Типи, види та форми власності

Відображаючи найсуттєвіші, первісні відносини людей, власність не є застиглою категорією. Форми її прояву в історичній перспективі постійно змінюються та вдосконалюються відповідно до змін, що відбуваються у продуктивних силах суспільства. Як же історично цей розвиток відбувається та які тенденції у ньому можна відзначити?

Історично першим типом власності, з якого почався розвиток людського суспільства i який тисячоліття панував у ньому, була усуспільнена (колективна) власність спочатку у формі племінної (матріархат, патріархат), а потім общинної (сільська та міська корпоративна) власність. Низький рівень розвитку продуктивних сил зумовлював той факт, що люди спільно (колективами) добували засоби до існування (примітивність знарядь праці унеможливлювала виживання окремої людини у боротьбі з природою) i спільно їх споживали. Лише в такий спосіб людство могло вибороти своє право на життя. Згодом розвиток продуктивних сил, вдосконалення самої людини, зміни умов її життя приводять до формування нового типу власності – приватної. Усуспільнена (колективна) власність трансформується в свій різновид – державну власність.

Ці два типи власності (суспільна та приватна) на різних етапах історичного розвитку суспільства виступали в найрiзноманiтнiших формах, відображаючи соціально-економічну природу пануючого суспільного ладу. Розглядаючи тривалу історичну еволюцію форм власності, можна відзначити цікаву тенденцію у цьому процесі. На перших етапах свого розвитку людство використовує колективні форми власності. Поява можливості індивідуального виживання (на основі подальшого розвитку продуктивних сил) породжує приватну власність.

Приватна власність на засоби виробництва була історично першим типом власності, який породив право індивідуального розпорядження товаровиробників продуктами своєї праці та їх економічне відокремлення (на цій основі) один від одного та від суспільного виробництва. Це у поєднанні із суспільним розподілом праці, стало вирішальною умовою формування ринкової економіки (про що мова піде далі), яка дала величезний поштовх для розвитку продуктивних сил. Державна власність у дану епоху ототожнювалася з власністю можновладців (фараонів, царів, королів, феодалів тощо). Їi суспільні функції були вкрай обмежені та зводилися в основному до утримання армії та апарату адміністративного управління.

Проте, зростання масштабів виробництва та його ускладнення, абсолютне збільшення населення на планеті, а також зростання його потреб породили ряд нових проблем економічного, соціального, екологічного суспільного характеру. Виявилося, що класична (особиста) приватна власність та основана на ній ринкова економіка не спроможна розв’язати ці проблеми.

У зв’язку з цим починають виникати та набувати все більшого значення нові форми приватної власності, які передбачають перехід від індивідуальної до усуспільненої приватної власності: акціонерної, колективної, групової, пайової тощо. А державна власність своїми джерелами та функціями набуває теж все більш суспільного характеру. Тобто, починає діяти не лише в інтересах певних верств суспільства, а в інтересах більшості його членів. Склалася, на перший погляд, досить парадоксальна, а з точки зору діалектичної логіки, цілком закономірна ситуація – у розвинених країнах світу досить рельєфно окреслюється зближення функцій різноманітних форм державної та приватної власності, що у перспективі, на основі подальшого розвитку науково-технічного прогресу, трансформації соціально-економічних систем у бік їх соціалізації (про що мова далі), може привести до формування обновленого типу усуспільненої власності – загальнонародної.

Тому викликає сумнів твердження деяких вітчизняних політиків i економістів про те, що завдання економічної реформи в Україні полягає у переході від суспільної власності до приватної. Чому? Тому, що, по-перше, як показано вище, світова тенденція розвитку форми власності діє у протилежному напрямку. По-друге, замовчується, що приватна власність може бути принципово різною за своїм соціальним змістом. Ті форми приватної власності, які були характерні для капіталізму епохи вільної конкуренції, коли в одній особі поєднувалися капіталіст-власник і капіталіст-підприємець, ще у кінці XIX ст. почали все більше поступатися місцем груповій капіталістичній власності.

У сучасних умовах практично всі найкрупніші підприємства західного світу існують на основі не індивідуальної, а групової власності, що свідчить про зростання процесу усуспільнення власності, а не навпаки. Первісна ж форма приватної власності, для якої характерне індивідуальне володіння та розпорядження власністю, залишається переважно на периферії економіки, тобто у сільському господарстві, ремісництві, торгівлі, сфері послуг. Причому, й тут загальною закономірністю є звуження сфери дії індивідуальної приватної власності.

Отже, в процесі свого історичного розвитку суспільство використовує два основних типи власності – приватний і суспільний.Тип власності визначається способом виробництва засобів існування. Різноманітні функції, різний рівень продуктивних сил у сферах господарства, різний рівень усуспільнення виробництва, неоднаковість економічних інтересів суб’єктів виробництва – все це обумовлює різні типи і форми власності.

Приватна власність – це відносини привласнення, при яких економічний суб'єкт відособлено і незалежно від інших здійснює функції володіння, розпоряджання, користування. Приватний тип власності характеризується тим, що засоби виробництва, а отже і вироблений продукт належать приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють два види приватної власності – трудову і нетрудову, у межах кожного з них визначають певні форми. Форма власності – це критерій, який визначає належність різноманітних об’єктів власності їх суб’єкту у певних історичних умовах.

Трудова приватна власність основана на власній праці власника або членів його сім’ї. Основні форми такого виду власності є дрібнотоварне фермерське, ремісниче, одноосібне господарства, де власник i робітник виступають в одній особі. Йому ж належить i вироблений продукт.

Нетрудова приватна власність основана на використанні найманої (чужої) праці. Вона передбачає відокремлення власника від безпосередньої участі в процесі виробництва (працює найманий робітник), а безпосереднього робітника (найманого) – від засобів виробництва (бо вони йому не належать). Тобто, власник i робітник – це різні особи. Цим закладаються основи малоефективної праці робітника, тому що продукт виробництва належить не йому, а власникові засобів виробництва. Основними формами нетрудової приватної власності історично були: рабовласницька, феодальна, приватнокапіталістична. Тобто, в основі нетрудової власності лежить праця рабів, кріпаків, найманих робітників.

Суспільна власність – це відносини спільного привласнення засобів виробництва та виробленого продукту (доходу) Тобто, суспільна власність передбачаєспільне володіння, розпоряджання і користування певними об’єктами власності, у межах якої виділяється два основних види – власність народу та власність колективу.

Реальними формами першого виду є: загальнонародна, загальнодержавна (муніципальна), формами другого виду є: акціонерна, кооперативна, власність господарських товариств, громадських організацій тощо.

Причому, слід зазначити, що не варто протиставляти приватну і суспільну власність, не слід також вважати, що одна з них більш прогресивна, а інша регресивна. В кожному суспільстві є галузі, які можуть успішно розвиватися переважно на основі приватної власності (це в основному сфера обслуговування населення). Сучасна індивідуалізація виробництва також більшою мірою зорієнтована на приватну власність. Водночас технологічний процес окремих галузей вимагає їх усуспільнення в рамках держави або окремого колективу (залізниця, транспорт, зв’язок).

Прогресивний соціально-економічний розвиток суспільства передбачає взаємодію різних типів власності, причому один з них може бути переважаючим в окремі періоді та етапи розвитку.

Ні одна форма власності не може бути визнана ідеальною, бо кожна з них має свої сфери найбільш ефективного застосування. Державна власність успішно функціонує у сферах з обмеженими можливостями ринкового стимулювання. Колективна форма власності доцільна тоді, коли потрібна концентрація грошових коштів. Приватна власність ефективна там, де здійснення економічної діяльності не потребує великої концентрації ресурсів, де вони можуть бути зароблені і нагромаджені індивідуально.

Так, реформування економіки України орієнтовано на суспільну систему, яка поєднає різні форми власності. Ринкова дійсність така, що панування однієї форми власності неможливе, адже ринок передбачає свободу будь-якого виду економічної діяльності, конкуренцію між товаровиробниками. Відповідно з прийнятим законом „Про власність”, в Україні почала формуватися нова система відносин власності, яка включає приватну, колективну, державну форми власності; власність інших держав, міжнародних організацій, сумісних підприємств та іноземних громадян. Економічна значимість тієї чи іншої форми власності в остаточному підсумку залежить від того, якою мірою вона сприяє створенню умов для прийняття ринковими суб’єктами найбільш раціональних рішень в економічній діяльності.

Слід зауважити, що інколи форми власності ототожнюються з формами господарювання. Проте, це не одне і те ж. Поняття „форма власності” є більш ємною економічною категорією, бо одна і та ж форма власності може мати декілька форм господарювання. Так, приватна форма власності може бути реалізована через такі форми господарювання, як сімейний підряд, оренда, колективна форма власності – через кооператив, акціонерне товариство, партнерство тощо. Форма господарювання – це один з методів реалізації форми власності, що втілюється на практиці окремим суб’єктом (суб’єктами) з метою отримання доходу. Одна і та ж форма господарювання може використовуватися для реалізації різних форм власності, передусім, оренда.

Дата добавления: 2015-05-24