Вересень

1 Хто не знає своєї віри, той лише називається християнином. Бо християнин – це людина, що своїм розумом визнає за правду все те, що Христос об’явив, а свята Церква подає до вірування. Тому-то перша і найважливіша річ для християнина – знати свою віру... Та цього не досить. Він мусить щиро полюбити й жити так, як вона наказує. Бо мертвою є віра такою християнина, що не має у своєму житті діл віри [5, 43].

2 Коли голос дзвонів по селі розноситься, то з ним разом і благодать Божа відгомоном по селі лине. До дверей кожної хати стукає цей голос, стукає до кожного серця. А на той голос обізветься в кожній християнській душі і сумління, цей Божий голос, який у душі, всередині, про кожну річ християнинові скаже: що має зробити, а що має залишити. Цей голос Божий – то як відгомін Божої ласки, що кличе та запрошує християнина до кожного доброго діла та перестерігає перед кожним недобрим [4, І т., 17].

3 Св. Апостол Павло, не в своїм тільки імені, а неначе іменем християнської душі, каже: “Бо знаю, в Кого я ввірував та впевнився, що має Він силу заховати на той день заставу мою” (II Тим. 1, 12). Ця певність надії може поєднуватися й зі страхом кари, але в міру зростання надії, що росте в душі з Божою любов’ю, той страх зменшується й до певности надії прилучається щось, що св. Тома називає вірою у певність нагороди [2, 185].

4... Предмет віри, так як і предмет надприродного розуміння, є завжди доказом того, що приховане (Євр. 11, 1). То й предмет мусить бути прихований, таємний, коли має бути “підставою сподіваного” (там само), бо не можна сподіватися на те, що бачимо, як каже Апостол: “Хто що бачить, чому б того й надіявся?” (Рим, 8, 24). Надія видима не є надією. Але поза тим, що з природи приховане і таємне, в вірі може людський розум багато розуміти й надприродною силою Святого Духа може вникати не в саму суть прихованих речей, але в суть усіх предметів, поєднаних з тими прихованими речами, і може більше відчитати в притчі, в образі, в дзеркалі - більше, ніж розум, хоч і скріплений вірою, може зрозуміти. Бо віра не дає розуміти, а дає тільки за правду прийняти все те разом, що Бог об’явив, а свята Церква дає до вірування. Тому, якщо Церква чимраз виразніше і ясніше викладає віруючим правди віри, що містяться в первіснім Божім об’явленні, якщо ми тепер багато речей, поєднаних з вірою, краще розуміємо, ніж це розуміли християни перших віків, то, безумовно, завдячуємо це тому, що Святий Дух давав св. Отцям дар розуму, щоб, як це найдальше в тому житті можливе, входили в нутро правд віри, не переходячи межі, поставленої Божим провидінням людській природі, але переходячи, і то далеко, ті межі, до яких міг би дійти і в їх, і в наших часах не тільки природний розум, але й розум, освічений вірою [2, 246- 247].

5 Наука віри, яку Бог об’явив, не може мати на меті такого розвитку, як це мають різні філософські дисципліни, що їх розвивають людські уми, бо наука віри – це неначе Божий скарб, Божий депозит, що його Христос передав Своїй Обручниці Церкві, наказуючи вірно зберігати й непомильно пояснювати та вчити. Звідси потреба безумовно зберігати все те значення святих догм, яке раз проголосила свята Мати-Церква, й ніколи не годиться від нього відходити, під покровом чи виглядом якогось вищого пізнання. Тут можна влучно навести св. Вікентія Лерінейського (ч. 28): “Тож нехай росте, нехай могутньо й сильно розвивається пізнання, наука й мудрість і поодиноких, і всіх людей, кожного чоловіка й цілої Церкви разом, але той розвиток пізнання віри по всі віки нехай тримається все тої самої догми, того самого значення й тої самої гадки про догму” [2, 169].

6... Божа мудрість, яку би ми не дали їй дефініцію, – є неначе учителькою чи скарбницею усіх чеснот і всіх духовних дарів. Тому під проводом св. Томи з Аквіну, великого учителя у цій богословській школі, яка тепер є схвалена верховною владою римських архієреїв, перегляньмо чесноти християнського життя, о які треба нам щодня просити, збираючи в ту форму, про яку тут говоримо, – у форму Божої мудрости, пригадуючи собі тим способом, що Божа мудрість або містить у собі ті чесноти, або до них веде, їх учить і є провідницею на їх дорозі [2, 27].

7 Влита моральна чеснота житєвої мудрости усуває, справді, звичай і ваду нерозважливости, але не повністю. Себто усуває брак чесноти, котру чоловік повинен мати, але не усуває злого звичаю, набутого повторюванням актів нерозважливости. Поганий звичай усуває лише набута чеснота розважливости. Надприродна чеснота є в силі, з Божою благодаттю та при добрій волі чоловіка, втримати від смертного гріха, до якого спонукає нерозважливість. Ти м і поволі послаблює ваду нерозважливости та спричинюється до повільного постання і зросту набутої чесноти розважливости. Засадничий брак розважлиовсти, яку чоловік повинен мати, походить з первородного гріха. Його усуває Божа благодать, освячуючи природу. Але благодать ані не змінює природи, ані не викорінює з душі попередньо набутих злих нахилів [2, 375-376].

8 Св. Ап. Яків у своїм посланню (гл. 1 ст. 5-6) каже так: “А якщо кому з вас не стачає мудрости, нехай просить від Бога, що всім дає просто, та не докоряє, – і буде вона йому дана. Але нехай просить із вірою, без жадного сумніву”. На першому місці мусить ударяти в душу те слово “кому не стачає мудрости” – хто ж цього браку не почуватиме? Хто ж наважиться про себе думати, що по-Божому є мудрий? Здається, що скільки в нас християнства, скільки в нас віри, скільки в нас Божої благодати, стільки й пересвідчення, що якраз нам бракує мудрости. Бо ж нема найменшого сумніву, що мірою тих всіх наведених прикмет чи справ є покора, а треба хіба бути дивно позбавленим покори, щоби про себе думати, що маєш Божу мудрість. Коли на те зважимо, що те слово знаходимо у св. Письмі – не раз такім труднім для нашого поняття, такім не раз темнім і переповненім труднощів не до розв’язання для найбільш учених і найсвятіших богословів християнства, – то навіть з доброю дозою чуття своєї науки й розуму і без найменшої пересади в покорі, навіть зі значним браком покори ще не можемо того слова не пристосувати прямо до себе [2, 11].

9 Ми поставимо науку про вбогість духом тут неначе як додаток до життєвої мудрости та як пояснення всього того, що ми сказали про журбу за хліб насущний. Наука про вбогість духа нам видається одною з дуже засадничих і основних. У християнській праведності ця чеснота буде основною, не меншою від інших моральних чеснот. Вже те саме, що Ісус Христос від блаженства убогих духом зачинає низку Своїх блаженств, у яких, без сумніву, представляє цілу християнську праведність, є обставиною, що змушує нас про цю чесноту говорити осібно. А до того змушує і тяжке теперішнє становище, або, як кажуть, світова криза. Беремо чесноту євангельської вбогости як додаток життєвої мудрости не тільки тому, що вона є мірою журби за хліб насущний, але й тому, що вона є першим і найважливішим пристосуванням життєвої мудрости до людського життя [2, 392-393].

10 На тій самій основі, на якій у спеціальних якихось справах радимося зі спеціялістами і знавцями, у справах життєвої мудрости треба шукати тих, що в тій справі маєть найбільше відомостей, знання, найбільший досвід. Треба і в тій справі шукати по змозі спеціалістів. Кожний при будові дому радиться з будівничим, в справах здоров’я – з лікарем, в процесі – з адвокатом. А в тих справах, що належать до найважчого з мистецтв, яким є життя, кожному з нас треба поради знавців, якими в цій справі є люди, що довели та життям дали доказ, що мають життєву мудрість. Можна сказати, що одним з головних принципів життєвої мудрости є не спиратися на свою мудрість, як каже Соломон (Притч. 3, 5).

11... На надприродне людський розум дивиться зі свого становища, себто розум освячений і піднесений не змінює свого становища природної сили. З того становища надриродне уявляється як щось у незмірній віддалі. Розум навіть тоді, коли в світлі віри прийме всю правду надприродного, буде завжди те надприродне бачити неначе здалека. Чуттєві спостереження й природні роздумування будуть для нього завжди ще без порівняння актуальнішими, живішими і ближчими, ніж світ надприродного, до якого чоловік допущений Божою благодаттю. В його баченні й розумуванні буде щось подібне до вражень, які на нас роблять сонця, дуже далекі від нас. Вони є в наших очах лише маленьким світляним пунктом на небі, а часом треба і найбільших телескопів, щоб відкрити людині сам факт їхнього існування. Деяким розумуванням і зіставлянням безлічі важких дослідів розум доходить до якогось пізнання, що той світляний пункт, бачений у телескопі, є, може, сонцем, без міри більшим від сонця нашої сонячної системи, але воно є таке далеке, що не може робити на душі того враження, яке робить сонце нашої системи, що впливає на життя не тільки далеким пізнанням розуму, але й частими сильними враженнями відчуттів. Та к само надприродне є для розуму далеким світляним пунктом, природа – яскравим сонцем [2, 388-389].

12 У латинській мові влучно, хоч не знаю, чи дуже граматично, слово “інтелект” (розум) виводять із двох слів: “intus” і “legere”, себто “читати в нутрі”. За тим поясненням, буде річчю природного розуму доходити в глибину речі, що назовні не проявляється. І так чуттєве пізнання є зайняте зовнішніми, чуттєвими прикметами чи властивостями речей, а розум доходить аж до суті речей. Його предметом, за Аристотелем, є есенція, себто те, чи щось є. Під зовнішніми виглядами речі є приховані неначе всередині, і треба, щоб в них усіх людське пізнання вникало всередину. І так поміж виявами, акциденсами якоїсь речі криється її субстанція чи природа. Під словами криється правда, яку ті фігури чи символи представляють. В причині є і наслідок, а в наслідку є прихована причина, а взагалі в усьому те, що зовнішньо проявляється, підпадає під відчуття, а те, що приховане і під відчуття не підпадає, – є предметом розумової діяльности [2, 245].

13 Безумовно, можна шукати й знаходити зв’язок між усіма інтелектуальними дарами Святого Духа і тою інтелектуальною чеснотою, якою є життєва мудрість. Бо всі, хоч і суто інтелектуальні, ради Святого Духа в якомусь значенні і в якійсь мірі простягаються і на практику життя, обіймають і практику життя. Врешті, кожна прикмета розуму, хоч би й суто інтелектуальна, мусить трохи відбиватися, неначе проливатися на практичну сторінку розуму, на розум практичний. Але знову без сумніву, зі всіх дарів Святого Духа, що належать до розумового життя, дух ради найбільше має пристосування до практики життя, а тим самим і більший зв’язок з життєвою мудрістю.

...Дух Божої мудрости, і дух інтелекту, і дух знання будуть проміннями своїми присвічувати цілому життю, а тому й усім моральним чеснотам, а передовсім розумовій моральній чесноті. Але практики життя буде стосуватися дух ради безпосередньо, тому й безпосередньо той дар буде поєднаний з чеснотою життєвої мудрости [2, 367-368].

14 Рада потрібна і в таких питаннях, де до цілі веде лиш одна дорога, але веде так, що допускає неначе різні способи вживання її. Воно, властиво, на одне виходить, бо коли радимося, що зробити, то тим самим можемо й радитися, як робити. Радимося, що робити, коли можна вжити різних засобів, радимося, як робити, коли є лиш один засіб, але його можна різними способами вжити [2, 189].

15 Молитву зазвичай означують, разом зі св. Йоаном Золотоустим, як розмову з Господом Богом (Йоан Золотоустий, Друга гомілія (про молитву) на початку й XXX гомілія (на книгу Буття) в середині: “Уважай, яке велике щастя тобі дане, яку велику маєш славу, що можеш у молитвах розмовляти з Богом, Христом, як з приятелем у розмовах ділитися, бажати, чого хочеш, жадати, чого бажаєш”). Відтак побачимо, що вона дійсно заслуговує на цю назву, значить, в молитві не лише ми промовляємо до Бога, але й Бог промовляє до нашої душі. У молитві нав’язуються взаємини між людською душею й нашим небесним Отцем, Пресвятою Тройцею, Ісусом Христом, Пресвятою Дівою, св. Ангелами і Святими в небі – взаємини, які з обох сторін полягають у якомусь взаємному уділюванні собі чогось з того, що з розуму й волі дасться один одному вділити. Але поки що замислімся над молитвою, оскільки вона з нашого боку лише є зверненням розуму й серця до Бога [2, 39].

16... Розгортаю в першому-ліпшому місці св. Письмо й читаю: “Тому то, хто їстиме хліб цей чи питиме чашу Господню негідно, – буде винний супроти тіла та крови Господньої” (І Кор. 11, 27). Я тексту не шукав, випадково розгорнув книжку. Нехай же те слово: “винний супроти тіла та крови”, – впаде світлом надприродного Божого духа, духа розуму, а вистачає, щоб те слово стало мучеництвом, мукою, чистилищем чи пеклом, вогнем чи раною, а все-таки болем безмірним, пекучим, нестерпним, болем, що його душа не може витримати, бо вона в собі знайде слід Христової крови, пролитої святотатством власного поступування. “Суд собі їсть і п’є” (І Кор. 11, 29). Поняття дорівнює страшному суду в душі, якомусь безконечному засудженню навіки. “І полюбив клятву, і дається йому”. Вічне прокляття в душі, що входить, як каже Давид, у душу, як вода, а в кості – як олива. Ніщо інше, як одне слово, котре слабкий людський розум зрозумів. Поки не розумів, пив беззаконня, як воду. Від хвилини, коли зрозумів, шаліє з болю, сходить з розуму, видається йому, що не один, а десять раків чи сарком їсть нутрощі, що потоками ріки не зможе загасити того внутрішнього вогню. З болю мліє і дер би на собі тіло на куски, щоб тільки збутися того страшного, того шаленого нещастя, яким є образити Всевишнього Бога. Коли в душі нещасного хворого, над яким стоїмо, віра не робила хоч здалека подібного до цього враження, вона була мертва й сліпа, і природно мусило дійти до того нещастя, що сталося [2, 251].

17 Ми бачили, що предметом страху є зло, але треба розрізнити подвійний спосіб, у якім зло є предметом страху. Ти м предметом може бути або саме зло, перед яким чоловік утікає, або те, від чого чоловікові може прийти якесь зло. Бог як безконечна доброта не може бути предметом страху в першому значенні, себто не може бути тим злом, перед яким чоловік утікає. Але другим способом Бог може бути предметом страху, оскільки якесь зло чоловіка походить від Нього або має з Ним зв’язок. Від Нього походить зло кари, а з ним є пов’язане для чоловіка зло провини, що відділяє людину від Бога. Зло кари є лише частиною й тільки позірним злом, бо кара позбавляє чоловіка не найвищої цілі, але якогось часткового добра, а безоглядним злом назвемо тільки те зло, що чоловіка відділяє від останньої цілі [2, 184].

18... Дух ради не зникає з хвилиною, коли подорожні дійдуть до своєї цілі “вічного блаженства”. Дух ради триває і в небі, бо Бог і в небі не перестає спонукати людські уми до чинення того, що блаженні в небі роблять. Блаженні в небі не менше, навпаки – більшою мірою є ведені Святим Духом, ніж Божі сини на цьому світі. Від того ведення Святим Духом відпадає в вічному блаженстві тільки те, що є недосконалістю нашого теперішнього життя. Себто Бог веде уми блаженних у небі до пізнання того, що мають робити, не випроваджуючи їх із незнання у знання і не випроваджуючи їх зі сумніву, непевности й тривоги, а все ж Бог веде їхні уми, продовжуючи те знання, яке вже мають, або відслонюючи перед ними нові, досі, може, не відомі їм наміри Свого провидіння. Тільки те незнання блаженних є простим незнанням, а в нас, подорожніх, наше незнання буває незнанням речей, які ми повинні знати, а до того буває незнання наслідком чи вини, чи кари, чи просто немочі й слабкости нашого теперішнього стану [2, 368].

19 Брак чесноти життєвої мудрости має характер хиби чи вади тільки тоді, коли хто не має життєвої мудрости, яку міг і повинен мати. У дітей брак життєвої мудрости не є вадою. Вадою є він у тих, що занедбали виробити собі ту чесноту чи випросити собі той дар з неба. Але хиба нерозуму не полягає тільки у браку належної життєвої мудрости, бо в ньому є негативна ознака розуму, себто є звичай діл, противних тим ділам, які складаються в діло життєвої мудрости. Так, напр., коли життєва мудрість спирається на раду і поради від людей радо слухає, нерозважний чоловік гордує порадою. І не тільки порадою, а й усім тим, що розвага і мудрість цінує. У всім відступає від правила життєвої мудрости чи встановлює собі протилежне правило [2, 275].

20 У своїй суті Господній страх полягає в тому, що чоловік піддається Богові й слухається його заповідей. Тому у св. Письмі страх Господній поєднується часто з дотриманням заповідей. Так, напр.: “Такі є заповіді, щоб ти боявся Єгови, твого Бога, й зберігав Його заповіді й накази, які Я проголосив” (Втор. 6, 1-2) [2, 185-186].

21 А все-таки і байдужість, і знеохочення є недугою совісти, – дуже близькою до тієї недуги лібералізму, про яку ми говорили. Вона, безперечно, завдає душі великих ран, а передусім не дає душі підноситися до Божої любови і духовної досконалости [4, II т., 241].

22 Коли серед найтрудніших і найтяжчих обставин падаємо майже під тягарем хвилини, коли до страждань, спричинених війною, долучається минулорічний неврожай, осінні повені, голод, пошесть тифу і зі всіх язв найстрашніша – язва злочинів, добровільно скоюваних нашими людьми, – тоді проповідник Божого слова, що має давати вірним потіху та підтримувати їх на силах, не знаходить слів, крім слова тієї молитви до Пресвятої Діви [1, 92].

23 Без любови усе в душі є мертве, бо воля в головнім напрямку, неначе в життєвому порядку, не звернена до правдивого добра, яким є найвище добро, а водночас і найвища правда – Всевишній Бог. Але саме звернення волі до того найвищого Добра є, очевидно, лише початком. Чеснота надприродної Божої любови стає від тієї хвилини провідницею душі й починає душу вести дорогами святости до досконалости в усіх чеснотах. Тому в веденні тієї душі і нам треба буде, може, не раз, а багато разів вертати до того самого предмету, шукаючи в ньому того поступу й тієї святости, що вже, напевно, бодай у якійсь частині поєднані з витривалістю в добрім до кінця. Тепер обмежимося лише показом того, що св. Письмо каже про любов [2, 266].

24 Такий-то у нас, християн, закон! Хто любить Бога – той любить теж і свого брата! [4, II т., 54].

25 Такою любов’ю любить Пречиста Діва людей, з такою любов’ю випрошує для них усі ласки, потрібні для спасіння, такою любов’ю заступається за них, щоб відвернути від них Божий гнів! І коли схочемо до тієї материнської любови ближче придивитися, зрозуміємо, що так воно є. Тоді теж за поміччю Божої благодати будемо звертатися до нашої Матері в небі з більшим іще довір’ям і з глибшим іще переконанням у Її любові й материнській Її доброті до нас [1, 97].

26 Для Христа нема міри милосердя до бідних. Бо воно має наслідувати милосердя самого Бога: “Будьте милосердні, як і Отець ваш є милосердний” (Лк. 6, 36). Нема міри, нема меж милосердя, бо і “давати ліпше, ніж приймати”. Це слово Христа зачерпнуте з традиції св. Ап. Павлом, а записане св. Лукою [4, І т., 251].

27 Так, як в кожній хаті християнській є всюди хрест і святі образи, так нехай всюди буде і побожна книжка [4, II т., 95].

28 Всі українці високо цінують науку й освіту. Як діти, що з такою ревністю горнуться до школи й бажають учитися, так і їх родичі та старші в народі уважають науку, освіту, знання за першу й найважливішу потребу народу. Може, стан пониження чи поневолення, в якому довгі століття перебували наш клір і наш нарід, може, відчута інстинктом потреба, може, свідомість, що ніщо більше, ніщо ліпше не спричиниться до здвигу, як знання, є причиною, що наука й освіта є у нас усіх ідеалом, до неї горнеться наша молодь ще в літах, в яких ледве чи може мати поняття про те, що є правдиве знання. За нею тужили й тужать ті покоління, що так дуже терпіли через те, що їм бракувало знання, що часто й не знали письма; досить, що бажання знання є поміж українцями загальне. Відповідно до того всенародного бажання ми оцінюємо за її справжньою вартістю освіту й науку, і ми не далекі від того, щоби чоловіка судити за його інтелектуальною вартістю. Очевидна річ, що вартістю чоловіка є його вартість перед Богом. Але ця вартість, дійсна, речева, є прихована перед нашими очима, й не можна суспільству, сказати би, оцінку чоловіка оперти на цій прихованій Божій силі в душі. З соціальних вартостей ми вважаємо майже першою інтелектуальну силу знання й науки. І той суд був би, здається, найсправедливішим судом щодо вартости людей, очевидно, людей етично здорових, бо етичних калік чи дивоглядів, людей без етичної вартости, навіть і дуже інтелігентних, усі люди ставлять поза межі людської суспільности; бандитів, хоча й інтелігентних, зрадників або злодіїв ніхто не вважає за людей, про яких вартість взагалі можна говорити. Але й у них розум, знання, мудрість – це перша найважливіша сила, більша, ніж фізична сила, більша, ніж багатства [2, 5].

29 Надія є не лише очікуванням майбутньої слави чи спасення, вона вже тут, у житті, і вигнання дає щось із спасенням, так що Апостол Павло міг ужити того дивного способу вислову: “Ми (вже) надією спасенні” (Рим. 8, 24). Передовсім у багатьох місцях св. Письмо виставляє блаженними тих, що мають надію. “Блаженна людина, що Бога вчинила своєю твердинею, і не зверталась до пишних та тих, що вони до неправди схиляються” (Пс. 39, 5). Або: “Блаженний, кому його поміч – Бог Яковів, що надія його – на Господа, Бога його, що небо та землю вчинив, море й усе, що є в них” (Пс. 145, 5-6) [2, 197].

30 Співучасть у церковному богослужінні – це найголовніше джерело надприродного життя... Зв’язок, що сполучає душу з Церквою, а через неї – з Христом, проявляється найбільше у співучасті людини в церковних богослужіннях, а участь у них найбільше спричиняється до розвитку надприродного життя. Тому що богослужіння є поєднані з прийняттям Христових Таїнств, до них належить теж піднесення серця до Бога, акти богословських чеснот і молитва людини як одиниці [5, 15].

Дата добавления: 2015-05-24