Травень

1 Люди, що по гріхах навернулися до Бога і стали з грішників святими, не раз ціле життя покутували в пості й молитві, щоб цей борг дочасної кари Господові Богові сплатити. Були такі Божі Угодники, що у сто разів більше покутували, як того треба було. Та к сплатили вони Богові і більше боргів, як завинили. Правда, ще й тепер бувають поміж людьми такі, що покаянням і поправою життя самі собі сплачують свої борги; але і те правда, що таких тепер дуже мало на світі. Треба великої Божої любови і дуже гарячого покаяння, щоб хтось знайшов таку ласку в Господа Бога [3, 246].

2 Життя, згідне з Євангелієм, – це надприродне життя Божої благодати; це життя Божої любові і жертви для Бога, – це життя, в якому людина шукає і прямує до святості [5, 209].

3 Віра в душі – це щось велике, могутнє, чинне, сказати б – рухливе, що чоловіка пориває до великих діл, до великих жертв, до великих гадок, це щось таке, що чоловіка так відділяє від усіх, котрі віри не мають, що між ними є безконечні, сказати б, прірви й віддаль незмірима. І як же може бути йнакше? Хто вірить у Христа, “має вічне життя” (Йо. 6, 47). “Хто Мого слова слухає, – каже Христос, – і вірить в Того, що Мене післав, має вічне життя і на суд не йде, але перейшов із смерти в життя” (Йо. 5, 24). Життя тих, що віри не мають, є переходом з життя у смерть.

“Віра – це послух правді” (Гал. 3, 1), віруючий “знає, кому повірив” (II Тим. 1, 2), знає “до чого іде і як має вірою ходити” (II Кор. 5, 7) [2, 175].

4 У визначенні Тридентського Собору Про виправдання св. Церква вчить, що віра є першою умовою виправдання. Св. Собор говорить про віру, що ще не довела до Божої благодати, отже про віру, що її називаємо мертвою. Щойно в хрещенні вливає Бог у душу чесноту віри й любови разом з надприродною освятливою благодаттю. Перед тою хвилиною у тих, що мають бути виправдані, нема чесноти віри, себто в їх душах є менше, ніж у душах грішників, що вірують. У них є лише акт віри, тільки гадка, що можна й що треба вірити, та минуще світло дійсної благодати. Але й те світло може деколи могутньою силою видобути грішника з маси погибелі, деколи може вирятувати його зі смерти гріха. Тому акти такої віри називаємо спасительними актами. Вони не мають заслуги, не є заслуговуючими, бо до заслуги треба Божої любови й Божої благодати, але є спасительними, бо ведуть до спасення, і є надприродними, бо походять з надприродної дійсної Божої благодати.

Мертва віра є могутнім і великим Божим даром, а все-таки вона так зв’язана людськими пристрастями, злими звичаями й гріхами, які можуть до безконечности множитися й можуть до безконечности ставити чимраз більші й гірші перепони дії віри. Та к то, з огляду на людську душу й на духовні сили чоловіка, мертва віра є ще надзвичайно слабка [2, 170].

5 У хвилинах перед сповіддю і в сповіді, а може, ще сьогодні рано мені видавалося, що буде можливо так жити, як бажалося – по-християнськи. А коли на мене вдарила хвиля життя з усім тим, що приносить, і болів, і розкошів, і відрази, й спокусливої цікавости, вона мене з ніг звалила, як мале немовля, і ось лежу в грісі. Чи то гріх тяжкий? Те, що трапилося передвчора і вчора, – та нетерплячість, те забоження (Під “забоженням”, “забожитись” наші люди розуміють рід само прокльону (неповажного!): “бігме” чи “скарай мене, Господи” (або “скар ня, Боже!”) або рід дрібної присяги: “присєй Богу” (“присягаю Богу”), те прикре слово, неуваги на молитві, те опущення молитви, – все це було, може, лиш дрібними гріхами, хоч хто ж те знає, але те, що сьогодні трапилося, – це вже найвиразніше, свідоме й добровільне переступлення Божої заповіді в тяжкій речі. І коли сьогодні думаю про те, що завтра треба мені обов’язково до церкви піти, бо ж це день святий, заглядаючи в серце – бачу, що будова християнської праведности розбита в порох; я наново стою над руїною [2, 224].

6 Але й після виправдання, хоч уже злучена з Божою любов’ю, віра в душі, очевидно, віра, що, за наукою Ісуса Христа, навіть у найменшій мірі, “гірчичного зеренця” (Лук. 17, 6), дає чоловікові неначе всемогутню силу, повинна була йому дати силу утримання в добрім. Це менша річ – утриматися в добрім, ніж переносити гори, й тому, якщо грішник не знаходив у вірі сил до боротьби зі спокусами й утримання в Божій благодаті, то, певно, мав віру хоч ще й живу, але без порівняння меншу від найменшого зеренця гірчиці. Таку віру можна би назвати й мертвою, й не знати, чи св. Яків не був би її назвав мертвою, бо для нього мертва віра – без діл. Мабуть, такою була віра нашого грішника, хоч ще й перед падінням [2, 171].

7 Правда, суто теоретична, приміром, якась теза математика, раз пізнана відразу, стає нам ясною; вже не треба себе самих переконувати, що так єсть; правда практична, моральна, що має сягати своїм застосуванням в кожне діло нашого житя, хоч в теорії добре знана, може для нас на практиці бути дуже неясною. Відтак треба роздумування, глибокого замислення над тими правдами, щоб їх впровадити зі сфери теорії в актуальне коло наших діл [4, II т., 115].

8 В усіх людських справах, в мистецтві, науці, ремеслі чи в якій-небудь професійній праці, той, що лише “менше-більше” зберігає ретельність, точність, є партачем у кожній роботі. А що варта робота партача, коли його діло є і тонше, і трудніше, ніж діло адвоката, лікаря, хірурга чи окуліста! А таким є сповідник-душпастир чи катихит і проповідник з ліберальною совістю [4, І т., 242].

9 Небезпека в тому, що, звикаючи до того мінімуму праведности, християнин пристосовує його до себе самого, буде від себе вимагати тільки тієї міри. Не тут місце доводити, що з такими поглядами на стан і потреби своєї душі християнин наражається на практиці й того мінімуму не досягнути... й тому не можемо ніяким способом обмежуватися мінімумом, мусимо мати на оцю цілість і звертати увагу, може, передовсім на велич і красу Божої науки [2, 132].

10 Очевидно, недбалість може бути гріхом тяжким, а може бути лише гріхом легким. Якщо чоловік з недбалости упускає щось, що належить до необхідности спасення – чи то якийсь учинок чи якусь обставину, – занедбання буде гріхом тяжким. Та к само, коли з недбальства акт волі є такий слабий у речах, що стосуються Бога, що відступає цілком від Божої любови, – така недбалість є гріхом тяжким, особливо тоді, коли є легковаження того, що стосується Бога. Але недбалість може бути тільки гріхом повсякденним, коли чоловік занедбує якийсь учинок або якусь обставину, що не є обов’язкова для спасення, і робить те не з погорди, не з легковаження, а тільки з браку ревности – не з браку любови до Бога, але з браку ревности любови до Бога. То й брак буде мати за причину якесь дрібне захоплення, якийсь повсякденний гріх [2, 380].

11 Недбалість буває сполучена з лінивством, яке рішення волі не скоро, а зі спізненням вводить у життя, та з сонливістю, яка рішення волі виконує без напруження, без ревности [2, 380].

12 Перші християни гидилися грошолюбством і засуджували грошолюбство, в чому, зрештою, мали ясні і страшні приклади Апостолів. У первісній історії Церкви серед світлих і чудових пам’яток любови, жертви, посвяти й праці – на вічне остереження перед захланністю – стоїть у п’ятій главі Апостольських Діянь той страшний трагічний пам’ятник Ананії й Сафіри, його жінки. Грошолюбство та захланність довела їх до того, що стали обманцями та хотіли ошукати самого Божого Духа (Дія. 5, 3) [2, 401].

13 Типом мінливости є цар Саул в останній добі свого життя, в якій переслідував Давида. Переконуючися в чеснотах і у вірності Давида, кілька разів з хвилини в хвилину цілковито змінювався. Перед хвилиною хотів убивати, за хвилину промовляв до нього ласкаво й сердечно, щоб знову в короткому часі вернути до своєї ненависти й постанови убити Давида (пор. І Цар. 26, 1-16 і 21-25). Також типом у тому напрямку є цілий ізраїльський нарід, прототип народу християнського й християнської душі. В часі 40-літнього блукання по пустині безнастанно хитався поміж наріканням і непослухом та покаянням і перепрошуванням [2, 379].

14 А коли помагаєте убогому, пам’ятайте, що він не лише вашого гроша потребує, але часом ще більше помочі дієвої, поради, потіхи. Помагайте убогому не лиш з дня на день, але як можете, так поможіть, щоби він міг з біди вибратися та стати на своїх власних ногах. Давайте убогому можливість заробку – научіть його, покажіть йому, як би він сам міг свою долю поправити [4, II т., 8].

15 Може, з огляду на нашу слов’янську, більше пасивну вдачу, під словом “журба” більше розуміємо страх чи смуток з того, що чоловік має терпіти або терпить, ніж неспокій, що має зробити і як вчинити. Тому ледве чи можна сказати, що журба є чеснотою. Ніхто так не розуміє, а все ж той неспокій журби, про який ми говорили, є виразною чеснотою. Св. Апостол Павло є клясичним типом тієї неспокійної старанности чи журби-дбайливости. Та к чудно говорить про ту “журбу про всі Церкви” (II Кор. 11, 28)... (там само. 7, 5). Здається, апостольська журба становить характерну прикмету його великої душі. Раз у раз він вертає до того, що “не мав я супокою в своїм дусі” (там само. 2, 13).

Чеснота неспокійної дбайливости тим ще особливіша, що Христос її не має. У Христа, очевидно, дбайливість та старанність ніколи не набували ознаки неспокою. Христос не міг бути неспокійний про те, що зробить, бо був непомильний. У Нього смуток заступав той неспокій. Та к плакав Він над Єрусалимом, видячи безуспішну Свою працю, а радше шкоду людей, незважаючи на Його старання й працю [2, 363].

16 Розпука полягає в погордженні Божим милосердям, на яке спирається надія. Фальшива, надмірна надія погорджує Божою справедливістю, що карає грішника. Тому, як розпука, так і надмірне довір’я стосуються безпосередньо Господа Бога. Фальшивою надією або радше жодною надією на Бога є гріх, яким чоловік сподівається осягнути власною силою те, що його силу перевищує; вважає за можливе для себе те, що для його сили є неможливе. Але фальшивою, надмірною надією грішить і той, що з Божих рук очікує, неначе з рук Божих сподівається того, що не годиться Богові приписувати, напр., що без заслуги Бог дасть нагороду або без покаяння простить провину. То й гріх належить до гріхів супроти Святого Духа, бо легковажить і відкидає поміч Св. Духа, що веде грішника в покаяння. Приписуючи Богові те, що ніяк не узгоджується з Божою справедливістю і мудрістю, грішник неначе зменшує Божу всемогутність і тим грішить проти Бога, проти правд віри в Бога, хоч, як це сказано при розпуці, така фальшива надія не є обов’язково поєднана з гріхом проти віри, бо не змінює загального судження розуму, а лиш ставить фальшиву партикулярну оцінку в своїм випадку [2, 204-205].

17 Така моя вдача і такі мої думки, що завжди боюся бути невдячним. Невдячність видається мені найогиднішою з усіх хиб і гріхів, якими ми Всевишнього Бога і Господа нашого Христа Спасителя ображаємо. Невдячність – наймерзенніша і найогидніша сторона кожного гріха [5, 33].

18 Людині, яка з патріотизму закликає відступати від віри батьків, мушу сказати, як апостол Павло, що має ревність, але нерозумну, що, проповідуючи відступництво від віри, тяжко грішить, накликає на себе кару церковної клятви, а нашій Церкві і нашому народові завдає тяжких ран і шкодить справі, якій хотіла би служити [5, 43].

19 Мене мусить обходити тілесне, фізичне здоров’я твоє, мій народе рідний, бо знаю, що лишень раси здорові і фізично сильні можуть бути щасливі; знаю також, що здоров’я і моральність так з собою суть зв’язані, що одне від другого залежить [4, II т., 3].

20 Але і грішник мусить життя бажати, мусить хотіти піднестися з гріхів; і ми, працюючи над собою, мусимо всіх своїх сил уживати, щоби стояти на сторожі діла нашого спасення; мусимо ударами всіх предвічних Божих правд з дня на день серця наші крушити [4, II т., 115].

21 “Бажанням великим бажав їсти з Апостолами ту пасху (Лука 22, 15), бо в часі тої Пасхи мав зложити жертву Свого життя, мав при послідній старозавітній жертві зложити новозавітню жертву Своєї хресної смерти й прообраз заступити дійсністю – прообраз агнця заступити Собою. А Його бажання смерти було таке безмірне, таке безконечне, що неначе одної смерти Йому не вистачало, для заспокоєння безконечної любови Його серця треба було без кінця смертей, для загашення вогню цієї любови в Його душі треба було пролити океани крови...” [2, 67].

22 Отже, чеснота любови є мірилом християнства у кожній людині. Так! Остільки саме християнин направду перейнятий наукою Христа, оскільки любить ближнього [4, II т., 54].

23 Щоб Вам добре пояснити, що то є любов, мушу передовсім пригадати Вам, що в душі маємо дві сили, без яких людина не була б людиною і нічим не різнилася б від звіряти.

Одна сила – то розум, а друга – сила.

Порівняння. То щось подібного, як у тілі маємо: очі та руки. Очі маємо на те, щоб ними перед собою дивитися, а руки, щоб виконувати роботу, яку бачимо очима [4, II т., 40].

24... Кожна людина має право на любов, має право від усіх людей зазнавати її. І кривда діється людині, коли замало зазнає її. Людина має теж обов’язок і інших любити! І кривду їм діє, якщо тієї любови не дає їм. Порівняння. Уявляю собі, що кожна людина, яка не зазнала у своєму житті досить любови, – то наче та бідна, хвора дитина, якій діється кривда.

Так! Здається мені, що кожна людина важко покривджена з приводу нестачі тієї любови від інших!

І з огляду на ту кривду, яку так живо відчуває моє серце, хотів би я кожному з Вас відшкодувати її. Хотів би я вилити на Вас щедрий потік гарячої любови, яка заспокоїла би плач Вашого горя, зігріла б і розважила б Ваші бідні, занепокоїні та скривджені серця! [3, 123-124].

25 В наших часах і за теперішніх обставин в тім є трудність, що мало є таких, котрим був би надмір чого-небудь, а багато таких, що терплять крайню біду, голодують, а навіть з голоду умирають. Це правда! Але ж бо в таких, власне, часах набуває милостиня без порівняння більшого значення, ніж в часах загального добробуту. Найменший дарунок набуває вартости тієї маленької лепти вбогої вдовиці, якій Христос віддав таку гарну похвалу (Мрк. 12, 11): “Істинно кажу вам, що ця убога вдовиця кинула більше, ніж усі, що вкидали в скарбону: бо всі вкидали з того, що їм збувало, а вона зі свого нестатку, все, що мала: вкинула увесь свій прожиток” [4, І т., 252-253].

26 А перед Своєю смертю Христос-Спаситель, у ту ніч, в яку мав бути відданий чи радше віддавав Себе Самого в руки ворогів, що мали Його розп’яти, у Тайній Вечері установив Пресвяте Таїнство Тіла і Крови Своєї – святу Євхаристію. Христос ставав для нас хлібом, давав нам пити Свою Кров у вигляді вина. Собою самим годував нас, щоб нас освятити і спасти. Свята Євхаристія – який це безконечний дар, яке це безмірне добро, яке це щастя – знати, що хто їсть з цього Хліба і хто п’є з цієї Чаші, воскресне з Христом до нового, до вічного життя! [1, 369].

27 “... І споживши пасхального Агнця та закінчивши тою Пасхою Старий Завіт, приступає до зложення Своєї жертви. Щоби всіх людей потягнути за Собою у дорогу, на яку ступає, дає їм ще малий образ, малий символ того, що за хвилину вчинить. Умиванням ніг дає їм приклад послуги ближнім аж до упокорення себе й далі аж до... краю. Учні ледве перші кроки розуміють, навіть святий Петро не розуміє та опирається, але запам’ятають Його слова: “І ви повинні один одному умивати ноги, бо я дав вам приклад, щоби й ви робили, як я зробив вам” (Йоан 13. 14-15), і той приклад буде їх вести до краю, а з часом зрозуміють, що не водою бажав Христос їх ноги умивати, але й сердечною кров’ю.

І так показавши учням дорогу Нового Завіту й новозавітну службу братньої любови, приступає до зложення Своєї жертви...” [2, 67].

28 А як мені не любити Христа, коли він мені є і Отцем, і братом, приятелем? Коли всім Йому завдячую, чим я є і що маю? Як же з любові до Нього не взятись хоч би й до найважчої праці? [5, 110].

29 Бог міг би щохвилини творити нові сонця, нові зорі і нову землю, – так, що і кожному чоловікові міг би віддати для його ужитку таку землю, як та, на якій живемо, і таке сонце, яке нам світить. А таки ще не видав би нічого з того, що сам має.

І так само: хоч би як багато помножив думкою всього того, що гарне та добре, – то ніколи не осягнулося б чогось такого великого й світлого, що могло б зрівнятися з Богом. Завжди зостанеться Бог без кінця й міри кращим і ліпшим, ніж усе те, що Ним створене.

Таке уже зроду те людське серце, що тягнеться до всього, що гарне й добре, – хоч не раз цього добра і дуже мало, – хоч часом те добро й неправдиве, – позірне лише...

А коли так, то чому не мало б серце рватися до того Бога, що є джерелом усього добра, а сам безконечно добрий і гарний? І як же, знаючи Його такого, можна б Його не любити?!

Так, Браття! Людина, що здає собі справу, як сильно Бог полюбив її і скільки вчинив для неї, – а до того, людина, яка хоч трохи зрозуміла, яким добрим є Бог сам у собі, – не може не любити Його!

А коли вже Бога полюбить, тоді милим їй стає все, що до Бога належить, що до Бога веде і що Богові миле. Тоді дороге і миле їй і Боже Слово, через яке ліпше пізнає Бога, – і Божий Закон, у якому виражена Божа воля, – і молитва, якою з Богом розмовляє...

Мила їй і кожна людина, бо в ній пізнає Божу дитину. Та к то любов Божа просвічує ціле життя людини. А головно просвічує вона взаємовідносини людей. Веде людей до взаємної любови, до якої вже з природи мають вони нахил [3, 135].

30 Євангеліє – це дорога до неба, життя без плями, без закидів, без вад; це життя чисте, невинне, святе, в якому смертна людина стає до змагання з небесними ангелами [5, 209].

31 Між усіма ласками й небесними дарами, які можемо собі випросити даною нам св. Яковом молитвою, ласкою найважливішою, даром найціннішим та найближче зв’язаним з Божою Мудрістю буде, без сумніву, дар молитви. Бо молитва є не тільки нашим обов’язком, не тільки нашим правом і привілеєм, не тільки нашою першою потребою, але й найціннішим даром, який можна, який треба з неба собі випросити. Коли Божа мудрість небесним промінням просвітить наші душі – у відповідь на наші прохання, може бути, покаже нам важливість, обов’язковість і хосен молитви [2, 29].

Дата добавления: 2015-05-24