Демографічна динаміка українського міста і підходи до формування моделі просторового розвитку

Донбасская национальная академия строительства и архитектуры

Цілий ряд українських територій переживає кризу, пов'язану з деіндустріалізацією регіонів, «вимиванням» фінансових ресурсів, екологічною деградацією. Особливим фактором, який визначає характер даної кризи, є негативна демографічна динаміка більшості українських міст. При цьому виникає необхідність визначення нових рамок цілепокладання для територіального розвитку, які базуються на зовсім інших понятійних комплексах, ніж ті, які використовуються сьогодні, а також ціннісних орієнтирах, що визначають даний розвиток. Виникає необхідність розробки цілісної моделі просторового розвитку територій країни, яка включала б у себе існуючі культурно-історичні особливості різних регіонів України і разом з тим вирівнювала існуючі диспропорції і задавала нові орієнтири і смисли стратегічної орієнтації країни. Слід особливо підкреслити необхідність розробки методологічних підстав, на яких базуватиметься дана модель.

Таким чином, метою цієї роботи є розробка методологічних підстав моделі просторового розвитку українських територій з урахуванням демографічної динаміки українського міста.

До завдань даної роботи відносяться:

1) проаналізувати досвід розробки ідеї просторового розвитку;

2) охарактеризувати основні тенденції розвитку українського міста з точки зору основних тенденцій демографічної динаміки;

3) намітити основні напрямки трансформації ідеї просторового розвитку в контексті демографічної динаміки українських міст.

Джерельна база дослідження представлена комплексом робіт з проблем просторового розвитку і розвитку міського середовища. Слід виділити теоретичні праці, що присвячені розробці ідеї просторового розвитку (В.М.Княгін [3]); теоретичні праці у галузі розвитку міського середовища (В.Л.Глазичев [1], Р.Грац [2] та ін.), прикладні дослідження соціально-демографічної динаміки України (С.В.Мельник, Н.С.Гаєвська, Ю.С.Сімакова [4], Є.Силенко, Г.Ларін, Є.Півнев [5] та ін).

При цьому проблема співвідношення демографічної динаміки міст та просторового розвитку українських територій залишається актуальною в контексті соціально-економічної та демографічної ситуації сучасної України.

Ідея просторового розвитку означає комплексний підхід в освоєнні територій шляхом розвитку більш високого рівня координації між природним середовищем і людським капіталом, об'єктами інфраструктури та міськими територіями шляхом визначення перспективних напрямів розвитку та відродження депресивних територій, зміцнення регіональної самобутності та різноманіття. У європейській практиці дане поняття означає комплекс організованих дій з управління елементами територій на основі існуючих між ними зв'язків, а також практичне перетворення даних структур в контексті процесів державного та соціально-економічного розвитку.

Необхідно підкреслити, що поняття «простір» стосовно до ідеї просторового розвитку позначає середовище, в якому здійснюється діяльність соціальних спільнот, що є прямо пов'язаною з самовизначенням даних спільнот: самовизначення формується з урахуванням умов середовища і одночасно формує дане середовище.

У доповіді «Концепція просторового розвитку в Російській Федерації. Додаток до доповіді "Росія. Просторовий розвиток"» (2004) В.М.Княгін зазначає, що перед сучасною Росією встали ряд проблем, що пов'язані з розвитком територій.

До них відносяться:

1) «вимивання ресурсів» з неефективних просторових структур;

2) зростання витрат на підтримку інфраструктур;

3) зростання соціальної напруженості внаслідок дисбалансованого розвитку територій.

Слід підкреслити, що схожі проблеми характерні також для ряду українських територій.

Виходом із цієї ситуації В.М.Княгін бачить у формуванні нового каркасу розвитку країни, вузлами якого повинні виступити великі міські агломерації - інноваційні та управлінські центри, що концентрують в собі економічну активність у країні і виступаючі джерелом змін [3].

За словами В.Л.Глазичева, саме міста є можливими точками росту економіки та культури. При цьому також виділяється фактор місцевого самоврядування, яке визначає місто як цілісну одиницю, суб'єкт розвитку. Для сучасної Росії, за словами В.Л.Глазичева, є характерною ситуація, коли на декларативному рівні самоврядування існує, але фактична структура бюджетних відносин та податкового поля, яке робило б самоврядування реальним і дієвим, відсутня. При цьому «місцеве самоврядування було і залишається фундаментом громадянського суспільства, і без його посилення розмови про громадянське суспільство в Росії слід вважати порожніми. Те, що демократія в країні починається з демократії в місцевому співтоваристві, є азбучної істиною» [1, с.47].

Положення про тісний зв'язок просторового розвитку та місцевого самоврядування дозволяє вписати ідею просторового розвитку в контекст моделювання процесів соціально-економічного розвитку.

Розвиток більшості українських міст характеризує негативна демографічна динаміка і пов'язані з нею соціальні проблеми.

На сьогоднішній день Україна займає одне з перших місць у світі за швидкістю зменшення населення і низької тривалості життя. Згідно з оцінкою експертів ООН про стан розвитку міст в 2012-2013 рр., ряд українських міст (Дніпропетровськ, Одеса, Донецьк та ін.) займали одні з перших позицій за темпами скорочення населення у світі [7].

Характеризуючи процеси демографічної динаміки в сучасній Україні, необхідно враховувати загальносвітові та регіональні демографічні тенденції. Згідно з даними, які наводяться в оглядовому дослідженні С.В.Мельник, Н.С.Гаєвської, Ю.С.Сімакова «Україна і світ: соціально-економічні зіставлення», якщо в 2005 р. населення світу становило 6, 454 млрд. чоловік, то в 2010 р. воно становить 6, 788 млрд. чоловік [4, с.5]. При цьому якщо в 2005 р. Україна входила в першу двадцятку країн світу за чисельністю населення (20-е місце), то в 2010 р. вона займає вже 27-е місце за чисельністю населення.

Згідно з даними Державної служби статистики України, загальна чисельність населення України на 1 січня 2012 р. становила 45, 633 637 млн. чоловік [6, с. 8]. З них 31, 380874 млн. проживає в містах. У порівнянні з 2011 р. чисельність міського населення України зменшилася на 30, 388 тис. чоловік.

У період 2000-2012 спостерігається зростання коефіцієнта народжуваності з 7,8% до 11%, що пояснюється тим, що на цей період припадає дітородний вік покоління, народженого в 1980-і рр. Після 2012 р. очікується значний спад народжуваності, оскільки у дітородний вік вступить покоління, народжене в період т. зв. «демографічної ями» 1990-х рр.

Згідно даних Держкомстату на 1 січня 2012 року, найбільші темпи скорочення чисельності населення мають міста Східної та Центральної України. Порівняно з 2010 р., чисельність населення найбільше скоротилася в Донецьку - на 13 тис. осіб. У Дніпропетровську та Запоріжжі населення зменшилося на 12 тис. осіб порівняно з аналогічним періодом 2010 р., в Харкові населення скоротилося на 11 тис. осіб, у Кривому Розі - на 10 тис. осіб, Луганську - на 8 тис. осіб. Тоді як приріст чисельності населення спостерігається в ряді міст Західної України та Києві: у Вінниці та Луцьку на 2 тис. осіб, порівняно з 2010 р., в Івано-Франківську та Ужгороді на 1 тис. чоловік, у Києві на 29 тис. осіб. Причому, приріст населення в Києві пояснюється не стільки підвищенням рівня народжуваності, скільки міграційними процесами [6, с. 16].

Основними проблемами міст Східної України, які ускладнюють демографічну ситуацію, є: високі показники забрудненості навколишнього середовища, важкі умови праці на промислових підприємствах, відсутність системної демографічної політики з боку державної влади та ін.

У даних, які приводять, на основі узагальнення показників Держкомстату, в «Рейтингу українських міст» Є. Силенко, Г.Ларін, Є.Пивнев, основні показники демографічної динаміки українських міст у 2011 р. розподілялися наступним чином.

Якщо середньо-український показник кількості новонароджених на 1000 чоловік складав у 2011 р. 10, 85 чоловік, то у деяких містах України цей показник був вищим, ніж середньо-українські показник: у Луцьку - 12,6 осіб на 1000 чоловік населення, в Ужгороді - 12,02, 84, у Рівному - 11, 78 [8, с. 24]. У семи містах Східної та Центральної України цей показник був нижче 9 новонароджених на 1000 чоловік населення: у Харкові - 8, 813 осіб на 1000 чоловік населення, у Полтаві - 8, 805, в Луганську - 8, 78, у Красному Лучі - 8, 71, у Маріуполі - 8, 68, у Донецьку - 8,6.

Дані показники відображають загальноукраїнську тенденцію: міста Західної України традиційно мають високі показники народжуваності, зумовлені низкою культурних, екологічних, релігійних причин, тоді як міста Сходу та Центру України мають низькі показники народжуваності, і існують всі підстави вважати, що подібна тенденція збережеться і в найближчому майбутньому.

За кількістю померлих на 1000 осіб при середньо-українського показнику у 15, 22 осіб, ряд міст Західної України мають показник нижче даного: Тернопіль - 8,7, Івано-Франківськ - 8,19, Рівне - 8,71, Хмельницький - 9,03, Вінниця - 9,22, Луцьк - 9, 63, Чернівці - 9,87. Найбільші показники смертності населення зафіксовані в містах Сходу та Центру України: Єнакієве - 19,7, Красний Луч - 18,23, Нікополь - 8,15, Горлівка - 17,55, Лисичанськ - 17,55 [5, с. 24].

За темпами міграції серед усіх міст України лідером є Київ, куди мігрує найбільше число людей. Показник міграції для Києва є позитивним і становить 3,8 осіб на 1000 населення. Тоді як для інших міст України, він є негативним: найбільш швидкими темпами населення покидає Нікополь (-8,14 осіб на 1000 чоловік населення), Єнакієве (-7,36) і Тернопіль (-4,23).

Низька народжуваність і висока смертність населення в містах Східної України свідчить про необхідність проведення в даному регіоні комплексних заходів щодо поліпшення демографічної ситуації і поліпшенню екології даного регіону.

Актуальним завданням залишається проведення адміністративної реформи, в процесі якої необхідно здійснити передачу частини повноважень центральних органів виконавчої влади на регіональний і місцевий рівень. Це передбачає збільшення обсягу власних повноважень органів місцевого самоврядування у порівнянні з делегованими повноваженнями на законодавчому рівні. При цьому розподіл повноважень між органами місцевого самоврядування різних рівнів необхідно розділити таким чином, щоб, з одного боку, максимально наблизити процес прийняття рішення до громадянина, а з іншого, - наділити органи місцевого самоврядування організаційними повноваженнями, матеріальними і фінансовими ресурсами, які забезпечать обсяги та якість соціальних послуг населенню згідно загальнодержавним соціальним стандартам.

Просторовий розвиток українських територій в умовах негативної демографічної динаміки є тісно пов’язаним із ефективністю у реалізації існуючого людського потенціалу. Важливим аспектом даного процесу є перехід до більш складних, стратегічних, довгострокових цілей, відхід від пріоритетів кон'юнктурності у формуванні цілей та задач розвитку. Це означає перебудову існуючої виробничої та соціальної структури українських міст відповідно до вимог і норм довгострокового розвитку.

Важливу роль грає «пожвавлення» історичних центрів міст із збереженням особливостей їх архітектури і культурної специфіки.

У даному відношенні заслуговує на увагу американський досвід відродження міст. Узагальненими принципами відродження цілого ряду американських міст виступають:

- економічні реформи;

- вироблення стандартів розвитку міста;

- гнучка інвестиційна політика;

- активна участь у процесі відродження міського співтовариства шляхом ініціювання громадських дискусій.

Процес відродження міста Р.Грац визначає поняттям «містознавство»: «При зовсім інших умовах в Савані і Південному Бронксі спрацював той же самий процес відродження. Цей факт розкриває силу справжнього процесу відродження міста. Я називаю цей процес «містознавством». Подібно до того, як фермерство в чистому вигляді означає турботу про тварин, ведення розумного господарства та збереження всього в цілості, містознавство означає турботу про збереження міського середовища» [2, с.180]. Основу цього процесу становить розуміння поступовості змін, які відповідають характеру взаємозв'язку процесів розвитку середовища і саморозвитку жителів для задоволення справжніх економічних і соціальних потреб людей.

Таким чином, в умовах негативної демографічної динаміки українських міст є актуальною задача вироблення концептуальних засад моделі просторового розвитку. Факторами, які зумовлюють вироблення цієї моделі є: розуміння міських агломерацій у якості вузлів нового каркасу розвитку, розвиток місцевого самоврядування, розв’язання проблем, що визначають негативну демографічну динаміку українських міст – зменшення забрудненості навколишнього середовища, поліпшення умов праці на промислових підприємствах, проведення системної демографічної політики з боку державної влади та ін., що стосується передусім промислових міст Східної України. Основні напрями розвитку ідеї просторового розвитку в контексті демографічної динаміки українських міст слід намічати з урахуванням зарубіжного досвіду відродження міст, який базується на проведенні економічних реформ, вироблення стандартів розвитку того чи іншого міста, проведенні гнучкої інвестиційної політики, активному залученні громадськості шляхом ініціювання громадських дискусій.

Література:

1. Глазычев В.Л. Политическая экономия города: [Учебное пособие] / В.Л.Глазычев. – М.: Издательство «Дело» АНХ, 2009. – 192 с. – (Сер. «Образовательные инновации»).

2. Грац Р. Город в Америке: жители и власти / Роберта Грац; [пер. с англ. В.Л.Глазычева]. – Изд. 2-е. – М.: Общество Развития Родной Культуры, 2008. – 417 с.

3. Княгин В.Н. «Концепция пространственного развития в Российской Федерации. Приложение к докладу "Россия. Пространственное развитие"» (2004): [Электронный ресурс] // Режим доступа: http://www.archipelag.ru/agenda/povestka/evolution/development/supplement/

4. Мельник С.В. Україна і світ: соціально-економічні зіставлення / С.В. Мельник, Н.С. Гаєвська, Ю.С. Сімакова. – 2-ге видання. – Луганськ: ДУ НДІ СТВ, 2011. – 98 с.

5. Силенко Е. Рейтинг развития 45 крупнейших городов Украины / Е.Силенко, Е.Ларин, Е.Пивнев // Комментарии.-2011.-№11 (256).-С. 20-25.

6. Чисельність наявного населення України на 1 січня 2012 року / Державна служба статистики України / [Відповідальна за випуск Тимошенко Г.М.]. – К.: Державна служба статистики України, 2012. – 112 с.

7. Дворецкая Л. Демография Украины: Восток и Север вымирают, Запад Киев оживают: [Электронный ресурс] // Режим доступа: http://nbnews.com.ua/ru/tema/94139/

ПАРФИЛОВА Е.С., ПЕТРОВ А.А.

Западноукраинские земли в межвоенный период (1919-1939 гг.)

Донбасская национальная академия строительства и архитектуры

Судьба западноукраинских земель в межвоенное время кажется не столь значима по сравнению с предыдущим и последующим этапом их истории, который характеризовался значительными потрясениями для всего общества. Однако же этот период был значим для зарождения новой украинской нации.

Западноукраинские земли после Первой мировой войны в период с 1919 по 1939 гг. оказались в составе Польши (Восточная Галиция и Волынь), Румынии (Северная Буковина) и Чехословакия (Закарпатье). Во всех этих странах украинские земли были окраинными, на их развитие выделялись мизерные средства, экономическое развитие было на низком уровне. Промышленность была полукустарной, крестьяне страдали от малоземелья. Низким был и жизненный уровень украинского населения. Бедственное социально-экономическое положение дополнялось национальным гнетом (за исключением Чехословакии).

В каждом из этих государств украинцы составляли национальное меньшинство. Трудно назвать точное число украинцев, проживавших в межвоенное время на Западной Украине: официальная статистика того времени отличается крайней недостоверностью. Количество украинцев в Польше в начале 30-х годов колебалось между 5,2 и 6 млн. человек. 2 / 3 украинского населения проживало в Галиции, остальные - на Волыни, Полесье, Холмщине и Лемковщине. Украинцы были самым большим национальным меньшинством в Речи Посполитой (около 14-16%).

В Румынии среди национальных меньшинств украинцы по своей численности уступали венграм, немцам, евреям. По официальной статистике их общее количество составляло 582 000 человек (примерно 3% населения). Украинские демографы утверждают, что тогда в действительности их численность приближалась к 1 млн. человек. Основным районом проживания украинцев была Буковина, меньшая часть заселяла территорию Бессарабии у Хотина и Аккерман.

В Чехословакии согласно статистике проживало 549 000 человек (38% общей численности жителей). Около 80% украинцев проживало в Закарпатье, еще 15% - в Пряшевщине, кроме этого, многочисленная украинская община проживала в Праге. Таким образом, всего в межвоенное время на западноукраинских землях проживало от 6 до 7 млн. человек, т.е. в 4-5 раз меньше числа украинцев, проживавших в УССР в конце 20-х годов.

Положение западных украинских земель в составе трех государств не было одинаковым. Вообще оно отражало особенности социально-экономической и политической жизни этих государств.

Положение украинцев в Польше.

Парижская мирная конференция в 1919 году уполномочила Польшу оккупировать Галицию лишь временно до окончательного решения держав-победительниц. Польша ввела жестокий оккупационный режим. Был отменен Галицкий краевой сейм, ликвидированы все органы самоуправления. Было запрещено употреблять название “Западная Украина” и “Восточная Галичина”. Вместо этого употреблялся термин “Малопольская Всходни”. Западная Украина в составе Польского государства оставалась экономически неразвитой окраиной, которая поставляла центральным регионам Польши дешевое сырье и сельскохозяйственную продукцию. Около 80% населения Западной Украины составляли крестьяне и только 8% приходилось на промышленных рабочих, которые работали в основном в лесной и нефтедобывающей отраслях промышленности.

Чтобы закрепить эти земли за собой, Польша провела в 1921 году перепись населения в крае, в 1922 году - парламентские выборы, включая оккупированные земли. Украинцы, в знак протеста бойкотировали эти мероприятия. Государствам Антанты нужен был сильный заслон против большевистской России, которым должна была стать Польша. Поэтому 14 марта 1923 Совет послов великих держав признала Восточную Галичину частью Польской республики. Польша обещала обеспечить национальным меньшинствам все права и возможности свободного развития и предоставить Галичине автономию. Польская конституция 1921 и 1935 подтверждала правовой статус национальным меньшинствам, но это были просто демагогические обещания. В 1923 году министерство образования запретило употреблять слова “Украинская”, “украинский”. Вместо них были термины “русин”, “русская”. Причем русины трактовались не как отдельная нация, а как этнографический материал для развития польской нации. А министр образования С. Грабский провел в сейме закон, который превращал большинство украинских школ в двуязычные (“утраквистична”) с преобладанием польского языка. За 20 лет польского господства количество украинских школ уменьшилось с 3662 до 144. Законом 1924 года было запрещено употреблять украинский язык во всех государственных и муниципальных учреждениях. В 1924 году принят закон о военной колонизации края (солдаты и офицеры польской армии, принимавших участие в войне с большевиками, бесплатно получали в Галиции земельные наделы до 45 га (так называемые осадники). В результате было роздано 800 тыс. га земли, а вследствие этой акции переселились около 200 тыс. польских осадников. Подвергалась репрессиям и Православная Церковь, особенно на Волыни. В конце 30-х здесь провели акцию насильственной “ревиндикации” (принудительного обращения в католическую веру), во время которого было уничтожено мало не 200 православных церквей, а еще около 150 были передано католикам. В результате из действующих в 1914 году 389 православных церквей в 1939-м осталось лишь 51.

Самым громким нарушением прав украинцев была “пацификация” (умиротворения), которая охватила около 500 деревень. Армейские отряды и полиция разрушали украинские общественные центры, библиотеки, конфисковывали имущество, жестоко наказывали крестьян за поджоги имущества польских посадников, применение принципа коллективной ответственности всего украинского общества за действия ее отдельных представителей. В 1934 году создан специальный концентрационный лагерь “Береза Картузская” (ныне г. Береза в Беларуси).

Когда давление польских властей стало невыносимым, реакция украинского населения все больше стала отходить за пределы легальных, мирных форм, приобретать характер революционного, а иногда экстремистского характера. Возглавила эту борьбу ОУН (Организация украинских националистов), которая была создана в январе 1929 года в Вене (возглавил Е. Коновалец).

Идеологией ОУН стал “интегральный национализм” (крайняя форма национализма), разработанный Дмитрием Донцовым и другими теоретиками: провозглашалась преимущество национальных интересов над индивидуальными, утверждалось, что высшей целью борьбы является достижение государственной независимости любым способом.

Цель ОУН - образование соборного украинского независимого государства с многоукладной экономикой. Политическая система будущего государства должна основываться на власти одной националистической партии. Во главе движения и государства должен стоять лидер, наделенный неограниченной властью. Строительство независимой Украины должно было завершиться изгнанием из украинских земель всех оккупантов. Методы борьбы - пропагандистские, агитационные, организационные, диверсионные и террористические. Террору подвергались не только представители оккупационной власти, но и украинцы, которые не разделяли идеологии и методов борьбы ОУН. В начале 30-х годов ХХ в. члены ОУН организовали более 60 покушений на польских и украинских деятелей.

Образование ОУН с ее бескомпромиссными, крайними методами борьбы стало результатом потери украинской веры в возможность достижения независимости мирным путем, в поддержку западных стран.

ОУН опиралась преимущественно на молодежь, склонную к решительным действиям, способную к самопожертвованию во имя национального освобождения. Членами организации стали талантливые поэты О.Ольжич, О.Телига, Е.Маланюк и другие.

Накануне Второй мировой войны ОУН насчитывала до 20-тыс. сознательных членов и много сочувствующих.

После убийства Е. Коновальца (1938 г.) среди членов ОУН усилились противоречия по тактике борьбы, в результате чего произошел раскол. Возникли два направления: революционное крыло возглавил Бандера (ОУН-Б), умеренное крыло возглавил А.Мельник (ОУН-М).

Значительное влияние на активность украинского населения имела греко-католическая церковь. Ее глава, митрополит Шептицкий, который пользовался большим авторитетом среди западных украинцев, выступал против присоединения украинских земель к Польше, всячески способствовал процессам национального возрождения. В 1923 г. А. Шептицкий был арестован.

Положение украинцев в Румынии.

Подобно к польской была и политика на украинских землях правительства Румынии. Украинцы устранялись от административных должностей, была закрыта Украинская кафедра в Черновицком университете, православную церковь на Буковине переименовали в “православно-румынскую” и подчинили Румынскому патриархату. Закон о школьной системе от 26 декабря 1924 года трактовал украинский язык как “язык румын, которые забыли свой родной язык”. К 1928 году на Буковине было отменено действие Конституции 1923 года и установлен открытый реакционный режим.

Здесь сложились менее благоприятные условия для деятельности украинских политических партий и общественных объединений. Они действовали подпольно и полуподпольно. Когда в 1938 г. к власти в Румынии пришли военные, а деятельность политических партий была полностью запрещена, свои организации сохранили лишь хорошо законспирированные радикальные националистические группы.

Украинские земли в составе Чехословакии.

Из трех государств-преемников Австро-Венгерской империи, которые унаследовали от нее западноукраинские земли, лишь одна Чехословакия обеспечивала более или менее демократический строй, который хотя и не был идеальным, но все же давал некоторые реальные возможности украинскому населению. Она по крайней мере признавала за украинским населением право жить в границах одной административной единицы Подкарпатской Руси (с 1928 года официальное название - Подкарпатская Русская земля). Правда предоставление автономии было отложено до 1938 года. Чехословакия оказывала финансовую помощь нескольким украинским учебным заведениям - Украинскому свободном университету, Высшему пединституту им. М. Драгоманова, Украинской хозяйственной академии в Подебрадах т.д.

В 1938 г., в результате мюнхенского сговора западных держав с Гитлером, к Германии отошла заселенная немцами часть Чехословакии, началось расчленение государства. В этих условиях чешское правительство 11 октября 1938 г. дало согласие на образование карпато-украинской автономии. Правительство автономии возглавил лидер украинофилов Августин Волошин. В феврале 1939 г. был избран Сейм Карпатской Украины и сформирована Карпатская Сечь - военная организация, насчитывавшая 5 тыс. бойцов.

Но 14 марта 1939 г. при поддержке Германии началась оккупация Закарпатья Венгрией. 15 марта 1939 г. Сейм провозгласил независимость Карпатской Украины, однако она оказалась в международной изоляции, а Карпатская Сечь не смогла остановить оккупантов. И уже через несколько часов после провозглашения независимости, Закарпатье было полностью оккупировано венгерскими войсками, а правительство Волошина вынуждено было эмигрировать.

Провозглашение независимой Карпатской Украины имело большое историческое значение: оно способствовало превращению населения края в национально сознательных украинцев, продемонстрировало стремление украинского народа к образованию собственного государства.

Итак, несмотря на постоянные колебания официального курса, польская и румынская политика (чехословацкая в большей степени составляла здесь исключение) на украинских землях в целом мало отличалась и сводилась к стратегической цели ассимиляции украинцев. Ответом украинского населения западноукраинских земель на ассимиляторский государственный курс стало активное противодействие, что оказалась в различных формах борьбы - как легальных, так и нелегальных.

Политическая жизнь на Закарпатье имела свои особенности. Чисто украинских партий, которые действовали бы самостоятельно, здесь не было. Политические группы Закарпатья существовали под “крышей” близких им политических партий Чехословакии. В деятельности украинских политических групп существовало три основных течения:

• москвофильство (считали, что карпатоукраинцы - это часть русского населения, денационализированного под влиянием определенных исторических условий);

• русинство (считали жителей края отдельным славянским народом);

• украинофильство (было наиболее влиятельным, поскольку отражало настроения и традиции большинства украинцев в Закарпатье).

Литература:

1. Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2002. – 656 с.

2. Вегеш Микола. Августин Волошин і Карпатська Україна. – Львів: ЗУКЦ, 2004. – 414 с. [Электронный ресурс] – Режим доступа: http://ukrainian-history.jimdo.com/

СОЛОВЙОВА М., ПЕТРОВ О.О.

Інститут президентства в Україні.

Донбаська національна академія будівництва і архітектури

Актуальність дослідження. Інститут Президента України є порівняно новим явищем у політичному і державному житті України. Тривалий час в Україні функції глави держави виконували переважно Верховна Рада України, яка вважалася найвищим органом державної влади України.

Нинішній інститут президентства в Україні створився не відразу. Він пройшов кілька етапів за своєю назвою і статусом. Спочатку Президент України за своїм статусом і назвою був найвищою посадовою особою в державі, потім главою держави й главою виконавчої влади, і нині, за чинною Конституцією України, є главою держави і виступає від її імені [1].

Становлення інституту Президента України було основним у реформуванні державної влади, пов'язаному із проголошенням її незалежності та зміною конституційного ладу України. Тому надзвичайно важливо досліджувати й аналізувати інститут президентства в Україні.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Аналіз публікацій стосовно інституту президентства в Україні свідчить, що даний напрямок не можна віднести до числа добре розроблених тем. Одними із перших авторів, які дослідили інститут Президента України, були В.М.Шаповал[2] та І. Марков [3].

Дослідження інституту президентства в контексті конституційного права України та механізма реалізації державної влади висвітлені в наукових роботах В. Б. Авер'янова, Н. М. Адамовича, С. Л. Лисенкова, Н. Р. Нижник, О. В. Сінькевич, Н. Г. Плахотнюк, С. Г. Серьогіної, В. Д. Ядовського та ін.

Мета дослідження. Метою нашого дослідження є аналіз становлення, виявлення характерних особливостей, проблем та обґрунтування шляхів розвитку інституту президентства в Україні.

Основний матеріал дослідження. У перекладі з латини «президент» означає: «той, що попереду». Розвиток цього політичного інституту бере початок наприкінці XVIII століття, з формуванням перших демократичних режимів у країнах Нового і Старого Світу. Упродовж XVIII–XX століть інститут президентства став майже невіддільним атрибутом республіканської форми правління і однією з ознак демократичного ладу.

Перші республіки сучасного типу – себто з президентом на чолі – з’явилися тільки в Новому Світі. Їх виникнення було пов’язане передусім із прагненнями молодих, енергійних і неупереджених колонізаторів позбутися пережитків монархічного ладу. Саме з цієї причини посада Глави держави стала виборною, недовічною і, головне, обмеженою конституцією. На інститут президентства було покладено головне завдання республіканського ладу – гарантування конституції, а відтак і демократії.

У наш час президенти очолюють більшість держав світу. До функцій президента входять: представництво держави у внутрішніх і зовнішніх відносинах, забезпечення державного суверенітету і національної безпеки, призначення і звільнення глав дипломатичних представництв за кордоном і певної частини урядовців усередині держави, командування збройними силами, нагородження державними нагородами, присвоєння військових і цивільних звань, здійснення помилування, прийняття до громадянства тощо [4].

На початку 1990-х років Україна, як і всі пострадянські та постсоціалістичні країни, стала перед вибором, яку політичну модель доцільно розбудовувати в державі. Більшість науковців, політиків дійшли висновку — інститут президентства історично виправдав себе в багатьох країнах світу. Тому становлення інституту Президента України було ключовим у реформуванні державної влади, пов'язаним з проголошенням незалежності України та зміною її конституційного ладу.

До основних підстав введення інституту президентства в незалежній Україні можна віднести:

а) наявність в Україні історичних традицій республіканської форми правління та поділу влади, а також досвіду розбудови президентських інституцій в політичній історії України (зокрема за часів УНР);

б) інституціалізація поста Президента СРСР в 1990 році і неможливість керівництва СРСР зупинити процес розпаду СРСР;

в) суб'єктивні підстави введення інституту президентства і обрання Президента України були пов'язані із зіткненням інтересів окремих політичних сил, котрі були не в змозі на початку 90-х років здобути більшість в парламенті, але мали можливість впливати на конкретну особу — Президента [5].

Становлення і розвиток інституту президентства має свої особливості в кожній країні. Конституційно-правова ідея президентства в Україні пройшла декілька етапів розвитку.

1. 1991 _ 1994 роки. Заснування посади Президента України та визначення його

повноважень; діяльність першого глави української держави.

В цей період держава набуває самостійного статусу і постає перед проблемою виживання в нових умовах, розбудови абсолютно нових політичних інститутів, визначення необхідних механізмів їх діяльності. Президентура була абсолютно новим явищем для української політики, причому діяльність Президента (на той час Л.Кравчука) стикалася з рішеннями неструктурованого парламенту.

Суперечності між Президентом і Верховною Радою поширилися на всю владну вертикаль. Суттєвим конфліктом між Президентом Л. Кравчуком і Прем’єр-міністром Л. Кучмою стала боротьба за збільшення впливу на прийняття державних рішень.

Певною правовою підставою для розбіжностей стало те, що тоді повноваження уряду дещо переважали повноваження Президента. Криза етапу закінчилася передчасними парламентськими та президентськими виборами. Фактично від часу незалежності і до 1995 року Україна була парламентсько-президентською республікою з більшим впливом на політику парламенту.

2. 1995 - 1996 роки. Період дії Конституційного Договору між Президентом України і Верховною Радою України.

Боротьба за зростання впливу між новим Президентом Л. Кучмою та депутатами парламенту призвела до підписання 8 червня 1995 року Конституційного Договору між Верховною Радою України та Президентом України, який суттєво розширив президентські повноваження (зокрема, посилив його контроль над Прем’єр-міністром та зовсім вивів уряд з-під впливу парламенту), фактично перетворивши Україну на президентську республіку.

Цей договір давав можливість тимчасово уникнути подальших конфліктів між законодавчою і виконавчою гілками влади. Опоненти вважали його підґрунтям для згорнення прав парламенту.

3. 1996 - 1999 роки. Прийняття Конституції України. Діяльність глави держави у цей період характеризується наявністю у нього надзвичайних повноважень.

Прийняття Конституції 1996 року стало етапом, який визначався деякою стабільністю у сфері правових відносин.

Конституція 1996 року надала Президентові не лише широкі, а й визначальні функції в управлінні державою (йдеться не лише про ключові кадрові функції, а й про те, що Президент міг втручатися в законодавчий процес (право вето) та отримувати додаткові повноваження за певних умов (наприклад, оголошення надзвичайного стану в країні)), проте це не означало, що тоді вщухла боротьба за збільшення президентських повноважень.

4. 2000 - 2004 роки. Проголошення Всеукраїнського референдуму. Намагання Президента збільшити свій вплив на прийняття стратегічно важливих державних рішень через зміну президентських повноважень та структури політичної системи країни.

У цей період Україна вперше зустрілася з таким явищем, як опозиція. Кілька політичних скандалів викликали акцію протесту "Україна без Кучми!". Можна зробити обережний висновок, що в основі громадської недовіри до інституту президентства і персонально до Л. Кучми лежало недотримання демократичного принципу реального розподілу влади, а відтак перекіс балансу влади на користь глави держави, централізацію управління, невідповідність прореформістських заяв і реальних кроків.

5. Кінець 2004 - 2005 рік. Президентські вибори і "помаранчева революція". Прийняття змін до Основного Закону. Зміна обсягу повноважень глави держави та основних гілок влади.

Важливою політичною подією стали президентські вибори 2004 року, які переросли в гостру політичну кризу та спровокували масштабні акції протесту. На тлі боротьби за посаду Президента й чисельних акцій народного протистояння було здійснено "політичну реформу" - ухвалено пакет законів щодо внесення змін у чинну Конституцію з нормами, які суттєво обмежують повноваження Президента та передають основні важелі впливу на державну політику коаліційній більшості в парламенті та сформованому нею уряду.

Після змін до Конституції Україна знову стала парламентсько-президентською республікоюз більшим впливом на політику парламенту, який крім призначення Прем’єр-міністра, контролював функціонування Конституційного і Верховного Судів, діяльність Нацбанку та інших складових державного механізму.

6. 2006 _ 2009 роки. Період практичного застосування норм оновленої Конституції. Кризи відносин у владному трикутнику "Президент – парламент – уряд".

Вади конституційної реформи далися взнаки у відносинах Президента з коаліційною більшістю, а потім і з урядом, який не став єдиною командою, його члени орієнтувалися на різні політичні інтереси. Недосконалість законодавства призвела до багатьох випадків грубого порушення норм Конституції та окремих законів з боку усіх гілок влади. Постійна боротьба за повноваження, в якій брали участь Голова Верховної Ради, Прем’єр-міністр та Президент, і трактування положень Конституції на власний розсуд призвели до дострокового припинення повноважень парламенту указом Президента у 2007 році. До речі, президентський указ не можна назвати цілком легітимним, оскільки він суперечив положенням Основного Закону.

7. 2010-2011 роки з обранням Президентом В. Януковича, Конституційний Суд України відмінив у жовтні 2010 року конституційну реформу 2004 року, внаслідок чого Україна знову стала президентсько-парламентською республікою, а Президент знову отримав право призначати та усувати з посади Прем’єр-міністра [6, с.22-25].

Статус Президента України визначено у розділі V Конституції України, де сформульовані права та обов’язки Президента як Глави держави, порядок його обрання, а також можливість усунення з поста та припинення його повноважень [1].

Зрозуміло, що інститут президентства в Україні від часу його заснування зазнав багато змін, які так чи інакше впливали на політичну систему держави. Цей інститут і далі, безумовно, трансформуватиметься як у межах правового поля, так і в своєму функціональному змісті. Адже будь-який політичний інститут має відповідати вимогам часу, актуальним потребам суспільства та змінам у політичній системі. Досягти цього можна шляхом внесення змін до Конституції або радикальними змінами.

Висновки. Запровадження інституту президентства в Україні має велике значення для політико-правового розвитку України як суверенної, незалежної, демократичної та правової держави, оскільки закріплення на законодавчому рівні посади Президента України свідчить про врахування Україною міжнародного досвіду функціонування посади президента як одноособового глави держави з республіканською формою правління.

Глава держави — це одноособовий орган державної влади, який займає центральне місце в системі органівдержавної влади та наділений функціями і повноваженнями, визначеними конституціями та окремими органічними законами. Правовий статус глави держави і його реальна роль в процесі здійснення влади залежить від форми правління і характеру державного режиму.

Становлення інституту Президента України було ключовим у реформуванні державної влади, пов'язаному з проголошенням незалежності України та зміною її конституційного ладу.

Інститут президентства зазнав значних трансформацій, які ще будуть продовжуватись з плином часу, адже будь-який політичний інститут має відповідати вимогам часу, актуальним потребам суспільства та змінам у політичній системі.

Література:

1. Конституція України. Верховна Рада України; Конституція, Закон від 28.06.1996 № 254к/96-ВР - [Електроний ресурс] – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80/page2

2. Шаповал В.М. Президент у механізмі здійснення державної влади. – К., 1995.

3. Markov I. The Role of the President in the Ukrainian Political System // RFE/RL Research Report. Vol.2, # 48 (28 April 1995).

4. Офіційне інтернет - представництво; Президент України Віктор Янукович - Режим доступу: http://www.president.gov.ua

5. Вегеш М.М. Політологія: Підручник / За ред. М.М. Вегеша.— 3-тє вид., перероб. і доп. — К.: Знання, 2008. — 384 с.

6. Петров О. О. Політологія: Український вимір. Опорний конспект для підготовки до семінарських занять з політології (для студентів усіх спеціальностей) / Уклад.: О.О. Петров. - Макіївка: ДонНАБА, 2011. – 100 с.

РОМАНЕНКО-БУРЛУЦКИЙ Я. Л.

Дата добавления: 2015-05-24