. Тема уроку.

3. Мета уроку:

4. Завдання: а) освітні; б) виховні; в) розвиваючі.

5. Тип уроку.

6. Вид уроку.

7. Методи: а) навчання; б) викладання.

8. Матеріально-технічне і дидактичне оснащення уроку: 1) Обладнання. 2) Прилади. 3) Інструмент (робочий, вимірювальний). 4) Еталони. 5) Заготовки, матеріали. 6) Наочні посібники. 7) Дидактичний матеріал. 8) Технічні засоби навчання.

9. Між-предметні зв'язки.

10. Передові методи праці.

11. Література.

Хід уроку по етапах

1. Актуалізація опорних знань і мотиваційних станів.

1) Завдання етапу.

2) Склад опорних завдань.

3) Склад опорних умінь.

4) Формування мотивів, інтересу, емоційного настрою.

2. Формування нових знань і способів діяльності.

1) Завдання етапу.

2) Введення нових понять.

3) Очікуваний приріст знань, умінь.

4) Способи спонукання.

3. Формування нових умінь і навичок.

1) Завдання етапу.

2) Склад формованих і розвиваючих умінь.

3) Самостійна робота.

4) Поточний інструктаж (індивідуальний, колективний).

4. Домашнє завдання.

10.1. Доручення як метод виховання також передбачає вправляння учня в

позитивних діях і вчинках. З цією метою педагог, учнівське

самоврядування чи учнівський колектив дають йому конкретне завдання,

виконання якого потребує певних дій або вчинків. Застосовуючи цей метод,

враховують індивідуальні особливості учнів. Доручення підбирають з таким

розрахунком, щоб його виконання сприяло розвиткові необхідних

вихованцеві якостей. Наприклад, неорганізованим учням корисно доручити

провести захід, у підготовці до якого треба виявити самостійність,

ініціативу, зібраність. Отримавши доручення, учень повинен усвідомити

його важливість і значення для колективу й для себе. Доручення має бути

посильним для учня. Нескладне завдання виховує впевненість у власних

силах, непосильне — підриває віру в свої можливості. Педагог повинен не

лише дати доручення, а й навчити учня виконувати його, допомогти йому

довести справу до кінця.

Доручення можуть бути постійними або епізодичними. Постійні доцільно

давати учням, які вже мають певний досвід їх виконання, а також

розвинене почуття відповідальності. Згодом доручення ускладнюють за

змістом і методикою виконання.

Ефективність доручення як методу виховання значною мірою залежить від

організації контролю за його виконанням. Саме завдяки контролю

запобігають забудькуватості. Відсутність контролю призводить до

безвідповідальності. Існує контроль індивідуальний з боку педагога або у

формі звіту на зборах колективу чи засіданні його активу. Виконання

доручень потребує оцінювання.

11.1. Переконання, навіювання, метод прикладу
Переконання — метод виховного впливу, за допомогою якого вихователь звертається до свідомості, почуттів, життєвого досвіду дітей з метою формування свідомого ставлення до дійсності і норм поведінки.

Переконання формують у процесі засвоєння учнями естетичних, моральних, політичних, філософських та інших знань. Воно має бути послідовним, логічним, максимально доказовим, відповідати рівню вікового розвитку особистості. Переконуючи інших, вихователь повинен сам глибоко вірити у те, про що повідомляє.

Переконувати можна словом і ділом. Тому переконання здійснюють лише в єдності з іншими методами виховання: переконання шляхом бесіди, дискусії, лекції, за допомогою конкретного прикладу, педагогічної ситуації, на основі громадської думки тощо. Переконання складається з гіпотези (того, що треба довести), доказів чи аргументів (того, за допомогою чого доводиться гіпотеза) і демонстрації (способу доведення).

Гіпотеза — наукове припущення, яке висувають для пояснення явищ дійсності. Вона має бути чітко сформульованою, позбавленою логічної суперечності, не змінюватися в процесі доведення.

Гіпотезами можуть бути теоретичні положення, правила моральної поведінки, життєві факти, явища, події, які вимагають морального оцінювання. Переконати когось — означає викликати в нього впевненість в істинності гіпотези.

Доказ (аргумент) — думка, істинність якої перевірена і доведена. Він має бути чітко сформульований, відповідати обговорюваній проблемі.

Демонстрація — логічне розміркування, під час якого із доказів (аргументів) доводять істинність чи хибність гіпотези. Аргументування може посилатися на авторитет, базуватися на взаємозалежності причин і наслідків, на аналогії. За формою обґрунтування доказ може бути прямим (ґрунтується на безсумнівному факті, який переконує в істинності гіпотези) та опосередкованим (істинність гіпотези доводять запереченням істинності суперечливого положення).

Ефективність переконуючого впливу залежить від сили впливу (визначається аргументами та авторитетом переконуючого), знання психологічних рис особи, яку переконують (потреби, інтереси, установки, смаки, особливості мислення), відповідності інтелектуально-емоційного стану переконуючого і переконуваного в момент взаємовідносин.

Ефективним засобом переконання є сугестія (від лат. suggestio — навіювання). Сугестивний метод — психологічний вплив на особу або групу осіб, розрахований на беззаперечне сприйняття незалежно від їх думок і волі.

Засобами сугестивного впливу є слова, жести, міміка. Від інших способів впливу він відрізняється зниженою аргументацією. Сугестатор (той, хто впливає) відповідно до своїх намірів, використовуючи прийоми навіювання, «вводить» у психіку сугеренда (той, на кого впливають) установки, спрямовані на зміну психічної діяльності. Навіювання застосовують при зниженому рівні усвідомлення і критичності, регулюючи і стимулюючи психічну і фізичну активність.

Здійснюючи виховний вплив, педагог повинен володіти різноманітними способами впливу на особистість, в тому числі й методами, пов'язаними з психікою, тому що елементи навіювання задіяні у кожному акті навчально-виховного процесу.

За способами впливу на об'єкт виділяють такі види навіювання:

1. Пряме навіювання (команда, наказ, навіювання-настанова, настанова). Характеризується тим, що слово педагога, висловлене в імперативній формі, без аргументації, зумовлює відповідну «виконавчу» поведінку учнів. Використовують як заохочувальний засіб. Це навіювання-настанова: «Та ти ж прекрасний хлопчик, можеш вчитися добре», «Ти тільки повір у свої здібності і легко подолаєш труднощі».

Подібний спосіб навіювання може мати і негативний результат впливу: висловлена педагогом форма незадоволення вчинками учня навіює йому відчуття неповноцінності («Ти, як завжди, впертий і говориш тільки дурниці»).

2. Опосередковане навіювання. Розраховане на безперечне прийняття інформації, але повідомлення подають у вигляді розповіді, опису якого-небудь випадку чи натяку. Воно краще сприймається учнями, ніж пряме.

Переконувати можна і прикладом. Метод прикладу передбачає демонстрування взірця для наслідування. При застосуванні його необхідно враховувати: специфіку наслідування прикладу різними віковими групами; етапність наслідування (на першому етапі внаслідок сприймання конкретного прикладу виникає суб'єктивний образ його, бажання наслідувати, на другому — діє зв'язок між прикладом для наслідування і поведінкою вихованця, на третьому — здійснюється синтез наслідувальних та самостійних дій і вчинків); джерела для наслідування (товариші, батьки, вчителі, літературні герої тощо); використання негативного прикладу у вихованні.

Дата добавления: 2015-05-24